nonresident alien

У нас за два тижні навчання - вже другий сніговий шторм. Вперше універ хоч на день закрили (хоча буквально всі інші університети на районі - на два), а сьогодні навіть закривати не стали (хоча всі інші універи, як ви вже здогадалися, закрили). Подумаєш, сніговий шторм. "Ваша безпека дуже важлива для нас! - написала адміністрація універу, висилаючи нас у сніговий шторм, - ходіть обережніше". Щоб ви розуміли глибину моєї екзистенційної туги від цих слів - це, скажімо, тротуар:

Досвідчені місцеві на роботу рушили на лижах:

Наївні іноземці і просто лузери без лиж - скажімо, я - змушені йти проїжджою частиною, бо її все ж муніципалітет чистить (згрібаючи сніг на тротуар, але то таке). На щастя, більшість всього сьогодні не працює, тож дорога порожня (зазвичай тут перед восьмою ранку чи не корок, ну, бодай, жвавий рух, а я прогулялася отакою пусткою:

На уроці проходимо різницю між "это" і англійським "it", зокрема, що при перекладі англійських структур штибу "It is good that" "it" втратиться. Прошу навести приклади таких речень. Перший же студент: "Добре, що університет сьогодні працює". Я - дуже спокійна і врівноважена teaching assistant, я навіть не розреготалася.
І другий момент "немає такого фейспалму": на виході з бібліотеки прошу кульочок, захистити книжки від снігу. Тут на виході видають кульочки.
Охоронець: Та нащо тобі кульочки в такий чудовий день.
Я: Ех, краще б вдома дали посидіти, нафіга ото весь час прикидатися оверачіверами.
Охоронець: Ну, більшість тут не прикидається.
Тут мені стало сумно і я попрямувала додому крізь ту ж стихію.

У нас сьогодні виступала чудова молода білоруська поетка Вальжина Морт, говорила про переклад. Каже: фраза "Lost in translation" така сильна англійською - й не прижилася ніде інде - через ритм. Погляньте: дактиль+хорей, сам ритм випромінює авторитет. Такий же ритм: "Славься отєчєство, лост ін транслейшн". Чи, скажімо, Вітмен: "Out of the cradle endlessly rocking. Lost in translation endlessly rocking".
(До аудиторії заходить хлопчина, червоніючи, вибачається за запізнення. В нього в руках - яскраво-помаранчевий светр з чужого плеча. Інколи він підносить його до обличчя й нюхає.)
Поетів в усьому видно, хоча це й не поетичне читання, а розмова про переклад, записую за Морт якісь гарні уривки фраз, от, скажімо, вона про білорусів - "fetuses rocked by the movements of our country borders". Чи, скажімо, "Ми належимо до християнської традиції, а отже, до традиції перекладу. The urge to mistranslate is our cultural heritage."
(Хлопчина з чужим светром набирає повний прозорий винний келих золотих крекерів у формі рибок - такий рибний паноптикон.)
Морт: "Ми, представники менших традицій, інколи думаємо, що перш ніж зможемо писати про їжачків, мусимо спершу навчитися писати про метафізику. Я завжди заздрила спадкоємцям західної традиції, ціла їхня культура базована на рабстві і геноциді, і їм треба спершу пропрацювати те все, how exciting is that?" Швидко додає: "For an artist, I mean."
Частина Q&A, як завжди, відведена під фріків. Перекладачка іншої малознаної в англомовному світі літератури бідкається: видавці просто не хочуть справжньої поезії, вона от переклала на німецьку одного експериментального аграматичного поета зі своєї літератури, а їй сказали знайти редактора-нейтівспікера.
Морт підсумовує, що поетам, які пишуть білоруською, іще порівняно добре ведеться: мертва мова для мертвого жанру, майже містична гармонія форми.

Отакий чудовий був вечір.

У будь-якому місті найцікавіші музеї - це ті, що для внутрішнього вжитку. Луври і метрополітани зведені про людське око, а те, чим справді пишалися і чого справді соромилися (ці категорії можуть згодом довільно мінятися місцями), уся брудна білизна і давні скандали - вони осідають на узбіччі, у музеях для внутрішнього вжитку.
Венеція намагається старіти з гідністю, але в самій ситуації, погодьмося, є щось нестерпне на межі трагедії і фарсу - велика морська імперія, що старіє у ролі магнітика на холодильник. У палаці дожів абощо це не так кидається у вічі, але шкіриться гнилою пащею із музею природознавства.
Я б туди ніколи й не подумала добиратися, якби його не було включено до комплексного квитка (де був мульйон важливіших локацій). Більшість, схоже, обламується навіть попри це. Його майже неможливо знайти. Із завулків наповзали коти і морок, дощ стояв стіною, я кілька разів ледь не шубовснула в канали, спотикаючись об гондоли, у темряві схожі на кістяки чогось викопного. Дійшла вже у пітьмі. У одному з перших же залів мене зустріла розіп'ята мавпочка - розіп'ята як Ісус, але з вирваним серцем, і з цим німим залакованим криком. Я зрозуміла, що прийшла.

( далі під катом )

А ще в мене завтра (27го) день народження. В дитинстві завжди загадуєш: "До віку Х у мене будуть отакі й такі досягнення". Сьогодні я остаточно лишаю по собі ту саму точку Х, розчаровуючи себе-п'ятнадцятилітню (чи коли там те планувалося), але, в цілому, щасливіша, ніж доти. Себто, можна сказати, ступаю у невідоме без зобов'язань перед минулою собою і без багажу - і сподіваюся, це буде добра мандрівка. Вперше за три роки святкую вдома. Минулі три роки я святкувала далеко від дому, в Америці, з двома пляшками текіли і пакаваном байт-сайз снікерсів: початок року, ніхто в гуртожитку ще нікого не знає, тож використовувала це як привід перезнайомитися й запрошувала всіх, кого бачила. (Потім у когось зазвичай знаходилося іще якесь їдло-питво, але мій джентельменський набір був такий.) Минулого року я всім сказала, що кидаю палити, а потім мені під текілу захотілося цигарку, але було вже соромно перед усіма, тож я розчинилася в туманах із іншим курягою на поверсі, якому зразу сказала, що тут усі страждають від нападів паніки і ходити до психолога це окей, чим, як він зізнався згодом, сильно покращила йому рік - ну, я і магічні таблеточки, які йому виписали. Потім я з текілою відчула себе маленьким корабликом, що пливе безмежним океаном до далекого обрію, й вирішила дійти вздовж місцевої річки до океану, але десь по третій протверезіла достатньо, щоб згадати про зобов'язання перед кафедрою і вернутися (до океану лишалося кілометри три). А зранку я мусила перевіряти екзамени, за якими тих, хто вчить російську, розподіляють у різні групи, й на мене поглянуло таке. Це не галюцинація, справді такий диктант (печивко тому, хто реконструює речення, яке диктували).

Із авторкою цього диктанту ми згодом посварилися навколо Майдану й більше не спілкуємося.
А корєш у мандрівці до океану потім був при мені на всіх моїх плачах за Майданом - він свого часу був збирався переїжджати до Єгипту і був там, коли почали стріляти на їхньому Майдані, себто, в принципі, розуміє тєму. Навіть розповів про мене своєму науковому керівникові, який був на іранському Майдані, і той передав мені на щастя кілограмову пресовану грудку цукру зі свого весілля - таке дарують гостям, щоб життя було солодке. Вона є в мене й досі.
Сподіваюся, цьогорічне святкування дня народження теж буде прикольне.

Оце щойно на сайті улюбленого кінотеатру помітила, що є не лише субтитри для відвідувачів із вадами слуху, а й режим "descriptive narration" для відвідувачів із вадами зору: за потреби можна отримати навушники, з яких озвучують, що відбувається в кадрі. Під всякий дрібноземельний артхауз таких розкошів, звісно, немає, але під більшість хоч трохи резонансних фільмів - є! І, за збігом, одразу як потітила цей режим в улюбленому кінотеатрі, прочитала й новину, що у "Поводирі" Саніна цей формат також буде. Потішилася, що й ми переймаємо добрі здобутки.
(У нас у гуртожитку живе дівчина, яка погано бачить чи взагалі не бачить. Нормально ходить кампусом, в їдальні їй робітники показують, де який салат лежить. Хотіла слухати російську мову минулого року (хоча врешті передумала) - викладацька команда завзято взялася готувати домашні завдання, розраховані на аудіювання й виконання усно. Сподіваюся, колись і в Україні до такого дійдемо, у США ж теж не одразу було так добре.)

*

Тим часом наші учні російської писали есе про те, що їм подобається у цьому житті. Вони почали вчити російську лише у вересні, себто це той етап, коли вони наче вже й можуть щось сказати, але настільки прямолінійно, що дуже видно особистість. Дуже розчулюють. "В моей жизни много вещей. Мне нравится только мало этих вещей. Я люблю мою семью. Почему? Потому что они меня любят, и потому что каждый день они ждут катастрофу, проблему. Тогда они встречут и меня помогут". Чи от, скажімо, студент, який був прийшов на екзамен у кителі Червоної армії й обвішаний значками КГБ: "Я люблю русскую историю и культуру: царей, большевиков и коммунистов. Русская литература очень красивая тоже. Пушкин, Толстой, Маяковский и Достоевский - все самые хорошие писатели. Я тоже люблю все балеты Чайковского" (він американець, себто це замилування не мотивоване родинними сантиментами). Чи от стабільне покращення від маленького майбутнього офіцера: "Мой жизнь, когда мне было четырнадцать, был хорошо. Сейчас мой жизнь очень хорошо". А от маленька трудяжечка невтомна: "Я могу учиться на курсах, что я люблю. Это дает мне большую радость".
Вони такі невимовно мімімішні!

*

Вже писала на фейсбуку, викладу й тут, щоб не загубилося:
1) Мені приходить всякий мотлох від Американської асоціації викладачів слов'янських та східноєвропейських мов. Зазвичай я його викидаю, не читаючи, аж тут раптом чомусь розгорнула - й тепер плачу кривавими сльозами за викинутими номерами! Тому що, наприклад, у рубриці "крос-культурне спілкування" у їхній газетці пояснюють, як розпізнати, коли в тебе вимагають хабаря. Ключові фрази: "Вопрос решить трудно, но можно", "Спасибо на хлеб не намажешь", "Нужны более веские аргументы", "Ну, что делать будем?", розмови про те, куди чиновник хотів би з'їздити відпочити, де він хотів би навчати своїх дітей, які товари хотів би придбати. Одразу вимальовується, які відомості мають першочергову вагу для юних вчених-славістів:)
2) На день святого Валентина адміністрація рідного клубу аспірантів вирішила подарувати всім святковий настрій і розклала по столах у їдальні брошурки про запобігання зґвалтуванням. Тому що, ви ж розумієте, ніщо так не прикрашає побачення, як білим по чорному глянцю напис "2% гарвардських студентів вважають, що ґвалтувати - це нормально. 23% гарвардських студентів просто дивитимуться, якщо зґвалтування відбуватиметься в них на очах" (ну, це я дарма іронізую, насправді я певна, що цифри значно похмуріші, залежно від того, як питання сформулювати). Тим не менше, дуже здорово читати поради про запобігання насильству, орієнтовані на чоловіків (не мовчи. не ґвалтуй. не відвертайся, коли бачиш щось підозріле), а не скеровані обмежити пересування жінок (сама винна, якщо вийшла з дому після заходу сонця не у мішку).

Для осіб мого віку жіночої статі вікові зміни в розмовах під алкоголь зазвичай концептуалізуються як скарги на натяки на внуків. Мені було цікаво, який чоловічий відповідник цього феномену. Так от вчора нарешті отримала відповідь на це питання!
Пили віскі, грали в стандартну настільну гру "вигадай комбінацію продуктів, яка гарантовано налякає продавця" (виграє зазвичай можливість купити тест на вагітність + один вішак, за тим - всякі харчові продукти типу замороженого курчати і змазка), аж раптом знайомий і каже:
- Мені вже 26. Напевно, якість моєї сперми почала падати.
І все, далі шестеро чуваків плюс-мінус мого віку на 20 хв випадають з життя, бо серйозно й детально обговорюють падіння якості сперми, конче треба трохи заморозити, але для цього треба тиждень не пити й два дні не мастурбувати, й тому руки не доходять.
У нормальних людей є доросле життя, в нас є аспірантура :)

Сьогодні наш аспірантський клуб, у якому я підхалтурюю, влаштовував барбекю на 200-300 людей. Минулого року мене здуру поставили смажити котлети і, здається, я впустила в попіл більше котлет, ніж досмажила. Безперечно, котлети в будь-якому разі такі, що стає дуже шкода марно померлих корівок, але так же геть намарно померли, якщо я ті котлети ще й попалила. Загалом, цього року я просто виносила сміття. Бредучи в черговий раз з мішками слідів життя (порожні пляшки з розмазаною помадою, картонні тарілки, шалено багато відходів - ніколи так гостро не замислюєшся про екологію, як виносячи сміття!) я - не на першій навіть ходці до смітників! - раптом підняла очі і побачила у вікні якоїсь кафедри скелет викопного морського ссавця. За мною грали у фрісбі, навколо був світлий день, а ссавець просто висів там перед вікном і був дуже вимерлим. Я його доти ніколи не помічала - отак, не знаючи, вже третій рік живу за якісь 30 метрів від скелету динозавра:


*

Вразлива після зустрічі зі скелетом вимерлого ссавця, замовила собі футболку з цитатою з "Welcome to Night vale" - типу, "може, твоє буття й не чудо, але мушу сказати, що воно точно не надто ймовірне". Команда "Найтвейлу" у будь-якому разі прекрасна до сліз, і навіть чеки в їхній крамниці прекрасні: "By buying this thing you are not only just getting something cool, you're also helping independent artists stay fed and protected from the elements. Over half of our artists now live indoors. Please review your shipping address one last time to make sure there's nothing wonky, improbable, or inappropriate. Once an order is out the door there's not much we can do short of breaking into the post office in the middle of the night, and they keep a real mean dog in there now".
Тож, якщо ви чомусь не слухаєте Welcome to Night Vale, то ви багато втрачаєте і саме час це змінити! Це гумористичне міське фентезі/сатира: стилізація під радіоновини з провінційного пустельного містечка, де всі теорії змови збуваються. "A friendly desert community where the sun is hot, the moon is beautiful, and mysterious lights pass overhead while we all pretend to sleep. Welcome to Night Vale". Уряд стоїть за кліматичними змінами. Інопланетяни літають над містом. І тільки янголів не існує - "не говоріть з янголами, які ошиваються на парковці супермаркету! По-перше, вони завжди брешуть. По-друге, вони не існують". Але люблять "Вітаємо у Найтвейлі" не лише за абсурдний гумор! Мені воно багато в чому нагадує Етгара Керета, загальний месідж десь такий же - життя безумне, цінуй дрібні миті, бо в смерть кожен все одно входить сам. Купка цитат з "Найт Вейлу":
* A partial list of things currently inside of you: blood, skull, ghost.
* There's nothing under your bed. There's nothing in your closet. Nothing waits in every darkness. Nothing is the most terrifying thing of all.
* The universe is vast. You are also vast. So is an ant. There are different sizes of infinity.
* You have nice skin. It really holds in all your blood and organs - no leaking or nothing. You look great.
Загалом, дуже раджу.

*

Семестр буде берадісний: по-перше, я тричі на тиждень викладаю; по-друге, я слухаю чотири курси. Завідувач аспірантурою нашої кафедри довго не хотіла підписувати мій робочий план, врешті, таки підписала, але наголосила, що зробила це під великим тиском. Щоб не втрачати віру в світле майбутнє, постановила щотижня робити щось цікаве. Скажімо, на минулому тижні ходила в Чайнатаун їсти дімсумки в якомусь нібито шалено автентичному місці, де нема меню, а лише таці їздять залою і з них вибираєш, що хочеш, а обстановка нагадує фільми про мафію 70-х - все червоно-золоте, під стелею дерев"яні дракони, для повноти кітчу бракує тільки опіуму. Потім під дощем бродили навколо великих воріт Чайнатауну, шукаючи мені пекарню, де можна купити колобки з глевкого рисового тіста з солодкою бобовою пастою (не знаю, як вони називаються правильно, але дуже їх люблю), періодично натикаючись на демонстрацію на захист японських дельфінів, подруга розказувала, як жила в Берліні серед сирійських біженців, і мені здавалося, що життя прекрасне.

*

А перед тим нарешті дійшла до музею Ізабелли Стюарт Ґарднер! Якось так склалося, що знайомство з Ізабеллою Стюарт Ґарднер я почала з місця її останнього спочинку на цвинтарі Маунт Оберн:

А до місця, де вона жила, добралася лише за два роки по тому. Загалом, історія невесела: жінка виходить заміж за багатого банкіра, жінка втрачає сина, жінка в тяжкій депресії багато років мандрує Європою і збирає величезну колекцію мистецтва, користуючись тим, що в ХІХ ст. ще не було законодавства про невивезення культурної спадщини. Мистецтво тривкіше за живих, тож, думаю, ставку вона зробила правильну.
На її портретах - зворушливо безбарвне, вразливе обличчя:

(ви б на місці Сарджента теж писали ІСҐ з німбом - знали б ви, скільки його полотен вона скупила!)
Свій дім вона заповіла містові як музей за умови, що там все лишиться, як за її життя: і справді, там навіть досі немає підписів під мистецькими об"єктами. Туди безкоштовний вхід тим, кого звати Ізабелла, і студентам Гарварду незалежно від імені.
Всередині дому - великий внутрішній двір на всі чотири поверхи, чимось схожий на вокзал - і гілки дерев, що ростуть там, нишком прокрадаються у вікна зал верхніх ярусів; напевно, там було незатишно жити. Колекція прекрасна, але вкрай еклектична: що теж, втім, пам"ятник епосі. Усміхнені асирійські дивозвірі обіч іспанських хрестоносців з відбитими носами і римських погрудь.
На жаль, всередині знімати не можна, але на сайті музею є добрий панорамний огляд усіх кімнат.

Знайомий готувався до кандмінімуму, конспектував всякі тексти. Натрапила на оце, шалено потішилася. По-мойму, це поезія (починатися має з рядка "Балканські війни"):


*

У нас на кафедрі є ціла величезна кімната, завалена іграшками, які можна використовувати при викладанні мов. Підписи на ящиках мені нагадують борхесівський каталог тварин: "Дикі звірі Слони, Бегемоти, Носороги", "Качки, Гуси, тварини з ферми", "казки, мутанти, легенди", "маленькі пластмасові люди".

Я ходжу викладати з керамічним вампіром, який трохи розбавляє передбачуваність хармсівських діалогів початківців: "Ви студентка? Так, я студентка. Він студент? Так, він студент. А він студент? Ні, він не студент, він вампір".

В межах мого чудового адміністративного підробітку я організовувала зустріч з викладачем кафедри нейробіології, членом американської академії наук, який проводить бої дрозофілів (I kid you not). Йому десь за 80, але він - справжній фанат своєї справи. Він показував скляну арену, яку його лабораторія розробляла багато років. В центрі арени - мисочка з їжею, а в ній сидить самиця дрозофіла. В арену запускають самців-дрозофілів і потім знімають на відео їхні поєдинки. Спочатку бували труднощі, бо самиця втікала: але потім самицям почали відривати голови, бо, як виявилося, самцям-дрозофілам байдуже, чи є голова в самиці, з якою вони спарюються.
В його лабораторії переглянули 200 тисяч записів поєдинків дрозофілів і вивели послідовність дій. Виявляється, стратегія ведення поєдинку запрограмована в нервовій системі, бо навіть дрозофіли, які ніколи не спілкувалися з іншими, ведуть бої так само. Себто, власне кажучи, лабораторія займається можливостями генного програмування, стежать, як змінюється метод ведення поєдинку після різних втручань: геном дрозофіли розшифрований і в них короткі покоління, тож досліди проводити легко - безумно цікаво, загалом, розповідав. (Але мені дуже цікаво, хто ж першим подумав "ооо, бійцівський клуб дрозофілів, з цим можна працювати!") Раніше вони проводили досліди на лобстерах: то довше, але тоді до їхньої лабораторії була просто-таки черга, бо делікатесний же продукт. (Зараз про нових людей в лабораторії сусідні лабораторії дізнаються з того, що в вентиляції з'являються дрозофіли.)

Так от, якщо вам раптом обридла ваша робота абощо, просто згадайте про бідного постдока, робота якого полягає в тому, щоб відривати голови самицям дрозофіл.

Сьогодні вранці прокинулася о 6, зазвичай тоді вже бодай світає, але за вікном стояла стандартна бостонська погода, себто злива стіною - і хто ще не відростив зябра, той сам винен. Хвилин 20 я цілком серйозно вирішувала, чи мені бува не написати викладачам, що лежу з грипом і нікуди не піду. Зрозуміла, що потрібен якийсь додатковий стимул, щоб виповзти з ліжка, і тому вирішила виконати загальний флешмоб "один день з життя".
( дофіга фото під катом )

Судячи з усього, тут вважається, аспірант живе у стані постійного стресу й екзистенційного ангсту, і його мрії тільки й зводяться до того, щоб знехтувати всіма ресурсами психологічної допомоги, які Гарвард пропонує, і тишком-нишком покінчити життя самогубством, припсувавши репутацію альма матер. Тому сьогодні універ влаштував атракціон небаченої щедрості й почав доплачувати за те, щоб нам допомогти: ти заповнюєш анонімне опитування про стан психологічного здоров'я (з кількома пунктами, за якими тебе все ж зможуть знайти, якщо їх занепокоять результати: перші три букви дівочого прізвища матері, скільки в тебе братів-сестер) - а тобі дають сертифікат на 5 доларів до найпопулярнішої кав'ярні з морозивом на районі. Опитування, безперечно, окрема пісня: розчулюють мене пункти штибу "Чи ви хвилюєтеся?" - здається, не хвилюються лише ті, хто вже йок. Та менша з тим.
- Ви тут написали, що майбутнє інколи видається вам безнадійним, - сказала пані психолог.
- Та, - кажу, - я читала спойлери, живим не вибереться ніхто.
Пані психолог виглядала так, ніби допомога треба їй. Я запевнила, що в мене все ок.
У будь-якому разі, тепер на випадок, якщо майбутнє видасться мені особливо безнадійним, у мене є сертифікат на морозиво.

*

Вчора нам влаштували зустріч з двома британськими перекладачами з польської, які в чотири руки переклали, здається, принаймні половину всієї польської літератури. Звідти я принесла чудову баєчку.
Один автор написав детектив про антисемітизм у маленькому польському містечку. Напередодні виходу книжки вирішив звозити туди свою перекладачку - "доки книжка не вийшла і я не став там персона нон ґрата". Він не врахував одного: видавець для реклами розмістив перший розділ у одному популярному тижневику.
Книжка починається з того, що головний герой о третій ночі сидить в архіві, аж раптом чує шум за вікном. Вікно брудне й нічого не видно, тож він довго бореться з замком, аж доки його нарешті відкриває - й бачить під вікном труп.
Отже, мізансцена: автор і перекладач приходять в архів, автор каже: мовляв, я - автор Х, ви мене не знаєте, але...
- Я знаю, хто ви, - каже директор архіву. - Мені дзвонять бібліотекарі з цілої країни, питають, чого я дозволяю тут працювати вночі.
- Це - художнє переосмислення, - розгубився автор.
- А що ви написали про наші вікна? - не вгаває директор архіву. - Це ви нашій пані Янечці, прибиральниці, розкажіть про художнє переосмислення.
Тягне їх у підсобку. Автор довго вибачається перед старенькою.
- Але в люди вже пішло, - скрушно зітхає пані Янечка, тішачись несподіваною славою.
...А на антисемітизм ніхто не образився.

*

Beasts of the Southern Wild (2012)
Режисери: Benh Zeitlin
Актори: Quvenzhané Wallis, Dwight Henry, Levy Easterly, єтц.
трейлер
Може, я зараз малоадекватна від джет-легу, але почала ридати приблизно з перших кадрів фільму - й продовжувала ще довго після фінальних титрів. Зараз голова болить, ніс розпух, прийшла в їдальню після фільму, намотуючи соплі на кулак - люди за спиною перешіптувалися, чи я ок, а в мене не було навіть сил уточнити, що таки ок - один знайомий одразу пішов на наступний сеанс.
Короткі перекази на кіносайтах уявлення про фільм не дають хоч би тому, що намагаються чітко визначити жанр; виходить, що він або про соціальні проблеми (якщо викидати елемент суб'єктивної оповіді), або фантастика (якщо вважати суб'єктивну оповідь об'єктивною). Вирвані ж з контексту цитати звучать приблизно як Коельйо. Магія зникає між рядків.
Дія розгортається у дуже бідній прибережній спільноті Корито десь на півдні США, яку ось-ось має затопити, бо завод неподалік збудував дамбу. Всі тяжко п'ють. Вчителька початкових класів матюкається перед учнями і демонструє татуювання на внутрішньому боці стегна. Харчуються тим, що саме приповзло.
Тим не менше, це - фільм не про соціальні проблеми.
Коли всі, хто могли виїхати з Корита перед потопом, виїжджають, ті, хто лишилися - ті, хто пропили останні мізки, ті, кому їхати нікуди й байдуже, де помирати - починають зводити ковчег для себе і своїх тварин зі своїх дешевих пластикових меблів і опудал алігаторів, іржавого заліза та інших викинутих на узбіччя решток великої цивілізації. Коли їх евакуюють, вони знову втікають назад до своєї землі, навіть якщо там немає нічого, крім роздутих туш і брудної води. Оповідь про це все від імені п'ятирічної дівчинки, здавалось би, приречена на сентиментальність із соціальним месіджем - найочевидніше "дивіться, як дорослі і політики підвели наступне покоління!!11" - проте насправді фільм лишає героям велику гідність, почасти, звісно, всією цією образністю ковчегу. А почасти - тим, як це пояснює собі маленька неосвічена брудна дівчинка, яка підпалює свій мотлох, щоб привернути увагу дорослих, і навряд чи виросте чимось добрим. Знайомий їй світ вона наповнює доісторичними звірями і фрагментарними відомостями про льодовики, що тануть, перетворюючи маленьку баєчку про соціальну поразку на історію людства в мініатюрі, не менш важливу, ніж історію тієї групки людей, що перетривала колись у льодовиках, і без якої не було б усіх інших. І це уважне вдивляння в навколишніх і повага до них, ця довіра до землі попри все, рятують фільм від соціального мрачняку. Фільм закінчується фразою, що якимось чудом в контексті не звучить нестерпно солодкаво: "Я - маленька частина великого світу. І тому все добре. Коли я помру, вчені майбутнього, вони все знайдуть. Вони знатимуть, що колись була Хашпаппі, і вона жила собі з батьком у Кориті". І це несподіване розширення оптики раптом робить усе як не кращим, то бодай стерпним.
(Побіжний захват кастингом: нейтральним героєм у сучасних медіа вважається білий чоловік, його історія - універсальна. Якщо герой раптом чорношкірий, то це вже історія не універсальна, а про чорношкірих. Якщо герой жінка, то це, знов-таки, історія про жінок. Респекти режисеру, який, знімаючи кіно про універсалізацію маргінального досвіду робить головну героїню чорношкірою дівчинкою - і при цьому не наголошує на жодній з цих ідентичностей. Ну й мала грає просто фантастично, вболіваю за неї на Оскарах)

(До питання про "Тогохтопройшовкрізьвогонь" - пробачте, досі болить - бюджет "Звірів" удвічі менший, ніж у ТХПКВ, що для США взагалі плюс-мінус ніщо, а техніка взагалі - на око - гірша. До того ж, це - перший повнометражний фільм цього режисера. Але талант - він або є, або нема, і тому "Звірі" зібрали всі нагороди, до яких дотягнулися, а ТХПКВ - велика людська трагедія.)

*

Після цього фільму нестерпно згадується ”Casual Vacancy” J.K. Rowling. Нічого з того, що я читала про цю книжку, не дало мені підстав підозрювати, що вона буде мені цікава, то я собі й подумала: якщо мені шкода на неї 25$, то мені тим паче на неї шкода 8 годин життя. Втім, потім трапилося Марокко з довжелезними переїздами, і я вирішила прослухати аудіоверсію, тому що 7 годин по серпантину, коли сусідка справа блює, сусідка зліва блює, а сусідка попереду хропе, бо три години блювання її нарешті зморили й вона заснула, не може зіпсувати ніяка книжка в приципі. Підсумок книжки такий: Роулінґ судомно намагається довести, що вміє писати для дорослих, і подекуди перегинає. Я просто-таки уявляю, як вона сідає перед комп’ютером, зціплює зуби й каже: ”Ну я вам покажу, як я можу написати рейтинг NC-17!” Біда в тому, що не треба великої мудрості, аби вигадати персонажку, що пам’ятає, коли востаннє вживала героїн, але не пам’ятає, коли в її доньки день народження: але героїн не робить книгу автоматично серйознішою, як, скажімо, не всі книжки про єдинорогів - дитячі. (І мені - оффтопом - безмежно цікаво, як це видаватиме абабагаламага.)
Текст якісний - ніхто й не сумнівався, що Роулінґ вміє закрутити сюжет - проте настільки традиційний, що повністю forgettable. Це - Форстерівська, умовно, традиція розколупування гнійника, прикритого добрими манерами й уявленнями про пристойність, але без його нальоту містики, передана by way of Angry Young Man з їхнім соціальним бунтом, але запізнізніла на 50 років і тому вже з вирваниси іклами: текст виходить дрібненький і злий, як маленький дзявкітливий песик.
Мені майже до останнього подобалося, як Роулінґ балансує між оповідачами з різних соціальних прошарків, показуючи навіть ті вибори, що з усіх боків є соціальною лажею, як легітимні для людей, у яких не було інших можливостей у житті. І саме тому мене довело до шалу, коли ( спойлери фіналу книжки сидять на героїні!!! ) Здається, в книжці мусив бути якийсь соціально-критичний месідж; і, здається, останні сторінки його повністю перекреслили.