(no subject)
May. 15th, 2012 02:11 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
pocketfull_ofПовернулася на літо до Києва - втім, не без пригод: була на цьому затриманому рейсі. Насправді, повчальна історія про те, чому співробітники авіакомпаній навіть на найнижчих рівнях мусять мати трошки мізків. Здавалося б, затримався виліт літака - це не інформаційний привід, а цілком буденна фігня, правда? Звісно, якщо співробітники авіакомпанії не мовчать, як партизани на допиті, і не кажуть пасажирам на питання про перебронювання квитків, що "дзвоніть завтра в кол-центр і все самі з"ясовуйте", ніби це пасажирів проблема, а не компанії. В такому разі стомлений і злий натовп береться штурмувати стійку, приходить охорона, всім стає украй ніяково.
Ну, зате ще ніколи не просила професорів відсунути мені дедлайн подачі реферату, бо "сиджу в Хілтоні, п"ю шампан, не знаю, коли звідси виберуся"; знов-таки, ніколи не писала реферат на висоті 10 000 метрів десь над Ісландією.
О, зате заодно виявила одну малоприємну штуку про тілесну політику. Я люблю поїсти. Я багато їм. Я знаю лише двох людей, які їдять більше, ніж я - і в обох таки вага, яка за нинішніми стандартами вважається надлишковою. Я морально готова до того, що, як тільки з віком сповільниться метаболізм, я стану велика і гарна. Але у штаті Нью-Йорк законодавство вимагає, аби в меню була вказана кількість калорій у кожній страві. І от гамбургер, який я б без зайвих заморочок з"їла за інших обставин (а потім заїла пирогом), починає викликати в мене певний неспокій, якщо на ньому надписано, що він містить 1700 калорій. От звідки цей неспокій, якщо без вказаних калорій я спокійно їм і не переймаюся(((?
***
Соляночка останніх вражень перед від"їздом:
Отак живеш собі й віриш, що аспірантський клуб - чи не найменш пафосна частина Гарварду, а потім раптом опиняєшся на його прийомі у маєтку середини 19 ст., який виглядає як кандидат, відкинутий на кастингу до "Downton Abbey", перед чотирма срібними виделками, з ягнячим ребром в зубах - і абсолютно без поняття, що тут робити. Commander's Mansion - частина Watertown Arsenal часів Громадянської війни; зараз його здебільшого арендують для весіль: ну, якщо комусь раптом хочеться задекларувати, що подружнє життя - це також війна, і кров неминуче проллється.
Свого часу начальника арсеналу, який збудував цю розкіш, звільнили за розтринькування державних коштів. Маєток і досі виглядає так, ніби по понеділках, середах і п'ятницях там - оргії, а в решту днів - криваві вбивства а-ля "Госфорд парк". Серйозно, там самі ванни втричі більші, за мою кімнату :(
***
Для студентів, які вчать російську, рідна кафедра організувала вечір самодіяльності зі співами всякого радянського маскульту. Напевно, в світі існує щось більш абсурдне, аніж товариство з американців (представників клятого гнилого капіталізму) і японців (взагалі у війні по інший бік), які хором співають "Смело мы в бой пойдём / За власть Советов/ И как один умрём / В борьбе за это" - але на гадку нічого не спадає.
*
Дуже мила й товариська мексиканка з першого поверху - така дівчинка-дівчинка, кофточки з рюшиками й великі сережки зі штучних перлів - розповіла, про що пише дисертацію. У Мексиці стрьомна ситуація з наркокартелями, відповідь уряду на яку - вивести на вулиці армію і спочатку стріляти, а потім ставити питання. В результаті - по 60 тисяч убитих за рік, більшість - віком до 25 років. То сусідка моя от і досліджуватиме, як молодь входить у цей бізнес і які там стратегії формування ідентичності. Плани на літо: два місяці на інфільтрацію в систему, далі збір матеріалів. Отакі кумедні люди мене оточують.
***
На Гарвардській площі мене дуже розчулюють дві книжкові нички без продавців. Одна - на розі Brattle Street і Appian Way: маленький столик, закладений цілком непоганими книжками (я, скажімо, там вполювала чергову А.С. Баєтт). На книжках надписана ціна, сама вибираєш, що хочеш, і вкидаєш потрібну купюру до скриньки. На скриньці написано, що така honour system працює вже п'ятий рік. Друга ничка - перед Harvard Bookstore. Мені там не дуже цікава добірка (суміш порадників і фантастики 60-х рр.), але також цікавий випадок. Над розкладкою написано, що книжки безкоштовні, але, якщо хочете за них віддячити, можете подати милостиню власнику розкладки, який сидить на певній відстані зі своїм псом. Написано, що сидітиме так, доки не продасть всю свою бібліотеку і доки може прогодувати пса і себе. Себто один із диваків Гарвардської площі (ще там є старший пан, який у 70-ті закінчив у Гарварді математику, але вирішив, що буде щасливіший, якщо гратиме на гроші з туристами в шахи, неформалисте молоде подружжя з рудим цуценям пітбуля, які сидять на тротуарі з плакатом "Посміхнися, якщо ти мастурбуєш", шалений мультиінструменталіст, який грає на мульйоні не призначених для цього предметів, та багато-багато інших).
***
5 seconds of shameless boasting to take my mind off paper-writing doom and gloom. http://news.harvard.edu/gazette/story/2012/05/student-papers-win-setchkarev-prizes/
*
Я попросила лишити свої книжки на літо на кафедрі. Їх у мене десь під 30, - сказала я. Потім я почала їх пакувати, і виявилося, що після того, як їх в мене було десь під 30, я встигла сходити до книгарні ще рази зо три чи тринадцять. Чемодан набитий книжками, згори - те, що не вмістилося. Мені здається, мене за це не любитимуть, чи бодай не зрозуміють :(
*
Культурний шок: на поличці зі снеками в супермаркеті, серед фруктових салатів, знежирених йогуртів та інших харчів, які прикидаються здоровими, побачила квашені огірки, запаковані по одному в кульочки з написом "приємний смак кропу". Який же то снек, якщо в ньому й калорій нема, і взагалі - їжа для похмілля? Аж ні, така от місцева специфіка 0.о
*
I might be known as a person that ineffectually chases turkeys, but at least I saw a live possum on the lawn in front of the dorms! It withstood my fannish adoration with much dignity. Yay!
*
Today I've been to a house Nabokov lived in, and to Andrew Bird's concert. All in all, I declare this day a success. Back to paper-writing.
*
Дві назви, які мене сильно непокоять (хоча о 3 ранку напередодні здачі реферату мене взагалі багато що сильно непокоїть): літаки "Антей" (названі іменем героя, який втрачав силу, щойно відривався від землі) і презервативи "Троян".
*
The best offense I've heard in a while! Alexander Lopatin to Tarek Abu Hussein: "You are like communist society: you have NO CLASS." Harvard dorms, never stop being entertaining!
*
Вивчення української літератури, скажімо, 19 ст. розраджує при читанні нинішніх новин: попри всі баги, від яких в мене мурашки по шкірі, зараз все одно найкращий за останні багато століть час для того, щоб бути українкою. Не надто оптимістично звучить, але певна позитивна прогресія все ж заспокоює.
***
Продовжую звітуватися про всякий позаакадемічний трешак, який мене тішить.
The Footnote (2011)
Режисер: Joseph Cedar
Актори: Shlomo Bar-Aba, Lior Ashkenazi, Aliza Rosen, etc.
Трейлер
Я спробувала заманити на цей фільм усіх моїх знайомих, бо це - перше на моїй пам'яті точне зображення філологів у кіно. Усі типажі украй впізнавані. Якщо ви вчилися на якогось гуманітарія, думаю, ви зможете згадати бодай по кілька представників кожного з типажів.
Крім того, кіно водночас сумне і дотепне (що рідкість у сімейних драмах, які легко сповзають у надмірну сентиментальність) і винахідливо зняте. Знов-таки, не-гуманітарію, мабуть, не зовсім зрозуміло те, що глибокий, до крові конфлікт через різні методологічні підходи до тексту - не надумана штука, бо підходи до тексту, безперечно, дублюють ширші підходи до світу. Втім, це не завадить посміятися над універсальними гегами штибу розмови професора зі студентом: "У вашому тексті багато нових спостережень і багато правильних спостережень. На жаль, нові спостереження не є правильними, а правильні - не є новими".
"It", Stephen King
У книжці просто катастрофічно непритомна космогонія, але це не має значення, бо насправді вона - не про монстрів (крім хіба тих, які сидять у кожного в голові). (Непопулярна думка: чим менше містики в книжці Кінга, тим краща ця книжка: він паршивенько пише містику.) Вона - про дитинство і ті непевні кілька років між дитинством і підлітковим віком, коли межі знаного і приступного тобі світу насильно рокриваються, як розколупана виделкою мушля, коли в людях ще так багато від звірят, і так багато страху, і так багато уяви, яка трохи компенсує те, що украй мало влади над своїм життям; про ті любові-дружби, як у сплетених хвостами щурів, які в пізнішому віці виглядали б уже хворобливо. Це - все, за що я (і більшість) любимо "Гаррі Поттера", але значно чесніше. Очевидно, з нинішніми уявленнями про те, що можуть і не можуть читати діти, до цільової, як на мене, авдиторії "Воно" потраплятиме вкрай рідко (що шкода: бо я б хотіла це прочитати в тому віці, а не зараз; і я, в цілому, розумію, чому ті, хто читали це в правильному віці, часто сприймають цю книжку як ледь не містичне переживання).
Дія розгортається у містечку Деррі, штат Мейн. Як на бідний штат, який не всі й на карті знайдуть, містечко цілком успішне. Заковика лише в тому, що раз на 27 років у містечко приходить Воно і збирає данину, убиваючи дітей. Потім, втім, стає ясно, що Воно не приходить іззовні, Воно - це й є, схоже, саме місто: кожні криваві жнива починаються з великої катастрофи, у якій задіяно багато мешканців міста (хто бере участь, хто - просто відвертається: але винні всі): і кожна з цих трагедій подана як захист міста. Вони самі впускають насильство у свій простір, роблять його легітимним (головна наскрізна теза Кінга - кожне чудовисько було колись наляканою людиною, яка лише захищалася; чудовиськом може стати кожен): і тому в місті так тихо, навіть коли починають зникати діти.
Так триває доти, доки семеро дітей - кожен вигнанець з якогось свого приводу - не вирішують це спинити. Безперечно, ці діти романтизовано описані - ну, як Моріс Сендак писав з іншої нагоди: "Я добре пам"ятаю своє дитинство. Я знав багато страшного, і знав, що дорослі не мусять знати, що знаю я. Це б їх налякало". Але десь цей вибір вікової групи героїв вмотивований: по-перше, дитячою жорстокістю; по-друге, тим, що діти справді ще не знають, що є можливим, і тому ж не знають, що можливим не є: "Діти звичні до близькості смерті, й вони легше вбирають непоясненне до своїх життів ... Несподіваний сплеск краси чи жаху не виключає для них пари хотдогів опівдні" (і Кінг це не лише декларує, а й описує: мене безумно розчулювало, як суміщені описи їхніх планів рятування світу - і їхні ігри в індіанців чи любов до туалетних жартів). Ну й Кінг, безперечно, найкращий з відомих мені учнів Г.Ф. Лавкрафта, який добре засвоїв, що лякає не смерть, а можливість порушення законів пізнаваного світу; речі, які не належать до жодної з чітких онтологічних категорій (і живе, і мертве, і т.д.) ображають наш розум: "Сходіть до церкви, послухайте історії про те, як Ісус ходив по воді, але якби я таке побачив, я б кричав, і кричав, і кричав. Мені це не виглядало б чудом. Мені це виглядало б як образа".
Втім, у "Воно" є одна ганебна штука наприкінці, за яку я ледь не вліпила їй одиницю на goodreads (врешті, вліпила 3): якщо для хлопчиків з цієї групи завдання - подолати свій страх і себе, то для дівчинки - переспати з ними усіма. Читайте на свій страх і ризик.
Ну, зате ще ніколи не просила професорів відсунути мені дедлайн подачі реферату, бо "сиджу в Хілтоні, п"ю шампан, не знаю, коли звідси виберуся"; знов-таки, ніколи не писала реферат на висоті 10 000 метрів десь над Ісландією.
О, зате заодно виявила одну малоприємну штуку про тілесну політику. Я люблю поїсти. Я багато їм. Я знаю лише двох людей, які їдять більше, ніж я - і в обох таки вага, яка за нинішніми стандартами вважається надлишковою. Я морально готова до того, що, як тільки з віком сповільниться метаболізм, я стану велика і гарна. Але у штаті Нью-Йорк законодавство вимагає, аби в меню була вказана кількість калорій у кожній страві. І от гамбургер, який я б без зайвих заморочок з"їла за інших обставин (а потім заїла пирогом), починає викликати в мене певний неспокій, якщо на ньому надписано, що він містить 1700 калорій. От звідки цей неспокій, якщо без вказаних калорій я спокійно їм і не переймаюся(((?
***
Соляночка останніх вражень перед від"їздом:
Отак живеш собі й віриш, що аспірантський клуб - чи не найменш пафосна частина Гарварду, а потім раптом опиняєшся на його прийомі у маєтку середини 19 ст., який виглядає як кандидат, відкинутий на кастингу до "Downton Abbey", перед чотирма срібними виделками, з ягнячим ребром в зубах - і абсолютно без поняття, що тут робити. Commander's Mansion - частина Watertown Arsenal часів Громадянської війни; зараз його здебільшого арендують для весіль: ну, якщо комусь раптом хочеться задекларувати, що подружнє життя - це також війна, і кров неминуче проллється.
Свого часу начальника арсеналу, який збудував цю розкіш, звільнили за розтринькування державних коштів. Маєток і досі виглядає так, ніби по понеділках, середах і п'ятницях там - оргії, а в решту днів - криваві вбивства а-ля "Госфорд парк". Серйозно, там самі ванни втричі більші, за мою кімнату :(
***
Для студентів, які вчать російську, рідна кафедра організувала вечір самодіяльності зі співами всякого радянського маскульту. Напевно, в світі існує щось більш абсурдне, аніж товариство з американців (представників клятого гнилого капіталізму) і японців (взагалі у війні по інший бік), які хором співають "Смело мы в бой пойдём / За власть Советов/ И как один умрём / В борьбе за это" - але на гадку нічого не спадає.
*
Дуже мила й товариська мексиканка з першого поверху - така дівчинка-дівчинка, кофточки з рюшиками й великі сережки зі штучних перлів - розповіла, про що пише дисертацію. У Мексиці стрьомна ситуація з наркокартелями, відповідь уряду на яку - вивести на вулиці армію і спочатку стріляти, а потім ставити питання. В результаті - по 60 тисяч убитих за рік, більшість - віком до 25 років. То сусідка моя от і досліджуватиме, як молодь входить у цей бізнес і які там стратегії формування ідентичності. Плани на літо: два місяці на інфільтрацію в систему, далі збір матеріалів. Отакі кумедні люди мене оточують.
***
На Гарвардській площі мене дуже розчулюють дві книжкові нички без продавців. Одна - на розі Brattle Street і Appian Way: маленький столик, закладений цілком непоганими книжками (я, скажімо, там вполювала чергову А.С. Баєтт). На книжках надписана ціна, сама вибираєш, що хочеш, і вкидаєш потрібну купюру до скриньки. На скриньці написано, що така honour system працює вже п'ятий рік. Друга ничка - перед Harvard Bookstore. Мені там не дуже цікава добірка (суміш порадників і фантастики 60-х рр.), але також цікавий випадок. Над розкладкою написано, що книжки безкоштовні, але, якщо хочете за них віддячити, можете подати милостиню власнику розкладки, який сидить на певній відстані зі своїм псом. Написано, що сидітиме так, доки не продасть всю свою бібліотеку і доки може прогодувати пса і себе. Себто один із диваків Гарвардської площі (ще там є старший пан, який у 70-ті закінчив у Гарварді математику, але вирішив, що буде щасливіший, якщо гратиме на гроші з туристами в шахи, неформалисте молоде подружжя з рудим цуценям пітбуля, які сидять на тротуарі з плакатом "Посміхнися, якщо ти мастурбуєш", шалений мультиінструменталіст, який грає на мульйоні не призначених для цього предметів, та багато-багато інших).
***
5 seconds of shameless boasting to take my mind off paper-writing doom and gloom. http://news.harvard.edu/gazette/story/2012/05/student-papers-win-setchkarev-prizes/
*
Я попросила лишити свої книжки на літо на кафедрі. Їх у мене десь під 30, - сказала я. Потім я почала їх пакувати, і виявилося, що після того, як їх в мене було десь під 30, я встигла сходити до книгарні ще рази зо три чи тринадцять. Чемодан набитий книжками, згори - те, що не вмістилося. Мені здається, мене за це не любитимуть, чи бодай не зрозуміють :(
*
Культурний шок: на поличці зі снеками в супермаркеті, серед фруктових салатів, знежирених йогуртів та інших харчів, які прикидаються здоровими, побачила квашені огірки, запаковані по одному в кульочки з написом "приємний смак кропу". Який же то снек, якщо в ньому й калорій нема, і взагалі - їжа для похмілля? Аж ні, така от місцева специфіка 0.о
*
I might be known as a person that ineffectually chases turkeys, but at least I saw a live possum on the lawn in front of the dorms! It withstood my fannish adoration with much dignity. Yay!
*
Today I've been to a house Nabokov lived in, and to Andrew Bird's concert. All in all, I declare this day a success. Back to paper-writing.
*
Дві назви, які мене сильно непокоять (хоча о 3 ранку напередодні здачі реферату мене взагалі багато що сильно непокоїть): літаки "Антей" (названі іменем героя, який втрачав силу, щойно відривався від землі) і презервативи "Троян".
*
The best offense I've heard in a while! Alexander Lopatin to Tarek Abu Hussein: "You are like communist society: you have NO CLASS." Harvard dorms, never stop being entertaining!
*
Вивчення української літератури, скажімо, 19 ст. розраджує при читанні нинішніх новин: попри всі баги, від яких в мене мурашки по шкірі, зараз все одно найкращий за останні багато століть час для того, щоб бути українкою. Не надто оптимістично звучить, але певна позитивна прогресія все ж заспокоює.
***
Продовжую звітуватися про всякий позаакадемічний трешак, який мене тішить.
The Footnote (2011)
Режисер: Joseph Cedar
Актори: Shlomo Bar-Aba, Lior Ashkenazi, Aliza Rosen, etc.
Трейлер
Я спробувала заманити на цей фільм усіх моїх знайомих, бо це - перше на моїй пам'яті точне зображення філологів у кіно. Усі типажі украй впізнавані. Якщо ви вчилися на якогось гуманітарія, думаю, ви зможете згадати бодай по кілька представників кожного з типажів.
Крім того, кіно водночас сумне і дотепне (що рідкість у сімейних драмах, які легко сповзають у надмірну сентиментальність) і винахідливо зняте. Знов-таки, не-гуманітарію, мабуть, не зовсім зрозуміло те, що глибокий, до крові конфлікт через різні методологічні підходи до тексту - не надумана штука, бо підходи до тексту, безперечно, дублюють ширші підходи до світу. Втім, це не завадить посміятися над універсальними гегами штибу розмови професора зі студентом: "У вашому тексті багато нових спостережень і багато правильних спостережень. На жаль, нові спостереження не є правильними, а правильні - не є новими".
"It", Stephen King
У книжці просто катастрофічно непритомна космогонія, але це не має значення, бо насправді вона - не про монстрів (крім хіба тих, які сидять у кожного в голові). (Непопулярна думка: чим менше містики в книжці Кінга, тим краща ця книжка: він паршивенько пише містику.) Вона - про дитинство і ті непевні кілька років між дитинством і підлітковим віком, коли межі знаного і приступного тобі світу насильно рокриваються, як розколупана виделкою мушля, коли в людях ще так багато від звірят, і так багато страху, і так багато уяви, яка трохи компенсує те, що украй мало влади над своїм життям; про ті любові-дружби, як у сплетених хвостами щурів, які в пізнішому віці виглядали б уже хворобливо. Це - все, за що я (і більшість) любимо "Гаррі Поттера", але значно чесніше. Очевидно, з нинішніми уявленнями про те, що можуть і не можуть читати діти, до цільової, як на мене, авдиторії "Воно" потраплятиме вкрай рідко (що шкода: бо я б хотіла це прочитати в тому віці, а не зараз; і я, в цілому, розумію, чому ті, хто читали це в правильному віці, часто сприймають цю книжку як ледь не містичне переживання).
Дія розгортається у містечку Деррі, штат Мейн. Як на бідний штат, який не всі й на карті знайдуть, містечко цілком успішне. Заковика лише в тому, що раз на 27 років у містечко приходить Воно і збирає данину, убиваючи дітей. Потім, втім, стає ясно, що Воно не приходить іззовні, Воно - це й є, схоже, саме місто: кожні криваві жнива починаються з великої катастрофи, у якій задіяно багато мешканців міста (хто бере участь, хто - просто відвертається: але винні всі): і кожна з цих трагедій подана як захист міста. Вони самі впускають насильство у свій простір, роблять його легітимним (головна наскрізна теза Кінга - кожне чудовисько було колись наляканою людиною, яка лише захищалася; чудовиськом може стати кожен): і тому в місті так тихо, навіть коли починають зникати діти.
Так триває доти, доки семеро дітей - кожен вигнанець з якогось свого приводу - не вирішують це спинити. Безперечно, ці діти романтизовано описані - ну, як Моріс Сендак писав з іншої нагоди: "Я добре пам"ятаю своє дитинство. Я знав багато страшного, і знав, що дорослі не мусять знати, що знаю я. Це б їх налякало". Але десь цей вибір вікової групи героїв вмотивований: по-перше, дитячою жорстокістю; по-друге, тим, що діти справді ще не знають, що є можливим, і тому ж не знають, що можливим не є: "Діти звичні до близькості смерті, й вони легше вбирають непоясненне до своїх життів ... Несподіваний сплеск краси чи жаху не виключає для них пари хотдогів опівдні" (і Кінг це не лише декларує, а й описує: мене безумно розчулювало, як суміщені описи їхніх планів рятування світу - і їхні ігри в індіанців чи любов до туалетних жартів). Ну й Кінг, безперечно, найкращий з відомих мені учнів Г.Ф. Лавкрафта, який добре засвоїв, що лякає не смерть, а можливість порушення законів пізнаваного світу; речі, які не належать до жодної з чітких онтологічних категорій (і живе, і мертве, і т.д.) ображають наш розум: "Сходіть до церкви, послухайте історії про те, як Ісус ходив по воді, але якби я таке побачив, я б кричав, і кричав, і кричав. Мені це не виглядало б чудом. Мені це виглядало б як образа".
Втім, у "Воно" є одна ганебна штука наприкінці, за яку я ледь не вліпила їй одиницю на goodreads (врешті, вліпила 3): якщо для хлопчиків з цієї групи завдання - подолати свій страх і себе, то для дівчинки - переспати з ними усіма. Читайте на свій страх і ризик.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2012-05-14 11:32 pm (UTC)no subject
Date: 2012-05-15 07:07 am (UTC)no subject
Date: 2012-05-15 08:18 am (UTC)моя телефона 093 сім-сім два нулі 401
no subject
Date: 2012-05-15 11:08 pm (UTC)no subject
Date: 2012-05-15 11:18 pm (UTC)no subject
Date: 2012-05-16 10:35 pm (UTC)no subject
Date: 2012-05-15 12:03 am (UTC)але книжка дійсно чудова. Кінга і досі люблю -- при тому, що вже багато років не читаю худла взагалі.
інший автор, якого я читаю -- це Прачет.
і трішки Гейман.
no subject
Date: 2012-05-15 07:06 am (UTC)no subject
Date: 2012-05-15 08:10 am (UTC)Деслес я читала перші кілька розлілів на io9.com. ідея цікава, але постійно око перечіпалося через недоречні деталі, котрі авторка вписувала через незнання реалійю
може, якось дійсно зберуся дочитати.
Урсула Ле Гуїн шикарна, до речі. (я, власне, багато років читала лише фантастику і фентезі. це наклало певний відбиток на моїх смаках і вподобаннях :)
no subject
Date: 2012-05-15 11:03 pm (UTC)А Ле Гуїн - наше фффсе, ага.
no subject
Date: 2012-05-15 06:31 am (UTC)мексиканка твоя - жесть. а воще как там выше было разумно сказано - не вижу повода не выпить:)
no subject
Date: 2012-05-15 06:35 am (UTC)no subject
Date: 2012-05-15 06:36 am (UTC)no subject
Date: 2012-05-15 06:41 am (UTC)no subject
Date: 2012-05-15 07:07 am (UTC)no subject
Date: 2012-05-15 07:52 am (UTC)в четверг у меня больше времени. в пт - либо где то между 6 и 8, потом у меня тренировка до 10, но зато она недалеко от метро университет ;)
no subject
Date: 2012-05-15 11:04 pm (UTC)no subject
Date: 2012-05-16 06:55 am (UTC)уже не кендо. На кендо не успеваю. сейчас - крав мага)
no subject
Date: 2012-05-16 10:34 pm (UTC)То коли ти будеш вільна?
no subject
Date: 2012-05-15 07:43 am (UTC)*а екранізація Воно - взагалі посміховисько ;)
no subject
Date: 2012-05-15 07:54 am (UTC)Мені в Кінга досі найбільше подобається "Мізері", "Тіло" не читала.
no subject
Date: 2012-05-15 07:58 am (UTC)мені чомусь Мізері завжди співзвучне із Грою Джералда, хоча кінець у Джералда вибиває Мізері у нокаут.
а ти Купол не читала?
no subject
Date: 2012-05-15 07:59 am (UTC)no subject
Date: 2012-05-15 11:05 pm (UTC)no subject
Date: 2012-05-16 07:01 am (UTC)+екранізація неминуча )
no subject
Date: 2012-05-16 10:34 pm (UTC)no subject
Date: 2012-05-15 08:13 am (UTC)no subject
Date: 2012-05-15 09:05 am (UTC)no subject
Date: 2012-05-15 09:33 am (UTC)а українські з"явилися вже тоді, коли я вже давно читала його в оригіналі.
а Долорес класна, насправді. і варта уваги.
no subject
Date: 2012-05-15 09:35 am (UTC)no subject
Date: 2012-05-15 11:07 pm (UTC)no subject
Date: 2012-05-15 11:11 pm (UTC)no subject
Date: 2012-05-16 10:29 pm (UTC)no subject
Date: 2012-05-16 11:12 pm (UTC)no subject
Date: 2012-05-16 11:23 pm (UTC)no subject
Date: 2012-05-15 08:12 am (UTC)no subject
Date: 2012-05-15 11:04 pm (UTC)no subject
Date: 2012-05-15 11:10 pm (UTC)плюс Пеннівайза там грає Тім Каррі -- доктор Франкенфуртер з Роккі Хоррор Пікчер Шоу (і ще багато чого видатного в жанрі :).
no subject
Date: 2012-05-16 10:31 pm (UTC)no subject
Date: 2012-05-16 11:11 pm (UTC)я от ніяк не зберуся подивитися мінісеріал за його The Stand.
а от з Темною вежою вже б сказали, будуть робити чи не будуть, а так тільки нерви мотають.
no subject
Date: 2012-05-16 11:24 pm (UTC)no subject
Date: 2012-05-16 11:31 pm (UTC)no subject
Date: 2012-05-16 05:15 am (UTC)Красива садиба! Я б там жила))
no subject
Date: 2012-05-16 10:33 pm (UTC)no subject
Date: 2012-05-16 05:44 pm (UTC)