Поводир (2014)
Dec. 7th, 2014 07:52 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
pocketfull_ofПоводир (2014)
Режисер: Олесь Санін
Актори: Антон Святослав Грін, Станіслав Боклан, Джеф Барел, Джамала
Трейлер
Ішла на фільм, очікуючи найгіршого - по-перше, начитавшись ваших, друзі, відгуків, по-друге, я досі не оговталася від травми перегляду "Того, хто пройшов крізь вогонь", до якого й за півтора роки не спромоглася підібрати цензурних епітетів.
За результатами перегляду маю сказати:мені треба знайти собі інших друзів)))) друзі, може, ви перебиваєтеся з Бергмана на Бунюеля, а я дивлюся по 2+ одиниці масового продукту на тиждень, але на мій хлопський розум - цілком класне кіно, ви шо, не гірше за західноєвропейські продукти того ж жанру. Просто не треба до нього підступатися з вимогами інших жанрів.
По-перше, алелуя, у "Поводиря" хороші оператори (кадри з дзеркалами, иии!). По-друге, алелуя, там є прикольні знахідки з монтажем (наприклад, швидке чергування: ноги чувака, що танцює степ, у світлій-світлій залі, де джаз, шампан і гламур // нквд-исти вриваються в приміщення і біжать сходами // пише останню записку тамтешній відповідник Скрипника). По-третє, вмонтований у матеріал надрив старанно розбавляють комічними сценами (наприклад, чудовий Компаніченко з антирадянськими пісеньками); взагалі, на мій хлопський розум, усе гаразд з ритмом фільму.
По-четверте, історичний ревізіонізм. Про цей фільм як епос вам розкажуть інші (це є, це класно), а я вам розкажу про те, що там з історією. Мартирологічна версія української історії, яку так модно зараз лаяти (але це грррр для іншої розмови), полягає в тому, що живуть собі українці, і варто їм почати між собою лаятися, як приходить якесь хуйло і їх пиздить. Здається - все, вимерли українці. Аж потім, за метафорою чудового поета Лишеги, сонечко трошки пригріє, травичка зазеленіє, весна надійде - й українці, як таргани, знов вилазять із якихось шпаринок. І знов - ну лаятися, і знов якесь хуйло тут як тут.
Так от: у "Поводирі" українці - не тільки незмінні жертви, але й злочинці також. Голова колгоспу, що братиме участь у організації Голодомору? У вишиванці, щоб ви й не сумнівалися. Головний негідник-нквдист, організатор репресій і Голодомору? Україномовний, воював за УНР, але потім, щоб не бути жертвою, стає злочинцем. (Між іншим, от: спротив проти пам'яті про наші жертви - і багато критики цього фільму - мені здається, відрухове небажання почуватися жертвою, як в ранні дні існування Ізраїлю там була нехіть до тих, хто вижити не зумів, їдишомовної штетлової культури.) Як казав був Кундера, протистояння людини й тоталітарної системи - це протистояння пам'яті й забуття. Тому цей фільм організований довкола кобзарів - кобзарі від перших днів модерної української культури є метафорою культурного архіву, пам'яті (це ще до Шевченка у харківських романтиків було) - і ця метафора так глибоко сидить у нашому культурному багажі, що на неї відгукуєшся автоматично, не конче рефлексуючи. Це фільм - про нашу пам'ять і непам'ять. Зокрема - про відповідальність перед тими, хто не дожив, щоб розповісти свою історію. Але найстрашніше в непам'яті, за версією фільму, не те, що ти можеш знову стати жертвою, як ті, кого ти не пам'ятаєш; найстрашніше в непам'яті - те, що можеш стати злочинцем. І це, друзі мої, по-моєму, прекрасно.
Чи є смішні кітчеві лажі з серії "давайте зробимо красиво, відключивши логіку"? Є. Ржала, як гієна, від режисерської ідеї послати героїв займатися сексом в озері в листопаді. Чи от, скажімо, неясно, з чого живе лав інтерест головного героя (хата серед поля, не при селі, і при цьому без городів - святим духом вона живиться, чи що?). І т.д. Але кількість ляпів - цілком в межах середньої по палаті, і знахідки для мене компенсували ці ляпи.
Режисер: Олесь Санін
Актори: Антон Святослав Грін, Станіслав Боклан, Джеф Барел, Джамала
Трейлер
Ішла на фільм, очікуючи найгіршого - по-перше, начитавшись ваших, друзі, відгуків, по-друге, я досі не оговталася від травми перегляду "Того, хто пройшов крізь вогонь", до якого й за півтора роки не спромоглася підібрати цензурних епітетів.
За результатами перегляду маю сказати:
По-перше, алелуя, у "Поводиря" хороші оператори (кадри з дзеркалами, иии!). По-друге, алелуя, там є прикольні знахідки з монтажем (наприклад, швидке чергування: ноги чувака, що танцює степ, у світлій-світлій залі, де джаз, шампан і гламур // нквд-исти вриваються в приміщення і біжать сходами // пише останню записку тамтешній відповідник Скрипника). По-третє, вмонтований у матеріал надрив старанно розбавляють комічними сценами (наприклад, чудовий Компаніченко з антирадянськими пісеньками); взагалі, на мій хлопський розум, усе гаразд з ритмом фільму.
По-четверте, історичний ревізіонізм. Про цей фільм як епос вам розкажуть інші (це є, це класно), а я вам розкажу про те, що там з історією. Мартирологічна версія української історії, яку так модно зараз лаяти (але це грррр для іншої розмови), полягає в тому, що живуть собі українці, і варто їм почати між собою лаятися, як приходить якесь хуйло і їх пиздить. Здається - все, вимерли українці. Аж потім, за метафорою чудового поета Лишеги, сонечко трошки пригріє, травичка зазеленіє, весна надійде - й українці, як таргани, знов вилазять із якихось шпаринок. І знов - ну лаятися, і знов якесь хуйло тут як тут.
Так от: у "Поводирі" українці - не тільки незмінні жертви, але й злочинці також. Голова колгоспу, що братиме участь у організації Голодомору? У вишиванці, щоб ви й не сумнівалися. Головний негідник-нквдист, організатор репресій і Голодомору? Україномовний, воював за УНР, але потім, щоб не бути жертвою, стає злочинцем. (Між іншим, от: спротив проти пам'яті про наші жертви - і багато критики цього фільму - мені здається, відрухове небажання почуватися жертвою, як в ранні дні існування Ізраїлю там була нехіть до тих, хто вижити не зумів, їдишомовної штетлової культури.) Як казав був Кундера, протистояння людини й тоталітарної системи - це протистояння пам'яті й забуття. Тому цей фільм організований довкола кобзарів - кобзарі від перших днів модерної української культури є метафорою культурного архіву, пам'яті (це ще до Шевченка у харківських романтиків було) - і ця метафора так глибоко сидить у нашому культурному багажі, що на неї відгукуєшся автоматично, не конче рефлексуючи. Це фільм - про нашу пам'ять і непам'ять. Зокрема - про відповідальність перед тими, хто не дожив, щоб розповісти свою історію. Але найстрашніше в непам'яті, за версією фільму, не те, що ти можеш знову стати жертвою, як ті, кого ти не пам'ятаєш; найстрашніше в непам'яті - те, що можеш стати злочинцем. І це, друзі мої, по-моєму, прекрасно.
Чи є смішні кітчеві лажі з серії "давайте зробимо красиво, відключивши логіку"? Є. Ржала, як гієна, від режисерської ідеї послати героїв займатися сексом в озері в листопаді. Чи от, скажімо, неясно, з чого живе лав інтерест головного героя (хата серед поля, не при селі, і при цьому без городів - святим духом вона живиться, чи що?). І т.д. Але кількість ляпів - цілком в межах середньої по палаті, і знахідки для мене компенсували ці ляпи.
