Про виживання письменників
Oct. 20th, 2013 11:06 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
pocketfull_ofУ передпокою він одягся і, попрощавшися, почав узувати калоші - тоді ще носили гумові калоші. Права калоша не взувалася зразу, злетіла з черевика, перевернулася, із неї викотився жмуток паперу: калоші були, мабуть, номером більші. Валеріан [Підмогильний] нахилився, підняв жмуток паперу і, закладаючи його знову в носок калоші, мовив, криво і гірко всміхнувшися:
- Знаєте, товаришу Юрій, інколи хочеться отак залізти в носок своєї калоші, ще й затулитися потім отаким жмутком паперу.
Юрій Смолич, "Розповіді про неспокій немає кінця"
Прочитала трилогію спогадів Юрія Смолича ("Розповідь про неспокій", "Розповідь про неспокій триває", "Розповіді про неспокій немає кінця"). В такі моменти мені хочеться, щоб в мене була якась інша література, не з такою безрадісною історією - ну, британська там, скажімо, яку люблю сліпо й безкорисливо, як тільки й можна любити чужу культуру - але що вже маємо:)
Смолич - не найяскравіший зі свого покоління, але пив, говорив про літературу і їздив на полювання з усіма тими, кого ми вважаємо найяскравішими - і кого він, так склалося, пережив. Полишений насамоті із пам"яттю, він намагається вирвати у нелюдського часу хоч крихту вразливо, обурливо, запаморочливо людського:
* як любив Йогансен життя, як не міг влежати після операції в лікарні, бо захопив недостатньо книжок, і втік, ледве прийшовши до тями, додому, як - майстер-дедлайнер - напередодні дедлайну випивав пляшку пива, годинку куняв і до ранку писав авторський аркуш, без правок, бо й не епречитував, як виграв у більярд у Маяковського і той мусив проповзти під столом і застряг;
* яким добрим оповідачем був Довженко ("може, навіть кращим, ніж кінорежисером"), як він не вмів довіряти некрасивим людям, як перед смертю просив у спілки письменників квартирку, нехай маленьку, але щоб з вікон було видно Десну;
* як в Копиленка на кухні постійно бомжували Сенченко (на сіні), Панч і Вражливий (на плиті), сам Копиленко на газетах, але як подумав, що Смоличу ніде жити, зразу запропонував: "Слухай, якщо тобі нема де жити, то приходь до нас: он бачив у кутку скриню - там, либонь, хазяйська картопля, на ній можна розкішно влаштуватися";
* коли від Вражливого пішла дружина, то на один стіл в їдальні переїхав Багряний, на другий Плужник, така от богемна тусовка;
* що Василь Блакитний шалено любив радіо, про що Смолич згадував, коли вісімнадцятилітню доньку того, Майю Вовчик-Блакитнку, закинули в глибокий тил гітлерівців і вона передавала по рації партизанам розвіддані;
* як адміністратор ВАПЛІТЕ Гарбуз не міг проминути жодних похоронів - як дізнавався, що десь є небіжчик, навіть геть незнайомий, то все організовував, співав над могилою гімни, ридав, як над рідним, і шалено тішився.
І т.д., і т.пю
Чи, скажімо, німа сцена, коли на публічну критику роману Смолича за націоналізм з'являється Юрко Тютюнник зі словами "Я був не тільки лідером націоналізму, але й командиром армії націоналістів та керівником націоналістичного підпілля. Отже, маю певний досвід у цій справі. Заявляю: коли б отакою, як описано в романі, виявилася в своїй підпільній діяльності боївка націоналістів, то я б наказав тих нікчем розстріляти!" І пішов :) Роман, в цілому, виправдали :) (А Тютюнник потім, як відомо, спеціалізувався на тому, що грав у кіно себе ж.)
І весь цей треш і угар ніжно треться об глибокий, непролазний, паршивий жах. Я звикла читати про ПТСД і травматичні студії на прикладі американських ветеранів в'єтнамської війни (це жанр такий з мужніми соплями на кулак), але якось не звикла прикладати це до наших гавриків, а там же за кожним плаче діагноз. Скажімо, Сосюра: Смолич пише, що Василя Блакитного були обурили в Сосюри рядки "Я б нагана в руки взяв / І стріляв би в кожні жирні очі, / В кожну шляпку і манто стріляв" - і продовжує: "Проходячи мимо щойно відкритих приватних крамниць, що у своїх вітринах виставляли різні спокуси - кав'яр, балики, різну смаженину й вудженину - Сосюра навіть хапався за камінь: розбити, розтрощити до чортів чобачих! ...
- Він же правду каже, Василь [Блакитний, якого обурила та строфа], і я з ним цілком згодний: тільки ленінська політика й вірна. Але ж це - від розуму, а від серця...
Він зупинився і тут же, на тротуарі Сумської вулиці, незважаючи на перехожих, розстебнув сорочку й оголив груди: біля серця червоніла в Володиних грудях ямка - сюди влучила куля, коли його розстрілювали".
Або от він же перед смертю, в якусь із останніх розмов зі Смоличем вже з лікарні: "- Слухай, а пам'ятаєш, скільки я в тебе з'їв яєчень тоді в Харкові, як ми голодували? Ти думаєш, я не знав, що, з'їдаючи два яйця, я залишав тебе голодним на цілий день? Знав і все одно так робив. Свинство! А що я мав робити, коли хотілось їсти? А далі.... далі я не вмів, право слово, подумати, що буде далі".
Себто непевність була в самій можливості "далі", й ті, хто "далі" таки отримав, не дуже, схоже, знають, що з ним робити - і тому мене тіпає, коли беруться критикувати, як то заведено, наприклад, Домонтовича, тому що чистеньким не міг вийти ніхто, вижили - і на тім спасибі.
Смолич, без питань, робив велику справу, намагачись повенути ті почасти ще майже й не реабілітовані імена. І от всім дрібним лівакам треба для прочищення мізків давати читати оце: тому що до холєри страшно, як, щоб зберегти щось від своїх друзів, він посмертно змушує їх лизати руку, яка їх вбила. Де і як може, він вказує, що є його прагматичними додатками (скажімо, коли розказує про смерть Свідзинського як поширювані націоналістами чутки - sapienti sat; а Слісаренку приписавши "я радий, що пройшов крізь той холодний вогонь символізму, болтяну водичку модернізму та мідні труби в оркестрі футуризму: бо тепер бодай знаю, де погано пахне", Смолич сумлінно додає: "Це - не цитата, і, можливо, я не зовсім точний в переказі його мови"). Де може, намагається вберегти перспективу з іншого боку: скажімо, з Підмогильним відвідує могилу героїв Крутів, наводить якусь необхідну кількість кліше ("не зумівши побачити світ, яким він був ... вони далися на провокацію націоналістичних сил"), а потім цитує Підмогильного: "Вважайте, товаришу Юрію, коли б на той час я вчився б у Києві, а не в Катеринославі, то, мабуть, що й мені лежати в цих могилах". Але в цілому мені так страшно не було на жодному триллері.
*
Щоб не закінчувати на цій безрадісній ноті: в нас тут був літературний фестиваль і я сходила на читання живого Салмана Рушді! Він завжди здавався мені до холєри серйозним чуваком, а насправді виявився дуже кумедним:) Завчено іскрив про те, що гірше негативної оцінки Аятолли Хомейні була б тільки його позитивна оцінка:) І на питання з зали, як агностику вижити в католицькій школі, дуже спокійно відповів: "Просто втішайтеся тим, що ви праві, а вони ні" :) І впадав у різкий лондонський акцент, взагалі йому невластивий, коли скаржився, що "Сатанинські вірші" ніхто насправді й не читає, і коли критики у 80-ті бідкалися, що про Лондон ніхто не пише, він тицяв їм свою книжку - "ось! роман на 600 сторінок! весь про Лондон часів Тетчер, увесь!"
Представляв його Гомі Бгабга (як його транслітерують українською), виявилося, вони друзі, обидва з Бомбею. Мене подивувало, що ці два світочі постколоніальної літератури й критики кажуть саме "Бомбей" ("Бомбей був мультикультурним простором ще до того, як світ став глобалізований, а націоналістичний Мумбай - вже не те"). Коли Бгабга після вступних дифірамбів передав мікрофон Рушді, той такий - "Та ні, краще ти продовжуй, хвали-хвали"; а коли мова зайшла про екранізацію "Опівнічних дітей", де головну роль зіграв син Бгабги, він нахабно вимагав синові похвали :)
Щоб увійти до зали, народ годину стояв у черзі на сек'юріті-контроль; Рушді говорив про те, що не можна купуватися на риторику "задля вашої ж безпеки", яка передбачає добровільну капітуляцію, й розказував, як навіть у перші нервові роки фатви з'являвся на вручення літературних премій: коли приставлена до нього поліція намагалася його спинити, він казав, що він іде, вибір лише в тому, чи вони йдуть. І до Америки переїхв саме тому, що тут йому легше, тут він може пересуватися без охорони і тільки раз мав проблему - коли чоловік з сильним арабським акцентом почав йому доводити, що "В.С. Найпол у сто разів кращий письменник, ніж ти".
- Я дуже, радий, що ти живий, Салмане, друже, - поплескав його по плечу Гомі Бгабга, й на тому всі перейшли до отримання автографів.
- Знаєте, товаришу Юрій, інколи хочеться отак залізти в носок своєї калоші, ще й затулитися потім отаким жмутком паперу.
Юрій Смолич, "Розповіді про неспокій немає кінця"
Прочитала трилогію спогадів Юрія Смолича ("Розповідь про неспокій", "Розповідь про неспокій триває", "Розповіді про неспокій немає кінця"). В такі моменти мені хочеться, щоб в мене була якась інша література, не з такою безрадісною історією - ну, британська там, скажімо, яку люблю сліпо й безкорисливо, як тільки й можна любити чужу культуру - але що вже маємо:)
Смолич - не найяскравіший зі свого покоління, але пив, говорив про літературу і їздив на полювання з усіма тими, кого ми вважаємо найяскравішими - і кого він, так склалося, пережив. Полишений насамоті із пам"яттю, він намагається вирвати у нелюдського часу хоч крихту вразливо, обурливо, запаморочливо людського:
* як любив Йогансен життя, як не міг влежати після операції в лікарні, бо захопив недостатньо книжок, і втік, ледве прийшовши до тями, додому, як - майстер-дедлайнер - напередодні дедлайну випивав пляшку пива, годинку куняв і до ранку писав авторський аркуш, без правок, бо й не епречитував, як виграв у більярд у Маяковського і той мусив проповзти під столом і застряг;
* яким добрим оповідачем був Довженко ("може, навіть кращим, ніж кінорежисером"), як він не вмів довіряти некрасивим людям, як перед смертю просив у спілки письменників квартирку, нехай маленьку, але щоб з вікон було видно Десну;
* як в Копиленка на кухні постійно бомжували Сенченко (на сіні), Панч і Вражливий (на плиті), сам Копиленко на газетах, але як подумав, що Смоличу ніде жити, зразу запропонував: "Слухай, якщо тобі нема де жити, то приходь до нас: он бачив у кутку скриню - там, либонь, хазяйська картопля, на ній можна розкішно влаштуватися";
* коли від Вражливого пішла дружина, то на один стіл в їдальні переїхав Багряний, на другий Плужник, така от богемна тусовка;
* що Василь Блакитний шалено любив радіо, про що Смолич згадував, коли вісімнадцятилітню доньку того, Майю Вовчик-Блакитнку, закинули в глибокий тил гітлерівців і вона передавала по рації партизанам розвіддані;
* як адміністратор ВАПЛІТЕ Гарбуз не міг проминути жодних похоронів - як дізнавався, що десь є небіжчик, навіть геть незнайомий, то все організовував, співав над могилою гімни, ридав, як над рідним, і шалено тішився.
І т.д., і т.пю
Чи, скажімо, німа сцена, коли на публічну критику роману Смолича за націоналізм з'являється Юрко Тютюнник зі словами "Я був не тільки лідером націоналізму, але й командиром армії націоналістів та керівником націоналістичного підпілля. Отже, маю певний досвід у цій справі. Заявляю: коли б отакою, як описано в романі, виявилася в своїй підпільній діяльності боївка націоналістів, то я б наказав тих нікчем розстріляти!" І пішов :) Роман, в цілому, виправдали :) (А Тютюнник потім, як відомо, спеціалізувався на тому, що грав у кіно себе ж.)
І весь цей треш і угар ніжно треться об глибокий, непролазний, паршивий жах. Я звикла читати про ПТСД і травматичні студії на прикладі американських ветеранів в'єтнамської війни (це жанр такий з мужніми соплями на кулак), але якось не звикла прикладати це до наших гавриків, а там же за кожним плаче діагноз. Скажімо, Сосюра: Смолич пише, що Василя Блакитного були обурили в Сосюри рядки "Я б нагана в руки взяв / І стріляв би в кожні жирні очі, / В кожну шляпку і манто стріляв" - і продовжує: "Проходячи мимо щойно відкритих приватних крамниць, що у своїх вітринах виставляли різні спокуси - кав'яр, балики, різну смаженину й вудженину - Сосюра навіть хапався за камінь: розбити, розтрощити до чортів чобачих! ...
- Він же правду каже, Василь [Блакитний, якого обурила та строфа], і я з ним цілком згодний: тільки ленінська політика й вірна. Але ж це - від розуму, а від серця...
Він зупинився і тут же, на тротуарі Сумської вулиці, незважаючи на перехожих, розстебнув сорочку й оголив груди: біля серця червоніла в Володиних грудях ямка - сюди влучила куля, коли його розстрілювали".
Або от він же перед смертю, в якусь із останніх розмов зі Смоличем вже з лікарні: "- Слухай, а пам'ятаєш, скільки я в тебе з'їв яєчень тоді в Харкові, як ми голодували? Ти думаєш, я не знав, що, з'їдаючи два яйця, я залишав тебе голодним на цілий день? Знав і все одно так робив. Свинство! А що я мав робити, коли хотілось їсти? А далі.... далі я не вмів, право слово, подумати, що буде далі".
Себто непевність була в самій можливості "далі", й ті, хто "далі" таки отримав, не дуже, схоже, знають, що з ним робити - і тому мене тіпає, коли беруться критикувати, як то заведено, наприклад, Домонтовича, тому що чистеньким не міг вийти ніхто, вижили - і на тім спасибі.
Смолич, без питань, робив велику справу, намагачись повенути ті почасти ще майже й не реабілітовані імена. І от всім дрібним лівакам треба для прочищення мізків давати читати оце: тому що до холєри страшно, як, щоб зберегти щось від своїх друзів, він посмертно змушує їх лизати руку, яка їх вбила. Де і як може, він вказує, що є його прагматичними додатками (скажімо, коли розказує про смерть Свідзинського як поширювані націоналістами чутки - sapienti sat; а Слісаренку приписавши "я радий, що пройшов крізь той холодний вогонь символізму, болтяну водичку модернізму та мідні труби в оркестрі футуризму: бо тепер бодай знаю, де погано пахне", Смолич сумлінно додає: "Це - не цитата, і, можливо, я не зовсім точний в переказі його мови"). Де може, намагається вберегти перспективу з іншого боку: скажімо, з Підмогильним відвідує могилу героїв Крутів, наводить якусь необхідну кількість кліше ("не зумівши побачити світ, яким він був ... вони далися на провокацію націоналістичних сил"), а потім цитує Підмогильного: "Вважайте, товаришу Юрію, коли б на той час я вчився б у Києві, а не в Катеринославі, то, мабуть, що й мені лежати в цих могилах". Але в цілому мені так страшно не було на жодному триллері.
*
Щоб не закінчувати на цій безрадісній ноті: в нас тут був літературний фестиваль і я сходила на читання живого Салмана Рушді! Він завжди здавався мені до холєри серйозним чуваком, а насправді виявився дуже кумедним:) Завчено іскрив про те, що гірше негативної оцінки Аятолли Хомейні була б тільки його позитивна оцінка:) І на питання з зали, як агностику вижити в католицькій школі, дуже спокійно відповів: "Просто втішайтеся тим, що ви праві, а вони ні" :) І впадав у різкий лондонський акцент, взагалі йому невластивий, коли скаржився, що "Сатанинські вірші" ніхто насправді й не читає, і коли критики у 80-ті бідкалися, що про Лондон ніхто не пише, він тицяв їм свою книжку - "ось! роман на 600 сторінок! весь про Лондон часів Тетчер, увесь!"
Представляв його Гомі Бгабга (як його транслітерують українською), виявилося, вони друзі, обидва з Бомбею. Мене подивувало, що ці два світочі постколоніальної літератури й критики кажуть саме "Бомбей" ("Бомбей був мультикультурним простором ще до того, як світ став глобалізований, а націоналістичний Мумбай - вже не те"). Коли Бгабга після вступних дифірамбів передав мікрофон Рушді, той такий - "Та ні, краще ти продовжуй, хвали-хвали"; а коли мова зайшла про екранізацію "Опівнічних дітей", де головну роль зіграв син Бгабги, він нахабно вимагав синові похвали :)
Щоб увійти до зали, народ годину стояв у черзі на сек'юріті-контроль; Рушді говорив про те, що не можна купуватися на риторику "задля вашої ж безпеки", яка передбачає добровільну капітуляцію, й розказував, як навіть у перші нервові роки фатви з'являвся на вручення літературних премій: коли приставлена до нього поліція намагалася його спинити, він казав, що він іде, вибір лише в тому, чи вони йдуть. І до Америки переїхв саме тому, що тут йому легше, тут він може пересуватися без охорони і тільки раз мав проблему - коли чоловік з сильним арабським акцентом почав йому доводити, що "В.С. Найпол у сто разів кращий письменник, ніж ти".
- Я дуже, радий, що ти живий, Салмане, друже, - поплескав його по плечу Гомі Бгабга, й на тому всі перейшли до отримання автографів.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2013-10-21 06:23 am (UTC)Про спогади цікаво!
no subject
Date: 2013-10-22 01:17 am (UTC)Казали, що якщо подобався роман, то фільм не сподобається - він реалістичніший, лінійніший і серйозний, як серцевий напад (хоча син Бгабги, запевнив Рушді, чудово зіграв).
no subject
Date: 2013-10-21 08:12 am (UTC)no subject
Date: 2013-10-22 01:17 am (UTC)