(no subject)
Nov. 5th, 2012 02:08 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
pocketfull_ofЯ люблю цю мить, коли восени переводять годинники: зачаївши подих, стежиш за циферками на ноутбуці, ось-ось має пробити другу, аж раптом бац - і знову тільки перша. Це сповнює мене чимось таким метафізичним, Петро бряцає перед носом ключами й каже: лише сьогодні - другий шанс, проживи його краще, ніж минулого разу. Я скористалася шансом вдруге прожити цю годину, розглядаючи демотиватори в інтернеті.
Доки не писала сюди, встигла з'їздити на конференцію в Чикаго. Конференція відбувалася в маленькому театрі імені Шопена: власник театру свого часу був ентомологом і займався бджолами-убивцями, але потім завів дітей і вирішив, що потрібно їх чимось увечері бавити, тож бджіл-убивць закинув і відкрив натомість театр. Приміщення - під декадентські стереотипи про злам століть: будуарчики, ліпнина, червоний оксамит, руде цуценя пітбуля, не вистачає тільки опію, втім, можливо, я його провтикала. Доповідали зі сцен: одна була обрамлена кінгсайз-ліжками, а над другою висів зашморг. Дуже ніяково, коли йде нуднюща доповідь про репрезентацію Голокосту, аж сусід штурхає тебе під ребра й каже: "Слухай, над нами зашморг": я давно так не сміялася, хоча, мабуть, цим підтвердила стереотипи про антисемітизм українців :( Годували на конференції польською національною їжею - варениками з суші. Я саме думала, яке життя дивне, коли полька, що сиділа поруч, раптом тихо-тихо сказала: "jestem w otchłani rozpaczy", я в безодні розпуки. Мене розчулюють люди, які вміють вербалізувати свій стан глибше, ніж "шось мені хріново", тож я не зуміла навіть поспівчувати, лише естетично захоплювалася.
А на завершення конференції нам показали спектакль. Нам сказали: молодий експериментальний театр, тільки для вас. Нам ніхто не сказав, що це - експеримент над терпінням глядача. Я не знала, що рольовки тепер називаються експериментальним театром, і взагалі, рольовки виглядають значно цікавіше, коли ти сама береш в них участь. Натомість спостерігати, як молодь у мантіях-реінкарнаціях простинь, які служили своїм господарям вірою і правдою, бігає, розмахуючи обклеєними фольгою дошками (також відомими як "мечі"), і розігрує щось, нашвидкуруч склепане з фентезі-хітів останніх сезонів (ми нарахували "Ім'я вітру", "Голодні ігри", "Гру престолів", Пратчетта і ще щось) - це дуже, дуже боляче. Лави поволі пустіли, учасники конференції втікали. І лише власник театру із виводком дітей захоплено спостерігали за дійством, тож когось це все ж робило щасливим.
І про місто в цілому: в Чикаго, приткнутому приблизно посередині континету, припнуто шматочок моря. Якби не уявляла карту, точно подумала б, що море.
У цьому місті, де мене дощ заганяв у крихітні приватні музеї вітражів між гамбургерною і ігровим салоном, у музеї з міні-ставочками з коропами (і там саме була екскурсія маленьких діток: посідали довкола статуї якогось індійського багаторукого божества, екскурсоводка питає: "і що б ви подумали, якби таке побачили?", а якийсь малий дуже серйозно: "I would freaking call 911"), у музеї сучасного мистецтва, де художники олійними фарбами намагаються відтворити ефект змазаної фотографії, під мости метро, з яких вода стіною, до "городів піонерів" в самому центрі міста з кукурудзою і капустою, до клумб з драконами і квітами, і до всякої дивної архітектури, - так от, у цьому місті мені було дуже неприпнуто й бездомно, misplaced, як тому їхньому шматочку моря з прогулянковими алеями й усім іншим іншим його антуражем.
Все ж Кембридж - теж дім, за браком більшого: в паніці перед від'їздом півночі переставляла меблі (щоб зрозуміти масштаб катастрофи, треба розуміти, що меблі в мене тільки дві: ліжко і стіл, от їх і переставляла, доки не сягнула бажаного ефекту), і так мені хотілося назад до затишної нички, яку організувала. Чи впізнаваних координатів хотілося. Під це на диво добре пішла "З мапи книг і людей" Оксани Забужко (придбати онлайн можна тут) - попри дику кількість ляпів** (це - не придирка, це - нмд, неповага до читача), попри забобонність рівня "Інтєрєсной газєти" (астрологія і планета Нібіру, o rly?). Вона дуже добре пише про низку українських авторів, і то не лише з найочевиднішої високої полиці, а й про такий наївняк, ендемічний для підручника 5 класу і відривних календарів (Олександр Олесь, скажімо). Власне, доводить, що неправильна ця ендемічність, доводить, що ці тексти цікаві. Я читала ці есеї - і так мені боліло й від своєї недостатньої освіченості, і від непроговореності моєї культури, і від того ж Голодомору, де лише темрява й тиша, і ніякого магістрального наративу, який дав би змогу щось робити з цим масивом мертвих. Коротше, можна багато чим Забужко дорікнути - але в цій збірці є кілька штук, які мене дуже зачепили.
** Про ляпи вже писала на фейсбуку, скопіюю сюди: ""З мапи книг і людей" Забужко - повчальна історія про те, що, хай би якою інтелектуалкою ти себе вважала, редактор потрібен. Скажімо, щоб уникнути подружньої пари "Вірджинія і Томас Вулфи" (Томас Вулф - американський письменник, а чоловік ВВ - Леонард Вулф), Франца Фаннона з двома Н, "Улліса" з двома Л і однією С, "Zeitgeißt" з ß, Вільяма Найпола (насправді Vidiadhar Surajprasad) і багато чого, про що я забула чи не помітила. Авторська редакція - зло. Поза тим, подекуди дуже сподобалося."
***
Цього року я вперше вирізала гарбузика на Геловін! Завідувачі поверхів нашого гуртожитку накупили гарбузів і влаштували мешканцям свято. Так, логотип універу - це найстрашніше, що спало мені на думку.
Тим часом навколо були справжні фахівці, такої краси понавирізали!
Доки не писала сюди, встигла з'їздити на конференцію в Чикаго. Конференція відбувалася в маленькому театрі імені Шопена: власник театру свого часу був ентомологом і займався бджолами-убивцями, але потім завів дітей і вирішив, що потрібно їх чимось увечері бавити, тож бджіл-убивць закинув і відкрив натомість театр. Приміщення - під декадентські стереотипи про злам століть: будуарчики, ліпнина, червоний оксамит, руде цуценя пітбуля, не вистачає тільки опію, втім, можливо, я його провтикала. Доповідали зі сцен: одна була обрамлена кінгсайз-ліжками, а над другою висів зашморг. Дуже ніяково, коли йде нуднюща доповідь про репрезентацію Голокосту, аж сусід штурхає тебе під ребра й каже: "Слухай, над нами зашморг": я давно так не сміялася, хоча, мабуть, цим підтвердила стереотипи про антисемітизм українців :( Годували на конференції польською національною їжею - варениками з суші. Я саме думала, яке життя дивне, коли полька, що сиділа поруч, раптом тихо-тихо сказала: "jestem w otchłani rozpaczy", я в безодні розпуки. Мене розчулюють люди, які вміють вербалізувати свій стан глибше, ніж "шось мені хріново", тож я не зуміла навіть поспівчувати, лише естетично захоплювалася.
А на завершення конференції нам показали спектакль. Нам сказали: молодий експериментальний театр, тільки для вас. Нам ніхто не сказав, що це - експеримент над терпінням глядача. Я не знала, що рольовки тепер називаються експериментальним театром, і взагалі, рольовки виглядають значно цікавіше, коли ти сама береш в них участь. Натомість спостерігати, як молодь у мантіях-реінкарнаціях простинь, які служили своїм господарям вірою і правдою, бігає, розмахуючи обклеєними фольгою дошками (також відомими як "мечі"), і розігрує щось, нашвидкуруч склепане з фентезі-хітів останніх сезонів (ми нарахували "Ім'я вітру", "Голодні ігри", "Гру престолів", Пратчетта і ще щось) - це дуже, дуже боляче. Лави поволі пустіли, учасники конференції втікали. І лише власник театру із виводком дітей захоплено спостерігали за дійством, тож когось це все ж робило щасливим.
І про місто в цілому: в Чикаго, приткнутому приблизно посередині континету, припнуто шматочок моря. Якби не уявляла карту, точно подумала б, що море.
У цьому місті, де мене дощ заганяв у крихітні приватні музеї вітражів між гамбургерною і ігровим салоном, у музеї з міні-ставочками з коропами (і там саме була екскурсія маленьких діток: посідали довкола статуї якогось індійського багаторукого божества, екскурсоводка питає: "і що б ви подумали, якби таке побачили?", а якийсь малий дуже серйозно: "I would freaking call 911"), у музеї сучасного мистецтва, де художники олійними фарбами намагаються відтворити ефект змазаної фотографії, під мости метро, з яких вода стіною, до "городів піонерів" в самому центрі міста з кукурудзою і капустою, до клумб з драконами і квітами, і до всякої дивної архітектури, - так от, у цьому місті мені було дуже неприпнуто й бездомно, misplaced, як тому їхньому шматочку моря з прогулянковими алеями й усім іншим іншим його антуражем.
Все ж Кембридж - теж дім, за браком більшого: в паніці перед від'їздом півночі переставляла меблі (щоб зрозуміти масштаб катастрофи, треба розуміти, що меблі в мене тільки дві: ліжко і стіл, от їх і переставляла, доки не сягнула бажаного ефекту), і так мені хотілося назад до затишної нички, яку організувала. Чи впізнаваних координатів хотілося. Під це на диво добре пішла "З мапи книг і людей" Оксани Забужко (придбати онлайн можна тут) - попри дику кількість ляпів** (це - не придирка, це - нмд, неповага до читача), попри забобонність рівня "Інтєрєсной газєти" (астрологія і планета Нібіру, o rly?). Вона дуже добре пише про низку українських авторів, і то не лише з найочевиднішої високої полиці, а й про такий наївняк, ендемічний для підручника 5 класу і відривних календарів (Олександр Олесь, скажімо). Власне, доводить, що неправильна ця ендемічність, доводить, що ці тексти цікаві. Я читала ці есеї - і так мені боліло й від своєї недостатньої освіченості, і від непроговореності моєї культури, і від того ж Голодомору, де лише темрява й тиша, і ніякого магістрального наративу, який дав би змогу щось робити з цим масивом мертвих. Коротше, можна багато чим Забужко дорікнути - але в цій збірці є кілька штук, які мене дуже зачепили.
** Про ляпи вже писала на фейсбуку, скопіюю сюди: ""З мапи книг і людей" Забужко - повчальна історія про те, що, хай би якою інтелектуалкою ти себе вважала, редактор потрібен. Скажімо, щоб уникнути подружньої пари "Вірджинія і Томас Вулфи" (Томас Вулф - американський письменник, а чоловік ВВ - Леонард Вулф), Франца Фаннона з двома Н, "Улліса" з двома Л і однією С, "Zeitgeißt" з ß, Вільяма Найпола (насправді Vidiadhar Surajprasad) і багато чого, про що я забула чи не помітила. Авторська редакція - зло. Поза тим, подекуди дуже сподобалося."
***
Цього року я вперше вирізала гарбузика на Геловін! Завідувачі поверхів нашого гуртожитку накупили гарбузів і влаштували мешканцям свято. Так, логотип універу - це найстрашніше, що спало мені на думку.
Тим часом навколо були справжні фахівці, такої краси понавирізали!
