The Terror by Dan Simmons
Mar. 1st, 2016 11:12 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
pocketfull_of(буду сюди копіювати відгуки на прочитане з goodreads)
У 1845 році два британські кораблі - один "Жах", а другий "Пекло" - вирушають на пошуки Північно-західного проходу з Атлантичного до Тихого океану (понад Канадою, повз те, що тоді ще вважалося північним континентом). Вони споряджені за останнім словом техніки, обладнані надсучасними двигунами, і мають запаси харчів на 4 роки (якщо не заощаджувати) чи й на всі 7 (якщо заощаджувати). Спойлер: коли кораблі називали, то як у воду дивилися. Експедиція Франкліна зникає у кризі й темряві. Північно-західний прохід відкриють лише у 1850 році, а погризені кісточки учасників експедиції збирають по північному узбережжю Канади аж донині.
Корабель її королівської величності "Terror" у льодах
Загалом, з того, що познаходили згодом, картина така: провівши зиму 1845/46 десь там, де й мали це зробити за початковим маршуртом, кораблі чомусь рушають різко на південь, і вже у вересні 1846 року застрягають у кризі біля острова Короля Вільяма. Перезимувавши там, навесні 1847 року Франклін (капітан експедиції і капітан HMS Erebus) лишає на острові записку - "Все добре", але крига не сходить, і кораблі лишаються на тому ж місці до весни 1848 року. Навесні 1848 року на полях тої ж записки додають значно гірші новини: померло 24 члени команди (включно з Франкліном), решта полишить кораблі і вибиратиметься пішки до узбережжя Канади (транскрипт записок англійською). Далі знайдено кілька таборів (у деяких до 30 скелетів у різних стадіях розпакованості, з cut-marks "consistent with de-fleshing", а частина "bones had signs of breakage and 'pot polishing,' which occurs when the ends of bones heated in boiling water rub against the cooking pot they are placed in", which "typically occurs in the end stage of cannibalism, when starving people extract the marrow to eke out the last bit of calories and nutrition they can" - я це так розлого цитую, бо мене вразило, що каннібалізм настільки поширений, що можна говорити, які речі "типово трапляються на його останніх стадіях"). При цьому групи, у найкращих традиціях фільмів жахів, кілька разів розділяються, а хтось повертається до корабля і таки пропливає на ньому ще кількасот миль на південь, де він і лежить донині на дні затоки - його виявили допіру в 2014 році. Мапа з вікіпедії - Ден Сіммонс дуже старається привести всіх героїв саме в ту точку, де їх врешті знайдено, але врешті й він подекуди здіймає руки д'горі і скрушно констатує "нє, я в натурі без поняття, чого їх туди понесло":
Ден Сіммонс проштудіював, здається, усе, що було відомо про експедицію, включно зі списками того, які саме консервовані супи вони запасали на довгу зиму, включно з технічними особливостями двигунів, включно з десятками видів криги, з якою вони жили і помирали - і він чіпляється за ці відомості хваткою бульдога й нічого не лишає поза кадром, отже, й читач дізнається, звідки привезли дуб, з якого зроблена обшивка корабля, як саме вона зроблена, скільки і яких було шлюпок, і тд, і тп. В цьому плані це дуже архаїчний текст, який несе на собі відбитки масних пальців Жюля Верна. Ефект виходить дивний, бо експедиція Франкліна (і Жюль Верн) продукт однієї епохи з одним набором переконань, а от Сіммонс - вже геть іншої, і час, що їх розділяє, як мінімум (а) підважив позитивізм; (б) підважив віру в неминучість прогресу; (в) підважив віру в раціональність-цивілізованість людства; (г) підважив віру в цивілізуючу місію білого чоловіка; і т.д., і т.п. І Сіммонс цього цілком свідомий, і тому текст виходить доволі розхристаний: з одного боку в нас ці довгі енциклопедичні списки - а з іншого космогонічні міфи малих північних народів і гігантські білі ведмеді каннібали, ок норм. До гігантських білих ведмедів у мене, до речі, навіть питань нема (по-суті, вони виступають метафорою нашої слабкості і вразливості перед природою, яку, ми чомусь зверхньо вірили, можна і треба долати) - а от до зображення малих північних народів є. Тут Сіммонс ходить по тонкій кризі і ніжно треться об натрутненький штамп "магічного тубільця" - в принципі, з одного боку, саме інуїти врешті виявляються в нього носіями ідей sustainability, значно органічнішого співіснування з навколишнім світом і тд, але це не робить анітрохи менш штампом протиставлення раціонального-освіченого-цивілізованого білого чоловіка туземній жінці, яка безмовна, без своєї оповіді, відчужена від культури (її царина - природа і надприродне). На останніх сторінках це виявляється меншим фейлом, аніж здавалося всю дорогу, але осадочок лишився.
Поза тим, дуже старосвітськи-ґрунтовний і зворушливий (було кілька моментів, коли я ледь не просльозилася - скажімо, коли команда полишала корабель у кризі) роман, який зробив неможливе: створив саспенс і змусив переживати за героїв, попри те, що від початку відомо, що ніхто не виживе.
HMS Erebus на дні моря.
У 1845 році два британські кораблі - один "Жах", а другий "Пекло" - вирушають на пошуки Північно-західного проходу з Атлантичного до Тихого океану (понад Канадою, повз те, що тоді ще вважалося північним континентом). Вони споряджені за останнім словом техніки, обладнані надсучасними двигунами, і мають запаси харчів на 4 роки (якщо не заощаджувати) чи й на всі 7 (якщо заощаджувати). Спойлер: коли кораблі називали, то як у воду дивилися. Експедиція Франкліна зникає у кризі й темряві. Північно-західний прохід відкриють лише у 1850 році, а погризені кісточки учасників експедиції збирають по північному узбережжю Канади аж донині.
Корабель її королівської величності "Terror" у льодах
Загалом, з того, що познаходили згодом, картина така: провівши зиму 1845/46 десь там, де й мали це зробити за початковим маршуртом, кораблі чомусь рушають різко на південь, і вже у вересні 1846 року застрягають у кризі біля острова Короля Вільяма. Перезимувавши там, навесні 1847 року Франклін (капітан експедиції і капітан HMS Erebus) лишає на острові записку - "Все добре", але крига не сходить, і кораблі лишаються на тому ж місці до весни 1848 року. Навесні 1848 року на полях тої ж записки додають значно гірші новини: померло 24 члени команди (включно з Франкліном), решта полишить кораблі і вибиратиметься пішки до узбережжя Канади (транскрипт записок англійською). Далі знайдено кілька таборів (у деяких до 30 скелетів у різних стадіях розпакованості, з cut-marks "consistent with de-fleshing", а частина "bones had signs of breakage and 'pot polishing,' which occurs when the ends of bones heated in boiling water rub against the cooking pot they are placed in", which "typically occurs in the end stage of cannibalism, when starving people extract the marrow to eke out the last bit of calories and nutrition they can" - я це так розлого цитую, бо мене вразило, що каннібалізм настільки поширений, що можна говорити, які речі "типово трапляються на його останніх стадіях"). При цьому групи, у найкращих традиціях фільмів жахів, кілька разів розділяються, а хтось повертається до корабля і таки пропливає на ньому ще кількасот миль на південь, де він і лежить донині на дні затоки - його виявили допіру в 2014 році. Мапа з вікіпедії - Ден Сіммонс дуже старається привести всіх героїв саме в ту точку, де їх врешті знайдено, але врешті й він подекуди здіймає руки д'горі і скрушно констатує "нє, я в натурі без поняття, чого їх туди понесло":
Ден Сіммонс проштудіював, здається, усе, що було відомо про експедицію, включно зі списками того, які саме консервовані супи вони запасали на довгу зиму, включно з технічними особливостями двигунів, включно з десятками видів криги, з якою вони жили і помирали - і він чіпляється за ці відомості хваткою бульдога й нічого не лишає поза кадром, отже, й читач дізнається, звідки привезли дуб, з якого зроблена обшивка корабля, як саме вона зроблена, скільки і яких було шлюпок, і тд, і тп. В цьому плані це дуже архаїчний текст, який несе на собі відбитки масних пальців Жюля Верна. Ефект виходить дивний, бо експедиція Франкліна (і Жюль Верн) продукт однієї епохи з одним набором переконань, а от Сіммонс - вже геть іншої, і час, що їх розділяє, як мінімум (а) підважив позитивізм; (б) підважив віру в неминучість прогресу; (в) підважив віру в раціональність-цивілізованість людства; (г) підважив віру в цивілізуючу місію білого чоловіка; і т.д., і т.п. І Сіммонс цього цілком свідомий, і тому текст виходить доволі розхристаний: з одного боку в нас ці довгі енциклопедичні списки - а з іншого космогонічні міфи малих північних народів і гігантські білі ведмеді каннібали, ок норм. До гігантських білих ведмедів у мене, до речі, навіть питань нема (по-суті, вони виступають метафорою нашої слабкості і вразливості перед природою, яку, ми чомусь зверхньо вірили, можна і треба долати) - а от до зображення малих північних народів є. Тут Сіммонс ходить по тонкій кризі і ніжно треться об натрутненький штамп "магічного тубільця" - в принципі, з одного боку, саме інуїти врешті виявляються в нього носіями ідей sustainability, значно органічнішого співіснування з навколишнім світом і тд, але це не робить анітрохи менш штампом протиставлення раціонального-освіченого-цивілізованого білого чоловіка туземній жінці, яка безмовна, без своєї оповіді, відчужена від культури (її царина - природа і надприродне). На останніх сторінках це виявляється меншим фейлом, аніж здавалося всю дорогу, але осадочок лишився.
Поза тим, дуже старосвітськи-ґрунтовний і зворушливий (було кілька моментів, коли я ледь не просльозилася - скажімо, коли команда полишала корабель у кризі) роман, який зробив неможливе: створив саспенс і змусив переживати за героїв, попри те, що від початку відомо, що ніхто не виживе.
HMS Erebus на дні моря.
