nonresident alien

До Арсеналу в "Лаурусі" виходить монографія Максима Тарнавського "Нечуваний Нечуй" у перекладі yours truly. Ця книжка мене безмежно розчулила. Тарнавський знає, що саме на його плечах лежать небеса любові до Нечуя - відчуття, знайоме всім, хто має несправедливо призабутих чи недолюблених історичних улюбленців - і він несе цю любов з гідністю і ґрунтовністю.

Ось, скажімо, всі ми знаємо анекдот авторства Сергія Єфремова, людини-робота, про те, як Нечуй на своєму сімдесятому ювілеї підхопився з-за столу просто серед чийогось тосту, сказав, що вже десята і йому час спати, і пішов додому. І, здавалося, що нам до того анекдота? Врешті, ми любимо (чи не любимо) Нечуя не як party animal, а як письменника. Але ж це несправедливо, Нечуй за всіх покривджених заступався, за всіх малих рабів отих німих, недоладних диваків, дивних решток минулих епох, викинутих на берег історичними штормами, як вразливі морські потвори - Нечуй заступався за тих, хто не міг заступитися за себе сам, а тут вже сам Нечуй не може заступитися за себе, вразливий, як усі мертві. І ніхто не заступиться за Нечуя. Прикро і несправедливо.

Тож Тарнавський розлого пояснює, що не могло такого бути, наводячи детальний екскурс в історію і логістику організації подібних ювілеїв. Нечуй не міг встати просто серед чийогось тосту, бо тости зачитували на офіційній частині - вона була удень. Вечірня частина була нагодою для громади обговорити політичні справи за зачиненими дверима (шпиг чекав під дверима банкетної зали, перепитуючи засапаних кельнерів, кому належить яка репліка) - отже, Нечуй не зірвав своє свято, а пішов з частини, яка його вже не стосувалася. Отже, Єфремов щонайменше лукавить. (Насправді є простіший аргумент: Єфремов ненадійний свідок, бо він взагалі не був присутній на тому ювілеї. Він знає про нього з листа Чикаленка. Чикаленко цього анекдоту не розповідає, що відносить його ще далі в царини фольклорного.) І отаких анекдоток, від яких у мене стискається серце від безмежної ніжності до всіх диваків нашої прекрасної літератури, там багато-багато. Дуже раджу!

Крім того, у нас про прозу найчастіше говорять у термінах того, що вона репрезентує, а не в термінах того, як це зроблено - себто з багатьох нарисів навіть неясно, про красне письменство дослідник пише чи про інформативну статтю на вікіпедії. А Тарнавський еталонно працює саме з мовною матерією, зі зробленістю тексту, з тим, як улюблені тропи Нечуя (скажімо, тавтологічні конструкції, які йому тільки лінивий не закидав) стають семантично й естетично навантаженою частиною тексту. Дуже круто.

Я виписую слова, у Чикаленка от вполювала чудове народне визначення міражу в степах:
"В спеку в далечині здається, наче все пойняла вода, а в ній немов відбиваються дерева чи якісь забудовання. Люди кажуть, що то святий Петро вівці пасе."
Мені аж подих перехопило від цих овець святого Петра, які толочать полуденну імлу.
Раз вже мова зайшла про ідіоматику, я ніжно люблю формулу "богу душу винен", і то люблю її одразу в кількох мовах, які люблю - ще вона є в їдиші ("גאט די נשמה שולדיק") і в польській ("bogu ducha winien"). А у вас які ідіоми викликають невмотивовану ніжність?
Читаю зараз Тоні Джадта - він блискучий стиліст - а крім того, він усиновив певну кількість маловживаних слів давньогрецького походження, і я не знаю, хто ж тепер прихистить цих лінгвістичних сиріт після його смерті. Я рідко натрапляю в англійській на слова, які реально вперше бачу (не плутати зі словами, які сама не вживала б чи пам'ятаю про них лише те, що вони виповзли дев'ятого кола GRE), а в Джадта от вже аж два гапакси - fissiparous! irenic! Напевно, вони просто імігранти з якогось дискурсу, з яким я не перетинаюся, але. Англійська - це як будинок з привидами, де з пітьми до тебе тягнуться руки неймовірно точних слів. Може, тобі лише раз в житті знадобиться якесь таке слово у правильному стилістичному регістрі, лише в якусь коротку мить, коли від нього залежатиме все, і тоді ти втулиш якесь irenic як останній шматочок у паззл свідобудови, й все на якусь секунду буде абсолютно добре.

***

Ми останнім часом намагаємося здерти з Шевченка кожуха і смушеву шапку з таким завзяттям, мовби збираємося запихнути йому за халяву жменю м'ятих купюр. Ясно, звідки виростає цей літературознавчий стриптиз: який вбіса кожух? - питаємо ми, - яка вбіса смушева шапка? Це що вам тут, Геловін/Маланка/Пурім/потрібне додати? До коли це ми заковуватимемо нашу культуру в кайдани примітивного етнографізму? Шевченко-бо був людина високої на той час освіти і культури, людина фраку чи блузи художника, а кожух і смушева шапка - це для нього лише мистецький жест, один із багатьох. Наполягати на кожусі і смушевій шапці - це, можна сказати, контрреволюція.
І для мене настільки очевидна вже ця формула "кожух=контрреволюція, фрак=революція", що я сприймала кожух тільки як певну інерційну даність, кожух та й кожух. Дуже здивувалася (бо ніколи про це й не замислювалася), коли прочитала, що станом на 1912 рік фрак був очікуваним, а революцією були як раз кожух і смушева шапка. Тоді саме йшов конкурс на проект пам'ятника Шевченку (куди навіть Родена запрошували), і Чикаленко бідкається: "знов будуть проекти, на яких Шевченка виставлять якимось півінтелігентом - лакеєм чи відставним унтер-офіцером, або й пшютом з англійським проділом на голові, у фраку, з тросточкою в руці, чи в циліндрі, з закрученими вгору вусами та французькою борідкою, як це було на першому конкурсі. Не хотять люди зрозуміти, що Шевченко, як народній поет, повинен привертати увагу прохожого народу перше всього народнім убранням".
І я собі замислилася. В принципі, мені здається, український національний рух післяшевченківського часу був етично привабливий значною мірою з тих же причин, з яких тоді ж був привабливий соціалізм, себто як прициповий вибір говорити за найбільш упосліджених і безправних, за малих світу цього, за тих, в кого нічого й не було, крім їхніх кісток і їхньої темряви. За них, хоча й не від їхнього імені - бо ті, хто повністю належали до цієї спільноти, свідчити не могли - але все одно з позиції того, кому вже втрачати нічого - Шевченко приставляє богу до горла ніж, "Я так люблю мою Україну убогу, що прокляну святого Бога. За неї душу погублю", і тд, оце от усе.
Повертаючись до нашої нинішньої проблеми з фраком і кожухом: фрак - це, натомість, говоріння з позиції сильного (що, в принципі, нам зараз і треба). А от з кожуха смисли висипалися, як блохи, бо вже немає ніякої упокореної спільноти, належність до якої він би маркував. Взагалі, здається, вже не лишилося жодних явних візуальних маркерів належності до упокореної соціоекономічно спільноти (подумала тут про потерті трєнікі, але то, звісно, не те :) ).
Як варіант - лишається голе тіло, людство, зведене до свого найнижчого спільного знаменника, нагадування, що людина заслуговує на пошану до своєї людської гідності незалежно від громадянства, етнічності, досягнень абощо, просто за фактом буття у вразливому, недосконалому і минущому людському тілі. Крім того, нагадування, що будь-який культурний артефакт - це така гола лялька-вирізанка, якій можна вирізати різний одяг на зміну, саме такий, як тобі треба тієї миті, саме те, чого ти спраглий, бо твоя культура тебе береже і завжди стоїть між тобою і безоднею :)
Залучаю автопортрет Шевченка, де він здер з себе кожух. У примірнику "Шевченка, якого ми не знаємо", що належить Гарвардському українознавчому інститутові, цю ілюстрацію вирвали. Цікаво, чому - в мене є кілька припущень щодо мети невідомого хулігана, ці припущення суперечливі :)


( Read more... )

Ті, з ким ми френди на фейсбуці, це все вже читали, але собі для історії зберу й тут :)


Всі мої друзі скаржаться на складне життя української інтеліґенції (ваші, напевно, теж). Читаючи Чикаленка, розумію, що українській інтеліґенції завжди було складно - але проблеми були геть інші. Скажімо, на початку ХХ століття українська інтеліґенція в лиці Чикаленка потерпала від того, що українська культура не була до кінця відірвана від народного субстрату, і тому з субстратом доводилося здійснювати комунікативні акти. Скажімо, приходить Чикаленко послухати кобзаря Вересая, який "не мав тоді вже ні зубів, ні голосу, а тому не співав, а скоріше речитативно шамкав". "В одну з павз, - пише Чикаленко, - коли дружина Лисенка, дуже симпатична Ольга Антоновна, переказала, щоб дівчата привели Вересая до столової чай пити, то панни, як сороки, заскреготали:
- Діду, діду, чаю пить, чаю пить!
- Ось цитьте бо, послухайте, що я вам скажу: мені старому якби чарку горілки, бо від того чаю тільки сцять хочеться!
Панни зробили вигляд, що не дочули".
Або от, скажімо, молодий представник українського креаклу зламу століть, захопившись радикальними російськими рухами, ходить в народ, працює руками - але "не міг там відвикнути від зубної щіточки, і, заховавшись десь, ранками чистив зуби".
І тут я зітхнула з полегшею: так, нині українській інтеліґенції платять мало, від сучукрліту очі інколи евакуйовуються з черепа, в гуманітарних науках білі плями плавно перетікають в чорні діри - зате ніхто, жодна собака не відбиратиме у вас зубну щітку!
***
( Read more... )

У мене пам'ять, як в золотої рибки, а на фейсбучику система пошуку ще гірша, ніж у мене пам'ять. Тож вирішила дублювати дописи звідти сюди, щоб потім на старості внукам читати абощо:)

Коло дисертації й укрліту:
Напевно, у кожної з нас є такі друзі, які з'являються на обрії, виключно аби розповісти, як усе погано. Так і кажуть: привіт, давай зустрінемось, я розповім, як усе погано. Бездоганним ГОСТ-івським взірцем такого друга був Василь Стефаник. Пишуть йому друзі: Василю, як ти-що ти?
А Стефаник такий: У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у ріці свою дівчинку. Він хотів утопити і старшу, але випросилася.
Я не перебільшую, він справді звітувався про життя "Новиною". Себто це ми з дистанції бачимо, що чувак геніальний письменник, а для його друзів, напевно, це був мрачний мудак, який звітувався про життя цитатами з кримінальної хроніки. Що, втім, чекати від чоловіка, який починає свою автобіографію з довгого списку родичів, які померли тяжко, рано, у страшних муках?
Відтоді, як я прочитала листування Стефаника, я вимірюю своїх похмурих друзів у мілістефаниках. "Давай зустрінемося, я розкажу, як мене кинув хлопець"? 2 мілістефаники. "Давай зустрінемося, я розкажу, що зраданасзливають"? 5 мілістефаників, I can cope with that.
~
( Read more... )

Життя та інші неприємності:
У парку Шевченка бачила, як сильно татуйований чувак з повністю набитими рукавами годує чорничним морозивом-ріжком старенького тхора, і ніжно втирає йому мордочку серветкою.
( Read more... )

В англомовних блогах періодично бачу тему - по середах звітуватися про прочитане. Я теж тут періодично так намагалася, але лінощі сильніші за мене. But past performance is no guarantee of future results! Тому спробую ще раз, тим паче, про цього тижня про більшість текстів уже звітувалася на ґудрідз. Отже, цього тижня прочитано:

Переписка Михайла Драгоманова з Наталією Кобринською (1893—1895)
Читати листування Драгоманова - спірне задоволення. Інколи то цікавий інтелектуальний спаринг (листування з Грінченком, скажімо). А інколи він нічого по суті не пише, крім свого стандартного "...і тільки я Д'Артаньян стою в білому" і "а чому ви робите не те, що я вам сказав, а те, що самі хочете? невже неясно, що все, що не від мене - повна хуйня?" - а таку дозу second-hand embarrassment мені вчитати тяжко. На жаль, доки не прочитаєш, не знатимеш, чи кожна конкретна добірка - то перший випадок чи другий. З Кобринською - очевидно, другий.

"Stories of the Soviet Experience: Memoirs, Diaries, Dreams" by Irina Paperno
Наприкінці 80-х-на початку 90х почався меморіальний бум: всі, хто хоч якось могли тримати в руках олівець чи ручку - від дисидентів чи офіційних митців, що почали стрімко й собі шитися в дисиденти, до напівписьменних селян - почали гарячково видавати/здавати в архіви мемуари, вписуючи свою індивідуальну долю в колективну історію. Паперно намагається поєднати аналіз самого цього феномену з детальнішим прочитанням стратегій конкретних авторів (стратегії, врешті, стверджує вона, для цілого феномену були більш-менш спільні); розглядає і видавничу інфраструктуру навколо цього (скажімо, як редактори працювали з текстами напівписьменних авторів і конструювали "маленьку людину"). На жаль, поставлені авторкою питання цікавіші, ніж кінцевий текст: бо текст значною мірою описовий і радше, як то кажуть, вводить тексти до (англомовного) наукового обігу, аніж робить із ними щось цікаве.

Прослухала в аудіоваріанті, пересуваючись містом: "Black Powder War" (Temeraire #3) by Naomi Novik - колись уже читала (здається, перші чотири книги? можливо, п'ять? нічо не пам'ятаю), аж раптом зрозуміла, що цього року виходить останній, дев'ятий том. То повільненько переслуховую. Дуже миле історичне фентезі про наполеонівські війни, але з драконами. Саммері: невротичному джентльмену з непорушними уявленнями про добро, зло і служіння королю - раптом перепадає дракон з мріями про соціальний активізм, рівність, свободу, братерство і доступ до середньої освіти незалежно від біологічного виду. Hijinks, existential crises, and transatlantic flights ensue.

"Trigger Warning: Short Fictions and Disturbances" by Neil Gaiman
Найновіша збірка оповідань Геймана, тільки 2 лютого вийшла. Я люблю Геймана і читала в нього майже все, але конкретно ця збірка в масі своїй - ну ніяк, та це "ніяк" ще й приправлене мотиваційними фразочками, які я й на фейсбуку промотую, не кажучи вже про небажання з ними перетнутися в книжках, придбаних за кровно зароблені :-/.
Ну, скажімо, в передмові Гейман пише, як щоразу зависає на фразі "Вдягніть маску, перш ніж допомагати іншим" у інструктажах з безпеки перед польотом - у цьому йому вчувається якийсь коан. Якщо це й коан, то якийсь плоскуватий (як і вся та частина передмови). Але він демонструє прийом, на якому тримається ціла збірка: взяти фразу чи образ, зачовгані від довгого вжитку настільки, що до них ніхто вже й не дослухається. Витягнути з контексту. Вуаля. (Щоб не спойлерити конкретно цю збірку, проілюструю гейманівським оповіданням з давнішої збірки: ну, всі ми знаємо сюжет Білосніжки, так? І тільки Гейман ставить до нього логічне питання: ви ж усі розумієте, як називається бліда істота з кривавим рум'янцем, що лежить у труні, так?) При цьому важлива й тема масок: добра половина, як не більше, оповідань у збірці тримаються на невизначеності ідентичності оповідача чи його співрозмовника. Це не йде, до речі, збірці на користь, бо в результаті оповідання тримається на цьому пуанті, як анекдот, і ця структура повторюється знову і знову і знову, доки читач не переходить від фейспалму до хеддеску. Але частина оповідань дуже класні!
Натомість - всі вірші, включені до збірки, дуже погані. Найкраще це підсумовує автор рецензії у Guardian: "it is supposed to be a “scary” poem but the only thing scary about the poetry in this collection is its inclusion."

В межах програми "змусити себе читати італійською": 2 і 3 томи "Пандемоніуму" Іми Ічіко.

(щоб не здавалося, що я тільки те й роблю, що фігню читаю: я ще викладаю! і за останні 10 днів переклала 70 сторінок нинішнього перекладу-який-поки-не-можна-називати! і подивилася три фільми! і навіть інколи спілкувалася з людьми.)


Що читаю зараз:
"Аз" Ірини Шувалової
"Postmodern Genres", упорядник Марджорі Перлофф
"Empire of Ivory" (Temeraire, #4) by Naomi Novik (аудіо)
"Księgi Jakubowe" Ольги Токарчук (ооооо, цей пункт доооовго висітемо у каррентному чтиві, епічного обсягу том)

Я взагалі не вмію просто вивчити правила мови і їх застосовувати. Коли я бачу якесь [-vo, -vi, -va, -vamo, -vate, -vano - скажімо, закінчення італійського імперфекту], ноги стають желейні, а на душі холоне. Думаю, це якісь психологічні штуки, врешті, в мене все ок із пам'яттю, але факт лишається фактом: мови я вчу неефективно, просто дуже багато ними читаючи і з того якось виводячи правила (або не виводячи: навіть живучи певний час в англомовному середовищі й дуже добре пишучи англійською, фактично на нейтівському рівні - я не можу пояснити певні конструкції, лише знаю, що в такому контексті приблизно мають бути саме вони *фейспалм*). Тому до нормального рівня я змогла довести лише ті мови, читання якими у великій кількості вдалося вписати в щоденне життя. В мене добра англійська, бо я кілька років не читала нічого, крім фентезі, а що в родині до фентезі ставилися скептично, з почуття вини я переконала себе читати фентезі лише англійською, щоб хоч якась користь. Їдиш я підтягнула так: о п'ятій ранку на сайті єдиної щоденної їдишомовної газети з'являються нові статті. Я дозволяю собі не вставати одразу, а полежати під теплою ковдрою іще трохи, якщо я при цьому читаю ті статті їдишем. Польську я вивчила, бо мама привозила з Польщі гарні журнальчики про тварин.
Коротше, зараз я намагаюся вчити італійську, читаючи італійські переклади манги. Комікси - це взагалі чудова тема для вивчення мов: багато слів видно з контексту. Зараз перечитую вже читану колись англійською "Hyakki Yakoushou" (інколи перекладають як "Selected Pandemonium") Іми Ічіко, краса неймовірна. Ось, скажімо, кілька сторінок з артбуку:

Сюжет мене також тішить. Формально кажучи, воно про хлопчика з надприродніми здібностями, що начебто не звістує нічого оригінального, але сюжет засновано не на боях-пригодах-порятунку світу, а на дрібномістечкових забобонах. Себто магія там - не ефектний і ефективний спосіб розв'язання проблем, а радше те, що наповзає із малих фольклорних форм, биличок, дитячих жахалочок. І дія розгортається в селі, де всі всіх знають, плітки різні ходять, і десь до пліток домішується щось надприроднє (рівня "тій родині украй не щастить, може, їх зурочив хто?") - але ніхто, крім головного героя, який може бачити різних домовиків і всяку таку наволоч, не сприймає то всерйоз.

А як ви вчите іноземні мови?

Бувають комічні миті, коли усвідомлюєш: у тих аспектах життя, які зачепила профдеформація, підтримати нормальний діалог ти вже не здатна. Скажімо, п'ємо вчора теплим товариством. Із алкогольною кришталевою ясністю розумію, що саме-цієї-миті-негайно мушу поділитися із навколишніми чудовою книжечкою, яку зараз читаю. Навколишні розуміють, що легше піддатися, аніж позбутися мене на якийсь інший спосіб, і кажуть - ну добре, який вірш тут твій улюблений?
Я зависаю, вибираю якийсь один і кажу: "От в цьому чудовий перехід від ямба до анапесту". Опустимо завісу милосердя над.
Розкажіть про такі миті у вас!

1) Сиджу на пересадці у Хітроу, вперше в житті ловлю себе на великій ніжності до американської культури спілкування. У Бостоні всі, хто перевіряють паспорт, бажають тобі гарних свят і ти їм того ж, чувак на паспортному контролі сприкрено питає, чому я відмовилася від прикольної стрижки, яка в мене була в паспорті, і взагалі, спілкуватися-спілкуватися-спілкуватися - чи просто перекинутися парою фраз із незнайомцями - там ок. Попри всю мою британофілію, Хітроу на цьому тлі - мрачняк-мрачняк. І навіть сек'юріті в них параноїдальніше, ніж у США. Все-таки для мене дуже добре, що на пхд я птрапила до США, а не до Британії, США на мене добре впливають.
1.5) Але Брітіш Ерлайнз розчулили до сліз, дозволивши безкоштовно провезти додаткову величезну валізу гуманітарки, яку зібрали чудові бостонські волонтери для солдатів.
2) Питаю в кафе в цьому ж Хітроу, чи є в них соєве молоко в каву. На менее дивляться украй скептично, кажуть: такого не тримаємо, є знежирене, тіпа валіть, хіпстери кінчені. (замовляю при цьому набір "вдаримо холестерином по здоровому глузду" (деруни-омлет-два бекони). В Америці нерозуміння викликав би як раз такий сніданок, а не соєве молоко. Привіт, рідна Європа.
(При всій моїй нелюбові до Хітроу, я вже обросла в ньому кафе, де я щоразу замовляю конкретний сніданок. А ще тут безкоштовного вай-фаю стали давати аж 4 години, а не 45 хв, як раніше!)
3) Вже годин за 5 буду вдома!

Поводир (2014)
Режисер: Олесь Санін
Актори: Антон Святослав Грін, Станіслав Боклан, Джеф Барел, Джамала
Трейлер
Ішла на фільм, очікуючи найгіршого - по-перше, начитавшись ваших, друзі, відгуків, по-друге, я досі не оговталася від травми перегляду "Того, хто пройшов крізь вогонь", до якого й за півтора роки не спромоглася підібрати цензурних епітетів.
За результатами перегляду маю сказати: мені треба знайти собі інших друзів)))) друзі, може, ви перебиваєтеся з Бергмана на Бунюеля, а я дивлюся по 2+ одиниці масового продукту на тиждень, але на мій хлопський розум - цілком класне кіно, ви шо, не гірше за західноєвропейські продукти того ж жанру. Просто не треба до нього підступатися з вимогами інших жанрів.
По-перше, алелуя, у "Поводиря" хороші оператори (кадри з дзеркалами, иии!). По-друге, алелуя, там є прикольні знахідки з монтажем (наприклад, швидке чергування: ноги чувака, що танцює степ, у світлій-світлій залі, де джаз, шампан і гламур // нквд-исти вриваються в приміщення і біжать сходами // пише останню записку тамтешній відповідник Скрипника). По-третє, вмонтований у матеріал надрив старанно розбавляють комічними сценами (наприклад, чудовий Компаніченко з антирадянськими пісеньками); взагалі, на мій хлопський розум, усе гаразд з ритмом фільму.
По-четверте, історичний ревізіонізм. Про цей фільм як епос вам розкажуть інші (це є, це класно), а я вам розкажу про те, що там з історією. Мартирологічна версія української історії, яку так модно зараз лаяти (але це грррр для іншої розмови), полягає в тому, що живуть собі українці, і варто їм почати між собою лаятися, як приходить якесь хуйло і їх пиздить. Здається - все, вимерли українці. Аж потім, за метафорою чудового поета Лишеги, сонечко трошки пригріє, травичка зазеленіє, весна надійде - й українці, як таргани, знов вилазять із якихось шпаринок. І знов - ну лаятися, і знов якесь хуйло тут як тут.
Так от: у "Поводирі" українці - не тільки незмінні жертви, але й злочинці також. Голова колгоспу, що братиме участь у організації Голодомору? У вишиванці, щоб ви й не сумнівалися. Головний негідник-нквдист, організатор репресій і Голодомору? Україномовний, воював за УНР, але потім, щоб не бути жертвою, стає злочинцем. (Між іншим, от: спротив проти пам'яті про наші жертви - і багато критики цього фільму - мені здається, відрухове небажання почуватися жертвою, як в ранні дні існування Ізраїлю там була нехіть до тих, хто вижити не зумів, їдишомовної штетлової культури.) Як казав був Кундера, протистояння людини й тоталітарної системи - це протистояння пам'яті й забуття. Тому цей фільм організований довкола кобзарів - кобзарі від перших днів модерної української культури є метафорою культурного архіву, пам'яті (це ще до Шевченка у харківських романтиків було) - і ця метафора так глибоко сидить у нашому культурному багажі, що на неї відгукуєшся автоматично, не конче рефлексуючи. Це фільм - про нашу пам'ять і непам'ять. Зокрема - про відповідальність перед тими, хто не дожив, щоб розповісти свою історію. Але найстрашніше в непам'яті, за версією фільму, не те, що ти можеш знову стати жертвою, як ті, кого ти не пам'ятаєш; найстрашніше в непам'яті - те, що можеш стати злочинцем. І це, друзі мої, по-моєму, прекрасно.
Чи є смішні кітчеві лажі з серії "давайте зробимо красиво, відключивши логіку"? Є. Ржала, як гієна, від режисерської ідеї послати героїв займатися сексом в озері в листопаді. Чи от, скажімо, неясно, з чого живе лав інтерест головного героя (хата серед поля, не при селі, і при цьому без городів - святим духом вона живиться, чи що?). І т.д. Але кількість ляпів - цілком в межах середньої по палаті, і знахідки для мене компенсували ці ляпи.

Camp X-Ray (2014)
Режисер: Peter Sattler
Актори: Kristen Stewart, Peyman Moaadi, Lane Garrison
Трейлер
"Camp X-Ray" - маленьке, але геть непогане фестивальне кіно, яке в широкий прокат, здається, не потрапило взагалі (принаймні, до ліберального Бостона - здавалося б, гнізда цільової авдиторії - його точно не довезли). Позиціонується, бодай з трейлеру, як любовна історія; насправді - фільма про Стенфордський експеримент. Основу Стенфордського експерименту знають усі: якщо нормальних середньостатистичних людей з вулиці, без психологічних відхилень і чогось такого - коротше кажучи, нас із вами - запросити взяти участь у рольовій грі-імітації в'язниці, то вже за лічені дні "тюремники" починають поводитися як тюремники й робити речі, яких у нормальному житті не робили б. Так от: справжні тюремники теж починають з нормального життя - нагадують автори фільму.
Сюжет такий: маленька ідеалістка, яку грає Кірстен Стюарт, вербується в армію, щоб зробити щось важливе. Замість цього її посилають охороняти військову в'язницю Ґвантанамо. Ґвантанамо (і низка неофіційних black sites, де все іще веселіше) - давня пляма на репутації США у правозахисних колах: регулярні повідомлення про тортури, довгі позасудові затримання, непевний юридичний статус затриманих, які відтак не можуть претендувати на захист. "Їх треба називати затриманими, всі повторили, за-три-ма-ни-ми", - кричить сержант новобранцям на початку фільму. "А чому не можна називати їх полоненими?" - перепитує новобранець. "Тю, канєшно, бо на полонених поширюється Женевська конвенція, а на затриманих - ні", - уточнює головна героїня.
І тут вона зустрічає затриманого багато років тому чувака, який так там і сидить без суду й слідства. Він не виконує наказів тюремників, бо цим він визнав би їхнє право віддавати йому наказати - але за це він розплачується регулярними приниженнями і тортурами. Він намагається не збожеволіти й зберегти свою ідентичність, не зведену до статусу затриманого 471, і людський, не зведений до дисциплінування контакт із головною героїнею йому в цьому помагає. Їй же спілкування з ним не дає скотитися до тієї точки, за якою в затриманих перестаєш бачити людську істоту.
Фільм, може, й не шедевр, але якісний, клаустрофобський і з добрими акторами. Затриманого 471 грає блискучий Пейман Моааді, якого ширший загал знає з фільмів Фаргаді; головну героїню - КСтю, яка мала нещастя свого часу зіграти головну роль у "Сутінках" і я не певна, чи її кар'єра від цього хоч колись оговтається. Грати вона, коли є що, цілком вміє, як свідчить "Camp X-Ray".


*
Щоб, як то водиться, двічі не вставати - чудова ілюстрація до теми Стенфордського експерименту. Про те, що поліцейська держава робить із мізками навіть тих, хто наче номінально проти системи (АКА без тривалого періоду денацифікації значна частина росіян просто страшна - навіть ті, хто вважають себе правозахисниками і лібералами; ахтунг: не ведіться на провокації, не вважайте їх правозахисниками і лібералами): стаття Юлії Латиніної про події у Фергюсоні. Юлія Латиніна - типу правозахисниця, отримує західні плюшки від позиціонування себе як правозахисниці в Росії, і учасниця того дебільного конгресу про українсько-російське порозуміння. Тримайте в голові слово "правозахисниця", читаючи статтю.
Промотуємо її незнання американського контексту, то таке. Справа у Фергюсоні стала останньою краплею в тому, що стосується вибіркового і часто позасудового правосуддя, приводом, а не причиною - накипало все довго (скажімо, можете погуглити ім'я Trayvon Martin). Стаття Латиніної, врешті, страшна й поза контекстом.
Що маємо в сухому залишку: двоє афроамериканських підлітків крадуть в магазині сигарилли на 48 доларів. Така крадіжка - це, по-мойму, навіть не термін у тюрмі у підсумку. Їх зупиняє коп. Один із підлітків - неозброєний, зауважмо, це важливо - починає бійку з поліцейським. Попри те, що поліцейський у свідченнях потім порівнює це з нападом демона, мед.огляд поліцейського не фіксує жодних ушкоджень, ані синців, ані подряпин, нічого. Напад на поліцейського - це вже ув'язнення. Але не смертна ж кара! Натомість поліцейський - коли підліток уже на певній відстані від нього, беззбройний і загрози не становить - стріляє в нього шість разів. Смертельним стає останній постріл, це наводить на думку, що мета була не зупинити, а таки убити. Копа, як то водиться в таких випадках, виправдовують, хоча процес виглядає дивнувато - див. коментарі судового юриста щодо натяжок у судовому слуханні.
Як це описує лібералка і правозахисниця Латиніна? А так, як людина в поліцейській державі. Стає на бік поліцейського; смакуючи, очорнює убитого - ату, так йому. Переходить до расистських і класистських узагальнень (на продуктових талонах, скажімо, в Америці опинитися нескладно - але для Латиніної це етична стигма), з яких випливає, що мало їх, оцих от, пиздили. Я не перебільшую, якщо вам не шкода очей, почитайте самі - вона натурально саме так і каже. Вона не бачить жодної проблеми в тому, що, на її думку, правосуддя заслуговують лише правильні на її думку люди (лише білі; лише достатньо заможні) - інші не заслужили, інших можна убивати, слова "перевищення міри самооборони" інших не стосується. Звичайно, то якийсь захисний психологічний механізм (магічне мислення штибу: якщо провести чітку межу між тими, хто має людські права, й тими, хто їх не має, так, щоб самій опинитися в першій категорії - то навіть у рідному мордорі зі мною нічого не станеться). Але якщо дозволяти собі дегуманізувати й відмовляти у базових правах солідній частині населення - якщо дозволяти сам цей механізм - не буде жодних гарантій захисту, якщо хтось інший пересуне межі людського так, щоб за ними опинилася вже ти. І тому від таких правозахисників треба швидко-швидко чеберяти на протилежний бік вулиці, а то хто зна, де в них сьогодні пролягає межа людського - може, ти вже за нею?
А тепер я піду і промию собі очі з милом.