pocketfull_of: (dont forget to fly)
У будь-якому місті найцікавіші музеї - це ті, що для внутрішнього вжитку. Луври і метрополітани зведені про людське око, а те, чим справді пишалися і чого справді соромилися (ці категорії можуть згодом довільно мінятися місцями), уся брудна білизна і давні скандали - вони осідають на узбіччі, у музеях для внутрішнього вжитку.
Венеція намагається старіти з гідністю, але в самій ситуації, погодьмося, є щось нестерпне на межі трагедії і фарсу - велика морська імперія, що старіє у ролі магнітика на холодильник. У палаці дожів абощо це не так кидається у вічі, але шкіриться гнилою пащею із музею природознавства.
Я б туди ніколи й не подумала добиратися, якби його не було включено до комплексного квитка (де був мульйон важливіших локацій). Більшість, схоже, обламується навіть попри це. Його майже неможливо знайти. Із завулків наповзали коти і морок, дощ стояв стіною, я кілька разів ледь не шубовснула в канали, спотикаючись об гондоли, у темряві схожі на кістяки чогось викопного. Дійшла вже у пітьмі. У одному з перших же залів мене зустріла розіп'ята мавпочка - розіп'ята як Ісус, але з вирваним серцем, і з цим німим залакованим криком. Я зрозуміла, що прийшла.

далі під катом )

А ще в мене завтра (27го) день народження. В дитинстві завжди загадуєш: "До віку Х у мене будуть отакі й такі досягнення". Сьогодні я остаточно лишаю по собі ту саму точку Х, розчаровуючи себе-п'ятнадцятилітню (чи коли там те планувалося), але, в цілому, щасливіша, ніж доти. Себто, можна сказати, ступаю у невідоме без зобов'язань перед минулою собою і без багажу - і сподіваюся, це буде добра мандрівка. Вперше за три роки святкую вдома. Минулі три роки я святкувала далеко від дому, в Америці, з двома пляшками текіли і пакаваном байт-сайз снікерсів: початок року, ніхто в гуртожитку ще нікого не знає, тож використовувала це як привід перезнайомитися й запрошувала всіх, кого бачила. (Потім у когось зазвичай знаходилося іще якесь їдло-питво, але мій джентельменський набір був такий.) Минулого року я всім сказала, що кидаю палити, а потім мені під текілу захотілося цигарку, але було вже соромно перед усіма, тож я розчинилася в туманах із іншим курягою на поверсі, якому зразу сказала, що тут усі страждають від нападів паніки і ходити до психолога це окей, чим, як він зізнався згодом, сильно покращила йому рік - ну, я і магічні таблеточки, які йому виписали. Потім я з текілою відчула себе маленьким корабликом, що пливе безмежним океаном до далекого обрію, й вирішила дійти вздовж місцевої річки до океану, але десь по третій протверезіла достатньо, щоб згадати про зобов'язання перед кафедрою і вернутися (до океану лишалося кілометри три). А зранку я мусила перевіряти екзамени, за якими тих, хто вчить російську, розподіляють у різні групи, й на мене поглянуло таке. Це не галюцинація, справді такий диктант (печивко тому, хто реконструює речення, яке диктували).

Із авторкою цього диктанту ми згодом посварилися навколо Майдану й більше не спілкуємося.
А корєш у мандрівці до океану потім був при мені на всіх моїх плачах за Майданом - він свого часу був збирався переїжджати до Єгипту і був там, коли почали стріляти на їхньому Майдані, себто, в принципі, розуміє тєму. Навіть розповів про мене своєму науковому керівникові, який був на іранському Майдані, і той передав мені на щастя кілограмову пресовану грудку цукру зі свого весілля - таке дарують гостям, щоб життя було солодке. Вона є в мене й досі.
Сподіваюся, цьогорічне святкування дня народження теж буде прикольне.
pocketfull_of: (all you need is smart shoes& a cigarette)
Не минуло й року, як я написала сюди звіти про минулорічну подорож Ізраїлем! Неймовірно - може, навіть до Ірландії дворічної давності руки дійдуть? Чи до Марокко? Чи до поїздки на дачу, коли мені було п'ять років? :) Що ото тільки не зробиш для прокрастинації, коли невблаганно наближається кандмінімум і починаєш про то трошки перейматися. Отже, збірна солянка:

1) Проблеми археологічних розкопок у містах відомі всім: навіть якщо внизу щось є, до нього не добратися крізь шари того, що набудовано пізніше. Трохи копають, коли проводять нові комунікації/труби/абощо, але масштабні розкопки - то проблема. І ось, блукаючи Єврейською дільницею в Єрусалимі, я відчула щемку, до сліз ніжність до того міста. Випадково натрапила на маленький, особливо не рекламований музей із розкопками римського міста:

Цілі підземні квартали, мозаїчні підлоги, різний буденний дріб'язок, що пережив своїх власників на тисячоліття. (Взагалі, майже все прикольне в Єрусалимі лежить під землею: із маловідомого окремо відзначаю копальні Соломона метрів за 30 по праву руку від входу в Дамаскську браму, ззовні мурів.) Найзворушливіші, втім, не експонати, а як до них дісталися. 1948 рік, війна за незалежність, поруйнований, почасти втоптаний в пил Єрусалим, "де так багато минулого, що аж немає майбутнього"(с), смерті й непевна ситуація. Ось, скажімо, фото тієї дільниці, датоване вже аж початком 70-х. Відкритий розкоп, вдалині руїни синагоги, ще не відбудованої після війни за незалежність:

Що роблять, коротше, на руїнах ці прекрасні люди? Правильно, копають і рятують своє минуле. А синагоги там (більшість зрівняні тоді з землею, нині відбудовані) - окрема історія: майже на кожній висить табличка, що на цій була вогнева точка, на тій сиділи розвідники. Обуквальнення надії, що твоя віра тебе захистить (а надто якщо приткнути до неї автомат).
А ось трохи нинішних мешканців дільниці:

2) Десь у Вифлеємі:

3) У вежі Давида, що при Яффських воротах до Єрусалиму, була чудова виставка "Вибухові матеріали":
фото під катом )
4) Різні тварини.
фото під катом )
5) У церкві Іоана Хрестителя на Оливовій горі - десятки плит з "Отче наш" різними мовами (тому вона також відома як церква Патер Ностер). Багато мов я не ідентифікую, не взагадала б навіть, з якого то взагалі континенту, тому від церкви віє чимось таким боргесівським - вигадані мови, мови без граматики і граматики без мови, заборонені письмена затонулих континентів, мови, якими говорять дива, прокляті мови, мови мертві і ті, мовці яких ще не народилися.
А над українським отченашем - на висоті метрів зо п'ять - хтось прикріпив український прапорець. Такого над жодним іншим отченашем нема, я не знаю, як вони туди й вилізли, але наш народ творчий, затятий і прекрасний:) І то ж, прошу зауважити, ще до Майдану!
фото під катом )
6) Останнє фото з Ізраїлю - чудовий фрік, що сидить у центрі Тель-Авіву в шубці й рибалить у каналізації. Нехай це буде й останнє фото запису про подорож:


Раніші записи про Ізраїль: гуртожитки Тель-Авівського університету, кібуци і Голанські висоти (може зачепити тих, кому болить нинішня ситуація), кумедні фото з Єрусалиму, Єрихон, палестинські таксисти і палац Хішама (може зачепити тих, кому болить нинішня ситуація), райони Тель-Авіву, де всі фотографуються: Неве-Цедек, райони Тель-Авіву, де всі фотографуються: Яффа.
pocketfull_of: (Default)
Яффа й історичні анекдотки - це як та полишена на вогні каструля, з якої починає збігати молоко: Яффа повна історіями по вінця, шумовиння історій вихлюпується через край. Тут апостолам снилися архангели й вони оживляли померлих, звідси вирушав Йона назустріч своєму китові, сюдою везли кедри на Перший Храм, тут Персей боровся з Медузою, тут були хрестоносці і Наполеон, місто захоплювали всі, кому не ліньки, зносячи в черговий раз все дощенту, щоб нові вулиці яскраво контрастували з давниною міфів, на які покликаються, і є в тому щось від мінімалістичної, майже абстрактної декорації спектаклю. Здорово, реалістичніші декорації цій сюрреалістичній зустрічі усіх можливих міфологій лише шкодили б:). Ну от, між іншим, каміння у правій частині кадру - це скелі, з яких Андромеду рятував Персей.

З Яффи в мене багато картиночок і мінімум слів, бо Яффа настільки структурована довкола історій, що нічого й додати%) Твій досвід там - якщо, звісно, ти там не живеш чи не зазнаєш якоїсь пригоди - доволі передбачуваний.
Отак Яффа виглядає, якщо дивитися з центру Тель-Авіву:

Від Тель-Авіву до Яффи можна добрести берегом моря, по кісточки у воді, переплигуючи через інших туристів і місцевих, які вийшли помилуватися, скажімо, заходом сонця.
фото під катом )

Раніші записи про Ізраїль: гуртожитки Тель-Авівського університету, кібуци і Голанські висоти (може зачепити тих, кому болить нинішня ситуація), кумедні фото з Єрусалиму, Єрихон, палестинські таксисти і палац Хішама (може зачепити тих, кому болить нинішня ситуація), райони Тель-Авіву, де всі фотографуються: Неве-Цедек.
pocketfull_of: (fly little octopi fly)
(продовжую розбирати минулорічні ізраїльські фото)
Напевно, про вигляд міст - як про зовнішність чужих дітей: або добре, або ніяк. Попри це, Тель-Авів - найменш гарне місто, яке я в своєму житті бачила (у нього багато плюсів, але естетичність до них не належить). Ті, хто обстоюють його архітектурні чесноти, другим чи третім словом згадують Баухаус. Це вони, на мою думку, дарма: у близькосхідній розхристаності і буянні, на порожній доти землі Баухаус - стиль старої пересиченої культури - виглядає десь так само доречно, як, скажімо, маленька чорна сукня від Шанель і разок перлів на пляжу десь під Алупкою, між шкірок кавуна і недопалків. Обшарпаний тиньк, яскрава білизна на балконах і графіті трохи наближає тель-авівський Баухаус до контексту, але не остаточно.
Тому в Тель-Авіві є два спеціальні райони, де всі фотографуються. У нас от є знаки, поруч з якими всі фотографуються, а в ТА - цілі райони.
Мій улюблений - Неве-Цедек. Неве-Цедек увесь складається зі старанно оформлених і запакованих байтиків естетичних вражень, тож я дуже потішилася, коли побачила там випадкову, а не сплановану красу - хтось по дорозі додому впустив фрукти, отакий лежав натюрморт, бринів від ос:

Нині Неве-Цедек виглядає як маленьке європейське село серед мегаполісу. Хоча були часи, коли саме Неве-Цедек був найновішою дільницею і звістував майбутнє (і звістував, очевидно, для Яффи - решти Тель-Авіву тоді ще просто не існувало): він ріс навколо кінцевої станції залізничної лінії Яффа-Єрусалим. Попри те, що назва цієї лінії звучить як щось із Агати Крісті чи якогось авантюрного роману про східні інтриги, значення в неї було хіба символічне: потяг ішов 4 години, рівно стільки ж, скільки коні. Але потяги - це майбутнє, і хто володів потягами - володів і майбутнім (очевидно, імперії володіли й розбудовували - щоб за потреби, скажімо, возити війська; а примазувалися усі, включно зі слабшими світу цього - наприклад, на відкриття станції прийшов "батько" тєми ревернакуляризації івриту, створив івритне слово на позначення потяга - буквально, "залізний кінь", хоча його неологізм потім і замінили нормальнішим). Станція активно діяла аж до 1948 року (війни за незалежність), а потім потяги почали ходити з центральної Тель-Авівської станції. Ось ця станція нині:

решта фото під катом )

Другий такий район, у якому всі фотографуються - це, власне, сама Яффа, але про нього, мабуть, наступним записом.



Раніші записи про Ізраїль: гуртожитки Тель-Авівського університету, кібуци і Голанські висоти (може зачепити тих, кому болить нинішня ситуація), кумедні фото з Єрусалиму, Єрихон, палестинські таксисти і палац Хішама (може зачепити тих, кому болить нинішня ситуація).
pocketfull_of: (all you need is smart shoes& a cigarette)
Про ізраїльську політику готова говорити ще менше, ніж будь-коли, бо з кожним днем того, що відбувається в нас, я дедалі сильніше розумію і прагнення випалити нафіг дощенту терористичну загрозу, яка несе смерть на твою з любов'ю виплекану й вистраждану землю - але водночас і ненависть до країни, яка потроху відгризає твою територію і стверджує, що твоєї нації не існує. До сліз шкода всіх, але, знов-таки, з тим, що відбувається у нас, я розумію, що "до сліз усіх" - це лицемірство.
Тому дисклеймер: якщо ця тема вам болить, можливо, краще не читати. Я не певна, де саме тут проходить межа, яка може завдати болю співрозмовнику.



[пробіл для тих, хто вирішує, чи читати далі]



Дороговкази вглиб палестинських територій виглядають десь так:

Себто в'їзд на палестинські території для ізраїльських громадян забороняють палестинські закони, інстинкт самозбереження, ізраїльські закони, голоси в голові, сувора єврейська мама, принципи, віра, іще суворіша єврейська бабця, гідромедцентр і санепідемстанція. Ніхто нікого на дорогах станом на торік не відловлював - але нікому й не хочеться, щоб йому на голову вдягали брудний мішок, а потім фотографували з сьогоднішнім номером газети; чи стати повчальною історією, що об'єднає цілу націю в праведному гніві; чи й просто міняти лобове скло. На пропозицію з'їздити туди, прикинувшись українськими туристами, друзі-ізраїльтяни стенали плечима - та ну, а що, як проговорюся? (Щоправда, інші ізраїльські знайомі саме на палестинських територіях влаштовували лгбт-вечірку під відкритим небом - тож і ізраїльські знайомі, й палестинські території бувають різні.) Коротше, на основних туристичних маршрутах - а багато важливих туристичних локацій знаходяться саме на палестинських землях (Вифлеєм, Єрихон, Іродіон і т.д.) - працює багато таксистів-палестинців.
Палестинські таксисти дуже прикольні, балакучі й працюють міністерством пропаганди. (Але мені всюди так щастить на прикольних таксистів! Якось до бостонського аеропорту мене віз кльовий єгиптянин, який пройшов тамтешній Майдан!) Їдеш ти до свого, припустімо, палацу Хішама - то по дорозі твою увагу обов'язково звернуть на нелегальні ізраїльські поселення, ізраїльські військові бази чи там розмальовані життєрадісними квіточками бетонні стіни поселень для палестинських біженців, де навіть за 60+ років після їхнього заснування живуть тисячі людей. (Серйозно, оті квіточки на мурах табору для біженців - це пиздець, неймовірне за естетичною силою втілення ситого європейського цинізму.) Показує оце все таксист по дорозі, скрушно зітхає та й каже:
- Все вони крадуть. Землю нашу крадуть. Їжу крадуть. От, скажімо, яка в них національна страва?
- Ну, не знаю, - кажу, - може, фалафель. Кебаби ще.
- То це наш фалафель. Наш фалафель у нас украли. От яка, наприклад, у вас національна їжа? От якби спагетті були ваша національна їжа, то вони й ваше спагетті...
- Спагетті - не наша національна їжа, - кажу я.
- Все одно украли б.
- А я в попа обідала, - сирітка сказала Розумію, в нас москалі борщ украли, - кажу я.
А потім ми приїхали в палац Хішама (8 ст.н.е.). Палац Хішама - це щось неймовірне, як неймовірні всі ці палаци в пісках: тріумф ідеї й духу над плоттю і здоровим глуздом, таке ж втілення регіону, як і "експортована звідти віра"(с). Він не на торговому маршруті, з водою там також не дуже добре, але люди вгризалися у цю вишкірену висхлу землю, зводили свою красу. І - фінальна вишенька на торті, як притча про злого ревнивого бога - палац зрівняв із землею землетрус за якісь кілька років по тому, як його збудували. Так він і спав у пісках, під піском аж до ХХ ст. - а потім у ХХ ст. історія з її мертвими королями й давньою кров'ю починає вибиватися на поверхню, її стає, в цілому, аж забагато на тому клапті землі. На поверхню виносить і палац. Його копають із 1930х - і цілий комплекс не дорозкопали й досі (і вже не докопають: на прилеглих територіях почало розвиватися місцеве злиденне сільське господарство). Проект міжнародний, зробили добрий інформаційний фільмик, обережно поскладали на землі уламки старих колон. Шевельов колись казав про українську історію: досліджувати її - це не розкопувати давні міста, це розкопувати плани, за якими нічого не могли збудувати. Якось так і тут.
А квитки до палацового комплексу продає чудовий юнак, що виглядає так, ніби щойно з'їв усі двд "Queer as Folk" і закусив "Горбатою горою": маєчка з блискітками, рожеві хіпстерські окуляри, неймовірна колекція всіх стереотипних манеризмів. Ви уявляєте, яка мужність треба, щоб виглядати й поводитися так серед пожовклих бананових гаїв провінційного передмістя фанатично-релігійної близькосхідної країни? Мене це вразило.
фото під катом )
Раніші записи про Ізраїль: гуртожитки Тель-Авівського університету, кібуци і Голанські висоти (той же дисклеймер, що й до цього запису), кумедні фото з Єрусалиму, Єрихон.
pocketfull_of: (all you need is smart shoes& a cigarette)
Навколо стільки людей нещодавно повернулися з Ізраїлю, що я аж взялася розбирати минулорічні фотки. Ну, й чимось займаю руки, доки слухаю трансляцію скликаного Росією засідання радбезу ООН, бо є ж якісь межі саспенсу й огиди, які перенести вже складно ("і ти нафіг, і ти також, що характерно, туди ж! а ти взагалі недавню історію власної країни коли востаннє читав, щоб таке нести?!!!!!" - особливо зворушливо, коли за інклюзивний діалог виступає Руанда. Руанда точно має довгий досвід інклюзивного діалогу - і цікаво, скільки представників у ООН навіть під час їхнього геноциду закликали до інклюзивного, блін, діалогу. І, до речі, що це за нове чмо від нас, де діли Сергєєва? Я, безперечно, потішилася, коли нове чмо брякнуло "the Russia", але, боюся, то не свідома стратегія, а лажа - його англійська завдає болю моїм вухам.)
То от, поговоримо краще про Єрихон:

Якщо похвалитися особливо нічим, то конче треба знайти якийсь суперлятив. Ось, скажімо, ми, українці, багато століть були, як калина при дорозі - хто іде, той скубне. Зате у нас найцентріший географічний центр Європи! Ось так і Єрихон: по-перше, єрихоняни стверджують, що в них - найстаріше місто на землі. По-друге, в них - найнижча в світі канатна дорога (223 метри під рівнем моря): Єрихон лежить у тій же тріщині, що й Мертве Море, і там, очевидно, осідає вся вогка задушлива спека, всі застарілі жахи, вся історія світу. На вікні найпідморнішої в світі канатної дороги написано "Напівдорозі коротка зупинка, щоб висадити й посадити пасажирів. Насолоджуйтесь краєвидом!" Фото - з висоти тої самої півдороги, і я уявляю, як, припустімо, пасажирів там можна висадити (хоча їм тоді буде не до насолоди краєвидом), а от як посадити? З катапульти? Чи то на випадок, якщо в когось виростуть крила?

Далі під катом )
pocketfull_of: (Default)
Вернулася з Ізраїлю подруга, ділилася враженнями. Від її розповіді згадалося два найсмішніші кадри з мого минулорічного перебування в Єрусалимі.
Обідня перерва. Підлітки з М16 їдять фалафель, діти граються на бруківці, лежить спека, як брила. По Віа Долороза бреде якийсь чувак, закинувши на плече хрест.

Десь при виході з катакомб: уцінені тернові вінці.
pocketfull_of: (all you need is smart shoes& a cigarette)
Краєзнавчий музей Полтави - на вигляд як прянична хатка. Ви знаєте, що за законами жанру у пряничних хатках. Відьми, зло, старі кісточки.
трошки фото пряничного будиночка )
Читала "Thinking the Twentieth Century" Тоні Джадта і Тімоті (Наше Все) Снайдера, у передмові Снайдер проводить корисне розрізнення між плюралізмом і релятивізмом ("Пошук правди передбачає багато видів пошуку. Ось це і є плюралізм: не синонім до релятивізму, а радше антонім. Плюралізм приймає моральну реальність різних штибів правди, проте відкидає думку, ніби їх всіх можна виміряти за однією міркою, як рівноцінні"). Краєзнавчий музей - ілюстрація, чому плутати плюралізм і релятивізм не варто. Мені здається глибоко спірним сусідство експозиції, присвяченої Голодомору (анкети зі спогадами тих, що вижили; товстелезний гросбух смерті - список померлих на Полтавщині за селами, беруся погортати - одразу підходить співробітниця, питає, звідки я, себто до них, значить, ходять шукати там своїх рідних) - із, з іншого боку, ще радянською дошкою пошани, де фото, підписані "Ударники хібозаготівель 1933 р." чи "Активно виявляв куркулів, які ховали хліб у 1932 р.". Я підозрюю, що, якби хтось спитав кураторів, особливості експозиції вони ймовірно пояснювали б саме потягом до плюралізму: прийдуть нащадки і тих, і тих, важливе минуле і те, і те. Ну, справді, прийдуть усі, з різними міфологіями.
Поза тим - музей абсолютно чарівний, я взагалі ніжно люблю краєзнавчі музеї, геть особливі місця, де згадується та сама боргесівська класифікація тварин (тварини, як пам'ятаємо, поділяються на: тих, що належать імператорові, набальзамованих, молочних поросят, казкових, включених до цієї класифікації, тих, що гасають, як шалені, намальованих найтоншим пером із верблюжачої вовни, тих, що щойно розбили вазу і т.д.). Власне, напевно, від краєзнавчих музеїв і не варто чекати сумісності чи співмірності різних частин, бо вони прекрасні саме як прояв надзвичайної щедрості історії й місця, що, як сонце, обдаровують усіх різними солодкими і жаскими дивовижами. Краєзнавчі музеї - це така дірява кишеня часу, де за підкладку завалюється багато такого різного - речей, про які забулося, людей, про яких забулося, а потім мац в кишеню - а воно все там. От, скажімо, в полтавському музеї є (in no particular order): створене на основі антропологічних реконструкцій погруддя короля Карла ХІІ - дарунок від шведів, який везли нам прямо в салоні літака, пристібнувши до сидіння, а музей Полтавської битви його не схотів, бо політичний клімат тоді був не той; цілий кістяк мамонта й фото пам'ятника тому мамонту із якогось маленького села, де його відкопали (от ви знали, що в якомусь маленькому українському селі є пам'ятник мамонту? я теж не знала!); кілька чудових скіфських бабів; обладунки з милими емалевими інкрустаціями; дзвін, відлитий козаками з трофейних турецьких гармат; глиняні іграшки 17 століття; гарні сукні і шкільні зошити партизанки, яку розстріляли німці; багато гарних, вже сучасних керамічних дивозвірів; багато опудал місцевої фауни і навіть чумацький віз з опудалами волів. (Мене заспокоюють опудала тварин, запах пилу й мертвої вовни. Це з дитинства: я шалено любила тварин і живих у зоопарку мені було шкода більше, ніж мертвих у музеї, тож ходила більше в музей, щонайідилічніші спогади.)
трошки експонатів )

В Полтаві ще багато різного чудового - неймовірне місто й ідеальний маршрут вихідного дня для киян (3 години хюндаєм харківського напрямку) - але то вже іншим разом дорозповім.
pocketfull_of: (the story of my life)
Мала нагоду з"їздити до Хмельницької області - подивилася чудовий замок Острозьких у Старокостянтинові й маєток Хоєцьких і Чечелів із англійськими садами у Самчиках. Доки не поїхала в Штатів (завтра вилітаю, речі ще й не починала збирати, ааа!), швиденько звітуюся.

Старокостянтинів - містечко 16 ст., але нещодавно накопали, що він зведений на місці, як вважаєься, літописного Губина, який спалив Данило Галицький за кооперацію з татаро-монголами. Початково містечко було Костянтиновом, але, коли Костянтин Острозький звів Новокостянтинів імені себе, заледве тоді повнолітній Костянтинів автоматично став Старокостянтиновом.
Замок і церква з химерним поєднанням готики і ренесансу досить непогано зберігся, тільки дах, який спочатку був зеленим, зараз виклали червоною черепицею. Вежа, що виглядає як оборонна - це насправді житлова частина замку. Наша екскурсоводкаприпускає, що декоративні штуки згори на вежі були чистим понтом: зазвичай такого не надбудовували, бо їх знесло б першим же влучанням ядра, але Острозькі демонстрували, що в них стало б коштів на відбудову :) Донедавна в палаці були й дубові балки з 16 ст., але кілька років тому місцеві попиляли на ослінчики.
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
Біля церкви стоять дивні дзвони, які частіше бувають в католиків - в чому Костянтина Острозького, звісно, запідозрити не можна :)
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
А ще біля церкви сидить дивний дерев"яний чудик і також, напевно, щось символізує:
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
Зразу за замком лежить Случ, який на цьому відтинку виглядає як дуже мальовниче болото:
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений

По той бік Случа розташований паровий млин 1905 р. - одна з небагатьох по Україні промислових споруд того періоду, що добре збереглися. Ось вид від замку:
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
Всередині до незалежності стояло навіть трохи тогочасних інструментів, але їх вже покрали на метал. Нещодавно, судячи зі слідів на стінах збоку, млин горів - але фасад доволі ошатний. О, а ті декоративні блямби на фасаді - насравді виходи опорних конструкцій, тоді було модно демонструвати, як все міцно зроблено:
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
По той же бік Случа, але в трохи іншому напрямку, стоїть оборонна церква, ще в 17 ст. перетворена на домініканський собор. Місцева байка стверджує, що сини Костянтина Острозького, один з яких став католиком, перестрілювалися з замку до церкви - отак мали перестрілюватися (з дуже сильним зумом знімаю): не дуже розумно, та й не дуже реально. За замком тут - іще одна вежа, частина оборонної системи міста.
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
Сама церква геть поруйнована, хоча, коли ми вже звідти виходили, перед нею спинилася старенька бабця й перехрестилася на те, що було колись - дуже зворушливо.
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
За радянських часів у цій церкві був відділок міліції з блекджеком і хвойдами більярдом і тиром - і тир був як раз у вівтарі: люди, які там бували, кажуть, що було жаскувато - фігурні цілі тощо. Тож та частина церкви помережана дірками від куль, але не від давніх боїв:
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
Хисткою дерев"яною драбиною, яка витанцьовує, мов баский коник, можна піднятися й на другий ярус (а далі перекриття були вже дерев"яні і все повигнивало):
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений


Потім ми поїхали до містечка зі смішною назвою Самчики (в оригіналі "Замчики"). Добре зберігся й англійський парк, і маєток, бо там не влаштували тубдиспансер, як, скажімо, у Підгірцях, а була агрономна база - тож за парком все ж стежили. Парк розбив ірландець Діоніс МакКлер (1762-1853), який де тільки в Україні не наслідив (кілька десятків парків). Мене дуже розчулила історія цього бродячого ірландця, який в Україні ж і помер - мені Україна початку ХІХ ст. не видавалася дуже мультикультурним простором, аж на тобі - отак просто шастала купа майстрів з цілої Європи.
Зараз у Самчиках у дикій кількості одружуються - ми вештали парком, намагаючись прослизнути поміж шістьома, чи що, групами, що фотографувалися на тлі маєтку. Кажуть, це неабиякий логістичний челлендж для працівників, адже одна наречена не мусить побачити іншу.
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
Зворушливий синтез того, що справді збереглося, із домальованим місцевими малярами:
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
(а в східному павільйончику стояла статуя Будди, яку там втопили більшовики - тож, можна припустити, вона й досі з-під води поширює благодать :) )
Такі конструкції (шматок парку, обнесений високим цегляним парканом) в Україні збереглися лише дві - це сад у мурах, який захищав теплолюбні рослини від протягів навесні.
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
Оця гарна пагода - насправді, крім усього, льох: взимку туди з озера наносили купу криги, яка поволі тала аж до наступної зими, підтримуючи сталу температуру навколо харчів. А в сусідніх підвалах реконструйовані кімнати челяді - що автентичне, а що й полишали як сувеніри реквізитори фільмів, які там знімали:
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
А на протилежному боці Случа мріла сіра чапля:
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
pocketfull_of: (the story of my life)
[Необхідний дисклеймер: Я не готова дискутувати про політику.]

А потім ми поїхали Армагеддонськими рівнинами: колись, якщо ви фанат тої книжки, там відбудеться фінальна битва - і, безперечно, нічого кращого за топоніміку Ізраїль туристові запропонувати не може. Навіть прості відвідини кібуцу перетворюються на щось міфологічно-запаморочливе, і янголи ступають у твої сліди, бла-бла.
Кібуц Ейн ГаШофет, до якого в рамках культурної програми звозили студентів літньої школи Тель-Авівського університету, заснований у 1937 р., і нас ним водив чоловік, який в ньому ж і народився у 1938 р. Це був досить цікавий культурний досвід - безперечно, цей кібуцник старого гарту був радше черговим експонатом, аніж гідом. Скажімо, цікаво, на чому він робив наголос: очевидно, основні прибутки кібуц зараз отримує від компаній, які виробляють електронні прилади, але нам, гостям, наголошують на сільському господарстві: національний наратив для частини населення десь такий, що "до нас тут була порожнеча, а ми зробили квітковий сад" - і щось у цьому є космогонічне, жаска вагомість сповненого пророцтва. З таким не посперечаєшся, бо не сперечаються з вірою.
Взагалі, кібуци, мабуть, найбільш відомі як страшні дитячі інкубатори своїм масштабним виховним соціальним експериментом: раніше діти там росли у дитсадках, а з батьками бачилися заледве годину на день. Це справді помагало виробити відданість своїй групі, а не нуклеарній родині - але створювало, очевидно, просто купу психологічних проблем у майбутньому, тож врешті - десь так за кілька десятиліть - від цього відмовилися. Але наш гід, який виріс саме в такій ситуації, пояснював цей експеримент не проектом формування нової групової ідентичності, а міркуваннями безпеки - мовляв, за часів його дитинства стріляли зусібіч, тож дорослі жили в наметах по периметру, а дітей запихали до єдиного бетонного приміщення, яке встигли збудувати. (Хоча й визнає, що ніхто потім не міг одружитися зі своїми ровесниками, з якими виріс і вважав своїми братами-сестрами, тож була проблема, де познаходити стільки потенційного шлюбного матеріалу ззовні і заманити до кібуцу.) Себто навіть те, що врешті більш-менш однозначно визнали провалом, він подає як єдино можливе рішення.
Розхвалював гід також те, що там немає приватних машин, які займали б простір, а є лише спільний флот кібуцу, з якого можна за потреби взяти машинку: хоча більшість кібуців зараз, звісно, вже не настільки хардкор, поволі перетворюються на звичайні поселення. Ще кумедно розказував, що якось ледь не вбив рабина, бо йому обридло проходити перевірки, чи кошерне в них в кібуці молоко; й лаявав американських єврейських панянок, які приїхали були в кібуц у 1950-ті й обурювалися тим, що там вирощують свиней.
І, напевно, найбільшим шоком з усієї поїздки стало от що: я зрозуміла, що, напевно, в кібуці могла б бути щаслива. Мені не вистачає з дитинства земляного солодкого духу тварин, сухого зілля, мокрої вовни - і там, чухаючи маленьких теляток і розглядаючи пагорби з кіньми, мені якось дуже вірилося, коли гід казав: "Тут так гарно, що старі просто відмовляються помирати". А діти там після школи працюють у маленькому зоопарку - доглядають всяку ізраїльську фауну.
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений




Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
Фото не моє - елемент Голанського пейзажу, який туристам не показують


Потім організатори розважальної програми якось не розрахували, що серед учасників можуть бути не лише політично крайні праві американські євреї, частина з яких вже встигла відслужити в Іраку, а й представники інших етнічних груп та політичних орієнтацій, і вирішили, що Голанські висоти - це саме те, що нам треба показати. Формально, здається, ніхто, крім Ізраїлю, так і не визнав Голан ізраїльським (тому що "ну нам же потрібна ця стратегічна висота і в нас сильна армія, тому ми тут і осядемо, кордони be damned" і його сиквел "цю землю нам пообіцяв бог" чомусь досі не вважаються політичним аргументом, дякувати усім богам) - але з того, що можуть показати в Голані туристам, ви про це не здогадаєтеся. Себто, безперечно, по периметру відбувається якийсь веселий рух і досі лежать мінні поля з 1970-х, а ізраїльтяни недавно доклали ще трохи нових, але в місцевого (ізраїльського) населення серед тель-авівців репутація десь така, що якби ті були ще трошки більш розслаблені, то були б вже коматозні, а своє пиво не варить тільки той, хто бодяжить власне віскі - тиха спокійна аграрна провінція.
Загалом, спірний статус території - не привід не вмонтовувати її в ментальну мапу юних ізраїльтян, а дуже навіть навпаки: якщо ти збирав у дитинстві на цій території фрукти, то ти, мабуть, з більшою імовірністю підеш за неї, якщо знадобиться, помирати, аніж якщо не збирав - думаю, логіка десь така. Отож нас повезли у фруктовий сад Бустан ГаҐолан при кібуці Ейн Зіван (формально не надто легальному - див. статус Голанських висот в цілому - але дуже славному своїми винами й шоколадками ручної роботи) - знайомитися з національними ізраїльськими способами відпочинку, збирати ожину й нектаринки.
Сайт кібуцу так описує історію їхнього чудового регіону: "Доля євреїв була пов"язана з Голаном ще до того, як вони стали обраним народом. Саме сюди з Месопотамії прийшов Авраам з родиною і, за юдейською традицією, союз з Богом він уклав саме тут, на горі Хермон ... Після Шестиденної війни Голан знову розквіт як частина Ізраїлю, і зараз його можна назвати найбільшим зеленим парком в країні" (звернімо увагу на вже згадувану вище риторику "тільки з нами земля знову роквітла"). На обрії височить Сирія, навколо гасають кльові кучеряві діти з фруктами. Після того, як урвався мій зв"язок з сільським життям, я думала, що вже ніколи не матиму нагоди почухати козенят, але там їх був цілий виводок - вони кумедні і гризуть пальці в надії надоїти з них молока.
Елементи Голанського пейзажу, які туристам показують:
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
На питання, коли буде ланч, студент Тель-Авівського університету, який опікується нашою групою, каже: "А нащо вам ланч? Видамо вам по рушниці й настріляєте собі ланч" - і махає рукою в бік Сирії. До того він в автобусі вже розказував: проблема палестинців в тому, що ніхто їх не любить і ніхто їх не хоче. Я ввічливо посміхаюся.
Портрет ожини з Сирією на задньому плані:
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений


Ок, щоб ви не думали, що я така невдячна худібка - перелік штук, які мені сподобалися під час цієї вилазки на Північ:
* Прямо під вікнами мого готелю було те миле поросле очеретами озерце, яке тут називають Галілейським морем! Я не розумію, яке воно в біса море, але ж мальовничо!
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
* Струмок Маджрасе впадає в Кіннерет. У будь-якій країні без проблем з водою люди прогулювалися б вздовж струмка, але Ізраїль не належить до країн без проблем з водою - тож до Маджрасе люди возять дітей показати їм воду й ходять прямо в струмку. Він холодний і каламутний, під ногами велике каміння. В каньйончику, яким він тече, задушливий, майже тропічний клімат, і живуть кабани. Нам камери порадили про всяк випадок лишити в автобусі - й це було абсолютно правильне рішення, бо ніколи не знаєш, чи не стрінуться бува на твоєму шляху шестикласники з сильно релігійної школи, які вирішать реалізувати пригноблюваний статевий потяг, обливаючи водою всіх дівчат на обрії, аби подивитися, які в них фігури під мокрою майкою. Камера на шиї це б не пережила. Але на ютубі можна знайти чужі відео й подивитися, як люди блукають Маджрасе - ну, кльовий струмок..

* Перший же погляд на річку Йордан пояснює, що іконографи середньовічної Європи малювали свої Дунаї й Рейни, а не той маленький струмочок, яким Йордан є насправді. Каяки й рафтинг на Йордані - популярна ізраїльска національна розвага. Знов-таки, камеру не брала, але на ютубі можна знайти відео, що дають уявлення про швидкість (велику) і ширину річки (один човен може повністю перегородити русло) - і (не)керованість човна. Але було дуже здорово!

* Струмок Завітан на Голанських висотах - оце справді рекомендую. Чудовий заповідник з кабанами, дикобразами і прісноводними крабиками, хайкінг по великих вулканічних брилах, квітучи олеандри в каньйонах, купання у водоспадах.
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
pocketfull_of: (the story of my life)
Колись я навчуся подорожувати з малою кількістю багажу, але ще не сьогодні, о ні, ще не сьогодні: у стані недосипної паніки перед польотом в дусі "все пропало, рятуй те, до чого дотягуєшся" вхопила і запакувала пуховик. В Ізраїль. У розпал літа. Сподіваюся, він мені тут не раз стане у пригоді, коли температура повітря перевищуватиме температуру тіла.
(Промотуємо годинний допит у аеропорту на тему "А чому ви їздили в Марокко? Що, з доброї волі? А як звали вашого професора їдишу в Гарварді? А про що ваша дисертація?")
З місцевого колориту тутешнього кампусу одразу кидається у вічі те, що (1) я вже знаю, як дійти аж до двох бомбосховищ (в одному з яких буде flea market речей, полишених тими, хто виїхав на канікули); (2) замість звичних автоматів з кавою (Могилянка) чи енергетичними напоями (Гарвард) стоять автомати з цигарками і морозивом.
А по газонах туркочуть голубки - худі й довгошиї.


А ще здійснила перший комунікативний акт івритом! З таксистом! Сказала, що от, ані ломедет їдиш. Він: "Мама їдиш?" Нє, кажу, мама все ж не їдиш.
Загалом, протягом наступного місяця я вчитиму їдиш у Тель-Авівському університеті.
pocketfull_of: (fly little octopi fly)
Нарешті дійшли руки продовжити розповідь про Марокко! Раніше було про Марракеш: моя розповідь, мамина розповідь

- Скільки верблюдів твій тато дав за твою маму? - питає продавець килимів, заганяючи нас у куток палацу 14 століття, нині - цеху килимарів, і махаючи своєму помічникові, щоб той приніс ще чаю ("чай - марокканське віскі для теплого серця!"). Півгодини тому ми ще намагалися втекти, зараз ми вже розуміємо, що це - гайки. Продавець нахиляється в мій особистий простір й інтимно шепоче: - Триста євро за килим у стилі "Берберський Пікассо".
Я судомно намагаюся вигадати якийсь аргумент, після якого нас випустили б, врешті, вирішую, що країна патріархальна, тож треба покликатися на чоловічий авторитет.
- Ми мусимо піти додому і порадитися з батьком, чи треба нам килим.
- Якщо ти прийдеш завтра, я приведу свого сина тобі в наречені, він говорить трьома мовами і вчиться на економіста, - загрозливо каже продавець, а потім хрипко додає: - Двісті євро.
Свого часу я посміялася, натрапивши в путівнику на фразу "Перш ніж купувати килим, подумайте, чи він вам треба, чи він пасує до вашого дому". Хто взагалі купує ті килими? - думала я. Я - точно сильніша за ці споживацькі інстинкти! Що ж, останньою зазвичай сміється карма.
- Не треба думати перед покупкою! Думати треба перед шлюбом і перед покупкою дому, а гарну річ треба просто брати одразу! - пристрасно видихає продавець. - Сто євро.
А потім стискає мою і мамину долоню й кладе їх собі на коліна - ближче до паху, ніж мені було б затишно. Феська комерційна гостинність межує з сексуальною нав'язливістю, а часом і перетинає цю межу.
- А якщо килими тобі потім розподобаються, то ти їх зможеш продати на е-беї за тисячу євро! - каже продавець. - Добрий бізнес, добрі килими!
Килими справді дуже гарні. Мама збоку нагадує, що якісь подарунки родині все одно треба привезти.
- Килими тче моя берберська родина в Сахарі, - каже продавець, зазираючи в очі. Судячи з того, скільки продавців це кажуть, берберів у Сахарі можна складати штабелями бодай у два рівні. - Вісімдесят, просто тому, що в тебе добре серце і ти не скривдиш мою родину. Угода століття!
Це - їхня найпоширеніша стратегія: сказати, що ти ніде дешевше не знайдеш річ, яка тобі взагалі не треба.
- Маленька крамничка - маленькі ціни, - каже продавець. Це теж кажуть усі продавці. - Довгого тобі життя на користування цими килимами.
І т.д., і т.п., ви зрозуміли принцип. Коротше, у нас тепер є чотири килими у стилі "берберський пікассо" з верблюжачої вовни і кактусиного шовку, коли я буду в Києві, заходьте подивитися, гарні.
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений

Після Марракешу Фес нам видався значно спокійнішим (і за втрачену на мить пильність ми, власне, й поплатилися покупкою килимів). Взагалі, у Фесі і старе місто значно менш плутане, і ми на той час вже встигли вирахувати принципи виживання (ніколи й ніде не спиняйся, про дорогу питай лише у стаціонарно припаркованих людей, які не кинуться тебе нікуди проводити). У Фесі значно менше перетворених на музеї об'єктів, ніж у Марракеші, та й ті, що є, між собою не надто відрізняються - якщо бачив один, то бачив приблизно 80% - але нас вже почала тішити відсутність різниці між побутовою і музейною культурами. Коли продавці фєньок на вулицях кажуть, що це - традиційна техніка і символіка, то вони, як не дивно, говорять святу правду, і прикраси 10 ст. в музеях візуально не відрізняються від тих, які можна купити на вулиці за 10 гривень чи за скільки там сторгуєтеся. Так само: розмальовані віконниці й вишита вручну постіль в музеї і дешевому хостелі за 7 доларів за ніч будуть рівно однакові. (Хостел був обшарпаний і якийсь непевний, вікна не зачинялися, що створювало певні проблеми при температурі вночі близько 0, зате вночі по терасі бігало цуценя вівчарки власника хостелу й інтенсивно прагнуло комунікації, а комунікація з великим вухастим песиком - це завжди радість).
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений

І, напевно, саме від Фесу лишилося найбільше вражень від людей - вражень дуже різних, але бодай є про що написати.
Скажімо, виявилося, що не лише у туристів швидко формуються негативні стереотипи про місцевих, а й у місцевих - про туристів. Власник ресторанчику, де ми періодично обідали (й спілкування з яким доти зводилося до "два кус-куси, прошу"), радісно повідомив, що, якщо я прийду до нього на ніч, то він сходить в баню і поголиться. Не помітивши на моєму обличчі ентузіазму, він здивувався й почав показувати паспорт, водійські права і документ на володіння рестораном, щоб я ж не сумнівалася, що він - мужчина серйозний, і став розказувати, що французи минулого року пропонували перекупити в нього ресторан за 40 тисяч євро, але він відмовився. Я не знаю, в чому саме це мене мало переконати.
Чи, скажімо, одна справа знати, що країна бідна і письменна лише на 50% (і з письменними 50% значно менше нагод перетнутися, бо вони живуть собі своїм життям і не намагаються вступити в контакт з туристами), а зовсім інша справа - з неписьменною частиною населення зустрітися наживо. Скажімо, музей, куди збиралися потрапити, виявився зачинений, тож ми пішли дивитися королівський палац - туди не пускають, тож можна хіба сфотографувати браму:
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
А зразу за палацом - історична єврейська дільниця. В путівнику було написано, що єврейська марокканська архітектура радикально відрізняється від арабської марокканської архітектури. Підтверджую: відрізняється (скажімо, о чудо, там є вікна, які виходять на вулицю, а не у двір! і балкончики!) - але збереглося вкрай мало, а, крім того, там, за якісь дві вулиці від королівського палацу, починається справжня соціальна чорна діра, видно, що дуже бідні квартальчики. Спочатку ми намагалися орієнтуватися за картою. Потім ми зрозуміли, що надії нема, й почали питати. "Семетьєг жюїф?" - питала я про єврейський цвинтар, і показувала на мапі, щоб певніше. Запитана дівчина уважно придивилася до букв і по складах почала читати: "Сі... сінема жюїф?" Тут у неї настав культурний колапс, вона скликала делегацію. Всі обламувалися читати на тих же перших двох буквах. До мене ніхто особливо не дослухався. Я почувалася героїнею "Їдишного союзу поліцейських" - вся ця сцена з єврейським кіно дуже нагадувала той роман. Нарешті ми зламалися й вирішили погодитися на послуги гіда. Від того сильно пахло випивкою і він не дуже говорив англійською, але всі місцеві байки й ключові локації я вже знала й з путівника, тож нам потрібно було просто до них якось дійти. Путівник легковажно каже, що офіційного доступу до багатьох пам'яток нема, тому треба просто доплатити місцевим - і вони всюди проведуть. Путівник не попереджає, скільки при цьому доведеться побачити підворітень, завалених уживаними шприцами, і в скільки обдертих квартир з брудними дітьми, підгорілими кастрюлями і свіжовивішеним пранням доведеться зайти, щоб з їхніх балконів подивитися на всі ці красоти. Це був єдиний за всі поїздку момент, коли я абсолютно щиро думала, що в разі чого нас так ніколи й не знайдуть.
Оскільки я пишу цей запис, ясно, що переймалася я дарма, тож можна було, в принципі, з тим же успіхом не перейматися і отримувати задоволення від поїздки. Мене теж дратує моє драматичне світосприйняття, зате тепер я бодай знаю, що країни, які розвиваються, не є оптимальним відпочинковим місцем для мене: тож будемо вважати цю поїздку цінним уроком самопізнання, а тоді, коли ми з цього єврейського кварталу вибралися, в мене була справжня адреналінова ейфорія, що теж незле.
На зворотньому шляху ми з мамою знов проходили повз той музей, куди не потрапили вдень - аж він раптом виявився відчинений. При воротях спинялися джипи й лімузини, до музею сунув нарядний натовп, люди в костюмах-трійках, люди в вечірніх сукнях, люди - стандартні хіпстери з масивними окулярами й шаликами. Ми подумали, що якщо ми там категорично не треба, то охорона нас заверне, і також рушили всередину - й не пожалкували. Як виявилося, то була цілком собі відкрита для широкого загалу вистава відомого марокканського режисера - і це була наша єдина нагода побачити не те мистецтво, яке Марокко продукує на експорт, а те, що воно робить для себе (і то явно mid-to-high brow).
Форма була цікава: історія розгорталася через танок головних героїв, а на тлі при цьому стояв художник і під їхній танець малював полотно про ту ж історію. Цікаво й те, що вистава відбувалася під супровід традиційних марокканських музичних інструментів, на яких грали музики у етнічних костюмах. Якби в Україні - з нашим старанно виплеканим комплексом меншовартості - авангардна за формою вистава йшла під сопілку й бандуру, то режисера, ймовірно, звинуватили б у шароварництві :(
Втім, попри цікаву форму, зміст був моделі "вірусний пиздець": про те, як то недолуго, коли люди відмовляються від традиційних гендерних ролей, і що саме це призводить до насильства в родині.
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
Звісно, після вистави ми в черговий ювілейний раз заблукали за пів-квартала від дому, втрапили в супровід десятка дрібних хлопчаків, порятувалися від них за допомогою перехожого, який спитав нас, чи почуваємося ми в безпеці, а потім щось сказав хлопчакам і вони розбіглися, заблукали знову. Чудом зустріли вже знайомого власника крамниці. В тому нажаханому стані нам здавалося, що від його крамниці ми знаємо шлях додому, тож сказали, що хочемо в нього щось купити - так, просто зараз, глупої ночі. Ми готові купити верблюда б/у. Ми готові купити віслюка.
- Це робить моя берберська родина в Сахарі, - казав продавець, дістаючи ще жменю біжутерії. - Маленька крамничка - маленькі ціни.

Коротше, загальний месідж десь такий, що Марокко - напрямок для тих, хто вміє не панікувати й легко до себе ставитися. Трошки всякого вуличного добра - от заради такого туди можна їздити:
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений

(мої марокканські фото на ФБ)
pocketfull_of: (the story of my life)
Мама (Natalya Starchenko на ФБ, [livejournal.com profile] prohodka тут) й собі написала про Марракеш: перевикладу її розповідь тут, щоб усе було купкою. Отака поліфонія.

"Спочатку про Маракеш, який ми обрали основним місцем нашого перебування в Марокко, плануючи уже звідтіля здійснювати поїздки до інших міст. Можливо, спрацювала магія назви, яка десь із сімдесятих вабила до себе ситих європейців в пошуках глибинного сенсу існування, таке – назад до природи, яка конче має містити відповіді на всі головні питання, тяжко вловну для зіпсутих цивілізацією людей правду життя. Прочитано було досить багато, однак воно мало відповідало тому, що ми побачили на власні очі.
text )
pocketfull_of: (fly little octopi fly)
Якось я була подумала, що життя минає марно, нічого цікавого не відбувається і т.д., і т.п., і тому новий рік треба відсвяткувати в Сахарі, бо як зустрінеш, так і проведеш, а тим, хто мерзне в піску, який забивається усюди, в цілому не до екзистенційних метань. Ну, в Марокко я добралася вже після нового року, але загальний месідж був правильний.

Почну з негативу, щоб далі був лише позитив. Я завжди підозрювала, що негативні відгуки на екзотичні країни мотивовані виключно расизмом туристів, і тому вважала, що в ліберальної мене все буде просто супер. Звісно, перше ж відвідання екзотичної країни внесло певні корективи в мої уявлення:) Справа не в культурних відмінностях, а в тому, що Марокко - країна жахливо бідна, тож більшість, бачачи туриста, розраховують, що саме він зараз нагодує їхніх вісімнадцятьох дітей. У випадку Марракешу ситуацію ускладнює те, що самому в ньому розібратися справді майже неможливо (народ, серйозно, беріть GPS; можете не брати кросівки, одяг, зубну пасту - але беріть GPS, бо карти там годяться хіба як сувенір!), тож місцеве населення заробляє, проводячи туристів за гроші (якщо пощастить - туди, куди туристу справді треба; якщо ні - то до крамниці якогось свого родича за три кілометри в протилежному напрямку). Більш того, навіть якщо ви знаєте, як дійти до потрібної вам локації, гід може вчепитися і йти, попри всі ваші заперечення, перед вами - і платити йому в будь-якому разі доведеться, бо вам ходити цими вулицями, а невідомо, скільки в нього друзів і як ця мафія працює насправді. Весь цей дрібний рекет робить Марокко дорожчим за середню європейську країну - і значно нервовішим. При цьому одразу мушу сказати, що Марракеш для Марокко все ж непоказовий - просто саме він, попри всі географічні особливості, здобув статус туристичної Мекки (і в ньому справді найбільше культурних локацій), і зараз цим користується. Решта міст значно людяніші, але про це - у наступному випуску.
В цілому, Марокко - найбезпечніша африканська країна, тож імовірність серйозних неприємностей, можливо, тяжіє до нуля, але багато що тисне на психіку. Потрібно:
1) або брати з собою особу чоловічої статі (дай бог дожити до часів, коли стать перестане бути чинником при виборі напрямків подорожі - та будьмо реалістами, навряд чи доживу), бо групам з чоловіками перепадало менше,
2) або значно іронічніше ставитися до себе і всього навколо - я ж професійно серйозна, як серцевий напад, що задавало тон. Їздила я з мамою, вона якраз легше й іронічніше ставиться до життя. Коли я їй дала прочитати цей запис, вона сказала: "Навіщо ти так згущуєш фарби?" Не згущую, кажу, я справді це бачу так - хіба це не було ясно з того, що я твою руку не відпускала? Мама: "Ой, а я думала, це в нас родинне єднання". Відповідно, в неї - свій, значно радісніший Марракеш.
Мої ж поради: Повторюйте мантру "бідне населення, позбавлене можливостей вертикальної соціальної мобільності". Дивіться на землю десь метри за два перед собою, не піднімайте погляд. Якщо треба щось спитати, вибирайте людей, які явно йдуть у своїх справах і мають альтернативні джерела прибутку.
Та менша з тим.
Марракеш - місто жахіть, скислих і згуслих, як останні півтора ковтки чаю, забуті в чашці три дні тому, місто, в якому осідає все те, що лякає чудовиськ під ліжком і в порожніх підворітнях; саме там насправді варто було знімати "Залягти на дно в Брюгге" з його ожилим пеклом: було б чесніше. Перше, що я побачила, коли нас викинули з таксі - це вишкірені варені овечі голови з витеклими очима обіч дешевого китайського одягу й куп вирваних зубів перед вуличними, так би мовити, дантистами. Ми хвацько вивернулися з-під коліс мопеда - й ледь не втрапили під запряженого у віз мула. А потім над нами зімкнулися лабіринти.
Логіка мандрівника Європою підказує, що готель треба бронювати у старому місті: там людно, чисто й безпечно. В Марокко все влаштоване навпаки - жити варто в новому місті, а старе побудоване за логікою особливо паршивого сну: дзеркальні арочки, арочки, арочки, які ведуть по колу, такий мурашник з метровими ходами, забитими мулами, віслюками і мопедами, і навколо - глухі чотириметрові стіни без вікон і жодних розпізнавальних знаків. В основі лежить середньовічна, явно оборонна забудова: потрапивши до цього лабіринту, будь-який ворог мусив за 3,5 хвилини заплакати й попроситися назад, до мами. Дорогу можна запам'ятати хіба за купками кошачого гівна під стінами: цю купку вже проходили, а такої купки на нашому шляху ще не було. Практична порада: адреса вашого готелю не мусить починатися зі слова "дерб", бо "дерб" - це сектор лабіринту, а не те, що ми звикли вкладати у слово "вулиця". Бронюючи готель, я цього ще не знала.

Готель, втім, надавався для життя: галереї, внутрішній дворик з фонтаном, розписні меблі і всякий такий гаремно-орієнталістичний треш. Отже, перший вечір, 8 година. Бажання не виходити звідти до відльоту додому боролося в мені з велосипедним принципом: упавши, сідай і їдь далі одразу, бо далі буде складніше наважитися. Тож ми наважилися вийти повечеряти й пішли шукати Джму ель Фну - центральну площу Марракешу, яку ЮНЕСКО охороняє як місце усної й нематеріальної культурної спадщини. Вдень площа геть порожня, лиш подекуди сидять суворі чоловіки напівмафіозної зовнішності перед апатичними кобрами. А увечері на неї викочують кількасот польових кухонь, з'являються багаття, лави, танцюристи-трансвестити, художниці хною і вуличні театри навколо саркофагу місцевої святої, яка вдень була побожною дівчиною, а вночі - голубкою. Ми їли варених равликів. Їхні ріжки сумно звисали з хаток. Фото нічної Джми ель Фни є на вікіпедії: на перший погляд мало чим відрізняється від ближньої Троєщини: мужики в трєніках, бруд, тільки замість сємок - плоди кактусів, від яких потім губи багряні.
Як ми потім виявили, є й таке спеціальне місце, куди втікають європейські туристи, щоб подивитися не на ту Африку, яка є, а на ту, яку вона мала, на їхню думку, бути. Це - сади Мажорель, збудовані французьким архітектором Мажорелем, а згодом, в ті роки, коли Марракеш ще був таким же магнітом для багатих діток у пошуках духовності, як зараз Тибет, викуплені Івом Сен-Лораном (і там же розвіяно його прах). Не сад, а просто короткий підсумок усіх містичних пошуків туристів, спроба створити світ з хаосу - колекція рослин з усіх континентів як рукотворна Земля в мініатюрі. Кольори добрані так, що безпрограшно виглядає на фото навіть найгірших фотографів.

Ну, й там же - невеличкий музей берберської культури з патетичними написами в дусі "Символіка килимів з доби палеоліту зберігала глибокі знання, на жаль, зараз втрачені". Дуже гарно, дуже штучно, безцінні кілька годин тиші і спокою, особливо якщо добрести туди, наприклад, після екскурсії місцем, де обробляють шкури тварин, перш ніж вони стануть вашою сумкою. Це ви, власне, побачите незалежно від того, чи воно входило до ваших початкових планів: рано чи пізно хтось вас туди заведе, можливо, не раз. Шкури спочатку лежать у купах голубиного посліду, щоб з них вовна повилазила. Туристам для огляду цього дають гілочку м'яти, а хтось же там працює.
Загалом, перший день в Марракеші треба якось пережити. Перебіжками від готелю до садів Мажорель, сівши на туристичний автобус, як завгодно. Потім стає краще. Тому що, врешті, неможливо довго боятися міста, де з тобою о 6 ранку по добросусідськи вітаються незнайомці, де ти знаєш, де добути о тій же 6 ранку свіжоспечені млинці і де дають найкращий м'ятний чай, такий солодкий, що ложка майже стоїть. Де певні, заселені колись квартали закрили під музей, і це мармурове мереживо, різьблена дерев'яна піна й апельсини за розписними віконницями не дуже відрізняються від того, що можна побачити в заселених кварталах поза музеєм, а прикраси 10 ст. в музеї - від прикрас 21 ст. на ринку. Де водії бричок і мопедів (машини в більшість вулиць не протиснуться) водять, як вар'яти, але ні разу тебе не збили. Де дуже багато квітів.
Врешті - не одразу - я якось втяглася і змирилася, що в Марракеші є своєрідна краса: оголення тілесного, таких міцних зубів перед цими їхніми дантистами, такого вразливого плину крові заклинача змій перед його коброю, чудової прудкості молодих, дивини гіпертрофованих жестів виконавців вуличного театру. Єдина тяглість, яка насправді людству приступна. Безперечно, не всі міста створені, щоб їх любив кожен конкретний турист. Власне, я досі не зовсім розумію, хто створений для того, щоб любити Марракеш - крім тих, хто народжується в Марракеші, якимось нюхом орієнтується у цих лабіринтах і змалку приходить у ці вуличні театри, як приходили їхні діди, може, й попередні випуски там переказують з покоління в покоління, і тільки поволі до оповіді вкрадаються мопеди замість коней, літаки замість кораблів. Але по-своєму Марракеш ефектний, як ті жахастики в дитинстві: на чорній-чорній вулиці, в чорному-чорному домі... - гам! віддай своє серце.


А ще над Марракешем маячив Атлас, про який напишу далі.


Ще трохи фото традиційно на фб - зокрема з інших міст.
pocketfull_of: (Default)
Я люблю цю мить, коли восени переводять годинники: зачаївши подих, стежиш за циферками на ноутбуці, ось-ось має пробити другу, аж раптом бац - і знову тільки перша. Це сповнює мене чимось таким метафізичним, Петро бряцає перед носом ключами й каже: лише сьогодні - другий шанс, проживи його краще, ніж минулого разу. Я скористалася шансом вдруге прожити цю годину, розглядаючи демотиватори в інтернеті.

Доки не писала сюди, встигла з'їздити на конференцію в Чикаго. Конференція відбувалася в маленькому театрі імені Шопена: власник театру свого часу був ентомологом і займався бджолами-убивцями, але потім завів дітей і вирішив, що потрібно їх чимось увечері бавити, тож бджіл-убивць закинув і відкрив натомість театр. Приміщення - під декадентські стереотипи про злам століть: будуарчики, ліпнина, червоний оксамит, руде цуценя пітбуля, не вистачає тільки опію, втім, можливо, я його провтикала. Доповідали зі сцен: одна була обрамлена кінгсайз-ліжками, а над другою висів зашморг. Дуже ніяково, коли йде нуднюща доповідь про репрезентацію Голокосту, аж сусід штурхає тебе під ребра й каже: "Слухай, над нами зашморг": я давно так не сміялася, хоча, мабуть, цим підтвердила стереотипи про антисемітизм українців :( Годували на конференції польською національною їжею - варениками з суші. Я саме думала, яке життя дивне, коли полька, що сиділа поруч, раптом тихо-тихо сказала: "jestem w otchłani rozpaczy", я в безодні розпуки. Мене розчулюють люди, які вміють вербалізувати свій стан глибше, ніж "шось мені хріново", тож я не зуміла навіть поспівчувати, лише естетично захоплювалася.
А на завершення конференції нам показали спектакль. Нам сказали: молодий експериментальний театр, тільки для вас. Нам ніхто не сказав, що це - експеримент над терпінням глядача. Я не знала, що рольовки тепер називаються експериментальним театром, і взагалі, рольовки виглядають значно цікавіше, коли ти сама береш в них участь. Натомість спостерігати, як молодь у мантіях-реінкарнаціях простинь, які служили своїм господарям вірою і правдою, бігає, розмахуючи обклеєними фольгою дошками (також відомими як "мечі"), і розігрує щось, нашвидкуруч склепане з фентезі-хітів останніх сезонів (ми нарахували "Ім'я вітру", "Голодні ігри", "Гру престолів", Пратчетта і ще щось) - це дуже, дуже боляче. Лави поволі пустіли, учасники конференції втікали. І лише власник театру із виводком дітей захоплено спостерігали за дійством, тож когось це все ж робило щасливим.

І про місто в цілому: в Чикаго, приткнутому приблизно посередині континету, припнуто шматочок моря. Якби не уявляла карту, точно подумала б, що море.
Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений

У цьому місті, де мене дощ заганяв у крихітні приватні музеї вітражів між гамбургерною і ігровим салоном, у музеї з міні-ставочками з коропами (і там саме була екскурсія маленьких діток: посідали довкола статуї якогось індійського багаторукого божества, екскурсоводка питає: "і що б ви подумали, якби таке побачили?", а якийсь малий дуже серйозно: "I would freaking call 911"), у музеї сучасного мистецтва, де художники олійними фарбами намагаються відтворити ефект змазаної фотографії, під мости метро, з яких вода стіною, до "городів піонерів" в самому центрі міста з кукурудзою і капустою, до клумб з драконами і квітами, і до всякої дивної архітектури, - так от, у цьому місті мені було дуже неприпнуто й бездомно, misplaced, як тому їхньому шматочку моря з прогулянковими алеями й усім іншим іншим його антуражем.
Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений
Все ж Кембридж - теж дім, за браком більшого: в паніці перед від'їздом півночі переставляла меблі (щоб зрозуміти масштаб катастрофи, треба розуміти, що меблі в мене тільки дві: ліжко і стіл, от їх і переставляла, доки не сягнула бажаного ефекту), і так мені хотілося назад до затишної нички, яку організувала. Чи впізнаваних координатів хотілося. Під це на диво добре пішла "З мапи книг і людей" Оксани Забужко (придбати онлайн можна тут) - попри дику кількість ляпів** (це - не придирка, це - нмд, неповага до читача), попри забобонність рівня "Інтєрєсной газєти" (астрологія і планета Нібіру, o rly?). Вона дуже добре пише про низку українських авторів, і то не лише з найочевиднішої високої полиці, а й про такий наївняк, ендемічний для підручника 5 класу і відривних календарів (Олександр Олесь, скажімо). Власне, доводить, що неправильна ця ендемічність, доводить, що ці тексти цікаві. Я читала ці есеї - і так мені боліло й від своєї недостатньої освіченості, і від непроговореності моєї культури, і від того ж Голодомору, де лише темрява й тиша, і ніякого магістрального наративу, який дав би змогу щось робити з цим масивом мертвих. Коротше, можна багато чим Забужко дорікнути - але в цій збірці є кілька штук, які мене дуже зачепили.
** Про ляпи вже писала на фейсбуку, скопіюю сюди: ""З мапи книг і людей" Забужко - повчальна історія про те, що, хай би якою інтелектуалкою ти себе вважала, редактор потрібен. Скажімо, щоб уникнути подружньої пари "Вірджинія і Томас Вулфи" (Томас Вулф - американський письменник, а чоловік ВВ - Леонард Вулф), Франца Фаннона з двома Н, "Улліса" з двома Л і однією С, "Zeitgeißt" з ß, Вільяма Найпола (насправді Vidiadhar Surajprasad) і багато чого, про що я забула чи не помітила. Авторська редакція - зло. Поза тим, подекуди дуже сподобалося."


***

Цього року я вперше вирізала гарбузика на Геловін! Завідувачі поверхів нашого гуртожитку накупили гарбузів і влаштували мешканцям свято. Так, логотип універу - це найстрашніше, що спало мені на думку.
Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений
Тим часом навколо були справжні фахівці, такої краси понавирізали!
Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений
pocketfull_of: (dont forget to fly)
Оскільки вже 4 ранку, і або я ніколи не ляжу спати, або я ніколи не викладу цей звіт, більшість фото лишаються на фейсбуку. Що встигла сюди вставити, перш ніж зрозуміла масштаб робіт, те встигла, а решта проілюстровано там (і багато з того, про що не розповіла, проілюстровано також).

Стамбул лежить на пагорбах, точніше, рухається пагорбами, що дуже зручно для оповіді – засаднича вертикальність будь-якої внутрішньої подорожі, хворобливо, вразливо вивернута назовні, додайте метафор за смаком – але жахливо незручно в житті, коли від цієї бруківки і цих метань вже на другий день почали шалено боліти ступні. Тим не менше, візуально він таки весь у вертикальних нашаруваннях, а не горизонтальній експансії, бодай у центрі, а на дні Стамбулу – темна вода, у якій б’ють хвостами бліді сліпі риби.
Цистерна Базиліка – візантійське водосховище під Ая-Софією, низки колон і місточки для туристів над товщею води. У глибині, в найдальшому від входу закутку є дві колони, які стоять на головах Медуз. Медузи глипають на стіни, а не на вхід. У однієї порожні очі, в іншої – з зіницями, й вона посміхається. Одна лежить на боці, інша – перевернута догори дригом. Якби вони були при вході, якби вони були нормально повернуті – була б очевидною їхня естетична функція і це не було б так жаско. Їх привезли з Риму, деякі вчені навіть припускають, що це може свідчити про існування дрібного культу Медузи: таке тримали в глибині дому, аби відвернути лихе око. Що насправді, ніхто не знає. Цистерна вражає навіть зараз, із підсвіткою і юрмами туристів, і я не можу уявити, що відчували ті, хто спускався туди раніше, у невідомість, при непевному світлі факелів, і щось невідоме під водою ніжно торкалося плавцями їхніх босих ніг. З тими ж Медузами: припустімо, вже знайшовши останню стінку темряви ти бачиш ці порожні очі. Робиш крок вперед – і воно тобі посміхається.
На сьогодні під Стамбулом знайдено щось із сотню старих візантійських цистерн. Кажуть, їх і знайшли лише тому, що в криницях почали з’являтися риби, сліпо глипали із відер на жінок. Ще кажуть, що риби там з’явилися так: в цистернах після завоювання Константинополя переховувалися християни, їх вислідили за запахом смаженої риби. Схопивши їх, недоїдки покидали у воду: і для християн чуда не сталося, а от для риби – так: вона ожила, попливла і плаває досі. А мені цікаво, скільки там ще внизу, крім відкритої сотні, цієї порожньої, нікому, крім померлих, не знаної, лункої темряви.
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
Піднімаючись вище: про всякі туристичні атракції можна за бажання прочитати у першому-ліпшому путівнику (ну, крім того, що цей ваш Долмабахче – фігня, про що вам не напишуть: але воно точно не варте тих грошей, яких коштує, та й узагалі, мабуть, не варте. От, я бачила всяку фігню, щоб її не довелося бачити вам, you are welcome.) Натомість не напишуть про життя, що точиться під старими стінами, які колись охоплювали Константинополь: як мандрований люд, водії автобусів і дальнобійники у старих воротях полеглого міста п’ють айран; чи про столяра, який живе у ніші, видовбаній прямо в мурі, з брудним матрасом і уламками стільців, як після кораблетрощі. Не напишуть, мабуть, як треба знаходити неймовірні дрібні, позбавлені туристичного значення церкви 6 століття, перероблені під мечеті, серед абсолютно розгромленого району, де мертві щурі гниють серед вулиць, а життя точиться у халупках, складених із старих дверей і столів. Про фантастичну доброзичливість місцевих, які, не знаючи й слова англійської, всією вулицею показують тобі найкоротший шлях через це потойбіччя до Сулейманіє, величезної мечеті, де похована Роксолана (а також місцеві: пригощають чаєм, дарують футболки, коли в крамниці не знаходять чогось на твою супутницю, пускають на службову терасу готелю, з якої мінарети Синьої мечеті здаються геть близькими, й пригощають грецьким вином і місцевим пивом, і, загалом, руйнують всі негативні туристичні стереотипи). Повертаючись до мандрів: знов-таки, мало рекламована, проте найважливіша для будь-якого мандрівця Стамбулом інформація, яка не раз врятує ваші ноги і здоровий глузд: притомившись, можна зайти в першу-ліпшу мечеть, роззутися й полежати на килимі в холодочку. Там же завжди можна умитися. Релігія, яка пропонує такий прихисток, одразу отримує, я вважаю, на 10 пунктів більше до карми, ніж релігія, яка такого не пропонує:) Знов-таки, естетично подобається строгість і інтелектуальна відстороненість вищих сил, втілена в нефігуративному орнаменті (на противагу до ілюстративної доброзичливості сцен з житій у християнських церквах). І, мені здається, коли до мусульманських країн докотився всякий нефігуративний живопис ХХ ст., то він мав викликати хіба що гучне «Кеееп очевидність», бо там таке робили століттями.
Раз вже згадала про живопис: у сучасних залах Музею турецького та мусульманського мистецтва застали цікаву спробу зробити візуальні мистецтва приступними для сліпих: на картині зображення продубльоване й рельєфно – і з поясненням шрифтом Брайля. Отак:
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
Ще Хора сподобалася, старий монастир з неймовірно тонкими мозаїками 14 ст., які вже поволі облуплюються, а де й навмисне оббиті, що, втім, лише посилює естетичний ефект: бліді, ледь помітні вже лики святих проступають із штукатурки, чи безликі святі, чи сліпі святі із вибитими очами, що наводить на думку про дивні тіньові культи.
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
Потім – картинки жужмом: кіт лежить серед тонких скляних світильників на продаж, і ніхто його не жене; кішка годує кошеня, простягнувшись на закладках, які виготовляє її господиня-каліграфка; дівчина з хусткою на голові й у релігійному пальті хвацько заскакує на підніжку трамвая й їде так, зайцем, сміючись; у Музеї археології – величезна колекція античних саркофагів, на яких кінь у русі поданий через те, що в нього намальовано багато голів, чи, скажімо, грайливі купідончики на іншому саркофазі; а на подвір’ї музею – величезна колекція менш цінної античної скульптури, побитої, з ледь впізнаваними образами дивозвірів чи воїнів; а на центральному вокзалі гніздяться дервіші.
Крім того, розповідь про Стамбул була б неповною без згадок про їжу. Про решту їжі я, в цілому, знала, але не знала про місцевий вуличний делікатес – мідії, фаршировані гострим рисом. Їх продають з великих тазиків: продавець розкриває мушлю для тебе, щедро заливає лимонним соком, і ти її прямо з мушлі й висмоктуєш – і продовжує подавати, доки не скажеш «годі», а тоді за кількістю мушель порахує ціну. Найсмачніші мідії з’являються після заходу сонця під Галатським мостом, коли там починається геть інше, нічне життя, і невідь-звідки наповзають продавці барвистих шарфів і спортивних костюмів. В останню ніч у Стамбулі ми брели цим мостом о пів на третю ночі, вже незле напідпитку, й комічно сперечалися з якимись вищими силами: ну, раз вже вони послали нам це чудове місто й цих чудових людей, щоб з ними в ньому випити, то можуть послати й мідій, хоча б сім на рило або й п’ять, ми не жадібні. Здоровий глузд і стамбульські автохтони підказували, що о пів на третю ночі в перший день Рамазану ніяких мідій ніде не буде, бо їх там не може бути взагалі. Оскільки я розповідаю цю історію, як ви вже могли здогадатися, всупереч економічній і життєвій логіці, проте не всупереч логіці наративній, на порожній набережній, серед апельсинових шкірок і газет з учорашніми новинами стояв самотній продавець мідій.

Ну а, продовжуючи вертикальну тему, верхній (бодай для мене) рівень Стамбулу, де лише птахи і фрукти на найвищих гілках, - це фортеця Румелі, зведена у найвужчій точці Босфору у 1452 році, що й посприяло швидкому падінню тоді ще Константинополя (а потім там продовжили дислокуватися яничари). Це – найдешевша з туристичних локацій, і найменш окультурена: оскільки це досить далеко від центру, туди ходять переважно свої, на цю велику лісисту територію без охоронців і написів «прохід заборонено». У внутрішньому дворі ростуть вишні, сливки, алича – можна вилізти на дерево й натрусити. Можна вилізти на вежу й завтикати на годину. Всі, хто долазять туди, радісно вітають один одного, як члени одного таємного клубу, до якого досі й не знали, що належать. Хмари ходять близько-близько, а на мурах просто з каміння ростуть дикі орхідеї.
Румелі стоїть перед останнім мостом, за яким, вважається, вже починається Азія. Через велику кількість самогубств міст закрили від пішоходів, а до того можна було ходити з Європи в Азію, з Азії в Європу, знов з Європи в Азію туди-сюди доки стане подиху, терплячості, ракії, добрих черевиків, доброго товариства і натхнення.
pocketfull_of: (fly little octopi fly)
Дублін сподобався мені далеко не одразу. Я чекала, що він буде Единбургом, болісною архітектурною любов'ю мого життя, великою і з першого погляду, - врешті, це також кельти, вони можуть. Единбургом він не виявився. Единбург безумний: є там такий легкий ешерівський зсув перспективи, який складно раціоналізувати, але не можна не помітити, як скалку скла під нігтем; натомість Дублін - статечний до нудьги, сповнений усвідомлення своєї столичності і своєї провінційності: мені не про населення йдеться, а про архітектуру - з населенням, схоже, все як раз плюс-мінус навпаки. (Те, що я була дуже стомлена і змушена спілкуватися з людьми, безперечно, вплинуло на перші враження.)
Все змінилося надвечір третього дня, коли я знічев'я добрела до Christ Church Cathedral. Christ Church Cathedral - це, слід зауважити, серйозно, як серцевий напад: він з 12 ст. вважається "духовним серцем Дубліна", там похований напівлегендарний Стронгбоу, там зберігалося серце святого покровителя Дубліна і т.д. і т.п. Загалом, дуже все серйозно, і не рятували навіть місцеві байки, що у 18 ст. у криптах там були то бари, то борделі, і після великої бурі ремонтували собор саме на пожертви броварень (оця частина, між іншим, свята правда). Над свічечками писано: "Прочанине, проходячи це святе місце, постав свічечку і помолися за свободу Ірландії". Надгробні фігури доби класицизму, де померлі грали біцепсами перед античними баришнями, хіба смішили.
Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений
...А потім я спустилася до крипт. Вже на вході мене зустріла експозиція костюмів з "Тюдорів": частину сцен серіалу, виявляється, знімали саме там. Зустріч низової культури й пафосного мене трохи заспокоїла, тож я пішла далі, і вибрела прямо на муміфікованих Тома і Джері. Всохлі тушки кішки і мишки, викладені під склом так, ніби й смерть не завадила їхній гонитві, за байкою на підписі, застрягли у ХІХ ст. у одній з труб органу, і там і вмерли, а коли їх знайшов прибиральник, то вирішив: чого добру пропадати? Себто у Дубліна може й немає глибокого клаустрофобського безумства Единбурга - але є старанно плекана ексцентричність, надто свідома публіки, щоб хотілося приєднатися, але, попри те, зворушлива. А за Томом і Джері в криптах простягався доказ тяглості традиції, тому що далі в криптах кав'ярня: низькі кам'яні склепіння і надгробки преподобного Такого й полковника Сякого - а між ними столики з картатими скатертинками і романтичними свічечками. Світ, в якому у діючому соборі 12 ст. тобі за 4.50 євро наллють пінту Гіннесу, вселяє мені надію на світле майбутнє.
Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений
Вже при виході я помітила оголошення на звичайному А4: виявляється, у березні з Christ church хтось стирив серце святого Лоуренса О'Тула, покровителя Дубліна. "Воно, - писано в оголошенні, - було в такій маленькій коробочці в формі серця. Дзвоніть, якщо його десь бачили". Я не знаю, що більш абсурдне: крадіжка всохлого серця 12 ст., яке, напевно, й не продаси, не піймавшись (навряд чи ринок нелегальної торгівлі внутрішніми органами святих такий розгалуджений, аби щось таке пройшло непоміченим), чи те, що оголошення про це буденне, як оголошення про зниклу кішку. Я вийшла на подвір'я собору; там також була кав'ярня із червоними пластиковими стільцями. Прямо переді мною якась дівчина купила пакетик картоплі фрі, подумавши, попросила ще один, і стала годувати птахів: скибку картоплі з одного пакета собі, скибку з іншого - їм. Злетілася зграя голубів і дві брудні жирні чайки, які доти сиділи на шпилі собору, як засрані святі духи. І тут я зрозуміла, що Дублін також окей.

Та почнімо з початку. Я приїхала в невдалий час. За два дні вилило дощу, як зазвичай за місяць - Дублін явно лежить на дні чиєїсь акваторії, я щоразу чекала, що, піднявши погляд, зустрінуся очі-в-очі з рибою - тому було мокро й мерзько. Вулиці підписані лише подекуди, та й то - на висоті, з якої табличку зручно прочитати пасажирові другого поверха автобуса, а короткозорій мені з землі не дуже видно; світлофори ж розташовані не там, де інтуїтивно треба, а як пощастить, тож, ступаючи на дорогу, щоразу заплющуєш очі, молишся і біжиш. Ситуацію анітрохи не покращує близькість алкоголю. Одразу виявилося, що побутовий алкоголізм в Ірландії - не проблема, а спосіб життя, тому що всі заклади громадського харчування закриваються о 7, щонайпізніше о 8, а далі відкриті лише паби: врешті, пиво зроблене з зерна, себто вважається і кашею, і гарніром, і салатом. Якщо хочеться замовити щось солодке, то в тебе проблеми, бо ясно ж, що ніхто при здоровому глузді не забиватиме кухню продуктом, який не подаси до пива. Їжу ж найвичерпніше описав ще у 30-ті рр. Генрі Мортон: "Ніде немає таких свіжих яєць, м'яса, молока. То чому ж, побувавши у кухні, все це стає неприємним, ба навіть неїстівним?" - і проходить ірландська їжа переважно під гаслом "Anyways, having a liver is overrated". Ще - від приморської країни я чекала морських гадів, але морепродуктом тут вважається лише риба, якою можна наїстися. От тріска - фрукт моря, і тунець - також чудовий фрукт моря, а все, що ворушить лапками - від лукавого. Кальмарів бачила лише раз, у забитому рибальському містечку, у будочці, в якій у нас продавали б шаурму, за якісь смішні копійки. І ніхто їх не купував.
Із культурного мене здивувало, що, почувши акцент, всі питають, звідки ти приїхала. У США це питання вважається некоректним: раз зараз ти тут, значить, тут твоє місце; в Ірландії ж, навпаки, ввічливим, схоже, вважається саме спитати. Бармени всіх навколишніх пабів незабаром вітали мене радісним "О, Україна!" (іще одна культурна відмінність: тут бармени справді точать ляси з клієнтами, що доти я бачила лише в кіно) і повідомляли мені результати усіх футбольних матчів. Вони явно не вірили, що особа при здоровому глузді може добровільно полишити країну, де саме проходить Євро, тому що в Ірландії якась абсолютно нереальна концентрація футбольних фанатів. У дні, коли грала Ірландія, близько 60% населення ходило у зелених футболках, з намальованими на щоках ірландськими прапорцями, у вікінгських шоломах національних кольорів, з розфарбованими під прапор ірокезами, а наступного ранку ті ж 60% радісно не виходили на роботу, розповідаючи роботодавцям про несподівані грипи та отруєння.
А приїхала я до Ірландії на конференцію в University College Dublin. Вже з туалетів стало ясно, що тут вам не ліберальний Масачусетс, а глибоко католицька країна, де й розлучення дозволили допіру у 1995 р.: замість звичних наклейок з телефонами психологічної підтримки і написами "Ти красуня, чудова і заслуговуєш на любов" користувачка туалету зустрічається з пропагандою утримання від абортів (розірване фото молодої дівчини з написом "Аборт розриває її життя на частини. Якщо ти думаєш, що ти надто молода для дітей, і хвилюєшся за своє майбутнє, подзвони нам - завжди є інший вихід") і жваві спроби навернути на християнство ("- Ти й не уявляєш, наскільки щасливішою станеш, якщо ти дозволиш Богу увійти в твоє життя! - Ні, спасибі. - Я за тебе молитимусь. - Бог - це як плюшевий ведмедик, тільки для дорослих. - Обидві, припиніть, це образливо. All glory to the Hypnotoad!").
Вибрані моменти з конференції:
* Кореєць з Ванкувера зі щирим жахом розказує: "Що мене найбільше здивувало, коли переїхав до Штатів? Те, що там ніхто не знає, звідки береться електрика. Ви тільки уявіть собі, геть ніхто не знає, з атомної, водної чи ще якої електростанції!" Оглядає стіл, чекаючи підтримки і обурення. Всі відводять очі: вони також не знають, звідки в них береться електрика. Всім стає дуже ніяково.
* "Ідея, що бінарні опозиції - це погано, а відмова від них - добре, сама також є бінарною опозицією".
* Чим досвідченіший вчений, тим жвавіший виступ. Приблизно так: коли 25-літній вчений почне виступ яким-небудь «Маргіналізація дискурсів актантів даної суб'єкт-позиції…», то 60-літній – «Коли я був молодим і дбав лише про академічну чесність, я сів до запилюженого автобуса, який пересувався червоними дорогами Андалузії повільно, як лапки качок». Очевидно, який з виступів цікавіше слухати. Мені цікаво, це якийсь дзен приходить з віком, чи від молодшого вченого справді не оцінять жвавіший текст?
* «Зараз я викладу вам власну, абсолютно нову теорію літератури. …Вибачте, буде трохи сумбурно, бо я забув комп'ютер на паромі».
* “Don’t judge the book by its lover”
* Згаданий вище кореєць із Ванкувера виступав про перформативність чогось там у gay district Філадельфії. На питання про методологію: "Ну та, я проводив інтерв'ю... Тільки я називаю це не інтерв'ю, а dating".
* Був цікавий виступ про те, що у Бразилії й Канаді – як єдиних американських країнах, які здобули незалежність не у збройній боротьбі – принципово інша модель національної належності, що втілено і в літературі: можлива множинність окремих етнічних ідентичностей без вимог melting pot у якусь штучну гомогенну єдність. "...However, in recent years Canadians started to melt much faster". Голос із зали: "А що ви хочете, глобальне потепління".
* Офіс директора UCD розташований у споруді, схожій на фортифікації, тому що його будували десь одразу після 1968, і тоді такі акти символічного насильства вважалися не поганим тоном, а проявом здорового глузду.



Далі буде :)
pocketfull_of: (Default)
Ще недавно в нас була геть прекрасна осінь:
Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений
А потім стало якось мокро й невдало. Ловлю себе на атавізмі магічного мислення: дубар такий, що сиджу в кімнаті в чунях, куртці й пледі, але вікно не закриваю, бо доки вікно відкрите, в мене літо: не здаюся в боротьбі з кліматом. Щоб добратися до лекцій, треба або чоботи гумові, або байдарка (зате, коли дощ, тут морем пахне так, наче воно треться об стіни, як кіт), ну й я втекла минулих вихідних на запрошення чудової Юлі Мінець до Вашингтона грітися - й дивитися на панд. Це якесь таке сюрреалістичне переживання вийшло, що я не знаю, як його гаразд і описати.
Я вилітала рано й боялася проспати будильник - це постійний страх, я через нього не можу заснути (що зменшує шанси вчасно прокинутися, очевидно), й перед відльотом до Вашингтона я спала години, може, три. Ну нічо, залпом випила 600 мл кави - й побігла на літак. В аеропортах, котрі не належать до жодного постійного простору, розумієш, в наскільки дивному місці живеш: варто вийти за межі дуже ліберального Кембриджа - як починаються заклики до американської армії й шалено сексистські плакати про доброчинність ("Наша фундація вилікувала маленького Джеймса від раку. Він хоче стати пожежником - й тепер він виросте і також стане героєм" з не/симетричним "Наша фундація вилікувала маленьку Синді від раку. Вона хоче стати поваром - й тепер він виросте і її майбутнє солодке", блін).
При скануванні речей зрозуміла, яка я заучка: геть не взяла ніяких умивалок - зате взяла дві книжки (на три години польоту в сумі, ага).
+100 мл кави в літаку. Вашингтонське метро - монолітні бетонні плити, напівтемрява, в якій блискає червона підсвітка - наводить на сумні постапокаліптичні думки.
+300 мл кави - і я добрідаю до Національної художньої галереї, мені невиспано-смішно, я фотографую маленького пластмасового ктулху (котрого мені свого часу подарувала чудова [livejournal.com profile] kiatlen) на сучасних скульптурах при вході, бо ті мені видаються його далекими родичами (у них також щупальця).
Музей плутаний, як недодивлені сни, блукаю залами без карти, від європейської скульптури ХХ ст. перехід одразу до китайської кераміки 15 ст, звідти - до фотографій; в якийсь момент починає здаватися, що звідти ніколи й не виблукаю. Тішуся всюдисущам соборам Моне за різної погоди й балеринкам Дега, котрі є в кожному шанованому музеї: такий художній еквівалент макдональдзу, де б ти не був, смак той самий. Балеринок у Вашингтоні цілий виводок, аж чотири. Ну й далі я вже не в тому стані, щоб щось тверезо запам'ятовувати, тому колажем: мухи на квітах з натюрмортів голандців, ледь помітні сліди тліну на краєчках пелюсток - гіперреалізм до того, як вигадали це слово; гравюри Джона Армза - жаска надлишковість деталей, якої не буде на фотографіях, де задній план все ж милосердно змажеться перспективою: видно кожну надщерблену цеглинку на найдальших будинках; яблука-яблука-яблука імпресіоністів і фовістів: багато, певно, було спокус на зламі століть; ескізи тих, хто потім стануть радше трейдмарками, ніж художниками, всяких Рембрандтів і Ван Гогів: пейзажики на кілька рисок олівцем, у яких не розпізнати майбутньої геніальності і слави, чим і розчулюють; в Падуї на початку 16 ст. жив скульптор, закоханий в жаб: десяток дуже реалістичних фігурок - жабки навшпиньки, жабки поважні, жабки, що наготувались стрибнути - а ім'я скульптора невідоме.
В музеї ще є кілька оранжерей з вгодованими янголятами на фонтанах, в одному з них я топлю записник з конспектами до одного курсу, хирлявими плодами нічного гибіння в бібліотеці (спасибі бібліотеці Ламонт за цілодобову гостинність): з іншого боку, могла б втопити й камеру, й голову, тож все на краще.
Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений
Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений
+ 200 мл кави - й ми вибрідаємо на садок метеликів: на маленькій площі купками розсаджено рослини, котрі мають привабити метеликів з різних екосистем (ліс, болото, ще якась біда). Зустрічаємо навіть одного метелика, котрий, напевно, як і я, долає клімат силою духу.
Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений
Потім - на садок скульптур, де металеві порожні пальта, металеві триметрові зайці в кущах та інші трюки з перспективою, дуже смішно й радісно.
Пізніше, коли в моєму кофеїні вже неможливо виявити, власне кажучи, кров, ми добираємося до Dumbarton Oaks, безумно зворушливого структурного підрозділу Гарварду, де вивчають візантиністику, садівництво й доколумбову Америку. Крім чарівного поєднання предметів, там чудові, власне, сади й стилізовані під середньовіччя приміщення, як то було заведено на початку ХХ ст., коли жити стало достатньо добре, щоб ностальгувати за автентикою. Це геть дах зриває: дубова обшивка, гобелени й каміни як ностальгія старої культури за примарною молодістю - а до них прибудовані скляні галереї з вікнами від підлоги до стелі, в яких виставки крихких тисячолітніх візантійських тканин (минущий одяг, який перетривав своїх власників) і доколумбових жахастиків - дуже спокійні, дуже живі глиняні обличчя, які зображають безжурних воїнів, що носять на лиці шкіру вбитого ворога, й неситі боги. А надворі спадає темрява.
Наступного дня ми пішли до зоопарку по панд. Спойлер (котрий не є несподіванкою ні для кого, хто зі мною хоч раз подорожував - бо це повторювана тема мого життя): панд я так і не побачила. У панд, на відміну від мене, є мізки, вони в дощ і холод зі своєї нори в вольєр не вилазять. Зате я бачила, як пісяє слон, як граються левики, як гепард сумовито дивиться на зебр у сусідній клітці, свою улюблену тваринку elephant shrew бачила, а ще - побродила кавалком джунглів (у них цілий павільйон залісений, по якому лазять великі птахи, риби й лінивці).
Трошки всякої худібки зоопарківської:
Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений
Просто будиночки гарні:
Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений


*

Якщо стомлюсь від славістики, їй-бо, напишу дисертацію про топос стресу в саморепрезентації магістерок та аспірантур Гарварду. Все, все розгортається довкола стресу і спроб його уникнути! Скажімо, наші медики в ролі антистресу завели в бібліотеці спеціально дресированого терапевтичного песика (на фото), котрий тебе облизує, якщо починаєш плакати. Песика занесли до бібліотечного каталогу, його можна взяти на півгодини за студентським, але не можна виносити з читальної зали. З задоволенням би з'їздила і його пожмакала - щоправда, Longwood Medical Area від нормального кампусу аж миль за п'ять (майбутніх Франкенштейнів ізолювали від людей, хай на населенні MIT тренуються, абощо), тож я борюся зі стресом старими методами. Щоб утвердити зв'язок з природою у пост-індустріальному суспільстві й подарувати споживачам ілюзію автентики, всі магазини й заклади громадського харчування заморочуються сезонними пропозиціями. Зараз сезон гарбузів, навіть у мене на вікні стоїть п'ять гарбузиків, навіть дірки від бублика вже випускають зі смаком гарбуза, тож у Старбаксі також з'явилася гарбузова кава. Я не думаю, що гарбузи причетні до цього божественного напою (бо взагалі я їх не дуже люблю), хто зна, що вони туди насправді додають - але (а) це геніально; (б) це наркотик. Це робить моє життя фінансово нестабільним, але дуже, дуже щасливим.
А ще я нещодавно бачила біля гуртожитку живого єнота, горбатого і з пухнастим хвостом. І, здається, аж трьох диких бурундуків! Це все дуже знімає стрес.

*

Щоб показати юним славістам, що буває, якщо забагато вчитися, нам виписали на гостьову лекцію про радянське пропагандистське кіно професора з Єйля (конкуренція Єйль-Гарвард - це така окрема тема: скажімо, Буш, як відомо, закінчував бакалаврат в Єйлі, а магістерку - в нас, то по всьому кампусу шастають люди в футболках з його портретом і підписом "Blame Yale"). Професор підскакував від кожного різкого звуку й переходив від шепоту до крику незалежно від того, про що розказував у кожен окремо взятий момент; періодично спинявся й задумливо казав: "це жахливе в мене формулювання, просто жахливе" - вперше проговорював те, що увійде до його книжки.
Він аналізує, як документальне кіно після революції докладалося до створення своїх ідеальних реципієнтів - зокрема, розглядає звіти голів агітпоїздів, котрі після кожного кінопоказу мусили фіксувати склад аудиторії, реакції на фільми, тощо. Бідкається, що цей матеріал (страшенно, напевно, нудна бюрократія) лежить нерозібраний, нікому те не треба - закликає всіх студентів в залі кидатися на це, як на цілину (а в самого в очах геть нездоровий блиск). Розказує: щоб мобілізовувати революційний потенціал, у фільмах підкреслювали роль глядача як суб'єкта пізнання й фетишизували при цьому здатність камери відкривати приховане. Скажімо, як виявилося, був такий популярний мотив відкриття мощ святих, про які священики казали, що ті зберігалися століттями, не зітлівши: при камерах відкривали саркофаги, розгортали тканину з мертвою міллю, показували, що там вже геть паршивенькі кістки, ніякого чуда. А після фільмів продавали листівочки з фото тих гнилих кісточок. Себто релігійне одкровення без жодних змін підміняється технічним. Скажімо, отут є приклад жанру: youtube. Взагалі, я з великими підозрами ставлюся до інституційної релігії, але на мене це справило зворотній ефект: якось так зворушливо, як обережно священик складає ту тканину, й кісточки ті бідні, й цей сумний натовп. Все-таки, якщо чуда нема, а є лише старі кісточки, то якось наче за них більш відповідальний - врешті, що в тебе є, крім твоїх міфів? - а якщо чудо є, то вони за тебе відповідальні.
- У мене ще є час? - спитав під кінець професор. - В Єйлі я дізнаюся, що час скінчився, коли в мене починають летіти пляшки.
- Так, ми тут значно більш цивілізовані, - гречно сказав цивілізований гарвардець - завідуючий аспірантурою нашої кафедри.
(Дивлюся тут багато німого кіна 20-х. Лише на другому сеансі зрозуміла, що музику, яка звучить, прямо під час фільму імпровізує на фортеп'яні один із професорів.)

*

Ну й просто кілька посилань, які мене тішать:
В Единбурзі невідомий лишає в бібліотеках паперові скульптури: я завжди знала, що це - найкраще місто на світі!

Чергова колонка "Например" чудової Лінор Горалік - цитата на пробу під катом.
...Например, с писателем Л. случился очередной умеренной яркости нервный срыв )
І її ж замальовка про Ізраїль та експатів: хоча там вся колонка не менш феєрична, щиро раджу.

*

У нас зараз змагання між різними поверхами - хто більше займається фізкультурою - тож усі вносять свої результати до таблиці на дошці. Індус щоранку каліграфічним почерком зеленим чорнилом вписує "медитація - 1,5 години".
pocketfull_of: (fly little octopi fly)
Відвикнути писати - значно легше, ніж звикнути, тож, оскільки я ціную цей навик (та й здичавію на чужині без рідного слова), спробую запровадити рутину: в четвер - звіт про прочитані книжки й подивлені фільми, в неділю - посилання на все, що зацікавило мене в інтернеті за тиждень, у вівторок - якийсь віршик, який мені подобається. Дибри - як складеться.
Може, порадите якісь україномовні жж? Мене цікавлять передовсім про літературку, кіно, мандри і загально-навколокультурні, але захопливо написані дибри також охоче почитаю.

Спробую відзвітуватися за останні поїздки (в порядку від найновішої до найдавнішої):

1) Вчора повернулася з походу - очевидно, знову Десна. В останні дні кожного походу я твердо вирішую, що цей похід - точно останній: ото що я, дурна, аби добровільно погоджуватися два тижні прокидатися від холоду о четвертій ранку і перебувати в замкненому просторі з різними непередбачуваними людьми? А наступного року щоразу знов їм сало на берегах Десни, бо це відчуття тріумфу людського духу над природою і здоровим глуздом надто мені дороге і надто міцно вросло в особисту й родинну історію. (Шалено боюся, що по від"їзді це пошириться на батьківщину в цілому, але я взагалі шалено боюся того, як можу змінитися). Краса над Десною, тим часом, неймовірна: туман на світанку над рікою такий, що риби висовують морди з води, а за безвітряної погоди відображення такі чіткі, що здається, ніби байдарка пливе по хмарах. І трохи побутового сюру на кшталт того, що старі села, де хати вростають в нетрі і землю й прогнилі тини сповзають зі схилів, обклеєні рекламою супутникового ТВ. А ще - нарешті продерлися на коліні штани, які ношу добрі вісім років: спочатку вони об"їхали на мені пів Європи, потім їх стало непристойно носити в товаристві і я стала їх носити в поході, а тепер, коли вони самостійно сягнули тої стадії розпаду, яку зазвичай імітують фабрично як знак одвічної вини інтелігенції перед пролетаріятом, можливо, їх час знову почати носити в товаристві :)
Анонсована байдарка в хмарах і просто я з веслом:
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
Наша кривенька качечка:
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
Зачарована Десна та інший пейзажний кітч:
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
Дивна постапокаліптична споруда під селом Друзьким:
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
А це - мальовнича автентика в самому Друзькому:
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
Ну й найважливіше - купка книжок і журналів, яку я беру на тиждень походу на почитати:
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
(сягнула тої дивної для мене раніше стадії звиродніння, коли вчу мову, читаючи словник)

2) Покаталася Дніпром на яхті, котра обійшла навколо світу - про неї можна прочитати, скажімо, тут. Це мені так сподобалося, що "навчитися керувати яхтою" увійшло до Серйозних Життєвих Планів(ТМ) - приблизно між "отримати Нобеля" й "отримати Букера" ))))
Це - яхта і капітан:

Це - фантастичні дніпровські джунглі:

Припарковані на суші яхти:
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
А це - я :)


3) З"їздила на іще одну етнічну батьківщину - село Цвітна, Кіровоградська область. Хата вночі пахне хлібом і глиною, а при тім не видно й не чути нічого, тож здається, наче в могилі: гучно дихала, щоб не лякатися. Земля незвично-горбата, вся в ярах і покручених пагорбах, і живих на ній менше, ніж мертвих, аж знайшлася й "вулиця Неживого". Ліси ведуть униз, вдушені в глину, як чашка - знаходимо щось на кшталт стежки і спускаємося вниз, бо стежка ж має врешті до чогось вивести, правда? Кілометри за два вже майже нічого не видно, таке густе листя над головою, і тому земля геть гола, самі стовбури повитикалися - а спуск все не закінчується, і тут ми розуміємо, що йдемо не стежкою, а руслом висхлого струмка, який нікуди не веде, лише вниз, геть Толкінівська локація, і тоді стає справді жаско.
Зворушило це поєднання новітнього футболу (на всіх стовпах - оголошення про турнір між командою Цвітни і ще якогось сусіднього села) і тисячоліттями незмінного запасання сіна:
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
Цвинтар лісом поріс:
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
І хата також:
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
Пейзажики:
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
Ошатні ворота:
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
pocketfull_of: (fly little octopi fly)
Це все було давно і неправда, але я тільки зараз добралася скинути фото на комп"ютер.

Нарешті вибралася в Білу Церкву. Знаєте цей топос американських хоррорів - крихітне містечко, зазвичай десь на Півдні, за яким кінчається світ, непевне, як погано промальована локація у комп"ютерній грі? Якби я знімала щось таке в Україні, то кращого місця, аніж Біла Церква, годі й шукати. Там дуже багато милого абсурду, котрий, накопичуючись, таки починає викликати глибокий неспокій.
Скажімо, от: на честь кого названо цю вулицю?

(якщо не видно: верхня табличка - "вул. Ярослава Мудрого", нижня - "Эта улица названа в честь выдающегося советского писателя А.М. Горького")
Колишня велика синагога, нині - м"ясо-молочний комбінат:

Виставка-продаж всякого аматорського живопису у Костелі св. Йоана Хрестителя:

Музей в стилі радянського конструктивізму - всередині я не знімала, бо заборонено, але вражає: викопні стріли, пожовклі гади в банках, облізлі опудала, фарбовані очі манекенів, які демонструють форму часів Другої світової, фотографії чорнобильців-ліквідаторів з Білої церкви, автентичний чумацький віз, котрий їздив ще в війну, манжети, гудзики і мереживні комірці.

Всяка неминуча мідна фауна:

Коні й олені:

Один місцевий історик доводить, що Олександрія розбита так, щоб відтворювати топографію з "Божественної комедії". До Раю ми не дійшли.


***

Майже випадково напросилася на Цукімі (月見) - давній-давній японський ритуал милування осіннім місяцем, суміщений у даному випадку з чайною церемонією. Дуже чітко усвідомила засяг своєї любові до Японії (люблю японську мову, Хеян, Іхара Сайкаку і кілька манга, решта проходить повз мене).
В цілому, мені здається, дрібні побутові ритуали важливі, бо потрібно ж чимось структурувати час і досвід, та? Я для цього мови вчу, зокрема ту ж японську, але хтось для цього любить якісь побутові практики чи обрядовість, теж чудовий варіант.
Хіба може не розчулювати ця купа вузькоспеціалізованих речей – бамбукові віхтики для збивання чаю, дзбаники на воду для споліскування чашок, бамбуковий ківшик для споліскування чашок, серветочки з рисового паперу, спеціальний дрібний попіл, на якому грітиметься вода?

Чаклують над вогнем:

Мене, щоправда, трохи виводить з рівноваги, наскільки зовнішня сторона переважає над усім іншим. Ну от, скажімо, ходять вони по татамі шаркаючи. Я припускаю, що в восьми осінніх кімоно не шаркаючи й не походиш, але у джинсах же навіщо? (і так – у всьому: скажімо, це має давати вечір спокою, а в учнів, котрі проводять церемонію, руки тремтять від напруги. І теде). Втім, це не моє свято. Коли я виклала це все людині, яка мене запросила, то у відповідь почула: "Дивно, що ти бачила таке, бо я бачив місяць". Так що краса, яка завжди, "в глазах смотрящего".
Дуже зелений чай: порошок і готовий продукт (мені на смак нагадує трохи пересмажене гарбузове насіння):


***

Вже з півроку у мене нове окреслення мого рівня японської – «володію на рівні достатньому, щоб читати вірші на коробці презервативів»: ці люди серйозно розміщають на упаковках презервативів вірші, і я їх навіть можу прочитати!
絹のように優しい
太陽が海に落とす時
あなたの本質が誘惑によって生きる
愛が情欲になる
言葉がうめき声に変わる
月は空に、制限的に隠される
接触は夜として不安である
身が謙虚に焼け落ちる
キッスは心臓を燃やしている
感情は涙のように純粋なものである
Серйозно виглядає, якщо не перекладати, та? :) Але виробники наводять англійський переклад, то я як чесна людина і його повторю: «Gentle as silk your sensation // When the sun falls in the sea // All your essence lives by temptations // The love becomes passion // And words turn to moan // The moon is restrictively hidden in the sky // Touches are anxious as night // The flesh burns down humbly in desires // Kiss burning the heart // And feelings pure as tear».
Насправді, лексики мені вистачає чи не на більшість Кокінвакасю, а не тільки на віршики з презервативів – але граматика там набагато складніша, і її поки що не тягну.

***

Відкрила для себе чудового Сеферіса, грецького поета, Нобелівського лауреата 1963 р. Стилістика настільки близька мені, що аж страшно читати по багато, жую повільно, як свіжий хліб, злизуючи кришки з долоні. От, скажімо, початок «Хемпстеда» : «Как птица с подбитым крилом//годами не поднимавшаяся в воздух//как птица не одолевшая//ветра и бури//падает вечер» - безумно ефектне накручене порівняння з відтягнутим аж насамкінець сенсом; отут є трохи його віршів та есеїв.

Profile

pocketfull_of: (Default)
pocketfull_of

December 2016

S M T W T F S
     123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 17th, 2025 11:47 am
Powered by Dreamwidth Studios