(no subject)
Sep. 29th, 2012 11:04 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
pocketfull_ofНа минулому тижні я раптом зрозуміла, що вже більше місяця працюю без вихідних, і то по більше, ніж 40 годин на тиждень; доки я над цим не рефлексувала, я просто чудово почувалася, але варто замислитися (особливо якщо навіть при такому робочому тижні не встигаєш і половину того, що хочеш, а хтось ще й ставить під сумнів, чи тим ти займаєшся, чим треба), то все, гайки, одразу розумієш, що здоровий сон ніхто не відміняв, а світ ворожий до маленької нещасної тебе. А коли себе жалієш, то всякі дрібниці навколо починають сильно дратувати. На щастя, на цьому тижні через йом кіппур відмінили один клас і я виспалася, та й напрацювала поки лише 32 години, і світ раптом став значно доброзичливіший:)
Доброзичливості світу просто неймовірно посприяли хліби! Хліби і книжки - це дві речі, за які я готова продати душу. Єдині хліби, схожі на те, що я вважаю хлібом, а не, скажімо, картоном, тут поставляє невелика мейнська пекарня "When pigs fly" (англійською "коли свині полетять" - відповідник нашого "коли рак свисне": назва пояснюється тим, що родина власника пекарні, очевидно, не дуже вірила в успіх цієї ідеї). Вони і в супермаркетах бувають, але в нас під гуртожитком щотижня відбуваються маленькі ярмарки органічної їжі від місцевих фермерів і маленьких фірм - і "When pigs fly" туди привозять, як виявилося, розширений асортимент. Господи, які там є хліби! Хліби з манго, ананасом, родзинками, сезамом і імбиром, хліби з кленовим сиропом і бананом, хліби з дітками шпинату (ну натурально baby spinach) і часничком, хліби з гумусом і червоним перцем, хліби з висушеними на сонці помідорами... аааа, я від самих спогадів захлинаюся слиною, і мені ніхто не платить за рекламу. Я купила стандартний улюблений хліб з семи злаків і гарбузового насіння - і в ролі пирога буханку з апельсином, журавлиною і волоським горіхом. Він пахне абсолютно одуренно, я вже й не пам'ятаю такого майже намацального хлібного духу.
Ще повеселило чергове феєричне оголошення утримання від їзди машиною:
(Отже, на фоні Сьора 4 з 5 такс вважають, що піші прогулянки - шлях до миру в цілому світі, винаходу ліків від застуди і пояснення таємниці бозона Хіґґса)
А департамент "what the everloving fuck?!! 0____o" тим часом доповідає, що в місцевій аптеці CVS (вона ж - єдиний цілодобовий супермаркетик на районі і джерело всяких речей першої необхідності штибу автономних генераторів електроенергії, пилочок для нігтів і капронок, зроблених, судячи з міцності й неможливості носити, з кевлару) продається колекція вкрай дивних листівок. Я й раніше помічала, що там ціла стіна листівок - але лише на минулому тижні око зачепилося за деталі. То бодай чверть стіни - це листівки зі співчуттями, старанно розкладеними по підписаних поличках: "на смерть брата", "на смерть сестри", "на смерть домашнього улюбленця" і т.д. Я розумію, що це - складні життєві ситуації, коли непросто знайти слова. Але ж якби там слова були якісь глибокі! Так ні ж бо, написи такі: "Я молитимусь за тебе. Я не можу навіть уявити, як ти почуваєшся" - а ще не може, очевидно, навіть таку банальність написати своїми руцями. Загалом, я не розумію, яке емоційне значення цих листівок. Повідомити, що чиєсь горе важило для тебе аж 2.17 доларів, але не стільки, щоб самому ворухнути звивинами й сказати щось особисте?
Загалом, якось я органічно перейшла все ж до речей, які мене дратували на минулому тижні:)
Скажімо, дратує рівень шкільної освіти в США. Так вийшло, що я слухаю один мовний курс з кількома бакалаврами-першокурсниками: діти щойно зі шкільної лави, себто їхнє уявлення про навчання досі забарвлене лише старшими класами. Дотепер я зблизька бачила лише бакалаврів-другокурсників, і вони були дуже класні, в чомусь мені до них рости й рости. Знов-таки, чула про школи в Британії - одна моя знайома-британка от пішла на аспірантуру, щоб було що їсти, доки вона писатиме свій роман, і вибрала античну літературу в Єйлі, "бо мені там нічого не доведеться робити - я й так з 11 років читаю давньогрецькою" (безперечно, там навіть не середній клас, але вражає). А тут - прешокурсники. Скажімо, задають нам на наступне заняття прочитати текст. Мені здається, що "прочитати текст" передбачає його перекласти, тим паче, що нова лексика надрукована прямо на тій же сторінці. Для них - ні, і в результаті ми по пів-уроку страждаємо фігнею. Коли вони раптом зрозуміли, що екзамен на носі, то заворушилися й почали питати, коли в професора офісні години. Так і хотілося сказати, що, якщо не вчити слова, то ніякий професор нічого не дасть. Це кажу саме як людина, якій мови досить тяжко даються.
Тим не менше, дуже цікаво, коли ж станеться злам і вони стануть такими класними, як я бачила на прикладі другокурсників. Бо поки що й вони якісь діти дітьми, і університет їх так сприймає: при вступі на бакалаврат навіть не треба визначатися зі спеціальністю, лише слухати обов'язковий набір курсів (стільки-то природничих наук, стільки-то суспільних, дві іноземні мови) і брати участь в діяльності мульйона клубів, а спеціалізацію (тут кажуть "концентрацію") декларують допіру на другому курсі.
А ще роздратували інші бакалаври: є в нас такий християнський гурток, який погладжує відчуття своєї важливості, розклеюючи по кампусу фото себе під Білим домом з плакатами "Спинімо приписані лікарями самогубства!" і "Самогубство - не лікування!" - ноу шіт, Шерлок, це вони про евтаназію так. Отому я з недовірою ставлюся до надто активних носіїв релігії: ніколи не знаєш, чи не почне кожен із них намагатися нав'язувати свої етичні норми і свої стосунки з богом всім навколишнім. Мені здається, це суперечить здоровому глузду: якщо твоя релігія забороняє самогубства, скажімо, то твоя програма дій на майбутнє дуже проста - не вчиняти самогубство. Ніхто не змушує тебе його вчиняти. А пишатися тим, що ти намагаєшся відняти в людей право на те, що в якихось ситуаціях може бути єдиним способом зекономити трохи страждань, зберегти трохи людської гідності й отримати хоч якусь владу над своїм тілом - це настільки якось дико, що волосся повзає по голові туди-сюди.
Тим часом продовжує тішити моя найкраща в світі адміністративна робота. От, скажімо, у нас робочі наради відбуваються о 8 ранку. Зрозуміло, всі сповзаються на автопілоті, по обличчях читається, що підняти-то їх підняли, а от розбудити забули. Тому координатор перед останньою зустріччю оголосив змагання: розіслав список екзотичних чотирискладових слів, виграє той, хто найбільше їх втулить в промову. В результаті всі старанно triangulated домовленості з кухнею і прибиральниками, нагадували забрати з холодильника сир, який вже став pungent, повідомляли, що лектор відзначався superciliousness, і розсилали на мейли робочі записки, не забуваючи згадати, що в пошті їх можна буде знайти за ключовим словом "scrumptious porcupine".
Тема наступної наради - дивні порівняння. Очевидно, звіти будуть про те, що на музей ми нагрянули, як сарана.
Все, кінець прокрастинації, піду далі читати Гоголя на один із курсів. Про ті повісті, які сподобалися, треба буде зібратися написати окремо, а поки - про те, як змінюються читацькі вимоги за двісті років.
Припустімо, що ви - воєначальник міста, мури якого по периметру оточені ворогом. Ви знаєте, що з міста веде підземний хід, вихід з якого - вже десь за табором ворога. Здоровий глузд підказує, що в такому разі десь під ранок можна половину армії, наприклад, вивести підземним ходом, вдарити на ворога одночасно з тилу і від замку - і потім розказувати про вдалу перемогу над круглими ідіотами, які не перевірили, чи нема там, бува, якогось такого підступу. Чи можна, скажімо, тихо втекти з міста самому, якщо ви не дуже любите решту населення. Чи бодай вивести свою родину, якщо не любите решту міста, але вважаєте неетичним їх лишити. Чи можна налагодити хоч якісь поставки харчів. Що робить герой "Тараса Бульби"? Нічого з цього, мужньо морить місто й себе голодом і покладається лише на те, що його донька вишле назовні служницю і влаштує своє особисте життя.
Коротше, трагедія - це коли герої виступають проти неминучого фатуму. І тому трагедію, на мою думку, значно легше організувати в фантастичній літературі, де будь-що можна списати на магічне втручання, з яким не посперечаєшся. В реалістичній літературі неминучий фатум надто часто перестає бути неминучим, якщо застосувати мізки. Стіна фейспалмів, бо одного фейспалму інколи не досить:
(випереджаючи можливі коментарі про "текст не про це": припустімо на мить, що я - цілком компетентний читач і все розумію, але саме цю деталь раніше не помічала й тому вирішила поділитися)
Доброзичливості світу просто неймовірно посприяли хліби! Хліби і книжки - це дві речі, за які я готова продати душу. Єдині хліби, схожі на те, що я вважаю хлібом, а не, скажімо, картоном, тут поставляє невелика мейнська пекарня "When pigs fly" (англійською "коли свині полетять" - відповідник нашого "коли рак свисне": назва пояснюється тим, що родина власника пекарні, очевидно, не дуже вірила в успіх цієї ідеї). Вони і в супермаркетах бувають, але в нас під гуртожитком щотижня відбуваються маленькі ярмарки органічної їжі від місцевих фермерів і маленьких фірм - і "When pigs fly" туди привозять, як виявилося, розширений асортимент. Господи, які там є хліби! Хліби з манго, ананасом, родзинками, сезамом і імбиром, хліби з кленовим сиропом і бананом, хліби з дітками шпинату (ну натурально baby spinach) і часничком, хліби з гумусом і червоним перцем, хліби з висушеними на сонці помідорами... аааа, я від самих спогадів захлинаюся слиною, і мені ніхто не платить за рекламу. Я купила стандартний улюблений хліб з семи злаків і гарбузового насіння - і в ролі пирога буханку з апельсином, журавлиною і волоським горіхом. Він пахне абсолютно одуренно, я вже й не пам'ятаю такого майже намацального хлібного духу.Ще повеселило чергове феєричне оголошення утримання від їзди машиною:
(Отже, на фоні Сьора 4 з 5 такс вважають, що піші прогулянки - шлях до миру в цілому світі, винаходу ліків від застуди і пояснення таємниці бозона Хіґґса)
А департамент "what the everloving fuck?!! 0____o" тим часом доповідає, що в місцевій аптеці CVS (вона ж - єдиний цілодобовий супермаркетик на районі і джерело всяких речей першої необхідності штибу автономних генераторів електроенергії, пилочок для нігтів і капронок, зроблених, судячи з міцності й неможливості носити, з кевлару) продається колекція вкрай дивних листівок. Я й раніше помічала, що там ціла стіна листівок - але лише на минулому тижні око зачепилося за деталі. То бодай чверть стіни - це листівки зі співчуттями, старанно розкладеними по підписаних поличках: "на смерть брата", "на смерть сестри", "на смерть домашнього улюбленця" і т.д. Я розумію, що це - складні життєві ситуації, коли непросто знайти слова. Але ж якби там слова були якісь глибокі! Так ні ж бо, написи такі: "Я молитимусь за тебе. Я не можу навіть уявити, як ти почуваєшся" - а ще не може, очевидно, навіть таку банальність написати своїми руцями. Загалом, я не розумію, яке емоційне значення цих листівок. Повідомити, що чиєсь горе важило для тебе аж 2.17 доларів, але не стільки, щоб самому ворухнути звивинами й сказати щось особисте?
Загалом, якось я органічно перейшла все ж до речей, які мене дратували на минулому тижні:)
Скажімо, дратує рівень шкільної освіти в США. Так вийшло, що я слухаю один мовний курс з кількома бакалаврами-першокурсниками: діти щойно зі шкільної лави, себто їхнє уявлення про навчання досі забарвлене лише старшими класами. Дотепер я зблизька бачила лише бакалаврів-другокурсників, і вони були дуже класні, в чомусь мені до них рости й рости. Знов-таки, чула про школи в Британії - одна моя знайома-британка от пішла на аспірантуру, щоб було що їсти, доки вона писатиме свій роман, і вибрала античну літературу в Єйлі, "бо мені там нічого не доведеться робити - я й так з 11 років читаю давньогрецькою" (безперечно, там навіть не середній клас, але вражає). А тут - прешокурсники. Скажімо, задають нам на наступне заняття прочитати текст. Мені здається, що "прочитати текст" передбачає його перекласти, тим паче, що нова лексика надрукована прямо на тій же сторінці. Для них - ні, і в результаті ми по пів-уроку страждаємо фігнею. Коли вони раптом зрозуміли, що екзамен на носі, то заворушилися й почали питати, коли в професора офісні години. Так і хотілося сказати, що, якщо не вчити слова, то ніякий професор нічого не дасть. Це кажу саме як людина, якій мови досить тяжко даються.
Тим не менше, дуже цікаво, коли ж станеться злам і вони стануть такими класними, як я бачила на прикладі другокурсників. Бо поки що й вони якісь діти дітьми, і університет їх так сприймає: при вступі на бакалаврат навіть не треба визначатися зі спеціальністю, лише слухати обов'язковий набір курсів (стільки-то природничих наук, стільки-то суспільних, дві іноземні мови) і брати участь в діяльності мульйона клубів, а спеціалізацію (тут кажуть "концентрацію") декларують допіру на другому курсі.
А ще роздратували інші бакалаври: є в нас такий християнський гурток, який погладжує відчуття своєї важливості, розклеюючи по кампусу фото себе під Білим домом з плакатами "Спинімо приписані лікарями самогубства!" і "Самогубство - не лікування!" - ноу шіт, Шерлок, це вони про евтаназію так. Отому я з недовірою ставлюся до надто активних носіїв релігії: ніколи не знаєш, чи не почне кожен із них намагатися нав'язувати свої етичні норми і свої стосунки з богом всім навколишнім. Мені здається, це суперечить здоровому глузду: якщо твоя релігія забороняє самогубства, скажімо, то твоя програма дій на майбутнє дуже проста - не вчиняти самогубство. Ніхто не змушує тебе його вчиняти. А пишатися тим, що ти намагаєшся відняти в людей право на те, що в якихось ситуаціях може бути єдиним способом зекономити трохи страждань, зберегти трохи людської гідності й отримати хоч якусь владу над своїм тілом - це настільки якось дико, що волосся повзає по голові туди-сюди.
Тим часом продовжує тішити моя найкраща в світі адміністративна робота. От, скажімо, у нас робочі наради відбуваються о 8 ранку. Зрозуміло, всі сповзаються на автопілоті, по обличчях читається, що підняти-то їх підняли, а от розбудити забули. Тому координатор перед останньою зустріччю оголосив змагання: розіслав список екзотичних чотирискладових слів, виграє той, хто найбільше їх втулить в промову. В результаті всі старанно triangulated домовленості з кухнею і прибиральниками, нагадували забрати з холодильника сир, який вже став pungent, повідомляли, що лектор відзначався superciliousness, і розсилали на мейли робочі записки, не забуваючи згадати, що в пошті їх можна буде знайти за ключовим словом "scrumptious porcupine".
Тема наступної наради - дивні порівняння. Очевидно, звіти будуть про те, що на музей ми нагрянули, як сарана.
Все, кінець прокрастинації, піду далі читати Гоголя на один із курсів. Про ті повісті, які сподобалися, треба буде зібратися написати окремо, а поки - про те, як змінюються читацькі вимоги за двісті років.
Припустімо, що ви - воєначальник міста, мури якого по периметру оточені ворогом. Ви знаєте, що з міста веде підземний хід, вихід з якого - вже десь за табором ворога. Здоровий глузд підказує, що в такому разі десь під ранок можна половину армії, наприклад, вивести підземним ходом, вдарити на ворога одночасно з тилу і від замку - і потім розказувати про вдалу перемогу над круглими ідіотами, які не перевірили, чи нема там, бува, якогось такого підступу. Чи можна, скажімо, тихо втекти з міста самому, якщо ви не дуже любите решту населення. Чи бодай вивести свою родину, якщо не любите решту міста, але вважаєте неетичним їх лишити. Чи можна налагодити хоч якісь поставки харчів. Що робить герой "Тараса Бульби"? Нічого з цього, мужньо морить місто й себе голодом і покладається лише на те, що його донька вишле назовні служницю і влаштує своє особисте життя.
Коротше, трагедія - це коли герої виступають проти неминучого фатуму. І тому трагедію, на мою думку, значно легше організувати в фантастичній літературі, де будь-що можна списати на магічне втручання, з яким не посперечаєшся. В реалістичній літературі неминучий фатум надто часто перестає бути неминучим, якщо застосувати мізки. Стіна фейспалмів, бо одного фейспалму інколи не досить:
(випереджаючи можливі коментарі про "текст не про це": припустімо на мить, що я - цілком компетентний читач і все розумію, але саме цю деталь раніше не помічала й тому вирішила поділитися)
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2012-09-30 05:55 am (UTC)Дуже миле оголошення - картина привертає увагу, текст піднімає настрій)
І ваші адміністративні зустрічі, зовсім не схожі на адміністративні)) Адміністративна робота передбачає якусь рутину і нудьгу (як на мене), а у вас там так весело)
Ось ці листівки з співчуттями мене завжди дратували, я навіть уявити не могла, щоб переживаючи горе, ще ось таке щось отримати, убитися ж можна. Зате я раз отримала на свій День народження таку листівку)) Людина, яка мені подарувала, мабуть, з англійською не дружила (вона активно в якусь церкву ходила, де було багато американців і американський речей, от вона, маубть, там цю листівку і надибала), там була досить гарна картинка і слова скорботи, типу "молюся за тебе і т.п.", так що я зрозуміла її найкращі наміри, хоч і смішно було.
Релігійні перегини мене теж відлякують, не знаєш, що від таких людей чекати, постійно в очікуванні, коли вони почтнуть свої проповіді, це якось дратує.
А Гоголь таки чудовий, я ніколи цього не розуміла, але нещодавно читала книжку Набокова про Гоголя, і він там з таким захопленням про Гоголя пише, що це перейшло на мене, як якась зараза))
no subject
Date: 2012-10-04 12:56 am (UTC)Здається, тут керуються такою логікою, що якщо ми самі не любитимемо цей клуб і цю роботу, то як же ми туди інших заманюватимемо? Це в них правильна логіка, вона мені подобається. І нам справді потрібно, щоб чимбільше людей сюди регулярно приходило, бо є постійна загроза, що приміщення віднімуть в аспірантів і передадуть під гуртожиток першкокурсників :(
Ой, така листівка на день народження - це супер))) І, звісно, менша жесть, ніж за цільовим призначенням.
Я вже й не пам'ятаю, що Набоков писав про Гоголя, треба перечитати! Невже знайшовся хоч один письменник, над яким він не іронізував)))))?
no subject
Date: 2012-10-04 12:29 pm (UTC)Набоков про Гоголя цілу книжку написав, він його справді поважав, так як і Пушкіна (здається, це всі, з кого він не іронізував, правда:))) Мені в його лекціях про літературу запамятався опис Достоєвського: от уявіть клас, там сидять хороші учні (відмінники, якщо не помиляюся, Гоголь, Пушкін, Толстой), а за дверями стоїть двійочник Достоєвський, і я ще думаю, чи впустити його в клас)) Потішні були у нього лекції, як можна собі це уявити)
no subject
Date: 2012-09-30 08:50 am (UTC)А щодо першокурсників, це ж дивовижно, як університет за рік змінює мізки. Респект універу!
no subject
Date: 2012-10-04 12:56 am (UTC)no subject
Date: 2012-09-30 10:45 am (UTC)словом, прокрастинуй частіше! :)
no subject
Date: 2012-10-04 12:57 am (UTC)no subject
Date: 2012-09-30 12:23 pm (UTC)no subject
Date: 2012-10-04 12:59 am (UTC)Та безперечно, увесь життєвий досвід нас всіх якось міняє! Але конкретно в цьому ситуації непорівнянні: по-перше, цю роботу я сама вибрала й мені за неї гроші платять, а курс нав'язали; по-друге, мені тут подобається товариство, а на курсі - ні; по-третє, наради на 8 ранку - раз на два тижні, а не щопонеділка.
no subject
Date: 2012-09-30 08:33 pm (UTC)no subject
Date: 2012-10-04 01:01 am (UTC)Я аж зламалася й попросила викладача про додаткові тексти для читання, бо нудьгую по півпари: на щастя, він пішов мені назустріч і готовий йти зі мною індивідуально з невеличким випередженням програми.
no subject
Date: 2012-11-06 11:14 am (UTC)люблю смачний хліб, це до вашої теми хліба в гарварді, от на ворзелі коли я відкрив для себе наявність фр пекарні буланжері і їхнього кіоску, я взимку ходив собі в той кіоск і тамтешня випічка піднімала мені настрій і всьо осталне. а тепер тут теж є буланжері на хмельницького недалеко від роботи але сама понімаєш шо це зовсім не те: в центрі міста і посеред засніженого ворзеля огеньчик із булочками
no subject
Date: 2012-11-07 02:44 am (UTC)