pocketfull_of: (the story of my life)
У нас за два тижні навчання - вже другий сніговий шторм. Вперше універ хоч на день закрили (хоча буквально всі інші університети на районі - на два), а сьогодні навіть закривати не стали (хоча всі інші універи, як ви вже здогадалися, закрили). Подумаєш, сніговий шторм. "Ваша безпека дуже важлива для нас! - написала адміністрація універу, висилаючи нас у сніговий шторм, - ходіть обережніше". Щоб ви розуміли глибину моєї екзистенційної туги від цих слів - це, скажімо, тротуар:
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
Досвідчені місцеві на роботу рушили на лижах:
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
Наївні іноземці і просто лузери без лиж - скажімо, я - змушені йти проїжджою частиною, бо її все ж муніципалітет чистить (згрібаючи сніг на тротуар, але то таке). На щастя, більшість всього сьогодні не працює, тож дорога порожня (зазвичай тут перед восьмою ранку чи не корок, ну, бодай, жвавий рух, а я прогулялася отакою пусткою:
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
На уроці проходимо різницю між "это" і англійським "it", зокрема, що при перекладі англійських структур штибу "It is good that" "it" втратиться. Прошу навести приклади таких речень. Перший же студент: "Добре, що університет сьогодні працює". Я - дуже спокійна і врівноважена teaching assistant, я навіть не розреготалася.
І другий момент "немає такого фейспалму": на виході з бібліотеки прошу кульочок, захистити книжки від снігу. Тут на виході видають кульочки.
Охоронець: Та нащо тобі кульочки в такий чудовий день.
Я: Ех, краще б вдома дали посидіти, нафіга ото весь час прикидатися оверачіверами.
Охоронець: Ну, більшість тут не прикидається.
Тут мені стало сумно і я попрямувала додому крізь ту ж стихію.
pocketfull_of: (all you need is smart shoes& a cigarette)
Викладання мов - дуже дивна асиметрична взаємодія. Десь половину часу це, безперечно, виглядає як абсурдистська драма пера, скажімо, Бекета. Реальність, як обгризена кістка - обгризена до того, що можна висловити тією граматичною категорією, яку проходимо кожного конкретного тижня, сотні-сотні абсурдних повторів. Наприклад: довгу вправу, де треба описати свою кімнату за схемою "іменник у називному відмінку на/в іменник у місцевому відмінку" - книга на столі, лампа на книзі, ручка в сумці і т.д. - один минулорічний студент підсумував фразою "ніж в голові". Перевіряючи то все, я почувалася десь так само.
Чи, скажімо, коли у студентів уже є дієслово "любити", але ще немає знахідного відмінку: "Ви можете любити тільки неістот чоловічого й середнього роду" - любов, що не може висловити себе граматично, коротше кажучи:).
Другу половину часу ти як викладач усвідомлюєш, які вразливі люди без мови. Маючи у своєму розпорядженні великий словниковий запас і немалий набір синтаксичних структур, ти можеш широкою дугою обійти ті місця, в яких ти вразливий. Відсутність слів лишає тебе на мілині людського, у теплій воді спільних страхів, де всі неоригінальні й тому ніякові. Проходимо, скажімо, дієслова на -ся. Кажу: "Час Геловіну! Чого ви боїтеся?" Перший же студент: "Я боюся свою маму". Це може виглядати ніяково, тож намагаюся звести на жарт: "Боїтеся на Геловін." Ні, уточнює він, завжди боюся.
І вже наступного тижня - тема, як можна здогадатися, орудний відмінок - той же студент відповідає на питання "Ким ви хочете стати?" - "Я хочу стати батьком". А сам такий масічок малесенький. Ну ок - тема, як пам'ятаємо, орудний відмінок - питаю "А ким працюють ваші батьки?" Ні-ні, каже він, жінка моя живе в Чикаго, і щось готовий іще розповідати.
А в іншій групі на питання "Ким працює ваша мама?" хтось холодно відрубав: "Я не хочу говорити про свою маму". Я така рада, що то не в моїй групі, я так гублюся в таких ситуаціях!
Коротше, багато різного дізнаєшся про людей, їхні страхи і мрії (дієслова на -ся і орудний відмінок), і ким працюють їхні батьки (орудний відмінок), і як звати їхніх братів і сестер (знахідний відмінок), і що вони хочуть зробити на вихідних (майбутній час). Думала, за рік звикну - але мені досі все це звучить дуже дивно. Але не неприємно.
pocketfull_of: (all you need is smart shoes& a cigarette)
У нас сьогодні виступала чудова молода білоруська поетка Вальжина Морт, говорила про переклад. Каже: фраза "Lost in translation" така сильна англійською - й не прижилася ніде інде - через ритм. Погляньте: дактиль+хорей, сам ритм випромінює авторитет. Такий же ритм: "Славься отєчєство, лост ін транслейшн". Чи, скажімо, Вітмен: "Out of the cradle endlessly rocking. Lost in translation endlessly rocking".
(До аудиторії заходить хлопчина, червоніючи, вибачається за запізнення. В нього в руках - яскраво-помаранчевий светр з чужого плеча. Інколи він підносить його до обличчя й нюхає.)
Поетів в усьому видно, хоча це й не поетичне читання, а розмова про переклад, записую за Морт якісь гарні уривки фраз, от, скажімо, вона про білорусів - "fetuses rocked by the movements of our country borders". Чи, скажімо, "Ми належимо до християнської традиції, а отже, до традиції перекладу. The urge to mistranslate is our cultural heritage."
(Хлопчина з чужим светром набирає повний прозорий винний келих золотих крекерів у формі рибок - такий рибний паноптикон.)
Морт: "Ми, представники менших традицій, інколи думаємо, що перш ніж зможемо писати про їжачків, мусимо спершу навчитися писати про метафізику. Я завжди заздрила спадкоємцям західної традиції, ціла їхня культура базована на рабстві і геноциді, і їм треба спершу пропрацювати те все, how exciting is that?" Швидко додає: "For an artist, I mean."
Частина Q&A, як завжди, відведена під фріків. Перекладачка іншої малознаної в англомовному світі літератури бідкається: видавці просто не хочуть справжньої поезії, вона от переклала на німецьку одного експериментального аграматичного поета зі своєї літератури, а їй сказали знайти редактора-нейтівспікера.
Морт підсумовує, що поетам, які пишуть білоруською, іще порівняно добре ведеться: мертва мова для мертвого жанру, майже містична гармонія форми.

Отакий чудовий був вечір.
pocketfull_of: (all you need is smart shoes& a cigarette)
У нас сьогодні виступала чудова молода білоруська поетка Вальжина Морт, говорила про переклад. Каже: фраза "Lost in translation" така сильна англійською - й не прижилася ніде інде - через ритм. Погляньте: дактиль+хорей, сам ритм випромінює авторитет. Такий же ритм: "Славься отєчєство, лост ін транслейшн". Чи, скажімо, Вітмен: "Out of the cradle endlessly rocking. Lost in translation endlessly rocking".
(До аудиторії заходить хлопчина, червоніючи, вибачається за запізнення. В нього в руках - яскраво-помаранчевий светр з чужого плеча. Інколи він підносить його до обличчя й нюхає.)
Поетів в усьому видно, хоча це й не поетичне читання, а розмова про переклад, записую за Морт якісь гарні уривки фраз, от, скажімо, вона про білорусів - "fetuses rocked by the movements of our country borders". Чи, скажімо, "Ми належимо до християнської традиції, а отже, до традиції перекладу. The urge to mistranslate is our cultural heritage."
(Хлопчина з чужим светром набирає повний прозорий винний келих золотих крекерів у формі рибок - такий рибний паноптикон.)
Морт: "Ми, представники менших традицій, інколи думаємо, що перш ніж зможемо писати про їжачків, мусимо спершу навчитися писати про метафізику. Я завжди заздрила спадкоємцям західної традиції, ціла їхня культура базована на рабстві і геноциді, і їм треба спершу пропрацювати те все, how exciting is that?" Швидко додає: "For an artist, I mean."
Частина Q&A, як завжди, відведена під фріків. Перекладачка іншої малознаної в англомовному світі літератури бідкається: видавці просто не хочуть справжньої поезії, вона от переклала на німецьку одного експериментального аграматичного поета зі своєї літератури, а їй сказали знайти редактора-нейтівспікера.
Морт підсумовує, що поетам, які пишуть білоруською, іще порівняно добре ведеться: мертва мова для мертвого жанру, майже містична гармонія форми.

Отакий чудовий був вечір.
pocketfull_of: (dont forget to fly)
У будь-якому місті найцікавіші музеї - це ті, що для внутрішнього вжитку. Луври і метрополітани зведені про людське око, а те, чим справді пишалися і чого справді соромилися (ці категорії можуть згодом довільно мінятися місцями), уся брудна білизна і давні скандали - вони осідають на узбіччі, у музеях для внутрішнього вжитку.
Венеція намагається старіти з гідністю, але в самій ситуації, погодьмося, є щось нестерпне на межі трагедії і фарсу - велика морська імперія, що старіє у ролі магнітика на холодильник. У палаці дожів абощо це не так кидається у вічі, але шкіриться гнилою пащею із музею природознавства.
Я б туди ніколи й не подумала добиратися, якби його не було включено до комплексного квитка (де був мульйон важливіших локацій). Більшість, схоже, обламується навіть попри це. Його майже неможливо знайти. Із завулків наповзали коти і морок, дощ стояв стіною, я кілька разів ледь не шубовснула в канали, спотикаючись об гондоли, у темряві схожі на кістяки чогось викопного. Дійшла вже у пітьмі. У одному з перших же залів мене зустріла розіп'ята мавпочка - розіп'ята як Ісус, але з вирваним серцем, і з цим німим залакованим криком. Я зрозуміла, що прийшла.

далі під катом )

А ще в мене завтра (27го) день народження. В дитинстві завжди загадуєш: "До віку Х у мене будуть отакі й такі досягнення". Сьогодні я остаточно лишаю по собі ту саму точку Х, розчаровуючи себе-п'ятнадцятилітню (чи коли там те планувалося), але, в цілому, щасливіша, ніж доти. Себто, можна сказати, ступаю у невідоме без зобов'язань перед минулою собою і без багажу - і сподіваюся, це буде добра мандрівка. Вперше за три роки святкую вдома. Минулі три роки я святкувала далеко від дому, в Америці, з двома пляшками текіли і пакаваном байт-сайз снікерсів: початок року, ніхто в гуртожитку ще нікого не знає, тож використовувала це як привід перезнайомитися й запрошувала всіх, кого бачила. (Потім у когось зазвичай знаходилося іще якесь їдло-питво, але мій джентельменський набір був такий.) Минулого року я всім сказала, що кидаю палити, а потім мені під текілу захотілося цигарку, але було вже соромно перед усіма, тож я розчинилася в туманах із іншим курягою на поверсі, якому зразу сказала, що тут усі страждають від нападів паніки і ходити до психолога це окей, чим, як він зізнався згодом, сильно покращила йому рік - ну, я і магічні таблеточки, які йому виписали. Потім я з текілою відчула себе маленьким корабликом, що пливе безмежним океаном до далекого обрію, й вирішила дійти вздовж місцевої річки до океану, але десь по третій протверезіла достатньо, щоб згадати про зобов'язання перед кафедрою і вернутися (до океану лишалося кілометри три). А зранку я мусила перевіряти екзамени, за якими тих, хто вчить російську, розподіляють у різні групи, й на мене поглянуло таке. Це не галюцинація, справді такий диктант (печивко тому, хто реконструює речення, яке диктували).

Із авторкою цього диктанту ми згодом посварилися навколо Майдану й більше не спілкуємося.
А корєш у мандрівці до океану потім був при мені на всіх моїх плачах за Майданом - він свого часу був збирався переїжджати до Єгипту і був там, коли почали стріляти на їхньому Майдані, себто, в принципі, розуміє тєму. Навіть розповів про мене своєму науковому керівникові, який був на іранському Майдані, і той передав мені на щастя кілограмову пресовану грудку цукру зі свого весілля - таке дарують гостям, щоб життя було солодке. Вона є в мене й досі.
Сподіваюся, цьогорічне святкування дня народження теж буде прикольне.
pocketfull_of: (more pretentious than thou)
У 1948 році до Нью-Йорку з Європи прибуває виснажений молодий вчений. Він талановитий, харизматичний і з загадковим минулим - не хоче згадувати про війну, лиш деколи скупо натякає: працював на бельгійський резистанс. Ну, хто ж хоче згадувати про ту війну, ніхто не пройшов ту війну неушкодженим. Загадкове минуле лише додає йому шарму, й прибулець одразу стає улюбленцем нью-йоркських лівацьких кіл. Нові друзі влаштовують його на роботу - й так загорається, arguably, найяскравіша зірка американської гуманітаристики другої половини ХХ століття. Він був безмежно везучий - і навіть в смерті йому пощастило, врешті, помер за три роки до того, як вибухнула його легенда.
Ну, філологи, очевидно, вже всі здогадалися, про кого мова: Поль де Ман, хрещений батько деконструкції й рок-зірка від літературознавства, а як виявиться згодом - бігаміст, шахрай, абсолютний покидьок і активний співробітник нацистських часописів у окупованій Бельгії. При цьому - безумно талановитий і харизматичний читач. Загалом, тут щойно вийшла його нова біографія (Evelyn Barish, “The Double Life of Paul de Man”), всі її активно переказують і пруться, бо стільки попкорну літературознавство нікому не гарантувало з часів чи не Блумсбері, то й я перекажу перекази інших:)
Від початку все заповідалося для Поля де Мана поганенько. Брат гвалтував двоюрідну сестру, а потім взагалі рано загинув, мати повісилася в нього на очах, ну, серйозний трагічний набір. Але він вперто простує до успіху й хапається за кожну нагоду, наприклад, редагувати колабораціоністський "Le Soir" і прославляти там нацистську ідеологію. Втім, навіть з цього славного часопису його викидають. Ви б хотіли сподіватися, за спротив нацистській ідеології? Ні, насправді за те, що натирив дохєра бабла. І тут йому починає нереально, потойбічно щастити: лише завдяки своєчасному звільненню він у 45-му не потрапляє під роздачу, коли два інші редактори журналу отримують смертний вирок. І ні, щоб дякувати долі за другий шанс - де Ман вирішує брати від життя все, доки йде така карта, й відкриває видавництво. Ну, видавництво у розореній війною Європі - справа свята, хто ж не пожертвує копійку на відбудову культури? І хто ж - до пори - знатиме, що то насправді не на відбудову культури, а особисто в кишеню де Ману? Карочє, коли всі нарешті спохопляться і його засудять до п'яти років в тюрмі за шахрайство, підробку підписів, збір коштів обманом і т.д., його батьку лишається тільки добути сину візу й тихо спровадити до США (і потім не розмовляти з ним до смерті). Дружині де Мана з трьома дітьми пощастило менше - у них візи не було, вони попрямували до Аргентини. Й коли прибули до США за два роки, у де Мана вже була ще одна дружина - й першу він, втім, не розлучаючись, спровадив назад в Аргентину, пообіцявши платити аліменти (угадайте з трьох разів, чи платив).
Але про академічний світ іще цікавіше: де Ман вигадує собі магістерку ("Бергсонівська концепція часу в сучасному романі") й недописану дисертацію ("До феноменології естетичної свідомості"). Де не вистачає академічного, тисне на совість, розказує, як працював на резистанс. Коли його виганяють з одного місця роботи за скандал з іншим професором (не платив ренту, теж ніби тирив речі з арендованого дому), втікаючи від іміграційних служб, які таки сідають йому за хвіст ще за старі бельгійські оборудки, з підробним транскриптом вступає до Гарварду. Коли його керівнику пишуть листи про його непевне минуле в Бельгії, де Ман дуже впевнено говорить, що його переслідують, бо його батько, Генрі де Ман, був дуже контроверсійний (насправді то його дядько, фактичний прем'єр окупованої Бельгії, лівак, у якийсь момент щиро певний, що націонал-соціалізм несе щастя цілій Європі - який, власне, й приткнув Поля на роботу в "Le Soir"). Коли його нарешті наздоганяє іміграційна служба, виїздить назад до Європи й нелегально повертається назад, просковзає повз митників, доки ті заговорилися з кимось іншим. Стає повним професором в Корнеллі (це Ліга Плюща, там ще Набоков викладав, карочє, круто, хоча у нас маловідомо), не маючи гаразд ані завершеної освіти, ані виданої книжки. Книжку йому, врешті, шанувальники складуть із окремих статей. І т.д., і т.п.
(Сміємося з одногрупниками: ну всьо, дарма трудимося. Треба було просто підробити диплом, вигадати дисертацію, завести двох дружин.) З іншого боку, було б у нього менше харизми й пробивного нахабства, яке давало змогу зрізати кути - й гуманітарна мапа була б бідніша, зокрема моя мапа читання в чомусь - хоча не буду вдавати, що я його добре розумію у більшості випадків, навіть моя улюблена цитата з де Мана із прозоріших його текстів:
“We assume that life produces the autobiography as an act produces its consequences, but can we not suggest, with equal justice, that the autobiographical project may itself produce and determine the life and that whatever the writer does is in fact governed by the technical demands of self-portraiture and thus determined, in all its aspects, by the resources of his medium?” (“Autobiography as De-Facement,” 1979)



(Моє вузьке коло обмежених людей: а скажіть, тільки мені це поєднання харизми й шахрайства нагадує одного нашого спільного знайомого? Ім'я прошу не називати, ага))))) Вперше оце згадалося не з роздратуванням, а з цікавістю, що буде далі.)
pocketfull_of: (the story of my life)
Оце щойно на сайті улюбленого кінотеатру помітила, що є не лише субтитри для відвідувачів із вадами слуху, а й режим "descriptive narration" для відвідувачів із вадами зору: за потреби можна отримати навушники, з яких озвучують, що відбувається в кадрі. Під всякий дрібноземельний артхауз таких розкошів, звісно, немає, але під більшість хоч трохи резонансних фільмів - є! І, за збігом, одразу як потітила цей режим в улюбленому кінотеатрі, прочитала й новину, що у "Поводирі" Саніна цей формат також буде. Потішилася, що й ми переймаємо добрі здобутки.
(У нас у гуртожитку живе дівчина, яка погано бачить чи взагалі не бачить. Нормально ходить кампусом, в їдальні їй робітники показують, де який салат лежить. Хотіла слухати російську мову минулого року (хоча врешті передумала) - викладацька команда завзято взялася готувати домашні завдання, розраховані на аудіювання й виконання усно. Сподіваюся, колись і в Україні до такого дійдемо, у США ж теж не одразу було так добре.)

*

Тим часом наші учні російської писали есе про те, що їм подобається у цьому житті. Вони почали вчити російську лише у вересні, себто це той етап, коли вони наче вже й можуть щось сказати, але настільки прямолінійно, що дуже видно особистість. Дуже розчулюють. "В моей жизни много вещей. Мне нравится только мало этих вещей. Я люблю мою семью. Почему? Потому что они меня любят, и потому что каждый день они ждут катастрофу, проблему. Тогда они встречут и меня помогут". Чи от, скажімо, студент, який був прийшов на екзамен у кителі Червоної армії й обвішаний значками КГБ: "Я люблю русскую историю и культуру: царей, большевиков и коммунистов. Русская литература очень красивая тоже. Пушкин, Толстой, Маяковский и Достоевский - все самые хорошие писатели. Я тоже люблю все балеты Чайковского" (він американець, себто це замилування не мотивоване родинними сантиментами). Чи от стабільне покращення від маленького майбутнього офіцера: "Мой жизнь, когда мне было четырнадцать, был хорошо. Сейчас мой жизнь очень хорошо". А от маленька трудяжечка невтомна: "Я могу учиться на курсах, что я люблю. Это дает мне большую радость".
Вони такі невимовно мімімішні!

*

Вже писала на фейсбуку, викладу й тут, щоб не загубилося:
1) Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Мені приходить всякий мотлох від Американської асоціації викладачів слов'янських та східноєвропейських мов. Зазвичай я його викидаю, не читаючи, аж тут раптом чомусь розгорнула - й тепер плачу кривавими сльозами за викинутими номерами! Тому що, наприклад, у рубриці "крос-культурне спілкування" у їхній газетці пояснюють, як розпізнати, коли в тебе вимагають хабаря. Ключові фрази: "Вопрос решить трудно, но можно", "Спасибо на хлеб не намажешь", "Нужны более веские аргументы", "Ну, что делать будем?", розмови про те, куди чиновник хотів би з'їздити відпочити, де він хотів би навчати своїх дітей, які товари хотів би придбати. Одразу вимальовується, які відомості мають першочергову вагу для юних вчених-славістів:)
2) Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений На день святого Валентина адміністрація рідного клубу аспірантів вирішила подарувати всім святковий настрій і розклала по столах у їдальні брошурки про запобігання зґвалтуванням. Тому що, ви ж розумієте, ніщо так не прикрашає побачення, як білим по чорному глянцю напис "2% гарвардських студентів вважають, що ґвалтувати - це нормально. 23% гарвардських студентів просто дивитимуться, якщо зґвалтування відбуватиметься в них на очах" (ну, це я дарма іронізую, насправді я певна, що цифри значно похмуріші, залежно від того, як питання сформулювати). Тим не менше, дуже здорово читати поради про запобігання насильству, орієнтовані на чоловіків (не мовчи. не ґвалтуй. не відвертайся, коли бачиш щось підозріле), а не скеровані обмежити пересування жінок (сама винна, якщо вийшла з дому після заходу сонця не у мішку).
pocketfull_of: (more pretentious than thou)
Прийшов до нас в аспірантський клуб професор, який проводить бої дрозофілів, розказував, як провів 1960-70-ті роки. Зворушливий такий, уже й ходить поганенько, але сповнений ентузіазму. Розказував, як починалися в гарвардській медичній школі рухи за громадянські права - з його вітальні.
Показує фото випускників 1965 р., питає: "Ну, що вам кидається у вічі?" Всі мовчать, потім хтось, невпевнено так: "...що всі однаково виглядають?" На фото - лише білі чоловіки, кілька білих жінок. На 1969 р. й від моменту заснування медшколи на рік було по 3/4 предстаника етнічних меншин. Жінок - по 10% - і всі запевняли, що не було ніякої квоти, просто такі всі вступниці нецікаві, що, як він каже, булшит.
- Яка ваша роль і відповідальність як вченого в такі часи? Що ви можете зробити? - стенає плечима.
4 квітня 1968 р. убито Мартіна Лютера Кінґа. 6 квітня у вітальні цього нашого професора збирається група, яку потім засмикана ними адміністрація назве "бандою дев'ятьох". 26 квітня - наступна нарада викладацького складу, коли й треба протягнути голосування за спробу збільшити кількість представників етнічних меншин серед студентів, і якщо не вдасться в цю нараду, то не вдасться вже ніколи, бо потрясіння від таких трагедій більше трьох тижнів не тривають. (Додає: Тому в Кентукі після останньої трагедії не вдалося обмежити покупки зброї: надто довго тягли з проектом.) Приходять до декана факультету, той каже: На людях я це сказати не можу, але я вас підтримую. Влаштовують в університеті зустрічі з предсавниками Чорних Пантер: "Вони, звісно, терористична організація, але про зброю всі знають, а хто знає, що вони в своїх районах влаштовували школи й лікарні?" На нараді все йде добре, доки не з'являється чорношкірий асистент професора з рєчовкою "Друже, твоя допомога нам не треба". Після цього голосувати можна лише за максимально розмите формулювання "Ми спробуємо суттєво збільшити представленість етнічних меншин і створимо комісію з цього приводу", бо голосувати проти такого - зізнатися в расизмі, а збільшити кількість до 1 випускника це теж суттєвий прогрес після 3/4. Банда дев'ятьох розлючена цим розмитим формулюванням, виходить з настроєм "все пропало". На виході їх перепиняє декан: чуваки, та ви ж виграли; сказано створити комісію - то, вітаю, саме цією комісією я вас і призначаю. На сьогодні Гарвардська медична школа найпрогресивніша в країні, серед випускників - 25% представників етнічних меншин, що наближається до реального відсотку серед населення.
Професор обводить поглядом аудиторію (справді етнічно строкату), каже: думаєте, ми виграли? Боротьба за виборчі права була ще в 60-ті, а подивіться, що відбувається зараз? У кількох традиційно республіканських штатах ввели голосування лише за документами з фото (яких у американця, якщо він не їздить за кордон і не має машини, швидше за все нема), що б'є передовсім по бідному населенню, серед якого багато етнічних меншин - і які частіше голосують за демократів, котрі щось роблять для цих прошарків. Чи, скажімо, про права жінок: та якби медики вперлися і сказали, що не сенаторам диктувати, що їм робити з пацієнтами, то не було б вимоги ультразвуку перед абортами і всієї іншої фігні, але реально виступили тільки лікарі Пенсильванії.
Більше 50% населення США не вірять у еволюцію. Світ ви не зміните, - каже професор, - але ви можете змінити думку однієї людини. Ви не мусите лізти в небезпечні ситуації, якщо не хочете, але ото як приїздите на канікули додому, прийдіть в церкву чи синагогу своїх батьків, запропонуйте прочитати лекцію про еволюцію ("Ви ж казали не лізти в небезпечні ситуації" - голос із зали). Чи в школу прийдіть, діти допитливі, більшість вам не повірить, бо їм в школі, родині і церкві розказують інше, але хтось зацікавиться і перевірить.
Загалом, отака була мотиваційна лекція: світ не подужаєш, але все велике починається з маленьких кроків.

*

Знайшла собі ідеальну заставку на робочий стіл для тих, хто цікавиться автобіографіями - "Потрійний автопортрет" Нормана Роквелла:
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
І трошки осінніх кампусних красот:
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений

*

Приходжу якось вранці на кафедру, на душі паршиво, знаєте, буває з недосипу таке несподівано гостре відчуття, що в смерть кожен входить один, ти помреш і тебе забудуть, раз уже й зараз нікому ти нахрін не треба, а на кафедрі у ксероксі таке:
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
Очевидно, це лише вправа на відмінювання займенника "ніхто", але саме це мені й треба було почути, мовляв, це не ти грузишся, а справді все так і є. Одразу заспокоїлася.
pocketfull_of: (the story of my life)
Для осіб мого віку жіночої статі вікові зміни в розмовах під алкоголь зазвичай концептуалізуються як скарги на натяки на внуків. Мені було цікаво, який чоловічий відповідник цього феномену. Так от вчора нарешті отримала відповідь на це питання!
Пили віскі, грали в стандартну настільну гру "вигадай комбінацію продуктів, яка гарантовано налякає продавця" (виграє зазвичай можливість купити тест на вагітність + один вішак, за тим - всякі харчові продукти типу замороженого курчати і змазка), аж раптом знайомий і каже:
- Мені вже 26. Напевно, якість моєї сперми почала падати.
І все, далі шестеро чуваків плюс-мінус мого віку на 20 хв випадають з життя, бо серйозно й детально обговорюють падіння якості сперми, конче треба трохи заморозити, але для цього треба тиждень не пити й два дні не мастурбувати, й тому руки не доходять.
У нормальних людей є доросле життя, в нас є аспірантура :)
pocketfull_of: (the story of my life)
Наш чудовий нинішній голова кафедри живе так, ніби він - герой комедії Вуді Аллена: такий, знаєте, типаж безборонного невротика, який першим сміється, за кожним обідом вивертаючи на себе суп. Скажімо, якось він дав безцінну пораду, якою я з тих пір і керуюся в житті: хтось із старших аспірантів бідкався, що неможливо узгоджувати наукову роботу з викладанням, а він і сказав - "треба просто досягнути балансу, коли ти невдоволена і своєю науковою роботою, і своїм викладанням, головне, щоб рівень нещастя у всьому був однаковий". (Я хочу бути ним, коли виросту, тож все це пишу з великим теплом.)
Сьогодні він мусив давати на кафедрі лекцію про "вплив нашої плутанини між епістемологічним та онтологічним рівнем у Толстоя на невдачі в екранізаціях "Анни Кареніної"".
- Хто тільки не писав про Толстоя! - почав він. - Ви, мабуть, хочете спитати, як писати на теми, добре досліджені ще до вас? Просто: залучайте власний досвід!
На екрані проектора з"являється фотографія голови кафедри у підлітковому віці в оточенні батареї порожніх пляшок горілки, з гігантським пітоном на руках.
- Це - моя перша подорож до Росії, - каже голова кафедри. - Це - мій друг Тимур з Грузії, який продає наркотики, і мій друг Абраша з Таджикістану, який контрабандою вивозив з Росії метал. Не всі досвіди однаково корисні! А друга порада: не бійтеся отримувати нові знання! Я от часто слухаю якісь курси, де так багато блискучих аспірантів, а я ставлю дурні питання.
Трошки помовчавши, додає:
- Але я професор Гарварду, мені можна.
(Далі справді пішла епістемологія з онтологією, але отакі чудові люди в нас на кафедрі! Німий естетичний захват!)
pocketfull_of: (the story of my life)
Сьогодні наш аспірантський клуб, у якому я підхалтурюю, влаштовував барбекю на 200-300 людей. Минулого року мене здуру поставили смажити котлети і, здається, я впустила в попіл більше котлет, ніж досмажила. Безперечно, котлети в будь-якому разі такі, що стає дуже шкода марно померлих корівок, але так же геть намарно померли, якщо я ті котлети ще й попалила. Загалом, цього року я просто виносила сміття. Бредучи в черговий раз з мішками слідів життя (порожні пляшки з розмазаною помадою, картонні тарілки, шалено багато відходів - ніколи так гостро не замислюєшся про екологію, як виносячи сміття!) я - не на першій навіть ходці до смітників! - раптом підняла очі і побачила у вікні якоїсь кафедри скелет викопного морського ссавця. За мною грали у фрісбі, навколо був світлий день, а ссавець просто висів там перед вікном і був дуже вимерлим. Я його доти ніколи не помічала - отак, не знаючи, вже третій рік живу за якісь 30 метрів від скелету динозавра:
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений

*

Вразлива після зустрічі зі скелетом вимерлого ссавця, замовила собі футболку з цитатою з "Welcome to Night vale" - типу, "може, твоє буття й не чудо, але мушу сказати, що воно точно не надто ймовірне". Команда "Найтвейлу" у будь-якому разі прекрасна до сліз, і навіть чеки в їхній крамниці прекрасні: "By buying this thing you are not only just getting something cool, you're also helping independent artists stay fed and protected from the elements. Over half of our artists now live indoors. Please review your shipping address one last time to make sure there's nothing wonky, improbable, or inappropriate. Once an order is out the door there's not much we can do short of breaking into the post office in the middle of the night, and they keep a real mean dog in there now".
Тож, якщо ви чомусь не слухаєте Welcome to Night Vale, то ви багато втрачаєте і саме час це змінити! Це гумористичне міське фентезі/сатира: стилізація під радіоновини з провінційного пустельного містечка, де всі теорії змови збуваються. "A friendly desert community where the sun is hot, the moon is beautiful, and mysterious lights pass overhead while we all pretend to sleep. Welcome to Night Vale". Уряд стоїть за кліматичними змінами. Інопланетяни літають над містом. І тільки янголів не існує - "не говоріть з янголами, які ошиваються на парковці супермаркету! По-перше, вони завжди брешуть. По-друге, вони не існують". Але люблять "Вітаємо у Найтвейлі" не лише за абсурдний гумор! Мені воно багато в чому нагадує Етгара Керета, загальний месідж десь такий же - життя безумне, цінуй дрібні миті, бо в смерть кожен все одно входить сам. Купка цитат з "Найт Вейлу":
* A partial list of things currently inside of you: blood, skull, ghost.
* There's nothing under your bed. There's nothing in your closet. Nothing waits in every darkness. Nothing is the most terrifying thing of all.
* The universe is vast. You are also vast. So is an ant. There are different sizes of infinity.
* You have nice skin. It really holds in all your blood and organs - no leaking or nothing. You look great.
Загалом, дуже раджу.

*

Семестр буде берадісний: по-перше, я тричі на тиждень викладаю; по-друге, я слухаю чотири курси. Завідувач аспірантурою нашої кафедри довго не хотіла підписувати мій робочий план, врешті, таки підписала, але наголосила, що зробила це під великим тиском. Щоб не втрачати віру в світле майбутнє, постановила щотижня робити щось цікаве. Скажімо, на минулому тижні ходила в Чайнатаун їсти дімсумки в якомусь нібито шалено автентичному місці, де нема меню, а лише таці їздять залою і з них вибираєш, що хочеш, а обстановка нагадує фільми про мафію 70-х - все червоно-золоте, під стелею дерев"яні дракони, для повноти кітчу бракує тільки опіуму. Потім під дощем бродили навколо великих воріт Чайнатауну, шукаючи мені пекарню, де можна купити колобки з глевкого рисового тіста з солодкою бобовою пастою (не знаю, як вони називаються правильно, але дуже їх люблю), періодично натикаючись на демонстрацію на захист японських дельфінів, подруга розказувала, як жила в Берліні серед сирійських біженців, і мені здавалося, що життя прекрасне.

*

А перед тим нарешті дійшла до музею Ізабелли Стюарт Ґарднер! Якось так склалося, що знайомство з Ізабеллою Стюарт Ґарднер я почала з місця її останнього спочинку на цвинтарі Маунт Оберн:
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
А до місця, де вона жила, добралася лише за два роки по тому. Загалом, історія невесела: жінка виходить заміж за багатого банкіра, жінка втрачає сина, жінка в тяжкій депресії багато років мандрує Європою і збирає величезну колекцію мистецтва, користуючись тим, що в ХІХ ст. ще не було законодавства про невивезення культурної спадщини. Мистецтво тривкіше за живих, тож, думаю, ставку вона зробила правильну.
На її портретах - зворушливо безбарвне, вразливе обличчя:
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
(ви б на місці Сарджента теж писали ІСҐ з німбом - знали б ви, скільки його полотен вона скупила!)
Свій дім вона заповіла містові як музей за умови, що там все лишиться, як за її життя: і справді, там навіть досі немає підписів під мистецькими об"єктами. Туди безкоштовний вхід тим, кого звати Ізабелла, і студентам Гарварду незалежно від імені.
Всередині дому - великий внутрішній двір на всі чотири поверхи, чимось схожий на вокзал - і гілки дерев, що ростуть там, нишком прокрадаються у вікна зал верхніх ярусів; напевно, там було незатишно жити. Колекція прекрасна, але вкрай еклектична: що теж, втім, пам"ятник епосі. Усміхнені асирійські дивозвірі обіч іспанських хрестоносців з відбитими носами і римських погрудь.
На жаль, всередині знімати не можна, але на сайті музею є добрий панорамний огляд усіх кімнат.
pocketfull_of: (the story of my life)
Як відомо, аспірантура нічим не відрізняється від дитсадка. Сьогодні отримала чергове нагадування про це - посеред кампусу, перед кафедрами соціології, астрофізики й іще чогось серйозного раптом розбили маленький зоопарк, де можна почухати тварин. Отут видно, як це виглядало: невисокі клітки, куди можна залізти, будочки для тварин, як для перевезення великих собак, щіточки, якщо ви хочете тваринку розчесати:
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
Залазили до тварин і дітки, але здебільшого студенти. Мене заворожила просто карликова свинка, яка дуже тішилася, що її чухають, переверталася черевцем догори й підрохкувала. Шерсть у неї жорстка, а під нею м"якеньке черевце, мімімі:
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений

*

На продовження вчорашнього: оце мої друзі у викладанні - п"ятьгіпопотамів і це-не-студент-це-вампір:
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений

*

У місцевому клубі аспірантів є найкраща на районі кав"ярня, де чай коштує долар - і величезний вибір, як у китайських казках. Ще у них завжди смішні написи на прилавку. Викладаю сьогоднішній напис (який можна перекласти і як "Здай дані контррозвідці", і як "Чайові для розумниць за прилавком") - і напис з минулої сесії:
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
Завідує кав"ярнею аспірантка останнього року навчання, яка пише про етику в філософській системі Фуко.

*

Не встигла сфотографувати: переді мною йшла дуже жіночна дівчина в легкій сукенці, з довгим волоссям, на підобрах - і з величезним, на всі плечі татуюванням з вишкіреним вовком (десь як перше фото тут). Татуювання ніяк не вдавалося пов"язати з рештою її образу - і його не можна було списати на помилки юності, тому що воно було в активному процесі, частина фрагментів ще не профарбована. Це було таке ходяче нагадування Вітменівського "Люди містять множини".
pocketfull_of: (the story of my life)
Знайомий готувався до кандмінімуму, конспектував всякі тексти. Натрапила на оце, шалено потішилася. По-мойму, це поезія (починатися має з рядка "Балканські війни"):
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений

*

У нас на кафедрі є ціла величезна кімната, завалена іграшками, які можна використовувати при викладанні мов. Підписи на ящиках мені нагадують борхесівський каталог тварин: "Дикі звірі Слони, Бегемоти, Носороги", "Качки, Гуси, тварини з ферми", "казки, мутанти, легенди", "маленькі пластмасові люди".
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений
Я ходжу викладати з керамічним вампіром, який трохи розбавляє передбачуваність хармсівських діалогів початківців: "Ви студентка? Так, я студентка. Він студент? Так, він студент. А він студент? Ні, він не студент, він вампір".
pocketfull_of: (more pretentious than thou)
"I could really use a necrophilia joke", - сказала я, снідаючи з друзями. Некрофільський жарт мені конче треба був для презентації в класі. Так от, справжні друзі - це ті, хто й бровою не повівши й ні про що не питаючи одразу кажуть "She was rather stiff" ("вона як колода", але "stiff" - ще й "труп"). Люблю цих людей шалено.
(Щоправда, різницю між маркованим і немаркованим членом бінарної опозиції я врешті пояснювала на прикладі зомбі: немаркований член - default mode, що включає й маркований як свою аберацію, а от заперечення маркованого не завжди дорівнює немаркованому. Таким чином, "неживий" (живий - немарковане поняття) = мертвий, а от undead - це те, з чим ви не хочете зустрітися в темній підворітні, бо воно не конче живе.)
pocketfull_of: (the story of my life)
В межах мого чудового адміністративного підробітку я організовувала зустріч з викладачем кафедри нейробіології, членом американської академії наук, який проводить бої дрозофілів (I kid you not). Йому десь за 80, але він - справжній фанат своєї справи. Він показував скляну арену, яку його лабораторія розробляла багато років. В центрі арени - мисочка з їжею, а в ній сидить самиця дрозофіла. В арену запускають самців-дрозофілів і потім знімають на відео їхні поєдинки. Спочатку бували труднощі, бо самиця втікала: але потім самицям почали відривати голови, бо, як виявилося, самцям-дрозофілам байдуже, чи є голова в самиці, з якою вони спарюються.
В його лабораторії переглянули 200 тисяч записів поєдинків дрозофілів і вивели послідовність дій. Виявляється, стратегія ведення поєдинку запрограмована в нервовій системі, бо навіть дрозофіли, які ніколи не спілкувалися з іншими, ведуть бої так само. Себто, власне кажучи, лабораторія займається можливостями генного програмування, стежать, як змінюється метод ведення поєдинку після різних втручань: геном дрозофіли розшифрований і в них короткі покоління, тож досліди проводити легко - безумно цікаво, загалом, розповідав. (Але мені дуже цікаво, хто ж першим подумав "ооо, бійцівський клуб дрозофілів, з цим можна працювати!") Раніше вони проводили досліди на лобстерах: то довше, але тоді до їхньої лабораторії була просто-таки черга, бо делікатесний же продукт. (Зараз про нових людей в лабораторії сусідні лабораторії дізнаються з того, що в вентиляції з'являються дрозофіли.)

Так от, якщо вам раптом обридла ваша робота абощо, просто згадайте про бідного постдока, робота якого полягає в тому, щоб відривати голови самицям дрозофіл.
pocketfull_of: (the story of my life)
У нас весняні канікули, й мені добре. Другий день тішуся шалено: повільно прокидаюся, читаю книжки не по програмі ("Still Life" A.S. Byatt, друга книжка з циклу про Фредеріку Поттер - для душі, "Modernism in Kyiv. Jubilant Experimentation" - для користі), увечері дивлюся фільми (з комп'ютера, бо з дому геть не хочеться виходити), інтенсивно вчу їдиш і французьку, готую собі всякі смаколики, мрію, щоб з дому можна було не виходити ніколи.
Тим часом в мене відкрито вже чотири форми нового запису з напівдописаними нотатками, треба потроху подописувати й повикладати :) Отже, почнімо.
Digital Humanities - нова іграшка, якою всі ще не награлися, тому я старанно ходжу на лекції про цю галузь, намагаючись зрозуміти, що ж вона нам дає, крім можливості перетворити розглядання lolcats на професію, чому вона така популярна і з чим її взагалі їдять. На минулому тижні була на круглому столі "Digital Humanities Across the Spectrum: from Academic to Commercial Use".
Першим виступав Джефрі Шнап (Jeffrey Schnapp), медієвіст за освітою й директор гарвардського центру цифрової гуманітаристики metaLAB за покликанням - і, загалом, велике цабе в історії розвитку Digital Humanities як інституційної галузі. Я припускаю, що він вміє говорити й не штампами, але обидва його виступи, які я поки що чула, зводилися до готових кліше революційної риторики: розтрусімо установу! створімо багатшу екологію продукування знань! - й тому мені навіть не дуже хочеться шукати якісь його серйозніші праці. Раціональне зерно виступу зводилося до таких пунктів: (а) Digital Humanities помагають виробити нові способи вибудовування аргументації, скажімо через data sets, whatever that might mean, бо усталена монографічна традиція має свої обмеження; (б) вони створюють ширше поле інтерпретацій, на якому могли б гратися не лише вчені з вежі зі слонової кістки, а й люди з інших галузей; (в) вони змінюють образ вченого - перехід від індивідуального ремесла до широкої співпраці великих колективів з різних галузей знань.
Далі виступав Ґреґорі Надж (Gregory Nagy), директор гарвардського центру елліністичних студій, який зараз читає курс про давньогрецьких героїв на ресурсі онлайн-освіти Гарварду й МІТ. Я, безперечно, драматично сприймаю реальність - мій підхід до життя вичерпно описує цей комікс - але мені його виступ безумно нагадував показові судові процеси доби сталінізму з обов'язковим покаянням. Десь так: традиційні гуманітарні науки усвідомлюють, що нікому вони не потрібні, визнають свою вину, каються й обіцяють виправитися, вчинивши ритуальне самогубство. Отже, Надж розповідав про свій досвід підготовки до цього онлайн-курсу, де йому потрібно було звести складну інтерпретацію тексту до питань з багатоваріантними відповідями. Він стверджує, що йому поміг структуралістський підхід Якобсона: будь-яку сцену можна розбити на бінарну опозицію, де один член є маркованим, а інший - ні (його приклад: "я працював над виступом три дні" і "я працював над виступом три ночі" - дні можуть включати ночі, а отже, саме вони є немаркованими), а це дає можливість отримати наближені до об'єктивних знання про текст. Отже, питання для своїх учнів він формулював десь так: "Прочитайте промову Агамемнона, де він визнає, що помилявся, але стверджує, що його до цього спонукала богиня. Якщо втручання богів - немаркована складова, то насправді (а) винна богиня; (б) винен Агамемнон; (в) винні обидва?" - і цей плутаний і непродуктивний приклад для мене підсумовує роль Digital Humanities в традиційній гуманітаристиці (жахливі спрощення, жахливі натяжки), хоча він його подає як тріумф.
Його підтримав Ленні Мілнер (Lenny Muellner), директор з публікацій і ІТ того ж центру елліністичних студій - говорив коротко, якісь загальні фрази про те, що Digital Humanities дають доступ до знань людям, які їх інакше не отримали б.
Останньою виступала Бет Алтрінджер (Beth Altringer), директор "Behavior for Better Innovation Group" - і вона, напевно, була найчесніша. Її виступ називався "Як я навчилася переставати хвилюватися й любити навики, створені банкірами й мілітаристами", і він підсумовував всю тривогу аспірантів-гуманітаріїв про те, що їм немає місця на ринку праці. Вона доводила, що навики критичного прочитання текстів і аналізу джерел потрібні в будь-якому разі, і навіть більш спеціалізовані навики можна подавати як прикольні: от, скажімо, пояснення пісень на Rap Genius - це ж точнісінько як літературознавство! (Філолог в мені: "yeah, right".) І, загалом, говорила, що інфраструктура вже нікого не підтримує, тож кар'єру зараз можна і треба вибудовувати шляхом створення спільнот довкола знань.

Що я з цього винесла? Що Digital Humanities - спосіб популяризувати те, чим займаєшся, у доступній формі. Але те ж робили популярні видання раніше, тож чим відрізняється саме це - мені не дуже ясно.
pocketfull_of: (the story of my life)
Сьогодні вранці прокинулася о 6, зазвичай тоді вже бодай світає, але за вікном стояла стандартна бостонська погода, себто злива стіною - і хто ще не відростив зябра, той сам винен. Хвилин 20 я цілком серйозно вирішувала, чи мені бува не написати викладачам, що лежу з грипом і нікуди не піду. Зрозуміла, що потрібен якийсь додатковий стимул, щоб виповзти з ліжка, і тому вирішила виконати загальний флешмоб "один день з життя".
дофіга фото під катом )
pocketfull_of: (the story of my life)
Для київської влади зима завжди стає несподіванкою. Для бостонської, здається, несподіванкою стає взагалі будь-яка погода. Все, безперечно, прибрано, але будь-який метеорологічний феномен - це привід відчути себе героєм малобюджетної драми про кінець світу.
- Зима настає, - каже адміністрація тоном героїв "Гри престолів". - Ховайте своїх дітей, запасайтесь водою, купіть ліхтарики.
Про наближення зміни погоди дізнаюся не з прогнозів, а по тому, що в магазинах прямо перед входом виростають додаткові стелажі з ліхтарями, водою і їжею швидкого приготування. Люди висловлюють припущення, що всі ці зміни погоди - виключно лоббі виробників ліхтариків, я схильна вірити, але хтось же ведеться: в мене раптом скінчилася кава, то в черзі в магазині довелося стояти хвилин 20: всі запасаються.
- Ми житимемо в землянках, - ніби натякає адміністрація. - Готуйтеся до найгіршого.
Охочим пропонують під шумок усиновити гідрант (йдеться про те, хто добровольцем зголоситься відкопувати його після завірюхи, але ж як поетично звучить!). Опівдні закрився Гарвард. О третій перестало ходити метро. До ранку обіцяють півметра снігу. Доходять панічні чутки, що перекрито автомобільний рух (щойно ходила надвір пофотографувати: справді гарно і порожньо). Навіть цвинтарі Бостона позакривані до понеділка (ні, я не жартую). І тільки аспірантів це все абсолютно не стосується, нагадують завідувачі гуртожитком наприкінці довгого мейла з інструкціями на випадок зими, залучаючи цю картинку:

Потім усі зітхають з полегшею. Апокаліпсис вдалося відвернути, світ порятовано.
Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений Изображение - savepic.org — сервис хранения изображений


Сусід-американець розказує, що, якщо випаде 60 см снігу, то ця снігова буря увійде в історію штату. На цьому драматичному моменті з вулиці заходить сусід-сингапурець у шльопанцях і шортах, з засніженим волоссям на ногах, скрушно обводить поглядом тусовку в коридорі і каже, трохи заїкаючись на "т" і "м": "Я з тропіків, але ж хіба це зима? Американці нічорта не знають про зими".
pocketfull_of: (the story of my life)
Судячи з усього, тут вважається, аспірант живе у стані постійного стресу й екзистенційного ангсту, і його мрії тільки й зводяться до того, щоб знехтувати всіма ресурсами психологічної допомоги, які Гарвард пропонує, і тишком-нишком покінчити життя самогубством, припсувавши репутацію альма матер. Тому сьогодні універ влаштував атракціон небаченої щедрості й почав доплачувати за те, щоб нам допомогти: ти заповнюєш анонімне опитування про стан психологічного здоров'я (з кількома пунктами, за якими тебе все ж зможуть знайти, якщо їх занепокоять результати: перші три букви дівочого прізвища матері, скільки в тебе братів-сестер) - а тобі дають сертифікат на 5 доларів до найпопулярнішої кав'ярні з морозивом на районі. Опитування, безперечно, окрема пісня: розчулюють мене пункти штибу "Чи ви хвилюєтеся?" - здається, не хвилюються лише ті, хто вже йок. Та менша з тим.
- Ви тут написали, що майбутнє інколи видається вам безнадійним, - сказала пані психолог.
- Та, - кажу, - я читала спойлери, живим не вибереться ніхто.
Пані психолог виглядала так, ніби допомога треба їй. Я запевнила, що в мене все ок.
У будь-якому разі, тепер на випадок, якщо майбутнє видасться мені особливо безнадійним, у мене є сертифікат на морозиво.

*

Вчора нам влаштували зустріч з двома британськими перекладачами з польської, які в чотири руки переклали, здається, принаймні половину всієї польської літератури. Звідти я принесла чудову баєчку.
Один автор написав детектив про антисемітизм у маленькому польському містечку. Напередодні виходу книжки вирішив звозити туди свою перекладачку - "доки книжка не вийшла і я не став там персона нон ґрата". Він не врахував одного: видавець для реклами розмістив перший розділ у одному популярному тижневику.
Книжка починається з того, що головний герой о третій ночі сидить в архіві, аж раптом чує шум за вікном. Вікно брудне й нічого не видно, тож він довго бореться з замком, аж доки його нарешті відкриває - й бачить під вікном труп.
Отже, мізансцена: автор і перекладач приходять в архів, автор каже: мовляв, я - автор Х, ви мене не знаєте, але...
- Я знаю, хто ви, - каже директор архіву. - Мені дзвонять бібліотекарі з цілої країни, питають, чого я дозволяю тут працювати вночі.
- Це - художнє переосмислення, - розгубився автор.
- А що ви написали про наші вікна? - не вгаває директор архіву. - Це ви нашій пані Янечці, прибиральниці, розкажіть про художнє переосмислення.
Тягне їх у підсобку. Автор довго вибачається перед старенькою.
- Але в люди вже пішло, - скрушно зітхає пані Янечка, тішачись несподіваною славою.
...А на антисемітизм ніхто не образився.

*

Beasts of the Southern Wild (2012)
Режисери: Benh Zeitlin
Актори: Quvenzhané Wallis, Dwight Henry, Levy Easterly, єтц.
трейлер
Може, я зараз малоадекватна від джет-легу, але почала ридати приблизно з перших кадрів фільму - й продовжувала ще довго після фінальних титрів. Зараз голова болить, ніс розпух, прийшла в їдальню після фільму, намотуючи соплі на кулак - люди за спиною перешіптувалися, чи я ок, а в мене не було навіть сил уточнити, що таки ок - один знайомий одразу пішов на наступний сеанс.
Короткі перекази на кіносайтах уявлення про фільм не дають хоч би тому, що намагаються чітко визначити жанр; виходить, що він або про соціальні проблеми (якщо викидати елемент суб'єктивної оповіді), або фантастика (якщо вважати суб'єктивну оповідь об'єктивною). Вирвані ж з контексту цитати звучать приблизно як Коельйо. Магія зникає між рядків.
Дія розгортається у дуже бідній прибережній спільноті Корито десь на півдні США, яку ось-ось має затопити, бо завод неподалік збудував дамбу. Всі тяжко п'ють. Вчителька початкових класів матюкається перед учнями і демонструє татуювання на внутрішньому боці стегна. Харчуються тим, що саме приповзло.
Тим не менше, це - фільм не про соціальні проблеми.
Коли всі, хто могли виїхати з Корита перед потопом, виїжджають, ті, хто лишилися - ті, хто пропили останні мізки, ті, кому їхати нікуди й байдуже, де помирати - починають зводити ковчег для себе і своїх тварин зі своїх дешевих пластикових меблів і опудал алігаторів, іржавого заліза та інших викинутих на узбіччя решток великої цивілізації. Коли їх евакуюють, вони знову втікають назад до своєї землі, навіть якщо там немає нічого, крім роздутих туш і брудної води. Оповідь про це все від імені п'ятирічної дівчинки, здавалось би, приречена на сентиментальність із соціальним месіджем - найочевидніше "дивіться, як дорослі і політики підвели наступне покоління!!11" - проте насправді фільм лишає героям велику гідність, почасти, звісно, всією цією образністю ковчегу. А почасти - тим, як це пояснює собі маленька неосвічена брудна дівчинка, яка підпалює свій мотлох, щоб привернути увагу дорослих, і навряд чи виросте чимось добрим. Знайомий їй світ вона наповнює доісторичними звірями і фрагментарними відомостями про льодовики, що тануть, перетворюючи маленьку баєчку про соціальну поразку на історію людства в мініатюрі, не менш важливу, ніж історію тієї групки людей, що перетривала колись у льодовиках, і без якої не було б усіх інших. І це уважне вдивляння в навколишніх і повага до них, ця довіра до землі попри все, рятують фільм від соціального мрачняку. Фільм закінчується фразою, що якимось чудом в контексті не звучить нестерпно солодкаво: "Я - маленька частина великого світу. І тому все добре. Коли я помру, вчені майбутнього, вони все знайдуть. Вони знатимуть, що колись була Хашпаппі, і вона жила собі з батьком у Кориті". І це несподіване розширення оптики раптом робить усе як не кращим, то бодай стерпним.
(Побіжний захват кастингом: нейтральним героєм у сучасних медіа вважається білий чоловік, його історія - універсальна. Якщо герой раптом чорношкірий, то це вже історія не універсальна, а про чорношкірих. Якщо герой жінка, то це, знов-таки, історія про жінок. Респекти режисеру, який, знімаючи кіно про універсалізацію маргінального досвіду робить головну героїню чорношкірою дівчинкою - і при цьому не наголошує на жодній з цих ідентичностей. Ну й мала грає просто фантастично, вболіваю за неї на Оскарах)

(До питання про "Тогохтопройшовкрізьвогонь" - пробачте, досі болить - бюджет "Звірів" удвічі менший, ніж у ТХПКВ, що для США взагалі плюс-мінус ніщо, а техніка взагалі - на око - гірша. До того ж, це - перший повнометражний фільм цього режисера. Але талант - він або є, або нема, і тому "Звірі" зібрали всі нагороди, до яких дотягнулися, а ТХПКВ - велика людська трагедія.)

*

Після цього фільму нестерпно згадується ”Casual Vacancy” J.K. Rowling. Нічого з того, що я читала про цю книжку, не дало мені підстав підозрювати, що вона буде мені цікава, то я собі й подумала: якщо мені шкода на неї 25$, то мені тим паче на неї шкода 8 годин життя. Втім, потім трапилося Марокко з довжелезними переїздами, і я вирішила прослухати аудіоверсію, тому що 7 годин по серпантину, коли сусідка справа блює, сусідка зліва блює, а сусідка попереду хропе, бо три години блювання її нарешті зморили й вона заснула, не може зіпсувати ніяка книжка в приципі. Підсумок книжки такий: Роулінґ судомно намагається довести, що вміє писати для дорослих, і подекуди перегинає. Я просто-таки уявляю, як вона сідає перед комп’ютером, зціплює зуби й каже: ”Ну я вам покажу, як я можу написати рейтинг NC-17!” Біда в тому, що не треба великої мудрості, аби вигадати персонажку, що пам’ятає, коли востаннє вживала героїн, але не пам’ятає, коли в її доньки день народження: але героїн не робить книгу автоматично серйознішою, як, скажімо, не всі книжки про єдинорогів - дитячі. (І мені - оффтопом - безмежно цікаво, як це видаватиме абабагаламага.)
Текст якісний - ніхто й не сумнівався, що Роулінґ вміє закрутити сюжет - проте настільки традиційний, що повністю forgettable. Це - Форстерівська, умовно, традиція розколупування гнійника, прикритого добрими манерами й уявленнями про пристойність, але без його нальоту містики, передана by way of Angry Young Man з їхнім соціальним бунтом, але запізнізніла на 50 років і тому вже з вирваниси іклами: текст виходить дрібненький і злий, як маленький дзявкітливий песик.
Мені майже до останнього подобалося, як Роулінґ балансує між оповідачами з різних соціальних прошарків, показуючи навіть ті вибори, що з усіх боків є соціальною лажею, як легітимні для людей, у яких не було інших можливостей у житті. І саме тому мене довело до шалу, коли спойлери фіналу книжки сидять на героїні!!! ) Здається, в книжці мусив бути якийсь соціально-критичний месідж; і, здається, останні сторінки його повністю перекреслили.
pocketfull_of: (Default)
Я люблю цю мить, коли восени переводять годинники: зачаївши подих, стежиш за циферками на ноутбуці, ось-ось має пробити другу, аж раптом бац - і знову тільки перша. Це сповнює мене чимось таким метафізичним, Петро бряцає перед носом ключами й каже: лише сьогодні - другий шанс, проживи його краще, ніж минулого разу. Я скористалася шансом вдруге прожити цю годину, розглядаючи демотиватори в інтернеті.

Доки не писала сюди, встигла з'їздити на конференцію в Чикаго. Конференція відбувалася в маленькому театрі імені Шопена: власник театру свого часу був ентомологом і займався бджолами-убивцями, але потім завів дітей і вирішив, що потрібно їх чимось увечері бавити, тож бджіл-убивць закинув і відкрив натомість театр. Приміщення - під декадентські стереотипи про злам століть: будуарчики, ліпнина, червоний оксамит, руде цуценя пітбуля, не вистачає тільки опію, втім, можливо, я його провтикала. Доповідали зі сцен: одна була обрамлена кінгсайз-ліжками, а над другою висів зашморг. Дуже ніяково, коли йде нуднюща доповідь про репрезентацію Голокосту, аж сусід штурхає тебе під ребра й каже: "Слухай, над нами зашморг": я давно так не сміялася, хоча, мабуть, цим підтвердила стереотипи про антисемітизм українців :( Годували на конференції польською національною їжею - варениками з суші. Я саме думала, яке життя дивне, коли полька, що сиділа поруч, раптом тихо-тихо сказала: "jestem w otchłani rozpaczy", я в безодні розпуки. Мене розчулюють люди, які вміють вербалізувати свій стан глибше, ніж "шось мені хріново", тож я не зуміла навіть поспівчувати, лише естетично захоплювалася.
А на завершення конференції нам показали спектакль. Нам сказали: молодий експериментальний театр, тільки для вас. Нам ніхто не сказав, що це - експеримент над терпінням глядача. Я не знала, що рольовки тепер називаються експериментальним театром, і взагалі, рольовки виглядають значно цікавіше, коли ти сама береш в них участь. Натомість спостерігати, як молодь у мантіях-реінкарнаціях простинь, які служили своїм господарям вірою і правдою, бігає, розмахуючи обклеєними фольгою дошками (також відомими як "мечі"), і розігрує щось, нашвидкуруч склепане з фентезі-хітів останніх сезонів (ми нарахували "Ім'я вітру", "Голодні ігри", "Гру престолів", Пратчетта і ще щось) - це дуже, дуже боляче. Лави поволі пустіли, учасники конференції втікали. І лише власник театру із виводком дітей захоплено спостерігали за дійством, тож когось це все ж робило щасливим.

І про місто в цілому: в Чикаго, приткнутому приблизно посередині континету, припнуто шматочок моря. Якби не уявляла карту, точно подумала б, що море.
Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений

У цьому місті, де мене дощ заганяв у крихітні приватні музеї вітражів між гамбургерною і ігровим салоном, у музеї з міні-ставочками з коропами (і там саме була екскурсія маленьких діток: посідали довкола статуї якогось індійського багаторукого божества, екскурсоводка питає: "і що б ви подумали, якби таке побачили?", а якийсь малий дуже серйозно: "I would freaking call 911"), у музеї сучасного мистецтва, де художники олійними фарбами намагаються відтворити ефект змазаної фотографії, під мости метро, з яких вода стіною, до "городів піонерів" в самому центрі міста з кукурудзою і капустою, до клумб з драконами і квітами, і до всякої дивної архітектури, - так от, у цьому місті мені було дуже неприпнуто й бездомно, misplaced, як тому їхньому шматочку моря з прогулянковими алеями й усім іншим іншим його антуражем.
Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений
Все ж Кембридж - теж дім, за браком більшого: в паніці перед від'їздом півночі переставляла меблі (щоб зрозуміти масштаб катастрофи, треба розуміти, що меблі в мене тільки дві: ліжко і стіл, от їх і переставляла, доки не сягнула бажаного ефекту), і так мені хотілося назад до затишної нички, яку організувала. Чи впізнаваних координатів хотілося. Під це на диво добре пішла "З мапи книг і людей" Оксани Забужко (придбати онлайн можна тут) - попри дику кількість ляпів** (це - не придирка, це - нмд, неповага до читача), попри забобонність рівня "Інтєрєсной газєти" (астрологія і планета Нібіру, o rly?). Вона дуже добре пише про низку українських авторів, і то не лише з найочевиднішої високої полиці, а й про такий наївняк, ендемічний для підручника 5 класу і відривних календарів (Олександр Олесь, скажімо). Власне, доводить, що неправильна ця ендемічність, доводить, що ці тексти цікаві. Я читала ці есеї - і так мені боліло й від своєї недостатньої освіченості, і від непроговореності моєї культури, і від того ж Голодомору, де лише темрява й тиша, і ніякого магістрального наративу, який дав би змогу щось робити з цим масивом мертвих. Коротше, можна багато чим Забужко дорікнути - але в цій збірці є кілька штук, які мене дуже зачепили.
** Про ляпи вже писала на фейсбуку, скопіюю сюди: ""З мапи книг і людей" Забужко - повчальна історія про те, що, хай би якою інтелектуалкою ти себе вважала, редактор потрібен. Скажімо, щоб уникнути подружньої пари "Вірджинія і Томас Вулфи" (Томас Вулф - американський письменник, а чоловік ВВ - Леонард Вулф), Франца Фаннона з двома Н, "Улліса" з двома Л і однією С, "Zeitgeißt" з ß, Вільяма Найпола (насправді Vidiadhar Surajprasad) і багато чого, про що я забула чи не помітила. Авторська редакція - зло. Поза тим, подекуди дуже сподобалося."


***

Цього року я вперше вирізала гарбузика на Геловін! Завідувачі поверхів нашого гуртожитку накупили гарбузів і влаштували мешканцям свято. Так, логотип універу - це найстрашніше, що спало мені на думку.
Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений
Тим часом навколо були справжні фахівці, такої краси понавирізали!
Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений Изображение - savepic.su — сервис хранения изображений

Profile

pocketfull_of: (Default)
pocketfull_of

December 2016

S M T W T F S
     123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 18th, 2025 09:58 am
Powered by Dreamwidth Studios