nonresident alien

З'їздила на невеличку аспірантську славістичну конференцію в один дуже шанований американський університет (names redacted to protect the guilty). Від початку все заповідалося дуже добре, перед залізничною станцією в Бостоні побачила кумедне вуличне мистецтво, на вокзалі грав геть непоганий джазовий квартет, потяг нагадав мені про Ірландію, яку я об'їздила залізницею й була дуже щаслива, а на місці поселилася в подруги з того університету: в неї живуть два гекони, три кішки й дуже доброзичливий крихітний бостонський тер'єр, який вилизує гостям соплі з носа, якщо дотягнеться.
Те вуличне мистецтво (якщо не видно, то це - повністю розмальована стіна будинку):


А от на конференції все пішло не так. Я - як той чувак з альбатросом на шиї, в якого є улюблена мулька; я би вже й рада ніколи більше не говорити про російський культурний імперіалізм, але для того треба, щоб росіяни врешті навчилися мирно гратися в пісочниці з іншими дітьми, а з тим бувають проблеми.
Вже на початку конференції аспірант з кафедри-організатора - пише пером, пляшечка атраменту в кишені сорочки, "я переймаю долю тих, кого досліджую: пишу про Мандельштама і мене цькують", бузковий вельветовий піджак і бузкова сорочка, а під тим спортивні штани-трєніки і кросівки - сказав мені:
- За перебудови казали "Руки геть від Леніна", а тепер треба казати - "Руки геть від Сталіна". У нього був красивий голос і сексі-вуса.
Я подумала, що він просто не дуже вдало жартує, тож підтримала тему - щось на кшталт "Ага, сексі-сексі, а пара геноцидів туди-пара геноцидів сюди нічого не міняють". Він суворо подивився на мене і сказав:
- Нам краще не розвивати цю тему, щоб не посваритися.
Я подумала, що високодуховні мальчікі - це діагноз, тож навіть не сильно здивувалася. А потім стало весело.
Очевидно, я єдина представляла неросійські слов'янські літератури, тому що американська славістика - це русистика і тільки зрідка якісь іще недобитки. Тема в мене, здавалося б, була максимально далека від конфліктів: апокаліптичні мотиви як вплив ранішої літописної традиції в "Історії Русів". Але й цього вистачило! Тут треба зазначити, що тема конференції була - "Обсесії". Відчитала, значить, я свою промову, слово бере дискутант - старшого віку професор з кафедри-організатора:
- Виступ відповідає темі конференції - у доповідачки обсесія націоналізмом. Як можна сказати, що "Історія Русів" - про історію України, якщо України тоді не існувало, а була територія Росії, Польщі, Німеччини? Як можна сказати, що "Повість врем'яних літ" вплинула на українську літературну традицію, якщо української літератури тоді не існувало, а Київ взагалі був варязьким містом, де слов'яни були хіба коханками? От у князя Володимира було 20 коханок. А взагалі, чому це тут тільки про українських козаків, якщо були ще донські козаки, які виступали проти них?
У мене брови вже навіть не вгору повзуть, а просто повзають колами по обличчю, а він все вєщає та й вєщає. Вже краєм вуха чую "Уявляєте, оце видали українською три томи Прокоповича, як так можна, якщо він писав старослов'янською і соромився свого українського походження? І взагалі, росіяни теж постраждали від радянського уряду - мене от на вулицях Праги в дитинстві били за те, що я росіянин!" (нагадую, тема виступу - "Історія русів", нічого про радянські часи я не казала взагалі). В той момент, чесно кажучи, моя реакція приблизно зводиться до знаків оклику. Найцивілізованіша відповідь, яку я змогла вигадати, звучала врешті так:
- Спасибі, що поділилися своїми поглядами на історію, які взагалі не стосуються теми моєї доповіді. Власне, можу лише поставити контр-питання - вас так само обурює, коли "Повість врем'яних літ" вносять до антологій давньої літератури Росії, якої тоді також не існувало?
Сусід підсовує мені програмку, на якій великими літерами пише "Молодець". Після цієї панелі до мене почали підходити люди - співчувати, що вийшов такий невдалий досвід, і хвалити виступ (мене ще ніколи, здається, стільки не хвалили!). Професор і сам зрозумів, що брякнув щось не те, і підійшов потім:
- Не сприймайте особисто, мене справді били в Празі в дитинстві.
І знов завів волинку про пан-слов'янську дружбу. Я дивилася на цього дуже огрядного чоловіка далеко за 60, колекціонера давнього голландського мистецтва, всі погляди якого на історію задало те, що його били в дитинстві, і думала "йоб же ж, було за що", але сказала тільки "Мені шкода, що у вас було таке травматичне дитинство".
Сподіваюся, це назавжди лишиться найдивнішим конференційним досвідом у моєму житті.

(З кумедного запам'яталася дискусія, чи підпадає від парасольку queer theory текст про радянських героїв, які люблять трактор.)

Завтра зранку в похід, йо!
А тим часом розважаюся читанням літакценту (ні, речі, звісно, досі не спаковані).

Звідси про самогубство Місіми: "Через мить голова письменника лежала поряд із тілом спортсмена". Я майже певна, що і письменник, і спортмен - це одна особа, але формулювання феєрично смішне)))))

Тут читати перший абзац, якщо нерви не дорогі. Короткий переказ: пані рецензент виявила, що в Африці є література і що вона не гомогенна, страшенно цим хизується. Мені чомусь завжди здавалося, що представники постколоніальних країн якось краще мусять усвідомлювати проблєми інших постколоніальних країн і не ставитись до них зневажливо, а от упс.