(no subject)
Mar. 24th, 2014 10:49 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
pocketfull_ofУ 1948 році до Нью-Йорку з Європи прибуває виснажений молодий вчений. Він талановитий, харизматичний і з загадковим минулим - не хоче згадувати про війну, лиш деколи скупо натякає: працював на бельгійський резистанс. Ну, хто ж хоче згадувати про ту війну, ніхто не пройшов ту війну неушкодженим. Загадкове минуле лише додає йому шарму, й прибулець одразу стає улюбленцем нью-йоркських лівацьких кіл. Нові друзі влаштовують його на роботу - й так загорається, arguably, найяскравіша зірка американської гуманітаристики другої половини ХХ століття. Він був безмежно везучий - і навіть в смерті йому пощастило, врешті, помер за три роки до того, як вибухнула його легенда.
Ну, філологи, очевидно, вже всі здогадалися, про кого мова: Поль де Ман, хрещений батько деконструкції й рок-зірка від літературознавства, а як виявиться згодом - бігаміст, шахрай, абсолютний покидьок і активний співробітник нацистських часописів у окупованій Бельгії. При цьому - безумно талановитий і харизматичний читач. Загалом, тут щойно вийшла його нова біографія (Evelyn Barish, “The Double Life of Paul de Man”), всі її активно переказують і пруться, бо стільки попкорну літературознавство нікому не гарантувало з часів чи не Блумсбері, то й я перекажу перекази інших:)
Від початку все заповідалося для Поля де Мана поганенько. Брат гвалтував двоюрідну сестру, а потім взагалі рано загинув, мати повісилася в нього на очах, ну, серйозний трагічний набір. Але він вперто простує до успіху й хапається за кожну нагоду, наприклад, редагувати колабораціоністський "Le Soir" і прославляти там нацистську ідеологію. Втім, навіть з цього славного часопису його викидають. Ви б хотіли сподіватися, за спротив нацистській ідеології? Ні, насправді за те, що натирив дохєра бабла. І тут йому починає нереально, потойбічно щастити: лише завдяки своєчасному звільненню він у 45-му не потрапляє під роздачу, коли два інші редактори журналу отримують смертний вирок. І ні, щоб дякувати долі за другий шанс - де Ман вирішує брати від життя все, доки йде така карта, й відкриває видавництво. Ну, видавництво у розореній війною Європі - справа свята, хто ж не пожертвує копійку на відбудову культури? І хто ж - до пори - знатиме, що то насправді не на відбудову культури, а особисто в кишеню де Ману? Карочє, коли всі нарешті спохопляться і його засудять до п'яти років в тюрмі за шахрайство, підробку підписів, збір коштів обманом і т.д., його батьку лишається тільки добути сину візу й тихо спровадити до США (і потім не розмовляти з ним до смерті). Дружині де Мана з трьома дітьми пощастило менше - у них візи не було, вони попрямували до Аргентини. Й коли прибули до США за два роки, у де Мана вже була ще одна дружина - й першу він, втім, не розлучаючись, спровадив назад в Аргентину, пообіцявши платити аліменти (угадайте з трьох разів, чи платив).
Але про академічний світ іще цікавіше: де Ман вигадує собі магістерку ("Бергсонівська концепція часу в сучасному романі") й недописану дисертацію ("До феноменології естетичної свідомості"). Де не вистачає академічного, тисне на совість, розказує, як працював на резистанс. Коли його виганяють з одного місця роботи за скандал з іншим професором (не платив ренту, теж ніби тирив речі з арендованого дому), втікаючи від іміграційних служб, які таки сідають йому за хвіст ще за старі бельгійські оборудки, з підробним транскриптом вступає до Гарварду. Коли його керівнику пишуть листи про його непевне минуле в Бельгії, де Ман дуже впевнено говорить, що його переслідують, бо його батько, Генрі де Ман, був дуже контроверсійний (насправді то його дядько, фактичний прем'єр окупованої Бельгії, лівак, у якийсь момент щиро певний, що націонал-соціалізм несе щастя цілій Європі - який, власне, й приткнув Поля на роботу в "Le Soir"). Коли його нарешті наздоганяє іміграційна служба, виїздить назад до Європи й нелегально повертається назад, просковзає повз митників, доки ті заговорилися з кимось іншим. Стає повним професором в Корнеллі (це Ліга Плюща, там ще Набоков викладав, карочє, круто, хоча у нас маловідомо), не маючи гаразд ані завершеної освіти, ані виданої книжки. Книжку йому, врешті, шанувальники складуть із окремих статей. І т.д., і т.п.
(Сміємося з одногрупниками: ну всьо, дарма трудимося. Треба було просто підробити диплом, вигадати дисертацію, завести двох дружин.) З іншого боку, було б у нього менше харизми й пробивного нахабства, яке давало змогу зрізати кути - й гуманітарна мапа була б бідніша, зокрема моя мапа читання в чомусь - хоча не буду вдавати, що я його добре розумію у більшості випадків, навіть моя улюблена цитата з де Мана із прозоріших його текстів:
“We assume that life produces the autobiography as an act produces its consequences, but can we not suggest, with equal justice, that the autobiographical project may itself produce and determine the life and that whatever the writer does is in fact governed by the technical demands of self-portraiture and thus determined, in all its aspects, by the resources of his medium?” (“Autobiography as De-Facement,” 1979)
(Моє вузьке коло обмежених людей: а скажіть, тільки мені це поєднання харизми й шахрайства нагадує одного нашого спільного знайомого? Ім'я прошу не називати, ага))))) Вперше оце згадалося не з роздратуванням, а з цікавістю, що буде далі.)
Ну, філологи, очевидно, вже всі здогадалися, про кого мова: Поль де Ман, хрещений батько деконструкції й рок-зірка від літературознавства, а як виявиться згодом - бігаміст, шахрай, абсолютний покидьок і активний співробітник нацистських часописів у окупованій Бельгії. При цьому - безумно талановитий і харизматичний читач. Загалом, тут щойно вийшла його нова біографія (Evelyn Barish, “The Double Life of Paul de Man”), всі її активно переказують і пруться, бо стільки попкорну літературознавство нікому не гарантувало з часів чи не Блумсбері, то й я перекажу перекази інших:)
Від початку все заповідалося для Поля де Мана поганенько. Брат гвалтував двоюрідну сестру, а потім взагалі рано загинув, мати повісилася в нього на очах, ну, серйозний трагічний набір. Але він вперто простує до успіху й хапається за кожну нагоду, наприклад, редагувати колабораціоністський "Le Soir" і прославляти там нацистську ідеологію. Втім, навіть з цього славного часопису його викидають. Ви б хотіли сподіватися, за спротив нацистській ідеології? Ні, насправді за те, що натирив дохєра бабла. І тут йому починає нереально, потойбічно щастити: лише завдяки своєчасному звільненню він у 45-му не потрапляє під роздачу, коли два інші редактори журналу отримують смертний вирок. І ні, щоб дякувати долі за другий шанс - де Ман вирішує брати від життя все, доки йде така карта, й відкриває видавництво. Ну, видавництво у розореній війною Європі - справа свята, хто ж не пожертвує копійку на відбудову культури? І хто ж - до пори - знатиме, що то насправді не на відбудову культури, а особисто в кишеню де Ману? Карочє, коли всі нарешті спохопляться і його засудять до п'яти років в тюрмі за шахрайство, підробку підписів, збір коштів обманом і т.д., його батьку лишається тільки добути сину візу й тихо спровадити до США (і потім не розмовляти з ним до смерті). Дружині де Мана з трьома дітьми пощастило менше - у них візи не було, вони попрямували до Аргентини. Й коли прибули до США за два роки, у де Мана вже була ще одна дружина - й першу він, втім, не розлучаючись, спровадив назад в Аргентину, пообіцявши платити аліменти (угадайте з трьох разів, чи платив).
Але про академічний світ іще цікавіше: де Ман вигадує собі магістерку ("Бергсонівська концепція часу в сучасному романі") й недописану дисертацію ("До феноменології естетичної свідомості"). Де не вистачає академічного, тисне на совість, розказує, як працював на резистанс. Коли його виганяють з одного місця роботи за скандал з іншим професором (не платив ренту, теж ніби тирив речі з арендованого дому), втікаючи від іміграційних служб, які таки сідають йому за хвіст ще за старі бельгійські оборудки, з підробним транскриптом вступає до Гарварду. Коли його керівнику пишуть листи про його непевне минуле в Бельгії, де Ман дуже впевнено говорить, що його переслідують, бо його батько, Генрі де Ман, був дуже контроверсійний (насправді то його дядько, фактичний прем'єр окупованої Бельгії, лівак, у якийсь момент щиро певний, що націонал-соціалізм несе щастя цілій Європі - який, власне, й приткнув Поля на роботу в "Le Soir"). Коли його нарешті наздоганяє іміграційна служба, виїздить назад до Європи й нелегально повертається назад, просковзає повз митників, доки ті заговорилися з кимось іншим. Стає повним професором в Корнеллі (це Ліга Плюща, там ще Набоков викладав, карочє, круто, хоча у нас маловідомо), не маючи гаразд ані завершеної освіти, ані виданої книжки. Книжку йому, врешті, шанувальники складуть із окремих статей. І т.д., і т.п.
(Сміємося з одногрупниками: ну всьо, дарма трудимося. Треба було просто підробити диплом, вигадати дисертацію, завести двох дружин.) З іншого боку, було б у нього менше харизми й пробивного нахабства, яке давало змогу зрізати кути - й гуманітарна мапа була б бідніша, зокрема моя мапа читання в чомусь - хоча не буду вдавати, що я його добре розумію у більшості випадків, навіть моя улюблена цитата з де Мана із прозоріших його текстів:
“We assume that life produces the autobiography as an act produces its consequences, but can we not suggest, with equal justice, that the autobiographical project may itself produce and determine the life and that whatever the writer does is in fact governed by the technical demands of self-portraiture and thus determined, in all its aspects, by the resources of his medium?” (“Autobiography as De-Facement,” 1979)
(Моє вузьке коло обмежених людей: а скажіть, тільки мені це поєднання харизми й шахрайства нагадує одного нашого спільного знайомого? Ім'я прошу не називати, ага))))) Вперше оце згадалося не з роздратуванням, а з цікавістю, що буде далі.)
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2014-03-31 10:06 am (UTC)no subject
Date: 2014-04-28 10:09 am (UTC)no subject
Date: 2014-04-28 11:16 am (UTC)