pocketfull_of | Entries tagged with мій внесок до забруднення ноосфери

До Арсеналу в "Лаурусі" виходить монографія Максима Тарнавського "Нечуваний Нечуй" у перекладі yours truly. Ця книжка мене безмежно розчулила. Тарнавський знає, що саме на його плечах лежать небеса любові до Нечуя - відчуття, знайоме всім, хто має несправедливо призабутих чи недолюблених історичних улюбленців - і він несе цю любов з гідністю і ґрунтовністю.

Ось, скажімо, всі ми знаємо анекдот авторства Сергія Єфремова, людини-робота, про те, як Нечуй на своєму сімдесятому ювілеї підхопився з-за столу просто серед чийогось тосту, сказав, що вже десята і йому час спати, і пішов додому. І, здавалося, що нам до того анекдота? Врешті, ми любимо (чи не любимо) Нечуя не як party animal, а як письменника. Але ж це несправедливо, Нечуй за всіх покривджених заступався, за всіх малих рабів отих німих, недоладних диваків, дивних решток минулих епох, викинутих на берег історичними штормами, як вразливі морські потвори - Нечуй заступався за тих, хто не міг заступитися за себе сам, а тут вже сам Нечуй не може заступитися за себе, вразливий, як усі мертві. І ніхто не заступиться за Нечуя. Прикро і несправедливо.

Тож Тарнавський розлого пояснює, що не могло такого бути, наводячи детальний екскурс в історію і логістику організації подібних ювілеїв. Нечуй не міг встати просто серед чийогось тосту, бо тости зачитували на офіційній частині - вона була удень. Вечірня частина була нагодою для громади обговорити політичні справи за зачиненими дверима (шпиг чекав під дверима банкетної зали, перепитуючи засапаних кельнерів, кому належить яка репліка) - отже, Нечуй не зірвав своє свято, а пішов з частини, яка його вже не стосувалася. Отже, Єфремов щонайменше лукавить. (Насправді є простіший аргумент: Єфремов ненадійний свідок, бо він взагалі не був присутній на тому ювілеї. Він знає про нього з листа Чикаленка. Чикаленко цього анекдоту не розповідає, що відносить його ще далі в царини фольклорного.) І отаких анекдоток, від яких у мене стискається серце від безмежної ніжності до всіх диваків нашої прекрасної літератури, там багато-багато. Дуже раджу!

Крім того, у нас про прозу найчастіше говорять у термінах того, що вона репрезентує, а не в термінах того, як це зроблено - себто з багатьох нарисів навіть неясно, про красне письменство дослідник пише чи про інформативну статтю на вікіпедії. А Тарнавський еталонно працює саме з мовною матерією, зі зробленістю тексту, з тим, як улюблені тропи Нечуя (скажімо, тавтологічні конструкції, які йому тільки лінивий не закидав) стають семантично й естетично навантаженою частиною тексту. Дуже круто.

NaNoWriMo - він же National Novel Writing Month (Національний місяць написання романів) - традиційна листопадова розвага графоманів цілого світу протягом останніх 15 років. Суть така: реєструєшся на офіційному сайті цієї забави, берешся написати 50 тисяч слів за листопад (насправді це менше, аніж середній роман) і пишеш в середньому по 1667 слів щодня, оновлюючи лічильник слів і спілкуючись із рештою графоманів свого географічного регіону. У регіонах, де ця розвага прижилася давно, є вже цілі громади нанівців, давно знайомі між собою (скажімо, в моєму Кембриджі, штат Массачусеттс, на вихідних, буває, пишуть цілу добу від 6 ранку в суботу до 6 ранку в неділю, кочуючи від кав'ярні до кав'ярні цілим кагалом). Себто все весело, максимально орієнтовано на процес, а не на ціль, і з загальною американською етикою "ми просто розважаємося, редагувати можна й потім, нема сюжету - нема проблеми" тощо щодо процесу писання. Дуже прикольно.
Люди, здатні написати за листопад аж 50 тисяч слів, завжди викликали в мене побожний трепет. Як і будь-хто, здатний дописати цілий роман (навіть якщо то, на мою думку, поганий роман - людина все одно послідовно багато працювала і тішилася, ну круто ж). Цього року в мене листопад відведений під написання синопсису дисертації (є тут така форма марноти марнот), і я зрозуміла, що, зустрівшися з дисертацією сам на сам, просто з'їду з глузду. І тому, щоб, ви розумієте, розслабитися, я вирішила за той же час записатися на НаНо і написати ще й роман (це свідчить, що я ніколи не з'їду з глузду, бо в мене глузду ніколи й не було).
Одразу спойлер: ні, до фінішу не дійшла:)

( під катом - ще багато букв про процес )

На ЛітАкценті - моя рецензія на цьогорічного букерівського лауреата Річарда Фланаґана: "Вузька дорога між пам’яттю й літературою". Про всяк випадок скопіюю й собі на жж:

( текст рецензії )

На ЛітАкценті виклали мою статєйку про вже-майже-минулорічну переможицю Букера:) Можна прочитати або на ЛітАкценті, або тут.
( Read more... )

На ЛітАкценті виклали мою статєйку про Пастернака і ЦРУ:) Ті, хто стежать за англомовною навкололітературною пресою, вже напевно в курсі цього епічного сюжету, а хто раптом ні - велкам: можна читати або на ЛітАкценті, або тут.

Як відомо, найуважнішими читачами в Радянському союзі були цензори. Натомість у США найуважнішими читачами виявилися розвідники. ( Read more... )

У "Дусі й літері" вийшла упорядкована й перекладена мною збірка есеїв Сінтії Озік "Метафори і пам’ять. Вибрані есеї".
Анотація: Українському читачеві вперше запропоновано добірку есеїв Сінтії Озік, знаної сучасної американської письменниці, лауреатки багатьох літературних премій. Це – колаж із текстів, що увійшли до п’яти головних томів есеїстки, який відображає еволюцію її літературознавчих і філософських поглядів. Озік існує на перетині трьох її ролей – «ребе, феміністка й послідовниця Генрі Джеймса». У цій добірці представлені тексти, що демонструють усі три іпостасі. Вибір текстів продиктовано намаганням максимально показати динамічний і не дуже гладкий діалог між цими ролями, що балансування між ними й диктує тематичний засяг художніх і критичних творів Сінтії Озік. Ці іпостасі також штовхають письменницю на пошуки символічної мови для висловлення сформованої на їхньому перетині нової ідентичності, що для неї не було місця у старому літературному каноні. Цікаві читачам будуть і роздуми Озік про вагання між культурною універсальністю й національною окремішністю, як і її приклади допитливого, але критичного прочитання проблематичних сторінок культурної спадщини.

А от моя передмова: можна читати або тут, або тут на жж:
Сінтія Озік: пошук & політ
(слово від упорядниці й перекладачки)

Кожна епоха має свій центральний літературний сюжет. ( text )

Знову за рибу гроші, або Про офіційні статуси різних мов

Педалювання мовної проблеми – легкий спосіб зліпити образ близького ворога. ( text )

Етгар Керет - такий безумний ізраїльський прозаїк, котрий пише повний сюр, від якого в мене зносить дах. В інтерв"ю каже: "Ізраїль - це не країна, а ріеліті-тіві: щотижня хтось вибуває. Щоб зберегти здоровий глузд, треба ставитися до цього з певною дозою абсурду" - але це не тільки про Ізраїль можна сказати, такий безум універсальний.
Кілька оповідань російською
Кілька оповідань англійською
Нам на івриті задали перекласти його оповіданнячко. Не знаю, що в мене вийшло, але про всяк випадок викладу тут :)

( Про водія автобуса, котрий мріяв стати богом )

<= У мене велике свято: вийшла "Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів" Анджея Сулими Камінського у моєму перекладі, видавництво "Наш час". Про неї я вже писала раніше, щойно закінчивши переклад:
"Погане знання мною історії і жвавенький стиль автора перетворювали якісь розділи на просто-таки авантюрний роман, де я гризла нігті, вболіваючи за героїв, і зазирала на вікіпедію, щоб пошвидше довідатись, чим же для них все скінчиться. Іще, очевидно, - це такий політично-світоглядний проект, дуже мені симпатичний. Головна думка автора полягає в тому, що Річ Посполита - це протодемократія з громадянським суспільством, розвиненою толерантністю, повагою до людських прав і гідності, єтц., поліетнічне державне утворення, де не було пригноблених і загарбницьких етносів, а були рівноправні суб"єкти політичного життя; очевидно, це легітимізує входження усіх країн-складових Речі Посполитої до європейського світоглядного простору, більш того, вони до демократичних цінностей дійшли значно раніше, ніж захід".
і т. д.
Перший абзац тексту, де автор окреслює поставлені завдання:
"У представленій тут історії Речі Посполитої я зверну особливу увагу на історію громадянського суспільства і його політичної культури. Отже, мова піде про історію громадянського простору, котрий, зародившись у XVI ст. над Вартою і Віслою та поступово простягнувшись аж до Дніпра і Двіни, впливав також на Москву, Ригу, Ясси і Кеніґсберґ. Громадянська культура не була прерогативою єдиного стану - шляхти, званої «політичним народом». Вона мала великий вплив на міщанство і козаків. ( читати далі )
Передмова, примітки і наукове редагування Наталі Яковенко - я знаю, що є тут люди, для яких це вагомий аргумент на користь книжки:)
Камінський Сулима, Анджей. Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів, 1505-1795. Громадяни, їхня держава, суспільство, культура / Анджей Сулима Камінський; пер. з пол. Я. Стріхи. - К.: Наш час, 2011. - 263 с.
Щоправда, з тим видавництвом мала трохи неприємного досвіду (і не тільки я - причому це щоразу інші види негативного досвіду, себто чомусь вони вчаться), так що young Padawans beware.

***

Трохи мене є і в чудовій збірці "Полін. Дослідження історії та культури євреїв Східної Європи" (Дух і Літера, 2011) - переклала статтю "Перші враження австрійців про міжетнічні відносини на Галичині: випадок губернатора Антона фон Пергена" Франца А.Дж. Шабо. Цікава репліка до чудового нашого австроугорського міфу: "Габсбурзькі чиновники вважали суспільство новонабутої провінції примітивною, економічно вразливою анархією з "низькою моральністю", нестримною підлістю і егоїзмом, "беззаконною олігархією" з "глибоко закоріненими упередженнями"".

***

Прочитала "Таємниці письменницьких шухляд: детективна історія української літератури" С. Цалика та П. Селігея (Наш час, 2010) - белетризовані гостросюжетні мотиви з біографій класиків української літератури радянської доби (Бажана, Рильського, Кочерги, Тичини, Корнійчука, Самчука, Яновського, Вишні, Кундзіча, Гончара). Мені здається, сама поява такої книжки (особливо якби вона була не одна, а серія) - дуже добрий симптом: саме з такого вибудовується довколалітературна індустрія перетворення автора на кітчевий символ, з котрим можна якось там гратися, емоційно ідентифікуватися абощо - загалом, усі запоруки активного споживання. Хоча спростування моєї улюбленої баєчки я їм, звісно, не пробачу!
Улюблена баєчка така: наприкінці 30-х Бажан дуже боявся арешту, в цілому, небезпідставно: довший час навіть спати лягав повністю одягнений, аби не принижуватися, коли прийдуть забирати. І коли раптом до нього прийшов якийсь молодик, сказав, що письменнику дали орден Леніна, і попросив інтерв"ю, Бажан одразу зрозумів: це провокація, цієї ночі точно заберуть. Не чекаючи воронка, зібрав манатки і пішов переховуватися у верболози на Труханів. Лише за кілька днів знайшов на пляжі викинуту газету, з якої й довідався, що орден йому таки дали:) Баєчка, звісно, вигадана - але, мені здається, така психологічно правильна, що хай би вже була правдою: ніщо краще не підсумовує того принизливого страху і непрогнозованості влади.
Трошки кумедних сюжетиків з цієї книжки

st_ost переказував тут - обов"язково почитайте, якщо цікавитеся укрлітом, там чудові анекдотки:)

***

Ще прочитала У войны не женское лицо Світлани Алексієвич: до того читала її "Чорнобильську молитву" в перекладі Забужко. Алексієвич збирає інтерв"ю свідків і учасників усяких замовчуваних чи сильно контрольованих офіційним дискурсом сторінок радянської історії (той же Чорнобиль, Афган тощо): у цій книжці йдеться про жінок, котрі воювали у Другій світовій, я й не уявляла, скільки їх було (від снайперок і льотчиць - до праль і куховарок, котрі, очевидно, також просувалися з фронтом) - геть юних дівчаток, молодших за мене і моїх друзів. Очевидно, відбираючи людей за критерієм наявності у них певної травми легко скотитися в етично спірний жанр "оторвали мишке лапу", проте, мені здається, Алексієвич цього уникає, адже, доки певний досвід неартикульований, з історії викреслюється (чи відтісняється глибоко на маргінеси) цілий набір ідентичностей, що, очевидно, не айс.
Це капєц, я всяке сльозогінне читво зазвичай лишаю на прочитання в метро, тому що при людях плакати ніяково - то й не плачу: а тут, уявімо, година пік, натовп такий, що вдихнути ніяк, а я стою серед натовпу з читалкою і плачу. Ну, незручно вийшло:)
Загалом, трохи цитат з книжки покидаю під кат:
( читво не дуже радісне )

36) "Historia Rzeczypospolitej wielu narodów. 1505-1795", Andrzej Sulima Kamiński
Оцю книжку я перекладала і, попри авральний режим (очевидно, власноруч організований), дуже тішилася. Погане знання мною історії і жвавенький стиль автора перетворювали якісь розділи на просто-таки авантюрний роман, де я гризла нігті, вболіваючи за героїв, і зазирала на вікіпедію, щоб пошвидше довідатись, чим же для них все скінчиться. Іще, очевидно, - це такий політично-світоглядний проект, дуже мені симпатичний. Головна думка автора полягає в тому, що Річ Посполита - це протодемократія з громадянським суспільством, розвиненою толерантністю, повагою до людських прав і гідності, єтц., поліетнічне державне утворення, де не було пригноблених і загарбницьких етносів, а були рівноправні суб"єкти політичного життя; очевидно, це легітимізує входження усіх країн-складових Речі Посполитої до європейського світоглядного простору, більш того, вони до демократичних цінностей дійшли значно раніше, ніж захід.
Іще "РП багатьох народів" цілком відповідає симпатичній концепції написання підручників з історії, котру пропагує Наталя Яковенко: замість знайомого нам із підручників "Річ Посполита - це темні віки, коли наших сильно пиздили" постає позитивна парадигма українців як успішних суб"єктів політичного життя, творців власної долі; більш того, великий наголос на роль окремих індивідів, котрі не розчиняються у заздалегідь ледь не містично визначеному історичному процесі, а активно до нього докладаються своїми різними поглядами (навіть якщо перемагають врешті не їхні програми). Цей переклад мене дуже заспокоював після перегляду новин: ну та, хуйня якась коїться, але потрібно добре робити те, що вмієш робити, і це, можливо, матиме якесь значення.
Дуже рекомендую, хоча я, звісно, як перекладач упереджена :)

37) "Лекции по русской литературе", Владимир Набоков
Цікаві там, де йдеться про теорію читання - літературу "нужно разгрызать, с наслаждением перекатывая языком во рту" - про природу мови, непевні пригоди "слепцов-существительных и по-собачьи преданных им эпитетов, унаследованных от древних" - природу уяви, котра "бесценна лишь тогда, когда она бесцельна" і виривається з сіті того самого хоч-не-хоч отриманого спадку. Себто цікаво там, де Набоков пише про себе, свої стосунки з мовою, свої стосунки з літературою. Про інших письменників Набоков говорити категорично не вміє: тут, на мою думку, трохи краще, ніж у "Лекціях з зарубіжної літератури", проте все одно забагато, як на мене, близьких до оригіналу переказів - і замало, власне, несподіваного аналізу. Набоков, безперечно, вчить не літературі, а любити літературу. І є версія, що нічого більше, в цілому, жоден професор дати не може :)

38) "If on a winter's night a traveller", Italo Calvino
Текст мав усі шанси бути блискучим, проте чомусь з них не скористався. Читач купує роман Італо Кальвіно "If on a winter's night a traveller", проте тільки-но він втягується у оповідь, як виявляється, що примірник трапився з дефектом: до кінця книги повторюються лише перші 30 сторінок. Він приходить до книгарні обміняти книжку, аж тут виявляється, що сталася помилка: у друкарні зшитки "If on a winter's night a traveller" сплутали зі зшитками якогось польського роману. Читач купує той польський роман - проте він не має нічого спільного з текстом, котрий він починав читати! Втім, у книгарні він знайомиться з подругою-читачкою, і до кінця книги вони полюють за зникомим текстом через пастки мертвих мов, поліцейських держав, письменників з кризою жанру і лажових перекладачів. І це феєрично; проте інколи роман гірко замислюється: може, дарма він народився постмодерною забавкою? може, він завжди прагнув народитися філософською притчею чи там, я не знаю, прескриптивною теорією читання? І тоді з"являються шматки, котрі мені хочеться обняти і плакати, такі вони сірі, убогі і потомлені від власної банальності: "література ніде не значить стіки, скіки в поліцейських державах з жорсткою цензурою!!!!", чи там "текст потрібно читати, відсторонившись від контексту, і тоді відкриється його єдиноправильне значення(ТМ)!!!!" Ну блін. Внаслідок цього ціла історія виглядає як один із згадуваних у тексті привабливих початків, котрі, врешті, так нічим і не закінчуються. Втім, можливо, задум автора був саме такий.

39) "Японский для души. Кандзявые эссе", Александр Вурдов
Назва оманлива: це не есе, а короткий курс запам"ятовування базового набору ієрогліфів. Маст для всіх, хто починає вчити японську чи продовжує, потроху втрачаючи віру у можливості свого інтелекту. У мене таке відчуття, що без цієї книжки я фігнею страждала, а не ієрогліфи вчила - метод "переписати 200 разів" з моєю поганенькою пам"яттю дає змогу хіба візуально потім ієрогліф впізнати, і то не завжди, але аж ніяк не відтворити. А тут матеріал дуже логічно впорядковано: дається ієрогліф, розтлумачується (чи містифікується для кращого запам"ятовування) етимологія, і одразу - кілька слів/словосполучень із ним, котрі дають змогу запам"ятати найчастіші прочитання і кілька додаткових ієрогліфів, котрі входять до словосполучень. Завдяки таким повторам запам"ятовується справді швидко. Ну й дуже тішить ця купа абстрактних понять, котрі утворюються шляхом повтору двох конкретніших ієрогліфів з тим же значенням, і вишуканіший варіант слова, котрий утворюється прочитанням тих же ієрогліфів на китайський манір, а не на японський, єтц.
Ця книжка не додала мені певності, що колись я японську вивчу - проте іще раз нагадала, за що я люблю цю прекрасну глючну мову :)