nonresident alien

(буду сюди копіювати відгуки на прочитане з goodreads)

У 1845 році два британські кораблі - один "Жах", а другий "Пекло" - вирушають на пошуки Північно-західного проходу з Атлантичного до Тихого океану (понад Канадою, повз те, що тоді ще вважалося північним континентом). Вони споряджені за останнім словом техніки, обладнані надсучасними двигунами, і мають запаси харчів на 4 роки (якщо не заощаджувати) чи й на всі 7 (якщо заощаджувати). Спойлер: коли кораблі називали, то як у воду дивилися. Експедиція Франкліна зникає у кризі й темряві. Північно-західний прохід відкриють лише у 1850 році, а погризені кісточки учасників експедиції збирають по північному узбережжю Канади аж донині.

Корабель її королівської величності "Terror" у льодах

Загалом, з того, що познаходили згодом, картина така: провівши зиму 1845/46 десь там, де й мали це зробити за початковим маршуртом, кораблі чомусь рушають різко на південь, і вже у вересні 1846 року застрягають у кризі біля острова Короля Вільяма. Перезимувавши там, навесні 1847 року Франклін (капітан експедиції і капітан HMS Erebus) лишає на острові записку - "Все добре", але крига не сходить, і кораблі лишаються на тому ж місці до весни 1848 року. Навесні 1848 року на полях тої ж записки додають значно гірші новини: померло 24 члени команди (включно з Франкліном), решта полишить кораблі і вибиратиметься пішки до узбережжя Канади (транскрипт записок англійською). Далі знайдено кілька таборів (у деяких до 30 скелетів у різних стадіях розпакованості, з cut-marks "consistent with de-fleshing", а частина "bones had signs of breakage and 'pot polishing,' which occurs when the ends of bones heated in boiling water rub against the cooking pot they are placed in", which "typically occurs in the end stage of cannibalism, when starving people extract the marrow to eke out the last bit of calories and nutrition they can" - я це так розлого цитую, бо мене вразило, що каннібалізм настільки поширений, що можна говорити, які речі "типово трапляються на його останніх стадіях"). При цьому групи, у найкращих традиціях фільмів жахів, кілька разів розділяються, а хтось повертається до корабля і таки пропливає на ньому ще кількасот миль на південь, де він і лежить донині на дні затоки - його виявили допіру в 2014 році. Мапа з вікіпедії - Ден Сіммонс дуже старається привести всіх героїв саме в ту точку, де їх врешті знайдено, але врешті й він подекуди здіймає руки д'горі і скрушно констатує "нє, я в натурі без поняття, чого їх туди понесло":

Ден Сіммонс проштудіював, здається, усе, що було відомо про експедицію, включно зі списками того, які саме консервовані супи вони запасали на довгу зиму, включно з технічними особливостями двигунів, включно з десятками видів криги, з якою вони жили і помирали - і він чіпляється за ці відомості хваткою бульдога й нічого не лишає поза кадром, отже, й читач дізнається, звідки привезли дуб, з якого зроблена обшивка корабля, як саме вона зроблена, скільки і яких було шлюпок, і тд, і тп. В цьому плані це дуже архаїчний текст, який несе на собі відбитки масних пальців Жюля Верна. Ефект виходить дивний, бо експедиція Франкліна (і Жюль Верн) продукт однієї епохи з одним набором переконань, а от Сіммонс - вже геть іншої, і час, що їх розділяє, як мінімум (а) підважив позитивізм; (б) підважив віру в неминучість прогресу; (в) підважив віру в раціональність-цивілізованість людства; (г) підважив віру в цивілізуючу місію білого чоловіка; і т.д., і т.п. І Сіммонс цього цілком свідомий, і тому текст виходить доволі розхристаний: з одного боку в нас ці довгі енциклопедичні списки - а з іншого космогонічні міфи малих північних народів і гігантські білі ведмеді каннібали, ок норм. До гігантських білих ведмедів у мене, до речі, навіть питань нема (по-суті, вони виступають метафорою нашої слабкості і вразливості перед природою, яку, ми чомусь зверхньо вірили, можна і треба долати) - а от до зображення малих північних народів є. Тут Сіммонс ходить по тонкій кризі і ніжно треться об натрутненький штамп "магічного тубільця" - в принципі, з одного боку, саме інуїти врешті виявляються в нього носіями ідей sustainability, значно органічнішого співіснування з навколишнім світом і тд, але це не робить анітрохи менш штампом протиставлення раціонального-освіченого-цивілізованого білого чоловіка туземній жінці, яка безмовна, без своєї оповіді, відчужена від культури (її царина - природа і надприродне). На останніх сторінках це виявляється меншим фейлом, аніж здавалося всю дорогу, але осадочок лишився.

Поза тим, дуже старосвітськи-ґрунтовний і зворушливий (було кілька моментів, коли я ледь не просльозилася - скажімо, коли команда полишала корабель у кризі) роман, який зробив неможливе: створив саспенс і змусив переживати за героїв, попри те, що від початку відомо, що ніхто не виживе.

HMS Erebus на дні моря.

В англомовних блогах періодично бачу тему - по середах звітуватися про прочитане. Я теж тут періодично так намагалася, але лінощі сильніші за мене. But past performance is no guarantee of future results! Тому спробую ще раз, тим паче, про цього тижня про більшість текстів уже звітувалася на ґудрідз. Отже, цього тижня прочитано:

Переписка Михайла Драгоманова з Наталією Кобринською (1893—1895)
Читати листування Драгоманова - спірне задоволення. Інколи то цікавий інтелектуальний спаринг (листування з Грінченком, скажімо). А інколи він нічого по суті не пише, крім свого стандартного "...і тільки я Д'Артаньян стою в білому" і "а чому ви робите не те, що я вам сказав, а те, що самі хочете? невже неясно, що все, що не від мене - повна хуйня?" - а таку дозу second-hand embarrassment мені вчитати тяжко. На жаль, доки не прочитаєш, не знатимеш, чи кожна конкретна добірка - то перший випадок чи другий. З Кобринською - очевидно, другий.

"Stories of the Soviet Experience: Memoirs, Diaries, Dreams" by Irina Paperno
Наприкінці 80-х-на початку 90х почався меморіальний бум: всі, хто хоч якось могли тримати в руках олівець чи ручку - від дисидентів чи офіційних митців, що почали стрімко й собі шитися в дисиденти, до напівписьменних селян - почали гарячково видавати/здавати в архіви мемуари, вписуючи свою індивідуальну долю в колективну історію. Паперно намагається поєднати аналіз самого цього феномену з детальнішим прочитанням стратегій конкретних авторів (стратегії, врешті, стверджує вона, для цілого феномену були більш-менш спільні); розглядає і видавничу інфраструктуру навколо цього (скажімо, як редактори працювали з текстами напівписьменних авторів і конструювали "маленьку людину"). На жаль, поставлені авторкою питання цікавіші, ніж кінцевий текст: бо текст значною мірою описовий і радше, як то кажуть, вводить тексти до (англомовного) наукового обігу, аніж робить із ними щось цікаве.

Прослухала в аудіоваріанті, пересуваючись містом: "Black Powder War" (Temeraire #3) by Naomi Novik - колись уже читала (здається, перші чотири книги? можливо, п'ять? нічо не пам'ятаю), аж раптом зрозуміла, що цього року виходить останній, дев'ятий том. То повільненько переслуховую. Дуже миле історичне фентезі про наполеонівські війни, але з драконами. Саммері: невротичному джентльмену з непорушними уявленнями про добро, зло і служіння королю - раптом перепадає дракон з мріями про соціальний активізм, рівність, свободу, братерство і доступ до середньої освіти незалежно від біологічного виду. Hijinks, existential crises, and transatlantic flights ensue.

"Trigger Warning: Short Fictions and Disturbances" by Neil Gaiman
Найновіша збірка оповідань Геймана, тільки 2 лютого вийшла. Я люблю Геймана і читала в нього майже все, але конкретно ця збірка в масі своїй - ну ніяк, та це "ніяк" ще й приправлене мотиваційними фразочками, які я й на фейсбуку промотую, не кажучи вже про небажання з ними перетнутися в книжках, придбаних за кровно зароблені :-/.
Ну, скажімо, в передмові Гейман пише, як щоразу зависає на фразі "Вдягніть маску, перш ніж допомагати іншим" у інструктажах з безпеки перед польотом - у цьому йому вчувається якийсь коан. Якщо це й коан, то якийсь плоскуватий (як і вся та частина передмови). Але він демонструє прийом, на якому тримається ціла збірка: взяти фразу чи образ, зачовгані від довгого вжитку настільки, що до них ніхто вже й не дослухається. Витягнути з контексту. Вуаля. (Щоб не спойлерити конкретно цю збірку, проілюструю гейманівським оповіданням з давнішої збірки: ну, всі ми знаємо сюжет Білосніжки, так? І тільки Гейман ставить до нього логічне питання: ви ж усі розумієте, як називається бліда істота з кривавим рум'янцем, що лежить у труні, так?) При цьому важлива й тема масок: добра половина, як не більше, оповідань у збірці тримаються на невизначеності ідентичності оповідача чи його співрозмовника. Це не йде, до речі, збірці на користь, бо в результаті оповідання тримається на цьому пуанті, як анекдот, і ця структура повторюється знову і знову і знову, доки читач не переходить від фейспалму до хеддеску. Але частина оповідань дуже класні!
Натомість - всі вірші, включені до збірки, дуже погані. Найкраще це підсумовує автор рецензії у Guardian: "it is supposed to be a “scary” poem but the only thing scary about the poetry in this collection is its inclusion."

В межах програми "змусити себе читати італійською": 2 і 3 томи "Пандемоніуму" Іми Ічіко.

(щоб не здавалося, що я тільки те й роблю, що фігню читаю: я ще викладаю! і за останні 10 днів переклала 70 сторінок нинішнього перекладу-який-поки-не-можна-називати! і подивилася три фільми! і навіть інколи спілкувалася з людьми.)


Що читаю зараз:
"Аз" Ірини Шувалової
"Postmodern Genres", упорядник Марджорі Перлофф
"Empire of Ivory" (Temeraire, #4) by Naomi Novik (аудіо)
"Księgi Jakubowe" Ольги Токарчук (ооооо, цей пункт доооовго висітемо у каррентному чтиві, епічного обсягу том)

Навіть фахівці з цього періоду визнають, що польський літературний романтизм is an acquired taste, мовляв, притерпиться, то й пригорнеться. Я - поки читач-початківець, тож багато скаржуся в ґудрідз і тут%)
Польському романтизмові взагалі властивий певний орієнталізм щодо України, зображеної як хаотичний потойбічний простір без історії й милосердя. Інколи це дає більш-менш прикольні навіть на просто сучасного читача, не фахівця, результати (скажімо, "Марія" Мальчевського - своєрідний переказ орфічного міфу, де в ролі потойбіччя, куди Орфей спускається, виступає як раз Україна). Але в руках польського "чорного романтизму" цей топос доходить до готичного трешака, до якого всяким там енн райс іще рости й рости! От, скажімо, "Канівський замок" Северина Гощинського.
Гощинський: Напишу-но я про жахи гайдамаччини. Над Каневом стояла темна й буремна ніч, завивання демонів заглушало завивання вітру...
Читач: Тобі не здається, що ти трохи перебираєш із готичними тропами?
Гощинський: Що ви, в мене жорсткий натуралізм! От, скажімо, уявіть: у темну, сповнену розпачу симфонію ночі вливаєтьтся скрип шибениці, на якій погойдується повішеник, що навколо нього шаленіють чорти.
Читач: *фейспалм*
Гощинський, увійшовши в раж: ...а з Дніпра щоночі зводиться потопельниця, що, шукаючи свого коханого, блукає, завиваючи, містом, а її тельбухи волочаться за нею. Так от, Гайдамаччина...
Читач: Гощинський, ти п'яний, іди додому.

Якийсь такий був період, що щодня ходила в кіно (від думок про дисертацію прокрастинувала, коротше кажучи:)). Буду потрохи звітуватися.
Pride (2014)
Режисер: Matthew Warchus
Актори: Bill Nighy, Imelda Staunton, Andrew Scott, Dominic West, etc.
Трейлер
Цей фільм позитивний, як п'ятсот мільйонів кошеняток на ударній дозі метамфетаміну, і справа навіть не в специфічних інцестуозних радощах британського телебачення, де, внаслідок обмеженої кількості акторів, інколи випадає побачити, як Моріарті з "Шерлока" збирає гроші на гірників (абощо). Хоча впізнаваних облич справді багато.
Коротше кажучи, 1984 рік. Уряд Тетчер оголошує, що збирається закривати кілька шахт, а це значить, що 20 тисяч шахтарів лишаться без роботи. Профспілка гірників починає страйк.
Тим часом група лівакуватої молоді з лондонської лгбт-спільноти думає: вау, щось нас давно не пиздила поліція. На віру в соціальний прогрес їхньої лівакуватості не вистачає, тож вони швидко розуміють, що поліція не подобрішала, а просто пиздить в цей час когось іншого. Наприклад, шахтарів. Лівакувата молодь з лондонської лгбт-спільноти перезирається, дивиться на свої значечки "17 жовтня 4евер!" і каже: не можна боротися за права лише однієї маргіналізованої спільноти! Треба боротися за права всіх маргіналізованих спільнот! В єдності сила! Зберімо-но гроші родинам гірників, що страйкують! І дзвонять у профспілку шахтарів.
- Ми вам передзвонимо, - кажуть шахтарі, - дайте-но подумати, коли... а ніколи! Ми вам передзвонимо ніколи, бо ніколи - чудовий час, щоб вам передзвонити!
Менш лівакувата лгбт-молодь каже: а спорим на двадцятку, що вас пиздитиме не тільки поліція, а й шахтарі, які з такої нагоди з поліцією навіть об'єднаються?
І глядач каже: Ми теж так думаємо, теж на двадцятку.
Лівакувата лгбт-молодь: Здавайте, коротше кажучи, двадцятки, якщо профспілка наші гроші не бере, то ми напряму усиновимо якусь шахтарську спільноту й допомогатимемо їм безпосередньо.
Пакують манатки і їдуть з плакатом "Геї і лесбійки підтримують шахтарів" у якусь шахтарську дупу в Уельсі, це у 80ті десь так за рівнем лібералізму, як наш нинішній Донбас. Спочатку їх зустрічають фразою "О, підараси приїхали", а потім спільноти якось братаються, лгбт-молодь вчить шахтарів танцювати, шахтарі помагають ідеалістичній столичній молоді дорослішати й тверезіше оцінювати реальність і проблеми, і налагоджується нормальний діалог. Себто, власне, оця утопічність підкуповує - свята віра в те, що якщо посміхатися й бути собою (незалежно від того, що входить в "бути собою": чуваком з незакінченою восьмирічкою і нульовими перспективами - чи чуваком у макіяжі в консервативній спільноті), то всі проблеми якось розруляться самі.
І це абсолютно нереалістично, скажу я і скажете ви. Проблема тільки в тому, що фільм - за реальними подіями. Улітку 1985 року, вже після завершення страйку шахтарів, прайд у Лондоні очолять гірники з гаслами "Гірники підтримують геїв і лесбійок". Того ж року боротьбу за права лгбт впишуть до програми Лейбористської партії - завдяки одноголосній підтримці профспілки шахтарів.
Коротше, головний месідж, що діалог завжди можливий, особливо якщо бабла відвалити.

Де-не-де у англомовних блогах є така тема: по середах звітуватися про прочитане за тиждень. Ну, спробую.

Щоденникові записи, 1939-1956 / Дневниковые записи, 1939-1956 Олександра Довженка - перше повне видання повизбираних по різних архівах щоденників Довженка (і "щоденники" тут ужито у широкому значенні, бо насправді там і нотатки до нових фільмів, і чернетки статей, і покаянні листи, і що тільки не). Одразу скажу, що роздратувало: видання претендує на двомовність, але насправді тільки українські записи перекладено на російську, а російські на українську - ні; тільки російською ж подано коментарі й анотації. То це, любі друзі, називається не "двомовність", а "хохли і так схавають", треба розуміти різницю. (У повноцінному двомовному виданні дублювали б або усе, або нічого.) Переклади, як на те, не без похибок: хоч яка сатисхвакція:)
А сам текст страшний і чудовий. Є в Набокова такий улюблений структурний прийом - про формування ідентичності на межі між літературними і юридичними категоріями - коли роман оформлено як звертання до суду (найвідоміші приклади - скажімо, "Лоліта" і "Розпач", але елементи цього є й розсипом). Читача хоч-не-хоч ставлять у позицію присяжного, який мусить винести вердикт, бо йому автор (і герой) приставляють ніж до горла. То щоденники Довженка - текст у цьому плані настільки набоківський, що лишає далеко позаду купу текстів самого Набокова.
Наскрізним лейтмотивом щоденника є тяжка, як кістки історії, любов-ненависть до Сталіна і викуваного ним режиму (Довженко пережив його геть ненадовго). Бо в самого Довженка в голові також дуже багато такого, що прямо тхне - гнилим кров'яним сопухом - страшним радянським. Наприклад, коли Міхоелс у його присутності піднімає тост за любов до життя, "утверждение жизни, жизни, о жизни, про жизнь, жить", Довженко відрубає: "В вашей любви к жизни, вот в этом застольном сытом панегирике, я вижу обыкновенную боязнь смерти. С этой любовью не повоюешь ... Там на позиции остались умеющие презреть жизнь и забыть о ней. Там бойцы, а не хлюпики". Себто любов до життя і поцінування життя, те, від чого, власне, й намагалися (цілком успішно) відучити своїх громадян обидва нестерпні режими, які тоді зіткнулися - для Довженка прикмета виключно тюхтія (каже один митець-некомбатант іншому митцю-некомбатанту). І вартий ненависті кожен, хто вижив - коли загинули свої, рідні (каже представник нації, другої за кількістю жертв у першій половині ХХ ст. - представнику нації, першої за кількістю жертв у першій половині ХХ ст.). При цьому в іншому він виступає за ту малу людину, за поґвалтованих жінок окупованих територій, яким потім в очі плюватимуть колабораціонізмом, за дезертирів ("Не судить їх треба, а просить пробачення і плакать за погане виховання" - історії не вчили, бо "історія це паспорт на загибель"), за ще там когось - і тут Довженко й вигрібає по повній від радянського істеблішменту (див. критика "Україна в огні"). І далі - постійне балансування між славословіями режиму - і жахом і жалем перед його витворами (скажімо, на об'єднання України: "Об'єднались усі вкраїнські землі. Буде єдине стадо і єдин пастир. Не будем зневажати галичан за те, що вони добріші і культурніші за нас. Галичани не будуть боятися нас за те, що ми що ми великі і жорстокосердні несамостоятельні люде, не європейські й не азіятські, отдельнії, як казав той дядько. Одягнемо прекрасну Буковину, мальовничу слов'янку, в церабкопівський бушлат, землястий пацюкового покрою, вишлемо мягкосердечне і сльозливе, обвинуватимем покараних і вишлем до Сибіру, і будемо тихенько ненавидіти одне одного і топити, перевиконуючи план при всякій нагоді. І буде нас багато знову, як ніколи, по горах, по долинах, ой буде нас, брати мої, по чужих далеких східних українах".)
Постійний плач над місцями, коли вже людей живих не лишилося, щоб їх оплакати. Крізь на позір тріумфальні замальовки до будівництва ГЕС (питання з анкети, яку роздає робітникам - "а мрієте, що сам Сталін приїде подивитися? є такі розмови в колективі?") - плач над приреченими дніпровськими плавнями і порогами, свідками історії, про яку пам'яті вже нема. Чи от з війни ще: "Я бачив фото. На бідну стареньку хатку, похожу на бабусю, притрушену снігом, наступають бійці і танк, і підпис: наші героїчні і т.і. наступають на дзот. Бідна хатиночка, чого тільки ти не бачила на світі [...] Загуло і ударило хатиночку важким снарядом, і розлетілася вона на кусочки, навіть диму не лишивши в повітрі. І лишилася серед снігів купа вугілля, трісок, і піч з димарем, і побиті горщики на припічку, а в пічурці пучечок сухеньких гвоздик од пристріту". Взагалі, Довженко - це вже останній, по-мойму, фольклорний голос, яким темінь і земля говорить, з усією любов'ю до свого народу і рівним жахом перед ним і за нього, і аж до богоборства - останній такий голос, коротше, де це говоріння-від-народу фольковим модусом не виглядало би фальшиво. Та й до нього - тільки Шевченко і Стефаник. Все, що після, вже звучить фальшиво нестерпно, хоча спроби є аж донині.


"Конрад Валленрод" Адама Міцкевича.
Складно читати твори, що справили величезний вплив на формування пізніших уявлень про певну літературну епоху. "Конрад Валленрод" - безперечно, одна з найповніших артикуляцій східноєвропейського романтизму: і тому, на жаль, читається як список до закупів - фольклор як опора нації? ставимо галочку; народний співець рятує все? ставимо галочку. Себто байдуже, що, можливо, без таких текстів і канон-"список до закупів" виглядав би інакше: все одно прочитати незамиленим оком вже не вийде. А на сюжетному рівні - неймовірні провиси і тупняки імені Вальтера Скотта. Сюжет у трьох словах:
Тевтонський орден: Часи складні, треба воювати з клятими поганами литовцями, тож треба вибрати собі хорошого магістра.
Конрад: *стоїть і говорить литовською*
Тевтонський орден: Ооо, Конрад! Напевно, це знак, що ми його зустріли - от його магістром і зробимо!
На бенкеті з нагоди обрання Конрада магістром.
Тевтонський орден: О, Конраде, поглянь - тут один литовський принц зрадив свою націю й перейшов на наш бік!
Конрад: О клятий зрадник, як таких земля носить!
Тевтонський орден: Конраде, тільки не хвилюйся, тобі не можна хвилюватися, тобі ж іще вести нас у бій проти литовців - краще пісеньку заспівай!
Конрад (литовською): Був один чувак - його звати Не-Конрад - який народився в литовській родині, а його викрали тевтонці й виростили як свого. Не-Конрад вирішив втертися до тевтонців у довіру, щоб у найвідповідальніший момент їх підставити й принести перемогу литовцям.
Тевтонський орден: Кул сторі, бро.
Конрад: *здає Тевтонський орден литовцям*
Тевтонський орден: Ааааа, підлий зрадник, а ніщо ж не віщувало такого повороту!

(Капєц, я вже стомилася це все писати, а до цього моменту, мабуть, ніхто й не дочитав. Напевно, це флешмоб для тих, хто або вміє говорити коротко, або менше читає. Продовжу завтра, бо в мене там ще три книжки:()

Прокрастинуючи від нескінченного списку кандмінімуму, читаю різний трешак:) Потягнуло на детективи.

Small Change trilogy by Jo Walton ("Farthing", "Ha'Penny", "Half a Crown")
Джо Волтон відома як авторка фентезі, але я методом рендомного тику чомусь натрапляю саме на ті її тексти, які без драконів. Щоправда, її роман "Among Others" свого часу зібрав усі головні фантастичні премії (Nebula, Hugo, the British Fantasy Award), й він безперечно про любов до жанру, але як раз присутність фантастичного елементу там під великим питанням. Себто розповідь в ньому ведеться від першої особи й оповідачка у фантастичний елемент вірить, але його присутність більше нічим не підтверджена. (Скажімо, оповідачка і її сестра беруться розчакловувати землю: на районі є хімзавод, від якого навколо все повимирало й ті пустирі дівчатка називають Мордором. Вони пробираються вночі на територію, і, "як підказали їм феї", кидають у отруйну баюру квіти, загадуючи бажання, щоб завод зник. Нічого на позір не міняється, одна каже: "Не подіяло". Але ж подіяло! У газетах наступного ранку заголовки: "Завод закривається, тисячі робітників втрачають роботу". Далі весь роман і тримається на отому балансуванні між магічним мисленням і життєвими реаліями.)
У будь-якому разі, зараз оце я прочитала її трилогію "Small Change": думала, буду себе винагороджувати черговим томиком за кожні, скажімо, 5 книжок до екзамену - але врешті заковтала цю трилогію темпами по півтори томи за день і дуже жалкую, що немає продовження. Бо в мене немає сили волі, а політичні триллери в альтернативній історії читаються жвавіше, ніж історія версифікації абощо (сподіваюся, це не свідчить про мою глибоку профнепридатність як філолога).
Трилогія "Small Change" починається як затишний детектив у старій-добрій Англії (Дороті Сеєрс, Агата Крісті, ота генетична лінія). Кінець 1940х років. У маєтку збирається гурток, який вирішує долю британської політики. Увесь побутовий шарм "Даунтонського аббатства" можна гребти ложкою: глючні, але по-своєму колоритні родичі, строго регламентований побут, капелюшки, перевдягання до вечері. Дрібні родинні скандали: єдина спадкоємиця давнього аристократичного роду(ТМ) одружується з євреєм. І аж тут, у її розмові з батьком, випливає головна сюжетна фішка роману: "- Ти це робиш точно не для того, щоб випендритися перед родиною? А то, знаєш, у Німеччині за таке... - Таточку, але ж ти подбав про те, щоб кордон Третього Рейху проходив по Англійському каналу". Коротше, це - альтернативна історія, де США у Другу світову не втручається, Британія у 1941 році підписує з Гітлером мир, Черчіля, який виступав за війну до перемоги, вважають параноїдальним мудаком, уся Європа - Третій Рейх, а десь на задньому плані - наскрізний жарт роману - періодично переходить із рук до рук Курськ. Але це все спочатку привертає значно менше уваги, аніж вибір сукні чи останні плітки із світського життя. Тим паче, у маєтку відбувається вбивство: отруєно одного важливого політика, під підозрою - приблизно всі ключові гравці цього альтернативного політикуму (плюс бідаха-чоловік головної героїні). І спочатку це все виглядає таки як затишний детектив у замкнутому просторі - аж доки не починається політичний трилер.
Усі три романи трилогії вибудувані за структурою, яку я взагалі дуже не люблю - чергування оповідачів: один розділ від першої особи героїні (в кожному романі іншої), інший - від третьої особи, сконцентрованої на детективі Кармайклі, який розслідує усі справи. Проблема цієї структури в тому, що зазвичай хтось із персонажів подобається більше, ніж інші, тож решту частин доводиться обтяжливо прогортувати. Але тут авторка вдало грається, створюючи напругу навколо того, що різні герої мають різні порції інформації (що для детектива хороший хід). Трилогія ж насправді про те, що немає такої людини, на яку не можна було б за потреби натиснути, й нема такої підлоти, яку не зробив би ідеаліст, якщо на нього натиснути достатньо сильно. Той же Кармайкл проходить шлях від ліберала до голови місцевого Гестапо (бо захищає тих, хто любить; бо певен, що як голова Гестапо хоч когось зможе порятувати - а інші кандидати на посаду, можливо, й не рятуватимуть нікого). Тоталітаризми у сучасній західній жанровій літературі часто виглядають психологічно непереконливо, але у Джо Волтон все виглядає цілком жвавенько: і про те, як люди радо відмовляються від багатьох свобод задля ілюзії безпеки від старанно конструйованої урядом загрози, і про те, як вже друге покоління, що виростає за такого уряду, мало що знає і розуміє, загалом, цілком дотепно і читабельно.
Elevator pitch: "Даунтонське абатство", герої якого вважають, що фашизм - це дуже весело.

"The Silkworm" by Robert Galbraith (JK Rowling)
Півтора роки тому світ побачив такий собі детектив-неонуар "The Cuckoo's Calling" - дебют Роберта Ґелбрайта, який, як повідомляє сайт видавництва, відслужив у армії і працював у сфері безпеки. Рік тому літературним світом прокотився гучний скандал, коли хтось злив у твіттері інформацію, що Роберт Ґелбрайт - ніякий не ветеран, а цілком собі Дж.К. Роулінґ. Роман, який отримав непогані відгуки й незле, хоча й не блискуче продавався, одразу став бестселером, і от маємо вже й продовження.
Ну, нуар - жанр, традиції якого скріплені літрами й літрами рідкого тестостерону. Квадратні підборіддя, герої з трагічним минулим, you know the spiel. Роулінґ ці умовності трохи облагороджує. Головний герой, безперечно, відповідає законам жанру: ветеран, який втратив ногу в Афганістані й має тяжку родинну історію, намагається (не надто успішно) заробити копійчину, відкривши приватне детективне агентство у Лондоні. Коли агентство з підбору тимчасових робітників посилає йому в помічниці блондинку модельної зовнішності, я вже морально готувалася, що функції блондинки будуть виключно в тому, що гарно виснути в нього на руці й бути damsel in distress - аж ні, бог милував. Блондинка лишається на цій низькооплачуваній, невдячній і подекуди небезпечній роботі, бо вона з дитинства мріяла стати детективом. Коли ви востаннє бачили у стереотипно маскулінному жанрі жінок із власними мріями і амбіціями, які не зводяться до любовного інтересу чи знищення світу? (Блондинка ця, Робін - чудова, моя улюблена героїня цієї серії.)
У другому томі цієї серії детектив розслідує убивство письменника, який зник, лишивши по собі roman à clef, де розповів усе, що думає, про життєві й сексуальні вподобання приблизно цілої лондонської літературної тусовки. Мені здається величезною натяжкою, що текст такого жанру викликав би скандал - ну але умовності в описі мотивації (їх там у обох томах досить багато), можливо, списуються на жанр. Натомість у романі досить багато кпинів із літературних стереотипів (скажімо, якийсь письменник стверджує, що матері не можуть бути добрими письменницями, бо література не є для них найголовнішим пріоритетом), неминуча для Роулінґ критика соціального становища у Британії (на задньому плані apropos of nothing згадується, що уряд зменшує кількість безкоштовних адвокатів), добре виписаний герой з обмеженими можливостями (серйозно, коли ви востаннє бачили героя з обмеженими можливостями, який не зводиться до самого факту травми - але при цьому автор і не використовує травму суто як gimmick, типу як візок Чарльза Іксав'є?) і просто добре закручений сюжет. Мені більше подобається, коли читачам дають досить фактів, щоб і самим спробувати визначити вбивцю, але тут події розгортаються так швидко, що навіть побурчати про це не встигаєш.


О, ще давніше прочитала новий історичний бойовик Андрія Кокотюхи - "Київські бомби" . Мені свого часу не подобалися його детективи, натомість дуже сподобався "Червоний" (між іншим, щиро раджу - хоча б задля некарикатурних опонентів головного героя). Тож дуже зраділа, що він знову пише саме у цьому жанрі.
Виявляється, був такий період на початку ХХ століття, коли Київ був, фактично, столицею тероризму в Російській імперії - майже щотижня хтось влаштовував новий теракт, щось вибухало, в когось стріляли, групи найрізноманітніших ідейно-світоглядних спрямувань змагалися між собою в тому, щоб увійти в історію чи бодай вечірні новини. Герої цього роману - гурток українських націоналістів з одного боку і єврейських есерів з іншого, які, попри різні пріоритети, періодично виступають проти тих же чиновників.
Роман до останньої третини був цілком читабельний; на жаль, фінал тримається на ході, який хто тільки не пародіював, але тут використаному неіронічно й доведеному до абсурду. Крім того, цей роман - майже напевно невичитаний машинний переклад з російської: кожна сторінка дарує читачеві лінгвістичні відкриття штибу "наспілий наряд" (очевидно, в оригіналі був "подоспевший"), "вірний заробіток" (типу "певний"), "всякий раз" ("кожен"/"щоразу"), "вторинне" (не у значенні "неоригінальне", а у значенні "неважливе" - "вопрос вторичный"), і т.д., і т.п. Загалом, мав бути роман про тероризм, а вийшов - про важливість постаті редактора в сучукрліті.

А ви яку жанрову літературку читаєте?

Прочитала чудову книжечку "A Traveler Disguised: The Rise of Modern Yiddish Fiction in the Nineteenth Century" Дана Мірона. Дуже багато пояснює, мені здається, й про українську літературу ХІХ століття! Тут наведу короткий конспект - а саму книжку притягну додому на канікули, тож якщо цікаво, дам почитати. Я в конспекті пропускаю дуже багато того, що стосується детального (й дуже цікавого для нас методологічно) аналізу конкретних творів.

Головна теза Дана Мірона така: між статусом мови і формами твореної нею літератури існує прямий зв'язок. Складно розглядати одне без іншого. У ХІХ ст. їдиш сприймають як упосліджену мову, жаргон, позбавлений онтологічної глибини. Він не є ані святим івритом (писання яким давало б екзистенційні плюшки), ані мовою неєврейської більшості (набуття якої означало б асиміляцію у прогресивну культурну спільноту, відмову від релігійної реакційності і т.д.). Для єврейського просвітництва (Гаскали) їдиш – жаргон, який відділяє євреїв від їхніх сусідів і прирікає на ізоляцію від цивілізації, не повноцінна мова, а суміш ламаної німецької із ламаним івритом. Єдиною "легітимною" причиною писати їдишем були, власне, просвітницькі проекти: треба нести світло знань темним масам, темні маси володіють лише їдишем, отже, треба їх їдишем переконувати прогресувати до вищої культури і до вищої мови. Десь до ХХ ст. їдишем і івритом пишуть одні й ті ж люди, просто за різними мовами закріплені різні стилістичні рівні й жанри (при цьому в творах івритом автори часто вважають за потрібне пояснити, чому вони пишуть ще й їдишем, хоча володіють івритом на достатньому рівні - але не навпаки). Мірон стверджує, що саме тому в їдишній літературі ХІХ ст. стільки авторів писали під псевдонімами (як і, між іншим, в українській, фактично кожен перший!): по-1, дається взнаки віра в нелегітимність їдишу, яка спонукає дистанціюватися від нього бодай на такий спосіб. По-2 - це вже важливіше - саме на прикладі творенні іронічних персон-альтер еґо автора цікаво аналізувати перетин між статусом мови й естетикою. Їдиш сприймають як усну мову "народу", деіндивідуалізованого колективу, від якої відчужений автор (який дивиться на народ збоку і згори) і все індивідуальне загалом. Книжки їдишем писалися для читачів (які не володіють жодною іншою мовою), а не для письменника, й обмежені не його хистом і можливостями, а горизонтом знань читачів. Тому автори вимушені говорити фальсифікованим голосом «простого єврея», а не своїм власним голосом. Писання ставало безперервним процесом самовідчуження чи й самознищення; їдишем - зовнішнім щодо свідомості автора - можна було писати тільки міметично. Він був мовою спілкування, а не медитації, отже, міг існувати тільки в мовленні, отже, драматично. Так в їдишній літературі виникають - хто в курсі - Менделе Мохер-Сфорім (персонаж, який пожирає автора) і оповідач Шолом-Алейхема. На стилістичному рівні на передній план, очевидно, виходить те, що формалісти потім назвуть "сказом": і не дивно, що й "сказ" фіксують саме на прикладі Гоголя. Бо в українській літературі розгул рівно тієї ж теми (щоправда, на кілька десятиліть раніше): тут і Рудий Панько Гоголя, і Кобзар-Дармограй Шевченка, і т.д., і т.п.
У зв'язку з цим в літературі їдишем не можуть постати класичні автобіографії. Автори (приклад: Шолом-Алейхем, Лінецкі, врешті, Абрамовіч, який Мохер-Сфорім) знічуються, колупають піч, пишуть у третій особі, гопки скачуть. Вони не можуть відкрити читачам "своє істинне, приховане "Я"", бо перша особа, від якої вони говорять, намагаючись створити атмосферу невимушеної автентичної балачки, до них насправді не відсилає: між "я" і іншим "я" завжди лишається свідома двоїстість і перформативність. Їхні псевдоніми й іронічні персони, прив'язані до псевдонімів, зазвичай служать об’єктифікації образу себе як митця, що й дає змогу стати митцем. Тому, працюючи з такими літературами, не досить назвати щось псевдонімом: треба аналізувати, яка мистецька специфіка використання нового імені, які функції за ним закріплюються і т.д.
Оскільки їдиш подають як мову "простих людей", ті, хто пишуть ним, неодмінно наголошують на відчутті браку історичної традиції й глибини, відсутності накопичення літературного досвіду - хоча якийсь масив літератури їдишем тоді вже є. Ті, хто писали їдишем, вважали, що ця їхня діяльність - поза історією, а отже, не має ані минулого, ані майбутнього. (Те ж відбувалося і з укрліт - чого варта тема ""Енеїда" як початок укрліт", ніби не було всієї ранішої історії). Менделе Мохер-Сфорім ("батько" літератури їдишем, такий їхній Котляревський) ще в 1880ті писав, що "їдиш був порожнім глеком; ним писали тільки якесь дурне белькотіння, твори недорікуватих простаків, людей без імені". І тоді ж амбітні митці починають наступ на такий образ їдишу з кількох напрямів.
По-перше, Шолом-Алейхем починає творити традицію. Щоб легітимізувати відчуття традиції, 30-літній ША описує заледве 50-літніх письменників-попередників як старозавітних старців, поглиблюючи відчуття історії. Канон літератури їдишем і образи багатьох письменників - це такий же винахід ША, як Тев’є-молочник. І він був збіса добрим письменником, все у нього вдалося: на початку 1880х їдишні письменники ще й не підозрюють, що в них є традиція - а в 1890-ті у них вже є канон із класиками, а гарвардські професори пишуть історію літератури їдишем.
Інша лінія наступу - естетична, тут в авангарді Й.Л. Перец. У ті раніші часи, коли їдиш використовували дидактично, його пов'язували з негарним: їдишем можна говорити з тими, хто не знає жодної іншої мови, щоб їх переконати, що треба вчити інші мови й долучатися до інших культур. Їдиш подають як щось негарне, недосконале, чого треба позбутися: негарне теж може мати естетичну функцію, окреслюючи естетичні норми через заперечення. Так от, а Перец стверджує, що література, щоб бути дидактичною, мусить бути ще й гарною.
And the rest, as they say, is history: їдишем розвивається гарний модернізм, доки не згинув - де в газових камерах, де під тиском того ж івриту.

***

Ще прочитала збірку оповідань "Крыві не павідна быць відна" білоруської письменниці українського походження Наталки Бабіної. На жаль, не до порівняння із її абсолютно блискучим "Рибгородом" (перекладеним, між іншим, українською: тож усім дуже раджу): хоча видно певні конструктивні елементи, які потім будуть і в "Рибгороді". Скажімо, мотив знайденого скарбу, який через малозрозумілі містичні видива дає змогу поєднати минуле й теперішнє (типу традиція як дискурсивний комплекс накрилася мідним тазом, тому надія на матеріальні об'єкти як її метонімічні символи й місця пам'яті?); повторюваний мотив безпліддя на позначення перерваної традиції; увага до жіночого тілесного досвіду (щоправда, інструменталізованого, а не самодостатнього: ті ж місячні на підкреслення мотиву, що дітей не буде, а отже, традиція не перетриває).
А поза тим - ну такі собі ніякі любовні оповідання з любов'ю з першого погляду, цукровим трешаком типу «вітер ласкавий, як його руки» і сублімованими мріями про красиве життя (героїня купує сукенки шовкові на три рази – «вона не встигне мені обриднути, а це немало»). Карочє, десь там є фраза «Хвилини набубнявіли сенсом, як кров’ю», а назва збірки - "Крові не має бути видно". То от сенсу теж не видно.

Постановила була щотижня робити щось для душі (єдиний спосіб зберегти несерйозне ставлення до себе й подобу здорового глузду при нинішньому режимі), що успішно й виконую, тільки звітуватися не встигаю.
От вчора, скажімо, сходила на щорічний бостонський фестиваль морепродуктів.

Доки їхала туди, підслухала, як російською в автобусі лається старша пара: вони сіли не на ту лінію, й чоловік повідомляв дружині, що вона мудра жінка, але завжди неправа і він, попри п'ятдесят років подружнього життя, раптом несподівано чітко зрозумів, що вона йому геть не підходить. Ми вийшли на одній зупинці, вони - пересідати на зворотній напрямок, я - до морських гадів. На нас упав запах океану. Коли добираюся до таких районів Бостона, де океаном пахне не делікатно під дощ, як у Кембриджі, а запаморочливо й увесь час, щоразу собі обіцяю їздити туди частіше - й щоразу забуваю.
Я приїхала туди рано, відвідувачів, непричетних до індустрії, було геть мало, тож я напробувалася безкоштовно розмаїтих морських гадів, рибних чаудерів, "шотландських суші" (оті роли з лосося й сиру на фото). Вперше скуштувала устриці й сирі littlenecks (littleneck - це просто певний розмір банальних clam, але мені назва подобається й вони після устриць на фото) - смак як у себе зсередини, у солоних розлизаних ранок, з яких здираєш шкурку; і волокна, жуєш і розумієш, що воно живе. (Примітка: вегетаріанство я, безперечно, вважаю етичнішим вибором, але надто люблю білки тваринного походження.)

Просто щоб потрапити потім на дегустацію, подивилася майстерклас шефповарів, як розбирати голову monkfish, риби-ченця, глибоководного чудовиська, що виглядає так, ніби щойно виповзло з неприємних снів. Повари були з Іспанії й Чилі, говорили про sustainability (концепція неперекладна, як всі catchphrases - і саме поняття "catchphrase"). Казали, треба замовляти в ресторанах непопулярні види риб, щоб розвантажити популярні, чи непопулярні шматки рибини. От, скажімо, у США голови цих самих ченців викидають, хоча з них можна надоїти ще кіло протеїну: ченці повзають по дну і їдять молюсків, тож вважаються "лобстером для бідних", мають такий делікатний лобстерний присмак - особливо, як виявилося, в навару з голови. Якщо обдерти з неї шкіру, в риби майже людські очі.
Десь під цей майстерклас я раптом піймала відчуття, що світ маленький і щедрий. От я, українка, в товаристві друзів з Кореї і Сингапуру куняла на сонечку по той бік Атлантичного океану, підклавши під голову сумку, куплену в найобдертішому районі Марокко, слухала, як іспанський і чилійський повари вчать розбирати дуже глибоководну рибу, а ще радять смажити її в найкращій палестинській олії - а в Палестині я влітку була. Минулого разу це відчуття щедрості, крихітності і вразливості світу в мене було в Ірландії, в замку Бларні, де можна поцілувати камінь, який дарує риторичні таланти й популярність у дівчат (Черчіль його цілував). Переді мною карколомними сходами спускалася групка старших американців, жінка увесь час скаржилася. Врешті хтось із її друзів її перебив: "Слухай, Мері, ну ти ж не скаржилася, втікаючи зі Всесвітнього торгового центру, а поверхів там було більше". Мене це тоді приголомшило. Коротше, як то кажуть, всесвіт містить чорні діри, тьму галактик і нас, якийсь такий дзен.

Коли проходила кампус, щоб їхати на фестиваль, краєм ока побачила гучні танці грецького бакалаврського клубу; на зворотньому шляху бачила, як, натягнувши линву між двома деревами за кафедрою соціології, тренується канатоходець.

*
З фейсбуку:
Інколи навіть вікіпедія дарує прекрасні миті абсурду: після самогубства поета Амвросія Метлинського розтин йому проводив поет Степан Руданський. Напевно, всі поети перемивають кісточки суперникам, але не всі так буквально :)
*
Іван Вишенський чудовий :) "[Старослов'янська] є найплодоносніша з усіх мов і наймиліша богові, оскільки без поганських хитрощів та настанов, тобто без граматик, риторик, діалектик та інших марнославних підступностей, які містять у собі диявола" - наступному, хто знайде в мене якісь орфографічні помилки, я подивлюся в очі і так і відповім :)

Судячи з усього, тут вважається, аспірант живе у стані постійного стресу й екзистенційного ангсту, і його мрії тільки й зводяться до того, щоб знехтувати всіма ресурсами психологічної допомоги, які Гарвард пропонує, і тишком-нишком покінчити життя самогубством, припсувавши репутацію альма матер. Тому сьогодні універ влаштував атракціон небаченої щедрості й почав доплачувати за те, щоб нам допомогти: ти заповнюєш анонімне опитування про стан психологічного здоров'я (з кількома пунктами, за якими тебе все ж зможуть знайти, якщо їх занепокоять результати: перші три букви дівочого прізвища матері, скільки в тебе братів-сестер) - а тобі дають сертифікат на 5 доларів до найпопулярнішої кав'ярні з морозивом на районі. Опитування, безперечно, окрема пісня: розчулюють мене пункти штибу "Чи ви хвилюєтеся?" - здається, не хвилюються лише ті, хто вже йок. Та менша з тим.
- Ви тут написали, що майбутнє інколи видається вам безнадійним, - сказала пані психолог.
- Та, - кажу, - я читала спойлери, живим не вибереться ніхто.
Пані психолог виглядала так, ніби допомога треба їй. Я запевнила, що в мене все ок.
У будь-якому разі, тепер на випадок, якщо майбутнє видасться мені особливо безнадійним, у мене є сертифікат на морозиво.

*

Вчора нам влаштували зустріч з двома британськими перекладачами з польської, які в чотири руки переклали, здається, принаймні половину всієї польської літератури. Звідти я принесла чудову баєчку.
Один автор написав детектив про антисемітизм у маленькому польському містечку. Напередодні виходу книжки вирішив звозити туди свою перекладачку - "доки книжка не вийшла і я не став там персона нон ґрата". Він не врахував одного: видавець для реклами розмістив перший розділ у одному популярному тижневику.
Книжка починається з того, що головний герой о третій ночі сидить в архіві, аж раптом чує шум за вікном. Вікно брудне й нічого не видно, тож він довго бореться з замком, аж доки його нарешті відкриває - й бачить під вікном труп.
Отже, мізансцена: автор і перекладач приходять в архів, автор каже: мовляв, я - автор Х, ви мене не знаєте, але...
- Я знаю, хто ви, - каже директор архіву. - Мені дзвонять бібліотекарі з цілої країни, питають, чого я дозволяю тут працювати вночі.
- Це - художнє переосмислення, - розгубився автор.
- А що ви написали про наші вікна? - не вгаває директор архіву. - Це ви нашій пані Янечці, прибиральниці, розкажіть про художнє переосмислення.
Тягне їх у підсобку. Автор довго вибачається перед старенькою.
- Але в люди вже пішло, - скрушно зітхає пані Янечка, тішачись несподіваною славою.
...А на антисемітизм ніхто не образився.

*

Beasts of the Southern Wild (2012)
Режисери: Benh Zeitlin
Актори: Quvenzhané Wallis, Dwight Henry, Levy Easterly, єтц.
трейлер
Може, я зараз малоадекватна від джет-легу, але почала ридати приблизно з перших кадрів фільму - й продовжувала ще довго після фінальних титрів. Зараз голова болить, ніс розпух, прийшла в їдальню після фільму, намотуючи соплі на кулак - люди за спиною перешіптувалися, чи я ок, а в мене не було навіть сил уточнити, що таки ок - один знайомий одразу пішов на наступний сеанс.
Короткі перекази на кіносайтах уявлення про фільм не дають хоч би тому, що намагаються чітко визначити жанр; виходить, що він або про соціальні проблеми (якщо викидати елемент суб'єктивної оповіді), або фантастика (якщо вважати суб'єктивну оповідь об'єктивною). Вирвані ж з контексту цитати звучать приблизно як Коельйо. Магія зникає між рядків.
Дія розгортається у дуже бідній прибережній спільноті Корито десь на півдні США, яку ось-ось має затопити, бо завод неподалік збудував дамбу. Всі тяжко п'ють. Вчителька початкових класів матюкається перед учнями і демонструє татуювання на внутрішньому боці стегна. Харчуються тим, що саме приповзло.
Тим не менше, це - фільм не про соціальні проблеми.
Коли всі, хто могли виїхати з Корита перед потопом, виїжджають, ті, хто лишилися - ті, хто пропили останні мізки, ті, кому їхати нікуди й байдуже, де помирати - починають зводити ковчег для себе і своїх тварин зі своїх дешевих пластикових меблів і опудал алігаторів, іржавого заліза та інших викинутих на узбіччя решток великої цивілізації. Коли їх евакуюють, вони знову втікають назад до своєї землі, навіть якщо там немає нічого, крім роздутих туш і брудної води. Оповідь про це все від імені п'ятирічної дівчинки, здавалось би, приречена на сентиментальність із соціальним месіджем - найочевидніше "дивіться, як дорослі і політики підвели наступне покоління!!11" - проте насправді фільм лишає героям велику гідність, почасти, звісно, всією цією образністю ковчегу. А почасти - тим, як це пояснює собі маленька неосвічена брудна дівчинка, яка підпалює свій мотлох, щоб привернути увагу дорослих, і навряд чи виросте чимось добрим. Знайомий їй світ вона наповнює доісторичними звірями і фрагментарними відомостями про льодовики, що тануть, перетворюючи маленьку баєчку про соціальну поразку на історію людства в мініатюрі, не менш важливу, ніж історію тієї групки людей, що перетривала колись у льодовиках, і без якої не було б усіх інших. І це уважне вдивляння в навколишніх і повага до них, ця довіра до землі попри все, рятують фільм від соціального мрачняку. Фільм закінчується фразою, що якимось чудом в контексті не звучить нестерпно солодкаво: "Я - маленька частина великого світу. І тому все добре. Коли я помру, вчені майбутнього, вони все знайдуть. Вони знатимуть, що колись була Хашпаппі, і вона жила собі з батьком у Кориті". І це несподіване розширення оптики раптом робить усе як не кращим, то бодай стерпним.
(Побіжний захват кастингом: нейтральним героєм у сучасних медіа вважається білий чоловік, його історія - універсальна. Якщо герой раптом чорношкірий, то це вже історія не універсальна, а про чорношкірих. Якщо герой жінка, то це, знов-таки, історія про жінок. Респекти режисеру, який, знімаючи кіно про універсалізацію маргінального досвіду робить головну героїню чорношкірою дівчинкою - і при цьому не наголошує на жодній з цих ідентичностей. Ну й мала грає просто фантастично, вболіваю за неї на Оскарах)

(До питання про "Тогохтопройшовкрізьвогонь" - пробачте, досі болить - бюджет "Звірів" удвічі менший, ніж у ТХПКВ, що для США взагалі плюс-мінус ніщо, а техніка взагалі - на око - гірша. До того ж, це - перший повнометражний фільм цього режисера. Але талант - він або є, або нема, і тому "Звірі" зібрали всі нагороди, до яких дотягнулися, а ТХПКВ - велика людська трагедія.)

*

Після цього фільму нестерпно згадується ”Casual Vacancy” J.K. Rowling. Нічого з того, що я читала про цю книжку, не дало мені підстав підозрювати, що вона буде мені цікава, то я собі й подумала: якщо мені шкода на неї 25$, то мені тим паче на неї шкода 8 годин життя. Втім, потім трапилося Марокко з довжелезними переїздами, і я вирішила прослухати аудіоверсію, тому що 7 годин по серпантину, коли сусідка справа блює, сусідка зліва блює, а сусідка попереду хропе, бо три години блювання її нарешті зморили й вона заснула, не може зіпсувати ніяка книжка в приципі. Підсумок книжки такий: Роулінґ судомно намагається довести, що вміє писати для дорослих, і подекуди перегинає. Я просто-таки уявляю, як вона сідає перед комп’ютером, зціплює зуби й каже: ”Ну я вам покажу, як я можу написати рейтинг NC-17!” Біда в тому, що не треба великої мудрості, аби вигадати персонажку, що пам’ятає, коли востаннє вживала героїн, але не пам’ятає, коли в її доньки день народження: але героїн не робить книгу автоматично серйознішою, як, скажімо, не всі книжки про єдинорогів - дитячі. (І мені - оффтопом - безмежно цікаво, як це видаватиме абабагаламага.)
Текст якісний - ніхто й не сумнівався, що Роулінґ вміє закрутити сюжет - проте настільки традиційний, що повністю forgettable. Це - Форстерівська, умовно, традиція розколупування гнійника, прикритого добрими манерами й уявленнями про пристойність, але без його нальоту містики, передана by way of Angry Young Man з їхнім соціальним бунтом, але запізнізніла на 50 років і тому вже з вирваниси іклами: текст виходить дрібненький і злий, як маленький дзявкітливий песик.
Мені майже до останнього подобалося, як Роулінґ балансує між оповідачами з різних соціальних прошарків, показуючи навіть ті вибори, що з усіх боків є соціальною лажею, як легітимні для людей, у яких не було інших можливостей у житті. І саме тому мене довело до шалу, коли ( спойлери фіналу книжки сидять на героїні!!! ) Здається, в книжці мусив бути якийсь соціально-критичний месідж; і, здається, останні сторінки його повністю перекреслили.

На минулому тижні я раптом зрозуміла, що вже більше місяця працюю без вихідних, і то по більше, ніж 40 годин на тиждень; доки я над цим не рефлексувала, я просто чудово почувалася, але варто замислитися (особливо якщо навіть при такому робочому тижні не встигаєш і половину того, що хочеш, а хтось ще й ставить під сумнів, чи тим ти займаєшся, чим треба), то все, гайки, одразу розумієш, що здоровий сон ніхто не відміняв, а світ ворожий до маленької нещасної тебе. А коли себе жалієш, то всякі дрібниці навколо починають сильно дратувати. На щастя, на цьому тижні через йом кіппур відмінили один клас і я виспалася, та й напрацювала поки лише 32 години, і світ раптом став значно доброзичливіший:)
Доброзичливості світу просто неймовірно посприяли хліби! Хліби і книжки - це дві речі, за які я готова продати душу. Єдині хліби, схожі на те, що я вважаю хлібом, а не, скажімо, картоном, тут поставляє невелика мейнська пекарня "When pigs fly" (англійською "коли свині полетять" - відповідник нашого "коли рак свисне": назва пояснюється тим, що родина власника пекарні, очевидно, не дуже вірила в успіх цієї ідеї). Вони і в супермаркетах бувають, але в нас під гуртожитком щотижня відбуваються маленькі ярмарки органічної їжі від місцевих фермерів і маленьких фірм - і "When pigs fly" туди привозять, як виявилося, розширений асортимент. Господи, які там є хліби! Хліби з манго, ананасом, родзинками, сезамом і імбиром, хліби з кленовим сиропом і бананом, хліби з дітками шпинату (ну натурально baby spinach) і часничком, хліби з гумусом і червоним перцем, хліби з висушеними на сонці помідорами... аааа, я від самих спогадів захлинаюся слиною, і мені ніхто не платить за рекламу. Я купила стандартний улюблений хліб з семи злаків і гарбузового насіння - і в ролі пирога буханку з апельсином, журавлиною і волоським горіхом. Він пахне абсолютно одуренно, я вже й не пам'ятаю такого майже намацального хлібного духу.


Ще повеселило чергове феєричне оголошення утримання від їзди машиною:

(Отже, на фоні Сьора 4 з 5 такс вважають, що піші прогулянки - шлях до миру в цілому світі, винаходу ліків від застуди і пояснення таємниці бозона Хіґґса)

А департамент "what the everloving fuck?!! 0____o" тим часом доповідає, що в місцевій аптеці CVS (вона ж - єдиний цілодобовий супермаркетик на районі і джерело всяких речей першої необхідності штибу автономних генераторів електроенергії, пилочок для нігтів і капронок, зроблених, судячи з міцності й неможливості носити, з кевлару) продається колекція вкрай дивних листівок. Я й раніше помічала, що там ціла стіна листівок - але лише на минулому тижні око зачепилося за деталі. То бодай чверть стіни - це листівки зі співчуттями, старанно розкладеними по підписаних поличках: "на смерть брата", "на смерть сестри", "на смерть домашнього улюбленця" і т.д. Я розумію, що це - складні життєві ситуації, коли непросто знайти слова. Але ж якби там слова були якісь глибокі! Так ні ж бо, написи такі: "Я молитимусь за тебе. Я не можу навіть уявити, як ти почуваєшся" - а ще не може, очевидно, навіть таку банальність написати своїми руцями. Загалом, я не розумію, яке емоційне значення цих листівок. Повідомити, що чиєсь горе важило для тебе аж 2.17 доларів, але не стільки, щоб самому ворухнути звивинами й сказати щось особисте?
Загалом, якось я органічно перейшла все ж до речей, які мене дратували на минулому тижні:)
Скажімо, дратує рівень шкільної освіти в США. Так вийшло, що я слухаю один мовний курс з кількома бакалаврами-першокурсниками: діти щойно зі шкільної лави, себто їхнє уявлення про навчання досі забарвлене лише старшими класами. Дотепер я зблизька бачила лише бакалаврів-другокурсників, і вони були дуже класні, в чомусь мені до них рости й рости. Знов-таки, чула про школи в Британії - одна моя знайома-британка от пішла на аспірантуру, щоб було що їсти, доки вона писатиме свій роман, і вибрала античну літературу в Єйлі, "бо мені там нічого не доведеться робити - я й так з 11 років читаю давньогрецькою" (безперечно, там навіть не середній клас, але вражає). А тут - прешокурсники. Скажімо, задають нам на наступне заняття прочитати текст. Мені здається, що "прочитати текст" передбачає його перекласти, тим паче, що нова лексика надрукована прямо на тій же сторінці. Для них - ні, і в результаті ми по пів-уроку страждаємо фігнею. Коли вони раптом зрозуміли, що екзамен на носі, то заворушилися й почали питати, коли в професора офісні години. Так і хотілося сказати, що, якщо не вчити слова, то ніякий професор нічого не дасть. Це кажу саме як людина, якій мови досить тяжко даються.
Тим не менше, дуже цікаво, коли ж станеться злам і вони стануть такими класними, як я бачила на прикладі другокурсників. Бо поки що й вони якісь діти дітьми, і університет їх так сприймає: при вступі на бакалаврат навіть не треба визначатися зі спеціальністю, лише слухати обов'язковий набір курсів (стільки-то природничих наук, стільки-то суспільних, дві іноземні мови) і брати участь в діяльності мульйона клубів, а спеціалізацію (тут кажуть "концентрацію") декларують допіру на другому курсі.

А ще роздратували інші бакалаври: є в нас такий християнський гурток, який погладжує відчуття своєї важливості, розклеюючи по кампусу фото себе під Білим домом з плакатами "Спинімо приписані лікарями самогубства!" і "Самогубство - не лікування!" - ноу шіт, Шерлок, це вони про евтаназію так. Отому я з недовірою ставлюся до надто активних носіїв релігії: ніколи не знаєш, чи не почне кожен із них намагатися нав'язувати свої етичні норми і свої стосунки з богом всім навколишнім. Мені здається, це суперечить здоровому глузду: якщо твоя релігія забороняє самогубства, скажімо, то твоя програма дій на майбутнє дуже проста - не вчиняти самогубство. Ніхто не змушує тебе його вчиняти. А пишатися тим, що ти намагаєшся відняти в людей право на те, що в якихось ситуаціях може бути єдиним способом зекономити трохи страждань, зберегти трохи людської гідності й отримати хоч якусь владу над своїм тілом - це настільки якось дико, що волосся повзає по голові туди-сюди.

Тим часом продовжує тішити моя найкраща в світі адміністративна робота. От, скажімо, у нас робочі наради відбуваються о 8 ранку. Зрозуміло, всі сповзаються на автопілоті, по обличчях читається, що підняти-то їх підняли, а от розбудити забули. Тому координатор перед останньою зустріччю оголосив змагання: розіслав список екзотичних чотирискладових слів, виграє той, хто найбільше їх втулить в промову. В результаті всі старанно triangulated домовленості з кухнею і прибиральниками, нагадували забрати з холодильника сир, який вже став pungent, повідомляли, що лектор відзначався superciliousness, і розсилали на мейли робочі записки, не забуваючи згадати, що в пошті їх можна буде знайти за ключовим словом "scrumptious porcupine".
Тема наступної наради - дивні порівняння. Очевидно, звіти будуть про те, що на музей ми нагрянули, як сарана.


Все, кінець прокрастинації, піду далі читати Гоголя на один із курсів. Про ті повісті, які сподобалися, треба буде зібратися написати окремо, а поки - про те, як змінюються читацькі вимоги за двісті років.
Припустімо, що ви - воєначальник міста, мури якого по периметру оточені ворогом. Ви знаєте, що з міста веде підземний хід, вихід з якого - вже десь за табором ворога. Здоровий глузд підказує, що в такому разі десь під ранок можна половину армії, наприклад, вивести підземним ходом, вдарити на ворога одночасно з тилу і від замку - і потім розказувати про вдалу перемогу над круглими ідіотами, які не перевірили, чи нема там, бува, якогось такого підступу. Чи можна, скажімо, тихо втекти з міста самому, якщо ви не дуже любите решту населення. Чи бодай вивести свою родину, якщо не любите решту міста, але вважаєте неетичним їх лишити. Чи можна налагодити хоч якісь поставки харчів. Що робить герой "Тараса Бульби"? Нічого з цього, мужньо морить місто й себе голодом і покладається лише на те, що його донька вишле назовні служницю і влаштує своє особисте життя.
Коротше, трагедія - це коли герої виступають проти неминучого фатуму. І тому трагедію, на мою думку, значно легше організувати в фантастичній літературі, де будь-що можна списати на магічне втручання, з яким не посперечаєшся. В реалістичній літературі неминучий фатум надто часто перестає бути неминучим, якщо застосувати мізки. Стіна фейспалмів, бо одного фейспалму інколи не досить:

(випереджаючи можливі коментарі про "текст не про це": припустімо на мить, що я - цілком компетентний читач і все розумію, але саме цю деталь раніше не помічала й тому вирішила поділитися)

Писала тут, що найефективніший спосіб виманити себе з-під ковдри - це обіцянка чтива, яке гладить по голові, за сніданком. Треба про нього відзвітуватися (ну й про кіно з тієї ж категорії). Чтиво, яке гладить мене по голові, ділиться на дві групи: про вибухи, монстрів і порятунок світу - і про розповідання історій (інколи ці категорії перетинаються, і тоді я радісно ходжу по стінках). Сьогодні буде про першу категорію, бо щойно повернулася з "Hunger Games" (і звіт вийшов дуууже гендерно забарвлений).
The Hunger Games (2012)
Режисер: Gary Ross
Актори: Jennifer Lawrence, Woody Harrelson, Lenny Kravitz, Josh Hutcherson, Liam Hemsworth
Трейлер
Як нагадування про повстання кількох штатів у постапокаліптичній Америці щороку проводять "Голодні ігри": кожен із дванадцяти програлих штатів мусить виставити по хлопцю й дівчині віком від 12 до 18. Ці двадцять чотири підлітки потім змагатимуться між собою, доки не залишиться лише один, а решта населення стежить за процесом по телевізору, бо це - найпопулярніше ріеліті-шоу країни. Головна героїня, Кетнісс, вербується йти від свого штату добровольцем, аби порятувати молодшу сестру. Ну й далі - дуже хороший бойовичок: я за весь фільм, здається, й не поворухнулася, так було драматично, хоча знала спойлери усіх стратегічних моментів. Крім одного, найважливішого, який робить цей фільм значно кумеднішим, ніж просто хороший бойовичок: насправді це - блокбастер про те, як роблять блокбастери (і критика кривавих блокбастерів, безперечно, що ставить фільм у становище "або труси вдягни, або хрестик зніми", але на це я готова закрити очі).
Крім тієї сюжетної лінії, де підлітки бігають лісом і мочать один одного, є сюжетна лінія продюсерів шоу. Вони знають, що продається, і коли саме в тексті має настати кульмінація: і вони старанно це режисують. Я погано знаю умовності реаліті-тіві як жанру - напевно, стає ще смішніше, якщо їх знати - але для вигаданих текстів це не менш актуально. Що п'ять хвилин щось мусить вибухнути. Романтика продається найкраще. Головна героїня виграє не тому, що не може відмовитися від своєї людяності, як могло би видатися на позір, а тому, що розуміє правила гри - й переграє режисерів на їхній території, вдаючися до одного з найшанованіших штампів нашої літератури. Не скажу, якого, бо цього спойлеру краще не знати, - але це було феєрично :)
Фільм поки що б'є всі рекорди з касових зборів. Навіть на моєму далеко не прем'єрному опівнічному сеансі в залі не було вільних місць. У мене два можливі пояснення: можливо, йдеться саме про зацікавлення цією механікою обману, оголенням фокусів, завдяки яким у капелюсі з'явиться білий кролик, легкою ілюзією причетності до чуда. Інше можливе пояснення похмуріше: це перший за багато років бойовик з компетентною головною героїнею, яка при цьому в кадрі не для того, щоб виглядати добре, а для того, щоб робити свою справу. Дівчатка теж дивляться й люблять бойовики, і в якийсь момент - принаймні, мені - трошки обридає дивитися на всіх герміон (корисна для головного героя другорядна героїня, над захопленнями якої текст потішається) чи ларкрофт (де сюжет - лише привід продемонструвати цицьки в латексі, і я не маю нічого проти цицьок в латексі, але непокоїть акцентування саме на них). І тому дико тішить Кетнісс - котра, звісно, також красуня, а Дженніфер Лоренс ще й непогана акторка - але при цьому вона ходить в прагматичному одязі, плаче некрасиво, але реалістично, і рятує себе, світ і лицаря на білому коні.


"Discount Armageddon" (InCryptid series # 1) by Seanan McGuire
Я безумно люблю Шонін МакГвайр за її написану під псевдонімом "Міра Грант" трилогію про зомбі і блоггерів (мій запис про сабж, феєричний трейлер до серії, офіційний сайт, розповідь авторки про генезу ідеї). Я рахую дні до виходу третьої книжки циклу (зараз 62 дні лишилося), тож коли почула, що в неї виходить виходить перша книжка нової серії, то одразу помчала до книгарні.
Авторка розказує про "Discount Armageddon" тут: лише 1000 слів, тож, якщо ви гіпотетично цікавитеся міським фентезі, раджу переглянути. Я так гарно не скажу, як вона сказала, - можу лише переказати основні тези.
Веріті Прайс (як я люблю імена в романах МакГвайр! чого варті Джорджі/Джорджії у зомбі-і-блоггерах), здається, була вигадана для того, аби виправдати любов дизайнерів обкладинок міського фентезі до скупо вдягнених озброєних героїнь (незалежно від того, як героїні вдягаються в романі). Веріті Прайс справді має більше зброї, ніж одягу: і вона бореться зі злом силою бальних танців. Це - непретензійна, але дуже вигадлива і грайлива книжечка про "жінок, які вибирають життя серед монстрів, бо там щасливі", і про підримання мультикультуралізму й екологічної рівноваги в екосистемі, де види, які вивчають криптозоологи, існують насправді. Родина Прайсів відкололася від Ордену Св. Юрія, який винищував криптидів, коли зрозуміла, що монстри також потрібні (власне, зокрема тому героїня займається бальними танцями: родина переховується, а тренуватися до бою десь треба, то чому б не танці?). Цитуючи авторку: "Перша епідемія холери сталася незабаром після останнього задокументованого випадку, коли монарху (а саме королю Франції) подарували голову єдинорога. Знаєте, за легендами ріг єдинорога очищає воду. А холеру розносить брудною водою. На цьому я засновую екологію даного світу: існує, чи бодай колись існувало, все, і ніщо не існує у вакуумі. Знищ сирену, яка щопокоління топить корабель - і звільниться гігантський кальмар, який вижере все твоє село".
Якісь моменти в книжці мені видаються не надто логічними, але у авторки неймовірна уява, і мене дико тішать всі її дивогляди.

А далі - книжки, які мали би мене гладити по голові, але мені в результаті дуже сильно хочеться дати автору в зуби: "Miecz przeznaczenia", "Krew elfów", "Czas Pogardy", "Chrzest ognia", "Wieża Jaskółki" by Anrzej Sapkowski (ака "Відьмацька сага" від другої збірки оповідань до передостаннього тому циклу). Почати треба з передісторії: колись давно я була снобуватою тринадцятилітньою особою, яка з великою погордою ставилася до всього, що написано після, умовно кажучи, 1920-х рр. Якщо якийсь текст не лише був написаний недавно, а й належав до масової літератури, то це в моїх очах виносило вирок інтелекту осіб, які чомусь це читають. На щастя, моя тодішня закоханість підсунула мені Відмацьку сагу - і моє життя змінилося непоправно. Якщо я не читаю зараз фентезі кілограмами, як колись, то це - лише тому, що в мене на це немає часу:( Значна частина того, що я читаю на дозвіллі, таки містить драконів, пророцтва і надприродні раси (в різних комбінаціях). Я брала автографи лише у двох авторів: один - Сапковський, другий - Умберто Еко (і, на жаль, це вичерпно описує мої смаки). Засмикана і втомлена, вирішила повернутися до основ і переслухати аудіоверсію "Відмацької саги". Краще б я цього не робила.
Почнімо з доброго: я цілком розумію, чому ці книжки змінили мою читацьку біографію. І якісь повороти сюжету, від яких в мене досі стискається серце, я вперше зустріла саме там (про героя, який росте над собою і влазить у не свою війну - це точно звідти). І магічне квазі-середньовіччя, у якому розгортаються події, значно менш штамповане, ніж зазвичай у фентезі буває:
1) Сапковський подає не історію аристократів, а історію маленьких людей з купою неочевидних на перший погляд деталей з життя усяких гінців і купців, скажімо, чарівна є сцена про те, як валиться торгівля, бо друїди не дають вирубати священні дуби, кора з яких потрібна для якихось військових потреб.
2) Я так розумію, саме за це зараз хвалять Дж. Мартіна, але Сапек все ж був раніше: хоча в його світі є магія, вона вирішує приблизно так само небагато, як високі технології зараз. Себто магічний еквівалент ядерної зброї - добрий козир у руках політика, але вирішуватимуть все саме політики й економічні міркування. А що бомба у цьому випадку ще й має власний інтелект, то політики намагаються її взагалі тримати подалі від процесу прийняття рішень.
3) Мені дико подобається, як Сапковський поступово розширює масштаби оповіді: від камерних оповідань про екологічно свідомого мутанта-відьмака, який мандрує від села до села, винищуючи надприродніх потвор (якщо, звісно, вони не в Червоній книзі) - до світової війни, у якій відмак є лише бічним сюжетом.
4) Це - найбільш східноєвропейське фентезі, яке я досі читала. Безперечно, це - не надто замаскована Друга світова. Американські фентезисти налаштовані дати своїм героям перемогу. Сапек з історичним східноєвропейським песимізмом певен, що, хто б там не переміг, наші точно програють - але це не привід не загинути так, щоб про це потім баладу написали.
А погане полягає в тому, що після певного етапу автор починає тупо наганяти кількість сторінок, забиваючи на цілісність сюжету, якісь шматки романів безумно штамповані, а з гендерною проблематикою там все фігово. Свого часу, ці книжки для мене стали (чи, принаймні, так запам'яталися) першим знайомством з фемінізмом. Саме з "Саги" я довідалася, що дівчина може бути головною героїнею, жінки можуть бути найкомпетентнішими й найнебезпечнішими особами в кімнаті, а читачі/навколишні сприймають однакові вчинки від чоловіків і жінок геть по-різному (та, я повільно думаю і своїм розумом до всього цього до того віку не дійшла). Це свідчить лише про те, наскільки в мене були на той час низькі стандарти, тому що зараз Сапек виглядає паршиво, майже нечитабельно. Так, жінки справді найнебезпечніші і найкомпетентніші у більшості ситуацій - але також дико демонізовані й часто існують лише для того, аби рватися лягти під Відьмака з першого погляду, фарбувати очі й вибирати шмотки. Я припускаю, що Сапковський цілком свідомо намагається бути меншим сексистом, ніж його герой (принаймні, таке складається враження), але не знає, як. А зламалася остаточно я ось на чому - переказую максимально без спойлерів, на випадок якщо хтось не читав: в одній з перших книг циклу один персонаж витягає з міста в облозі дванадцятилітню дівчинку і щось з нею робить. Вона це однозначно інтерпретує як сексуальну агресію, і їй про це довго сняться жахіття. Названий батько дівчинки протягом наступних кількох томів намагається, поміж іншими життєвими завданнями, повиривати ноги тому персонажу. Нарешті вони сходяться на вирішальний діалог, і той персонаж такий: "Я її порятував з міста! А потім роздягнув, але лише щоб помити, а вона все не так зрозуміла! І взагалі, я в неї закохався!" (нагадую, їй в той момент 12, тож це в будь-якому разі педофілія). Названий батько дівчинки: "А, ну тоді все ок, вибач, що хотів повиривати тобі ноги - поберіться, коли ми її знайдемо". Я: "#@%#! ...я не певна, чи хочу читати далі?" Себто, очевидно, пояснення просте: у перших томах це справді був sexual assault, але потім автору цей персонаж знадобився для інших цілей, і довелося викручуватися. Але викручування виглядає украй стрьомно (тим паче, що з тією ж героїнею й до того показано як цілком благополучні стосунки, які почалися зі згвалтування).