збірна соляночка з фейсбуку
Aug. 26th, 2015 09:52 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
pocketfull_ofТі, з ким ми френди на фейсбуці, це все вже читали, але собі для історії зберу й тут :)
Всі мої друзі скаржаться на складне життя української інтеліґенції (ваші, напевно, теж). Читаючи Чикаленка, розумію, що українській інтеліґенції завжди було складно - але проблеми були геть інші. Скажімо, на початку ХХ століття українська інтеліґенція в лиці Чикаленка потерпала від того, що українська культура не була до кінця відірвана від народного субстрату, і тому з субстратом доводилося здійснювати комунікативні акти. Скажімо, приходить Чикаленко послухати кобзаря Вересая, який "не мав тоді вже ні зубів, ні голосу, а тому не співав, а скоріше речитативно шамкав". "В одну з павз, - пише Чикаленко, - коли дружина Лисенка, дуже симпатична Ольга Антоновна, переказала, щоб дівчата привели Вересая до столової чай пити, то панни, як сороки, заскреготали:
- Діду, діду, чаю пить, чаю пить!
- Ось цитьте бо, послухайте, що я вам скажу: мені старому якби чарку горілки, бо від того чаю тільки сцять хочеться!
Панни зробили вигляд, що не дочули".
Або от, скажімо, молодий представник українського креаклу зламу століть, захопившись радикальними російськими рухами, ходить в народ, працює руками - але "не міг там відвикнути від зубної щіточки, і, заховавшись десь, ранками чистив зуби".
І тут я зітхнула з полегшею: так, нині українській інтеліґенції платять мало, від сучукрліту очі інколи евакуйовуються з черепа, в гуманітарних науках білі плями плавно перетікають в чорні діри - зате ніхто, жодна собака не відбиратиме у вас зубну щітку!
***
Я б продала душу, нирку й гіпотетичного первістка за серіал штибу "Даунтонського абатства" на українському матеріалі зламу століть. От, скажімо, такий антураж:
У Василя Тарновського, власника Качанівки, був - розповідає Гліб Лазаревський - невеликий домашній музей: 400 предметів доісторичного періоду, старі кісточки, 1728 предметів князівської доби, які розкопували спеціально для нього, 863 предмети козацького періоду, зокрема шаблі Хмельницького і Мазепи, полковничі перначі Полуботка і Палія, бунчуки, прапори і корогви, а з шевченківських реліквій паспорт, портрет, каламар, перо, мольберт, палітра, сорочка, китайка, що вкривала труну, і багато малюнків - загалом, не вистачає хіба висушених пальців та іншої атрибутики святих реліквій. А на його карнавали привозили фіалки із самої Парми, які на возиках тягали поміж гостей двійко спеціально навчених пуделів - білий і чорний.
От тільки з дітьми Тарновському не пощастило, пише Лазаревський зі зловтіхою людини, яка не пам'ятає, як пишеться Schadenfreude, і тому вирішила швиденько показати на пальцях: один син повісився, другий одружився з графинею Манюнею з пирятинських О'Рурків, яка переконала одного свого коханця застрахувати життя, а другого - отруїти першого, за що й сіла до в'язниці аж в Італії.
***
Захоплива математика для гуманітаріїв. 1929 рік, надсилає свої оповідання Миколі Плеваку такий собі Сергій Хруль (якого - орфографія оригіналу збережена - "дуже затрімує в письменницькій роботі те, що далі свого села не де не бував”). Оповідання починається дослівно так: "Сонька гучно вскочив у кабинет директора тресту. Директор в цей час балакав аж у два телефони разом, писав доповідь, пив чай з баранками, читав книжку булгатерську та лічив на рахівниці і ще чимало робіт виконував. Лице його було змучене".
А тепер - задача: яка мінімальна кількість пар рук і очей потрібна цій формі життя, щоб виконувати всі ці роботи одночасно?
***
Якщо подивитися в енциклопедії статтю "Тріумф оптимізму над здоровим глуздом", то ілюстрацією до неї мусить бути Марія Грушевська, вдова Михайла Грушевського, яка у квітні 1941 року пише Раднаркому УРСР листа, аби їй повернули кімнату, в яку в рамках ущільнення доселили якусь робітницю:
"Без сеї кладовки – я страдаю дуже: мушу держати в кімнаті відра з водою, коли водопровід в домі не працює (а се буває часто!), всі сундуки, всю кухонну посуду, всі господарчі припаси, а лїтом ще звязки з килимами, пересипаними нафталіном і т.и., а тимчасом сею кладовкою ніхто не користується.
Але мої труднощі дійшли тепер до крайн[ь]ої міри, коли НКВС звернув мені бібліотеку і всю обстановку кабінета мойого покійного чоловіка, акад. М.С.Грушевського (забрану після ареста моєї доньки К.М.Грушевської 1938 р.). Чотири тисячі (4000) з лишнім книжок привезли й кинули мені на підлогу в моїй кімнаті, так що я мусіла просити мою сусідку (моя кімната прохідна), Ольгу Олександровну Грушевську, жінку висланого професора Олександра Сергієвича Грушевського – приняти частину книжок… Вона згодилась, але для сього прийшлось їй закрити зовсім одно вікно, щоб заложити амбразуру книжками, та й перед вікном поставити книжну полицю. Часть книг я помістила в гардеробній шафі, а ще дуже богато лишилось просто на підлозї під обідовим столом.
[...] я ук[л]інно прошу – зваживши всї труднощї мої, які я тут виложила – звернути мені хоч те, чим я користувалась перед забран[н]єм дому, сю маленьку кладовку, щоб зложити там хоч ті книги, які лежать на землі."
***
Читала "Архів розстріляного відродження: матеріали архівно-слідчих справ українських письменників 1920-1930-х років", думала про вплив історичних обставин на жанрову систему літератури.
Починав з сонетів? Починав з авантюрних романів? Починав з казок? Останній твір у всіх все одно в одному жанрі - політичний трилер з легкими автобіографічними елементами. Йдеться про зізнання, де всі раптом виявляються членами терористичних організацій, націлених на повалення радянського ладу.
І тільки невідомий мені Кальницький замість політичного трилера написав альтернативну історію про подорожі в часі: про те, як підходить до нього загадковий іноземець - доктор Шабтай, говорить про землю обітовану. Шабтай, як ви розумієте, Цві - 17 століття, автор найуспішнішої юдейської месіаністичної єресі (за винятком, як то кажуть, християнства). Бо твоя історія тебе береже:)
***
Що б ви попросили у рідних, якби відбували ув'язнення на Соловках у 1936 році? Микола Зеров, наприклад, просив у дружини "какой-нибудь держатель для галстуха" і "запонки к воротнику".
Потім додає: "Мне понадобится к осени, возможно, Овидий (полный) и Гораций" (коли завершить переклад "Енеїди"), але це вже менше дивує. А от структури побуту, що передбачають краватку навіть у таборі, звісно, вражають.
***
Марія Грінченкова картає Плевака, який у біографії забагато уваги приділив особистому, а не професійному життю Грінченка. При цьому вона видає найпронизливішу формулу максимального самозречення, яку я будь-коли бачила: "своє особисте життя Грінченко так обмежив, що по кілька років навіть у театрі не бував". Якщо навіть на театр часу не ставало - то це справжня жертовність, ага.
***
Перекладаючи нещодавно текст, орієнтований на широку східноукраїнську авдиторію, я наштовхнулася на одну термінологічну проблему: для мене і людей мого кола переклад "прийшли совіти" є нейтральним, а на сході, невиключно - пейоративом. Проте так було не завжди. Гліб Лазаревський пише, що, скажімо, Еллана-Блакитного обурював ужиток "радянський" замість "совєтський":
"- Це контрреволюція! - кричав Еллан. - Чистісінька контрреволюція. Це ж кожному нагадує Центральну Раду!
- Адже ж, - не витримав секретар редакції Світозар Драгоманов, - вираз "совєтський" теж може нагадувати колишній Государственный совет".
І тут мене охопила майже материнська гордість! Я пам'ятаю Світозара Драгоманова, коли його - проблемного підлітка - тільки притягнули з його богемного Парижа до Києва, і всі українофільські кола скрипіли зубами: з одного боку, наче син Драгоманова, треба заопікуватися; з іншого, кінчений довбойоб, вчитися не хоче, ані українською, ані російською не володіє. Себто я пам'ятаю, як так про нього писала Леся Українка. Аж ба - вийшли і з нього люди, аж секретар редакції "Більшовика", велике цабе.
***
Була свого часу така серія журналів - "Великие художники". Більшість номерів була спільна для цілої міжнародної франшизи, але у кожної країни була й певна кількість номерів із локальними постатями - їх писали на місцях. В українському виданні, наприклад, були номери про Шевченка, Яблонську, Бойчука і бойчукістів (може, когось забуваю). Оце взялася почитати номер про бойчукістів.
Спочатку я захоплювалася тим, як текст номеру гармоніює з темою. Він вичерпно показує, до чого може скотитися рівень осмислення живопису, якщо послідовно винищувати художні школи. От, скажімо, вибили бойчукістів - і потім, за якісь 70 років, про них зможуть писати лише в такому стилі (цитую "аналіз" полотна Гвоздика "Селяни в полі", яке долучене до цього запису): "Художник изобразил крестьян так, что зрителю не видны их лица. Благодаря этому портретные характеристики не отвлекают внимание от главного сюжета - сбора картошки. Вместе с тем он тактично вводит такие детали, как мешок с овсом, прикрепленный к лошадиной сбруе, лунки от выкопанного картофеля, конструкцию телеги".
Читаючи номер далі, я, втім, дедалі більше схилялася до припущення, що писати так - це навмисна антиукраїнська провокація.
Аж потім мені на око трапилася фраза, яка навіки закарбувалася в моєму мозку. "Лаконизм и статичность придают его полотнам изысканность и монументальность". Перечитайте це. Спробуйте поміняти складові місцями.
На цій фразі мені відкрилася істина. Жива людина так писати не може, чи бодай не стане. Так може писати лише штучний інтелект. І він подекуди навіть проходить тест Тюринга, маскуючись під малокомпетентного аматора мистецтва. Я аплодувала українським програмістам, втираючи скупу сльозу гуманітарія.
Штучний інтелект звати Остап Ковальчук. Можете погуглити - він робить успішну кар'єру в царині українського мистецтвознавства.
Ви прослухали випуск регулярної рубрики "Досягнення українського програмування".
***
Читаю "The Private Lives of the Impressionists" by Sue Roe - добру біографію ключових гравців руху - дуже тішуся й несу вам світло анекдотів Смайлик «smile»
Скажімо, знімають молоді й зелені Ренуар і Моне разом майстерню. Обидва бідні, як церковні миші, грошей не мають ні на що. Щоб якось заощадити, працюють десь так: один малює модель (тоді таки доводиться розпалювати вогонь, аби вона не замерзла) - а другий на тому ж вогні швиденько готує боби, аби не переводити даремно дрова. (Боби в них є - мішком бобів розплатився за портрет якийсь власник крамниці.)
При цьому Моне продовжує вдягатися за останнім писком моди, з найдорожчими мереживами і т.д. Але кравцю не платить, бо нічим. Врешті кравець приходить до нього з неоплаченими рахунками й резонно питає, що за нафіг.
- Шановний пане, - каже Моне, - якщо ви продовжите так ганебно мені надокучати, то я буду змушений шукати собі іншого кравця.
(І не платить.)
Кравець так знітився, що погодився й далі його обслуговувати.
"Природжений аристократ", - підсумовує Ренуар.
***
Продовжую переказувати сітком з життя Ренуара і Моне за "The Private Lives of the Impressionists" by Sue Roe.
Від часу попередньої анекдотки минуло десять років, але мізансцена мало змінилася: обоє досі бідні, як церковні миші, тільки на час попередньої анекдотки про них взагалі ніхто не писав, а на час цієї на них вже пишуть багато розгромних рецензій.
Рецензент: Живопис імпресіоністів сильно покращився б, якби вони протерли окуляри.
Моне: Йолопи! Та вони і в диму все хочуть чітко бачити! ...а це ідея, напишу-но я дим від паротягів на вокзалі. Звісно, для того доведеться на півгодини затримати потяг до Руану, бо саме тоді найкраще світло.
Ренуар: ...не слухайте мого друга, він завжди був хворий на голову.
Моне вдягає найкращий одяг, добуває ціпок з золотим набалдашником і з ноги відкриває двері директора вокзалу Сен-Лазар.
- Я - Клод Моне, художник! - каже він.
Директор вокзалу на живописі не тямиться, але виглядати неосвіченим не хоче. Може, це знаменитість якась, - думає директор.
- Я довго вибирав між вашим вокзалом і Ґар дю Норд, - каже Моне. - Врешті вирішив, що ваш вокзал колоритніший.
Може, так і треба, - думає директор.
Всі потяги затримують, пасажирів з платформ розганяють, наганяють побільше мальовничого диму.
- ...А я навіть боюся попросити продавця овочів написати його вітрину, - підсумовує Ренуар.
Всі мої друзі скаржаться на складне життя української інтеліґенції (ваші, напевно, теж). Читаючи Чикаленка, розумію, що українській інтеліґенції завжди було складно - але проблеми були геть інші. Скажімо, на початку ХХ століття українська інтеліґенція в лиці Чикаленка потерпала від того, що українська культура не була до кінця відірвана від народного субстрату, і тому з субстратом доводилося здійснювати комунікативні акти. Скажімо, приходить Чикаленко послухати кобзаря Вересая, який "не мав тоді вже ні зубів, ні голосу, а тому не співав, а скоріше речитативно шамкав". "В одну з павз, - пише Чикаленко, - коли дружина Лисенка, дуже симпатична Ольга Антоновна, переказала, щоб дівчата привели Вересая до столової чай пити, то панни, як сороки, заскреготали:
- Діду, діду, чаю пить, чаю пить!
- Ось цитьте бо, послухайте, що я вам скажу: мені старому якби чарку горілки, бо від того чаю тільки сцять хочеться!
Панни зробили вигляд, що не дочули".
Або от, скажімо, молодий представник українського креаклу зламу століть, захопившись радикальними російськими рухами, ходить в народ, працює руками - але "не міг там відвикнути від зубної щіточки, і, заховавшись десь, ранками чистив зуби".
І тут я зітхнула з полегшею: так, нині українській інтеліґенції платять мало, від сучукрліту очі інколи евакуйовуються з черепа, в гуманітарних науках білі плями плавно перетікають в чорні діри - зате ніхто, жодна собака не відбиратиме у вас зубну щітку!
***
Я б продала душу, нирку й гіпотетичного первістка за серіал штибу "Даунтонського абатства" на українському матеріалі зламу століть. От, скажімо, такий антураж:
У Василя Тарновського, власника Качанівки, був - розповідає Гліб Лазаревський - невеликий домашній музей: 400 предметів доісторичного періоду, старі кісточки, 1728 предметів князівської доби, які розкопували спеціально для нього, 863 предмети козацького періоду, зокрема шаблі Хмельницького і Мазепи, полковничі перначі Полуботка і Палія, бунчуки, прапори і корогви, а з шевченківських реліквій паспорт, портрет, каламар, перо, мольберт, палітра, сорочка, китайка, що вкривала труну, і багато малюнків - загалом, не вистачає хіба висушених пальців та іншої атрибутики святих реліквій. А на його карнавали привозили фіалки із самої Парми, які на возиках тягали поміж гостей двійко спеціально навчених пуделів - білий і чорний.
От тільки з дітьми Тарновському не пощастило, пише Лазаревський зі зловтіхою людини, яка не пам'ятає, як пишеться Schadenfreude, і тому вирішила швиденько показати на пальцях: один син повісився, другий одружився з графинею Манюнею з пирятинських О'Рурків, яка переконала одного свого коханця застрахувати життя, а другого - отруїти першого, за що й сіла до в'язниці аж в Італії.
***
Захоплива математика для гуманітаріїв. 1929 рік, надсилає свої оповідання Миколі Плеваку такий собі Сергій Хруль (якого - орфографія оригіналу збережена - "дуже затрімує в письменницькій роботі те, що далі свого села не де не бував”). Оповідання починається дослівно так: "Сонька гучно вскочив у кабинет директора тресту. Директор в цей час балакав аж у два телефони разом, писав доповідь, пив чай з баранками, читав книжку булгатерську та лічив на рахівниці і ще чимало робіт виконував. Лице його було змучене".
А тепер - задача: яка мінімальна кількість пар рук і очей потрібна цій формі життя, щоб виконувати всі ці роботи одночасно?
***
Якщо подивитися в енциклопедії статтю "Тріумф оптимізму над здоровим глуздом", то ілюстрацією до неї мусить бути Марія Грушевська, вдова Михайла Грушевського, яка у квітні 1941 року пише Раднаркому УРСР листа, аби їй повернули кімнату, в яку в рамках ущільнення доселили якусь робітницю:
"Без сеї кладовки – я страдаю дуже: мушу держати в кімнаті відра з водою, коли водопровід в домі не працює (а се буває часто!), всі сундуки, всю кухонну посуду, всі господарчі припаси, а лїтом ще звязки з килимами, пересипаними нафталіном і т.и., а тимчасом сею кладовкою ніхто не користується.
Але мої труднощі дійшли тепер до крайн[ь]ої міри, коли НКВС звернув мені бібліотеку і всю обстановку кабінета мойого покійного чоловіка, акад. М.С.Грушевського (забрану після ареста моєї доньки К.М.Грушевської 1938 р.). Чотири тисячі (4000) з лишнім книжок привезли й кинули мені на підлогу в моїй кімнаті, так що я мусіла просити мою сусідку (моя кімната прохідна), Ольгу Олександровну Грушевську, жінку висланого професора Олександра Сергієвича Грушевського – приняти частину книжок… Вона згодилась, але для сього прийшлось їй закрити зовсім одно вікно, щоб заложити амбразуру книжками, та й перед вікном поставити книжну полицю. Часть книг я помістила в гардеробній шафі, а ще дуже богато лишилось просто на підлозї під обідовим столом.
[...] я ук[л]інно прошу – зваживши всї труднощї мої, які я тут виложила – звернути мені хоч те, чим я користувалась перед забран[н]єм дому, сю маленьку кладовку, щоб зложити там хоч ті книги, які лежать на землі."
***
Читала "Архів розстріляного відродження: матеріали архівно-слідчих справ українських письменників 1920-1930-х років", думала про вплив історичних обставин на жанрову систему літератури.
Починав з сонетів? Починав з авантюрних романів? Починав з казок? Останній твір у всіх все одно в одному жанрі - політичний трилер з легкими автобіографічними елементами. Йдеться про зізнання, де всі раптом виявляються членами терористичних організацій, націлених на повалення радянського ладу.
І тільки невідомий мені Кальницький замість політичного трилера написав альтернативну історію про подорожі в часі: про те, як підходить до нього загадковий іноземець - доктор Шабтай, говорить про землю обітовану. Шабтай, як ви розумієте, Цві - 17 століття, автор найуспішнішої юдейської месіаністичної єресі (за винятком, як то кажуть, християнства). Бо твоя історія тебе береже:)
***
Що б ви попросили у рідних, якби відбували ув'язнення на Соловках у 1936 році? Микола Зеров, наприклад, просив у дружини "какой-нибудь держатель для галстуха" і "запонки к воротнику".
Потім додає: "Мне понадобится к осени, возможно, Овидий (полный) и Гораций" (коли завершить переклад "Енеїди"), але це вже менше дивує. А от структури побуту, що передбачають краватку навіть у таборі, звісно, вражають.
***
Марія Грінченкова картає Плевака, який у біографії забагато уваги приділив особистому, а не професійному життю Грінченка. При цьому вона видає найпронизливішу формулу максимального самозречення, яку я будь-коли бачила: "своє особисте життя Грінченко так обмежив, що по кілька років навіть у театрі не бував". Якщо навіть на театр часу не ставало - то це справжня жертовність, ага.
***
Перекладаючи нещодавно текст, орієнтований на широку східноукраїнську авдиторію, я наштовхнулася на одну термінологічну проблему: для мене і людей мого кола переклад "прийшли совіти" є нейтральним, а на сході, невиключно - пейоративом. Проте так було не завжди. Гліб Лазаревський пише, що, скажімо, Еллана-Блакитного обурював ужиток "радянський" замість "совєтський":
"- Це контрреволюція! - кричав Еллан. - Чистісінька контрреволюція. Це ж кожному нагадує Центральну Раду!
- Адже ж, - не витримав секретар редакції Світозар Драгоманов, - вираз "совєтський" теж може нагадувати колишній Государственный совет".
І тут мене охопила майже материнська гордість! Я пам'ятаю Світозара Драгоманова, коли його - проблемного підлітка - тільки притягнули з його богемного Парижа до Києва, і всі українофільські кола скрипіли зубами: з одного боку, наче син Драгоманова, треба заопікуватися; з іншого, кінчений довбойоб, вчитися не хоче, ані українською, ані російською не володіє. Себто я пам'ятаю, як так про нього писала Леся Українка. Аж ба - вийшли і з нього люди, аж секретар редакції "Більшовика", велике цабе.
***
Була свого часу така серія журналів - "Великие художники". Більшість номерів була спільна для цілої міжнародної франшизи, але у кожної країни була й певна кількість номерів із локальними постатями - їх писали на місцях. В українському виданні, наприклад, були номери про Шевченка, Яблонську, Бойчука і бойчукістів (може, когось забуваю). Оце взялася почитати номер про бойчукістів.
Спочатку я захоплювалася тим, як текст номеру гармоніює з темою. Він вичерпно показує, до чого може скотитися рівень осмислення живопису, якщо послідовно винищувати художні школи. От, скажімо, вибили бойчукістів - і потім, за якісь 70 років, про них зможуть писати лише в такому стилі (цитую "аналіз" полотна Гвоздика "Селяни в полі", яке долучене до цього запису): "Художник изобразил крестьян так, что зрителю не видны их лица. Благодаря этому портретные характеристики не отвлекают внимание от главного сюжета - сбора картошки. Вместе с тем он тактично вводит такие детали, как мешок с овсом, прикрепленный к лошадиной сбруе, лунки от выкопанного картофеля, конструкцию телеги".
Читаючи номер далі, я, втім, дедалі більше схилялася до припущення, що писати так - це навмисна антиукраїнська провокація.
Аж потім мені на око трапилася фраза, яка навіки закарбувалася в моєму мозку. "Лаконизм и статичность придают его полотнам изысканность и монументальность". Перечитайте це. Спробуйте поміняти складові місцями.
На цій фразі мені відкрилася істина. Жива людина так писати не може, чи бодай не стане. Так може писати лише штучний інтелект. І він подекуди навіть проходить тест Тюринга, маскуючись під малокомпетентного аматора мистецтва. Я аплодувала українським програмістам, втираючи скупу сльозу гуманітарія.
Штучний інтелект звати Остап Ковальчук. Можете погуглити - він робить успішну кар'єру в царині українського мистецтвознавства.
Ви прослухали випуск регулярної рубрики "Досягнення українського програмування".
***
Читаю "The Private Lives of the Impressionists" by Sue Roe - добру біографію ключових гравців руху - дуже тішуся й несу вам світло анекдотів Смайлик «smile»
Скажімо, знімають молоді й зелені Ренуар і Моне разом майстерню. Обидва бідні, як церковні миші, грошей не мають ні на що. Щоб якось заощадити, працюють десь так: один малює модель (тоді таки доводиться розпалювати вогонь, аби вона не замерзла) - а другий на тому ж вогні швиденько готує боби, аби не переводити даремно дрова. (Боби в них є - мішком бобів розплатився за портрет якийсь власник крамниці.)
При цьому Моне продовжує вдягатися за останнім писком моди, з найдорожчими мереживами і т.д. Але кравцю не платить, бо нічим. Врешті кравець приходить до нього з неоплаченими рахунками й резонно питає, що за нафіг.
- Шановний пане, - каже Моне, - якщо ви продовжите так ганебно мені надокучати, то я буду змушений шукати собі іншого кравця.
(І не платить.)
Кравець так знітився, що погодився й далі його обслуговувати.
"Природжений аристократ", - підсумовує Ренуар.
***
Продовжую переказувати сітком з життя Ренуара і Моне за "The Private Lives of the Impressionists" by Sue Roe.
Від часу попередньої анекдотки минуло десять років, але мізансцена мало змінилася: обоє досі бідні, як церковні миші, тільки на час попередньої анекдотки про них взагалі ніхто не писав, а на час цієї на них вже пишуть багато розгромних рецензій.
Рецензент: Живопис імпресіоністів сильно покращився б, якби вони протерли окуляри.
Моне: Йолопи! Та вони і в диму все хочуть чітко бачити! ...а це ідея, напишу-но я дим від паротягів на вокзалі. Звісно, для того доведеться на півгодини затримати потяг до Руану, бо саме тоді найкраще світло.
Ренуар: ...не слухайте мого друга, він завжди був хворий на голову.
Моне вдягає найкращий одяг, добуває ціпок з золотим набалдашником і з ноги відкриває двері директора вокзалу Сен-Лазар.
- Я - Клод Моне, художник! - каже він.
Директор вокзалу на живописі не тямиться, але виглядати неосвіченим не хоче. Може, це знаменитість якась, - думає директор.
- Я довго вибирав між вашим вокзалом і Ґар дю Норд, - каже Моне. - Врешті вирішив, що ваш вокзал колоритніший.
Може, так і треба, - думає директор.
Всі потяги затримують, пасажирів з платформ розганяють, наганяють побільше мальовничого диму.
- ...А я навіть боюся попросити продавця овочів написати його вітрину, - підсумовує Ренуар.
