(no subject)

[pocketfull_of]

У "Дусі й літері" вийшла упорядкована й перекладена мною збірка есеїв Сінтії Озік "Метафори і пам’ять. Вибрані есеї".
Анотація: Українському читачеві вперше запропоновано добірку есеїв Сінтії Озік, знаної сучасної американської письменниці, лауреатки багатьох літературних премій. Це – колаж із текстів, що увійшли до п’яти головних томів есеїстки, який відображає еволюцію її літературознавчих і філософських поглядів. Озік існує на перетині трьох її ролей – «ребе, феміністка й послідовниця Генрі Джеймса». У цій добірці представлені тексти, що демонструють усі три іпостасі. Вибір текстів продиктовано намаганням максимально показати динамічний і не дуже гладкий діалог між цими ролями, що балансування між ними й диктує тематичний засяг художніх і критичних творів Сінтії Озік. Ці іпостасі також штовхають письменницю на пошуки символічної мови для висловлення сформованої на їхньому перетині нової ідентичності, що для неї не було місця у старому літературному каноні. Цікаві читачам будуть і роздуми Озік про вагання між культурною універсальністю й національною окремішністю, як і її приклади допитливого, але критичного прочитання проблематичних сторінок культурної спадщини.

А от моя передмова: можна читати або тут, або тут на жж:
Сінтія Озік: пошук & політ
(слово від упорядниці й перекладачки)

Кожна епоха має свій центральний літературний сюжет. Скажімо, для вікторіанської літератури це був сюжет про шлюб із втіленою в ньому непорушною тяглістю традиції та стабільністю соціальних класів. У літературі ж західного англомовного світу протягом останніх п’ятдесяти років центральним сюжетом став пошук своєї самості. У ХХ столітті дискредитувала себе значна частина великих наративів, що доти пропонували на фінішній прямій цього пошуку готові граалі за гуртовою ціною (найдосконаліше сповнення особистості у релігійних ритуалах – ранньосередньовічні витоки автобіографії у «Сповіді» св. Августина, найдосконаліше сповнення особистості в участі у класовій боротьбі – довільні тексти соціалістичного реалізму). Зі зростанням недовіри до готових відповідей на пошук самості в кінці цього шляху – себто, врешті, в кожному із нас – лишається тільки жаска самотність перед темрявою часів, що минули, й часів, що настануть, у яких жили чи житимуть люди, трохи споріднені з кожним шукачем генами, ритуалами чи списком улюблених книжок. Саме в цю хистку порожнечу, що лежить у кінці шляху, незмигно вдивляється Сінтія Озік.
Сінтія Озік – авторка шести романів, семи збірок оповідань, однієї драми й семи томів есеїстики, перекладених на кілька десятків мов. Її твори зібрали цілу низку найпрестижніших літературних нагород – згадаймо хоча б PEN/Nabokov за стилістичну винахідливість, PEN/Malamud за коротку прозу, п’ять нагород імені О’Генрі за оповідання, президентську відзнаку в царині гуманітаристики (Presidential Medal for the Humanities), нагороду Національної єврейської книжкової ради (National Jewish Book Council Award), отриману у 2010 році за сукупність літературних досягнень. Дослідник її творчості Сенфорд Пінскер зазначає, що Озік “радикально змінила наші уявлення про єврейсько-американську літературу і, що важливіше, уявлення єврейсько-американської літератури про саму себе” ; шанувальники ж тепло називають її «Емілі Дікінсон з Бронксу». Попри це, сама Озік у власних есеях описує себе як письменницю «повільну й непродуктивну, малознану» («До нового їдишу»), «людину-равлика, замкненого й приреченого на власну природу» («Равликова спіраль»). І в тому – не лише неминуче письменницьке кокетування, а й програмна настанова, що, певною мірою, визначає її творчу траєкторію. У есеї «Три сутності Сінтії Озік» Ката Поллітт стверджує, що Озік як письменниця існує на перетині трьох її ролей – «ребе, феміністка й послідовниця Генрі Джеймса” . У певних випадках ці ролі підживлюють одна одну й відкривають перед письменницею нові творчі чи критичні можливості; у інших, безперечно, їхнє поєднання видається оксюмороном, якого Озік свідома як ніхто. І цей конфлікт – невмовкний внутрішній полілог – хай би яким болісним він був для самої письменниці, видається головною рушійною силою творів Озік, адже прихована в ньому неможливість легких відповідей штовхає її на нові літературні і світоглядні пошуки.
Сінтія Озік народилася 17 квітня 1928 року у Нью-Йорку. Її батьки, імміґранти з Російської імперії, мали невеличку аптеку в Бронксі. Коли бабуся відвела п’ятирічну внучку до хедеру (юдейської початкової релігійної школи), тамтешній ребе категорично відрізав: «Та заберіть її звідси, дівчаткам освіта непотрібна». Втім, завдяки наполегливості рідні Озік до хедеру все ж прийняли – і той самий категоричний ребе незабаром уже називав її «ґолдене кепеле» («золота голівонька» їдишем) – проте урок добре запам’ятався, тож так, на шляху до юдаїзму, Озік набула ще й важливої для неї феміністької ідентичності. Цю ідентичність тільки укріпили пригоди Озік із вищою освітою: до можливості аспірантури майбутня письменниця ставилася насторожено («важливо було уникнути аспірантури, адже навчання значило, що ти не досить серйозно ставишся до кар’єри письменника»), проте її обурило, коли завідувач кафедри легко погодився, що в аспірантурі їй справді не місце: «Звісно, вам потрібно вийти заміж і опікуватися домом». Озік згадує: «Мене це вразило. Я не хотіла ні за кого заміж; я хотіла тільки написати метафізичний роман» (з автобіографічного есе «Як мене звільнили з літнього підробітку»). І вона взялася до роботи. Над першим романом, вторинним, за її словами, щодо її улюбленого Генрі Джеймса, вона працювала сім років, за які написала близько трьохсот тисяч слів про протистояння «ліберального модернізму з неотомістами». Праця, яку вона порівнює з «біблійним залицянням до Рахілі», так і не завершилася – письменниця відмовилася від початкового задуму й ще сім років писала свій другий (і перший виданий) роман «Довіра» про всі різновиди зради, настільки ігнорований читачами, що Озік навіть обіцяє відлити золоту медаль тим, хто доведе, що його все ж дочитали (охочих ще не знайшлося). Ця «титанічна, мовчазна, невидима праця не знайшла відгуку – ані серед неєвреїв, для яких я її почала, ані серед євреїв, для яких я її закінчила» («До нового їдишу»), проте, як засвідчує ця цитата із значно пізнішого есею, протягом роботи саме над цим романом письменниця пережила світоглядний злам, який визначив її подальшу творчу долю. (Усі наступні її твори виявилися значно успішнішими – й принесли їй наведений вище перелік нагород.)
Отже, відносно безхмарне дитинство, затьмарене тільки антисемітизмом у початковій школі (з дівчинки глузували, коли вона відмовилася співати колядки – що лише поглибило її усвідомлення свого єврейства, яке стане центральним мотивов значної частини її пізніших творів), успішне навчання в Нью-Йоркському університеті (на бакалавраті) та в Університеті штату Огайо (на магістратурі), шлюб із правником, народження доньки, яка згодом очолить програми з юдаїки в коледжі Перчис (штат Нью-Йорк): життя, на позір позбавлене динаміки, яке, на щастя, найбільші історичні потрясіння століття прямо не зачепили. Проте під гладінню від самого початку нуртували глибинні течії.
Сінтія Озік охоче і з гумором визнає вплив британського модерніста американського походження Генрі Джеймса (1843-1916), про елементи притчі у пізніх романах якого вона написала магістерську працю. Часом вона бідкається, що у двадцять років жила життям п’ятдесятилітнього Джеймса, проте завжди із вдячністю визнає: саме він виплекав у ній віру, що мистецтво важить більше, ніж життєвий досвід (згадаймо хоча б завершальні фрази есею «Груша і білий ведмідь: дві слові про життя й мистецтво»: «Що ж до життя, то я від нього не в захваті. Не бачу я ніякої «взаємодії життя й мистецтва». Життя просто наполегливо, вперто, нестримно, владно мене перебиває»). Саме Джеймс дав їй віру в «містичну й надприродну, священну силу мови та її ритму ... слова – зародку буття» («Джеймс, Толстой і мій перший роман»). Ця віра лишається для неї настільки абсолютною, що навіть наявність незгодних її не сприкрює («З часом я визнала, що література – не все у житті: все для мене, але не все взагалі» ). Проте емоційне сповідування цього принципу не заважає Озік його розхитувати, як хворий зуб. Показовим у цьому контексті є її есей «Т.С. Еліот у 101», де вона деконструює не конче чисті мотиви й не конче благородні наслідки сповідуваної віри в чисте мистецтво й принцип «об’єктивного кореляту»:
Те, що колись вважали суворим поетичним принципом, можна прочитати як механізм, що рятує поета від голого сорому зізнання. Зараз Еліот постає як передовсім сповідальний поет – поет, що відчував необхідність сповіді, поет, який сповідався, який писав про гріх і вину (власні), проте не мав сміливості розкритися. За тим суворим законом позаособистого в поезії (маскувальною стратегією, покликаною відірвати почуття від їхніх вульгарних витоків у реальному досвіді й перетворити їх на високе втілення «набору об’єктів, ситуацій, низки подій») стояли не благородні мотиви чистого літературознавства й відданості символу, а щось більш боязке.
Як відомо, наголос на пріоритетності збереження у чистоті культурної, зокрема й релігійної спадщини доводить Т.С. Еліота в есеїстиці до поглядів, максимально наближених до нацистських. Та й літературний модернізм як рух назагал вважають проектом імперіалістським – якщо, звісно, літературні твори можна прочитувати як симптоматичні вияви панівних дискурсів доби . Свідома свого єврейського біологічного, юдейського емоційного і джеймсіанського літературного походження, Озік не знаходить собі місця в літературній історії й каноні, писаних європейським модернізмом і його послідовниками (скажімо, представниками здебільшого американської Нової критики). Та історія й той канон великою мірою не вважають її творчий голос легітимним (на підтвердження чого вона згадує про непопулярність свого першого роману, що виріс із шинелі Генрі Джеймса).
Тож вона береться шукати свою власну літературну/культурну історію. Вона повертає до мистецтва заради мистецтва елемент моральної оцінки – наголошуючи, зокрема, на моральному вимірі уяви її Майстра, Генрі Джеймса (від початку одержимого складним і часто суперечливим зв’язком між дією, її інтерпретацією й початковим задумом). Іншою складовою її візії мистецтва як передовсім царини оприявлення морального, того, як слід чинити, є привнесення до літератури суто літургійних елементів юдаїзму, помисленого передовсім як літературний проект. Її план реабілітації мистецтва передбачає докорінну ревізію образу митця й відмову від романтизації письменника як індивіда, протиставленого суспільству (образ, що панував у західній культурі від епохи Романтизму). На зміну цьому мусить прийти відповідальність перед своєю спільнотою:

Між літургією й віршем є засаднича різниця. Літургія звертається до спільної моральної, а не ізольованої ліричної уяви ... Літургія – також вірш, проте не обмежений окремим голосом. Літургія – хор, голос спільноти, відлуння голосу Господа Історії. Вірші відкидають оцінки й пам'ять і хапаються за мить. Протягом цілої нашої історії для євреїв важила саме літургійна література. Світський єврей – це вигадка; ставши світським, єврей перестає бути євреєм. Це особливо актуально для творців літератури. (З есею «До нового їдишу»)
Для себе Озік (і все, що може запропонувати їй самій чи загалові її творчість) виявляється замала перед віками історії, на яку не стає слів у старанно вивченій мові високого модернізму – але звеличена вже тим, що зважилася підвести очі на ті століття. При цьому – звернімо увагу на останні рядки наведеного пасажу – вона протягом значної частини своєї творчої кар’єри проблематизувала суперечність, неочевидну й тим паче не апріорну для багатьох інших людей пера: вона стверджувала, що поняття «єврейський письменник» – за означенням оксюморон. Очевидно, найповніше цю тезу розвинуто у її довгому есеї «Література як ідол: Гарольд Блум» – полеміці із Гарольдом Блумом, викладачем літератури в Єйльському університеті й безперечною зіркою нинішніх гуманітарних наук (на жаль, українською на сьогодні перекладено лише його оглядовий «Західний канон», натомість малодоступною лишається «Тривога впливу» – текст, що приніс йому світову славу). На думку Озік, Блум цілком свідомий того, що «зв'язок між поезією й поганською теологією такий же сильний, як війна між поезією та юдео-християнською теологією» – і при цьому свідомо стає на бік поезії та поганства. Його уявлення про літературні тексти як позаісторичні, замкнені на себе самих, взоровані лише на такі ж позаісторичні тексти-попередники збігаються, на думку Озік, з визначенням ідола, а отже «творення поезії – це творення богів, тож навіть ефеб чи поет-початківець є демоном не меншою мірою, аніж чоловіком чи жінкою». На час написання цього есею Озік певна (чи бодай впевнено стверджує), що, якщо не переглянути докорінно уявлень про літературу та її суспільні функції (а отже, якщо не повернутися до літургійної літератури, яка функціонує як голос і поводир спільноти), неможливо бути письменником і водночас монотеїстом. Блум же, своєю чергою, проголошує, що лише політичні й суспільні чинники проводять межу між «світською» й «літургійною» літературами, а отже, пропонована Озік дихотомія від початку штучна, а «сильною письменницею Озік робить те, яка вона наївна читачка творів самої Озік» - адже, попри декларовану настанову на дидактизм, вона як тонка письменниця переймається радше якістю текстів і їхніми зв'язками з іншими текстами, аніж виховною роботою.
Згодом Озік почасти переглянула свої погляди на літературу як потенційно жаского ідола, й навіть жалкувала, що свого часу видала цитований вище есей про Блума. У пізнішому інтерв’ю вона визнає:
«Я вважала, що уява творить ідоли, а тому несумісна з монотеїзмом. З тих пір я змінила свою думку. Зараз я вважаю, що ідолотворчість – це нижча форма уяви, й неможливо бути монотеїстом, не піддаючи уяву щонайсильнішому тиску ... Лише дуже сильна уява здатна піднестися до ідеї безплотного Бога ... Розуміння, що для монотеїзму потрібна щонайсильніша, щонаймогутніша уява пояснило мені, що неможливо бути юдеєм і відкидати при цьому уяву» .
Попри те, що есей «Література як ідол: Гарольд Блум» уже не є цілком репрезентативним щодо нинішніх поглядів Озік, я взяла на себе сміливість увести його до збірки, яку ви тримаєте в руках, оскільки він протягом доволі тривалого часу визначав ментальний ландшафт письменниці та широку рецепцію її текстів. Крім того, навіть якщо винести за дужки проблему сумісності (чи несумісності) літургійної та світської літератури, а також необхідність точнішого окреслення межі між ними, Озік саме через це коло питань виходить на важливу для неї тему утвердження й прославлення культурного партикуляризму у красному письменстві. Значна частина її есеїв і художніх текстів окреслюють цілісну філософську систему, а отже, якщо пропустити цей есей, то у її аргументації зникне кілька важливих ланок.
До активної мистецько-просвітницької діяльності Озік значна частина американських єврейських письменників вибирала відмову від свого походження чи бодай не наголошувала на ньому в творчості. Згадаймо хоча б часто цитованого Сінтією Озік Нормана Мейлера, який стверджував, що він передовсім суто американський письменник, який лише за збігом обставин народився євреєм, чи лауреата Нобелівської премії з літератури 1976 року Сола Беллова, який запевняв, що його походження є у творчості радше зайвим клопотом, аніж шляхом до більшого каталогу символічних засобів: «уявіть, що дядько ваш продавав дерев’яні дверні ручки, доки ті не вийшли з моди й він не розорився. І от вам дістається величезна колекція дерев’яних ручок. То що вам лишається, крім як попричеплювати ті ручки до всього, до чого дотягнетесь? От і я –бідолаха, до якого купу ручок попричеплювали” . Натомість Озік стверджує, що відмова від культурної окремішності на користь так званого «універсального» – це відмова від культури як такої на користь інстинктів, німоти й ніщоти, того єдиного, що справді спільне для всього людства. Отже, всупереч поширеному стереотипові, відмова від специфічно національного у творчості – це, на думку Озік, не рятівна втеча від провінційного, а культурне самогубство. Озік отожнює високе мистецтво із усвідомленням історії. Інтелектуальною історією, архівом досвіду, пережитого її носіями, стає мова. Озік з гіркотою констатує, що, пишучи англійською, неминуче включається до християнської традиції, а отже, прирікає себе на поразку, адже пише «мовою цивілізації, яка не може уявити теми моїх творів». Нагальною потребою стає пошук нової мови, яка могла б породити нову вимріяну літургійну літературу. І на допомогу письменниці приходить їдиш – мова її дитинства:
“Їдиш стає в пригоді, коли потрібні сатира, цинізм, панібратство, хамство, сентиментальність, смирення, висока іронія, коли треба поставити когось на місце чи змалювати гірке становище: він зібрав увесь захисний вербальний багаж, який міг знадобитися вимушено-мандрівній нації на шляху до наступного тимчасового прихистку” (есей «Революція Шолом-Алейхема»)
При цьому їдишу, очевидно, можна поставити на карб те ж таки, що Озік ставить на карб традиційній нелітургійній літературній творчості: врешті, це – мова вигнання, строго протиставлена івритові як мові літургії, мові священній. Саме тому еволюція їдишу з побутової мови неосвічених людей до тонкого культурного інструменту стає доброю метафорою для розвитку світської культури, до якої мусять знову пустити коріння пагони сакрального. Окреслюючи бажаний культурний синтез, за якого англомовна література діаспори могла б стати прихистком духовності, Озік зауважує, як на основі англійської формується нова єврейська мова – новий їдиш: «в деяких, як у старому їдиші, вже бачимо численні слова івритом, які відповідають їхньому завданню» (есей «До нового їдишу»).
Безперечно, при цьому вона пише не в останню чергу і про себе саму, адже вона вільно вживає івритом поняття на кшталт швірат гакелім («розбивання глеків» із кабалістичної містики), не одразу пояснюючи їхнє значення: уважні читачі мусять домислювати сенси із контексту, як робимо ми всі, засвоюючи рідну мову. Таким чином відбувається зближення англійської та івриту, мови вигнання й мови обітованої, світського й сакрального, яке Озік реалізує і на граматичному рівні. Скажімо, у цитованому вище есеї про Гарольда Блума і його літературних ідолів вона пише про терафів – побіжно згаданих у Старому Завіті ідолів семітських домашніх божків. Їхня назва увійшла до обігу у формі «терафими», себто у подвійній множині, адже форма однини мусила би бути «тераф» (תרף), а «-ім» (ים) – лише івритне закінчення множини, до якого перекладачі іншими мовами додають власні закінчення. Натомість Озік утворює англійську форму множини від івритної однини (terafs замість очікуванішого teraphim), витворюючи на основі англійської свій новий їдиш.
Із проблемою літератури як ідола пов’язане і коло феміністичних мотивів у творчості Озік. На її думку, ключова загроза літератури як ідола полягає у дегуманізації тих, кого вона зображує. Читачі мусять бути свідомі спокуси підмінити мінливу і складну людську природу спрощеним конструктом, який пропонує їм штучний витвір: “Як іграшки чи ляльки, якими ідоли, власне кажучи, й є, вони підступно заохочують людей ставати до них подібними. Вони позбавляють людей людського” («Література як ідол: Гарольд Блум»). Хай би як це парадоксально звучало у світському суспільстві, у цьому випадку літургійна література, за твердженням Озік, не обмежує можливості вибору, а, навпаки, пропонує щонайширший каталог проявів людського:
Святе Письмо стверджує, що людина створена за образом і подобою Бога, й оскільки ми не знаємо, як Його описати, наша воля лишається вільною, непередбачуваною та нескутою, як ртуть. Натомість у тих випадках, коли ми формуємо себе за образом образу, хай би якою гнучкою була наша уява, ми скуті, обмежені, визначені наперед.
Три есеї на тему фемінізму, включені до нашої збірки («Література і ґендерна політика: дисидентство», «Каталог народження / дірки» і «Передчуття загибелі песика, що танцює»), скеровані проти обмеження цілого спектру жіночого досвіду до вузького списку строго регламентованих ролей, хай би хто їх пропонував. Вони написані у відповідь на фемінізм «другої хвилі», що наголошував на есенціалізованій «жіночій природі», і, відтак, стали менш актуальними із приходом фемінізму «третьої хвилі» (що відмовився від міфу про універсальну жіночу сутність і наголошує натомість на множинності варіантів жіночого досвіду залежно від класової, релігійної, расової належності та багатьох інших чинників). Проте, враховуючи непростий шлях феміністичної критики до українського читацького загалу, багато спостережень, що для англомовної спільноти можуть на сьогодні видатися загальниковими, для української лишаються на часі.
Отже, Сінтія Озік: ребе, феміністка й послідовниця Генрі Джеймса. Вона, жінка, народжена за доби, коли Вірджинію Вулф ще зганяли з газонів у Кембриджі, і добра юдейка, що, на її думку, має унеможливлювати письмо, все одно стала важливою постаттю в американському літературному пантеоні. Парадокси в її існуванні втілюють центральну проблему літератури про пошуки ідентичності: будь-яка певна відповідь за означенням є поразкою – ідолом, що підкорює собі запаморочливу множинність форм буття, яку містить у собі кожен із нас. Тож лишається хіба прославляти хор суперечливих голосів, яким говоримо ми – чи який говорить нами. Книжка, яку ви тримаєте у руках – спроба запропонувати українським читачам добірку есеїв Синтії Озік, що представляють усі три її ключові іпостасі. Це – колаж із текстів, що увійшли до п’яти головних її томів есеїстики: «Art and Ardor» (1983), «Metaphor & Memory» (1989), «Fame & Folly» (1996), «Quarrel & Quandary» (2000) та «The Din in the Head» (2006)(Чи не варто би дати й переклади назв?).
Представляючи Сінтію Озік як послідовницю Генрі Джеймса, я надавала перевагу есеям про письменників, більш відомих україномовному читачеві (за винятком, власне, самого Генрі Джеймса, який, попри його важливе місце в англійській літературі, украй погано інкорпорований до наших уявлень про літературний модернізм і його попередників). Таким чином, до збірки потрапив есей про Гарольда Блума, але не потрапив, скажімо, про Лайонела Тріллінґа. Серед есеїв про фемінізм довелося вибрати найбільш програмові, як і серед есеїв про єврейську іденичність. Її полеміка із припущенням, що інтерес до культурної окремішності є ознакою провінційності, видається мені актуальною й для української ситуації. Низка ж менших автобіографічних замальовок на конкретному прикладі демонструє життя у пошуку правди про себе – і правильних слів, що точно фіксують той пошук, не перекреслюючи при цьому можливості нових захопливих поворотів.
У давнину вважалося, що вогкий слід, який равлик лишає, повзучи – це його суть, що полишає тіло по краплинці; і чим далі равлик повз, тим меншим він ставав, аж доки не стирався зовсім […] Моє життя спливає з реченнями, які я витискаю з себе рядок за рядком, як блискучий слиз під ніжкою равлика, таємна відкрита равликова спіраль, його рана, що стікає ефірним маслом. («Равликова спіраль»)
Навіть якби равлик справді знищував себе, проповзаючи дедалі більшу відстань, його існування тривало б у сліді. Шлях – як можливість чесно ставити питання, відшукуючи межі своєї ідентичності – виявляється цінніший за можливість сталої відповіді.

Comments

[dziga-ya.livejournal.com]

о! Чудово! Вдома куплю:)

[pocketfull-of.livejournal.com]

Мене Озік дико-дико тішила! Тепер хочу добратися ще й до її прози, а не лише до есеїстики.