nonresident alien

NaNoWriMo - він же National Novel Writing Month (Національний місяць написання романів) - традиційна листопадова розвага графоманів цілого світу протягом останніх 15 років. Суть така: реєструєшся на офіційному сайті цієї забави, берешся написати 50 тисяч слів за листопад (насправді це менше, аніж середній роман) і пишеш в середньому по 1667 слів щодня, оновлюючи лічильник слів і спілкуючись із рештою графоманів свого географічного регіону. У регіонах, де ця розвага прижилася давно, є вже цілі громади нанівців, давно знайомі між собою (скажімо, в моєму Кембриджі, штат Массачусеттс, на вихідних, буває, пишуть цілу добу від 6 ранку в суботу до 6 ранку в неділю, кочуючи від кав'ярні до кав'ярні цілим кагалом). Себто все весело, максимально орієнтовано на процес, а не на ціль, і з загальною американською етикою "ми просто розважаємося, редагувати можна й потім, нема сюжету - нема проблеми" тощо щодо процесу писання. Дуже прикольно.
Люди, здатні написати за листопад аж 50 тисяч слів, завжди викликали в мене побожний трепет. Як і будь-хто, здатний дописати цілий роман (навіть якщо то, на мою думку, поганий роман - людина все одно послідовно багато працювала і тішилася, ну круто ж). Цього року в мене листопад відведений під написання синопсису дисертації (є тут така форма марноти марнот), і я зрозуміла, що, зустрівшися з дисертацією сам на сам, просто з'їду з глузду. І тому, щоб, ви розумієте, розслабитися, я вирішила за той же час записатися на НаНо і написати ще й роман (це свідчить, що я ніколи не з'їду з глузду, бо в мене глузду ніколи й не було).
Одразу спойлер: ні, до фінішу не дійшла:)

( під катом - ще багато букв про процес )

На ЛітАкценті - моя рецензія на цьогорічного букерівського лауреата Річарда Фланаґана: "Вузька дорога між пам’яттю й літературою". Про всяк випадок скопіюю й собі на жж:

( текст рецензії )

У нас сьогодні виступала чудова молода білоруська поетка Вальжина Морт, говорила про переклад. Каже: фраза "Lost in translation" така сильна англійською - й не прижилася ніде інде - через ритм. Погляньте: дактиль+хорей, сам ритм випромінює авторитет. Такий же ритм: "Славься отєчєство, лост ін транслейшн". Чи, скажімо, Вітмен: "Out of the cradle endlessly rocking. Lost in translation endlessly rocking".
(До аудиторії заходить хлопчина, червоніючи, вибачається за запізнення. В нього в руках - яскраво-помаранчевий светр з чужого плеча. Інколи він підносить його до обличчя й нюхає.)
Поетів в усьому видно, хоча це й не поетичне читання, а розмова про переклад, записую за Морт якісь гарні уривки фраз, от, скажімо, вона про білорусів - "fetuses rocked by the movements of our country borders". Чи, скажімо, "Ми належимо до християнської традиції, а отже, до традиції перекладу. The urge to mistranslate is our cultural heritage."
(Хлопчина з чужим светром набирає повний прозорий винний келих золотих крекерів у формі рибок - такий рибний паноптикон.)
Морт: "Ми, представники менших традицій, інколи думаємо, що перш ніж зможемо писати про їжачків, мусимо спершу навчитися писати про метафізику. Я завжди заздрила спадкоємцям західної традиції, ціла їхня культура базована на рабстві і геноциді, і їм треба спершу пропрацювати те все, how exciting is that?" Швидко додає: "For an artist, I mean."
Частина Q&A, як завжди, відведена під фріків. Перекладачка іншої малознаної в англомовному світі літератури бідкається: видавці просто не хочуть справжньої поезії, вона от переклала на німецьку одного експериментального аграматичного поета зі своєї літератури, а їй сказали знайти редактора-нейтівспікера.
Морт підсумовує, що поетам, які пишуть білоруською, іще порівняно добре ведеться: мертва мова для мертвого жанру, майже містична гармонія форми.

Отакий чудовий був вечір.

Навіть фахівці з цього періоду визнають, що польський літературний романтизм is an acquired taste, мовляв, притерпиться, то й пригорнеться. Я - поки читач-початківець, тож багато скаржуся в ґудрідз і тут%)
Польському романтизмові взагалі властивий певний орієнталізм щодо України, зображеної як хаотичний потойбічний простір без історії й милосердя. Інколи це дає більш-менш прикольні навіть на просто сучасного читача, не фахівця, результати (скажімо, "Марія" Мальчевського - своєрідний переказ орфічного міфу, де в ролі потойбіччя, куди Орфей спускається, виступає як раз Україна). Але в руках польського "чорного романтизму" цей топос доходить до готичного трешака, до якого всяким там енн райс іще рости й рости! От, скажімо, "Канівський замок" Северина Гощинського.
Гощинський: Напишу-но я про жахи гайдамаччини. Над Каневом стояла темна й буремна ніч, завивання демонів заглушало завивання вітру...
Читач: Тобі не здається, що ти трохи перебираєш із готичними тропами?
Гощинський: Що ви, в мене жорсткий натуралізм! От, скажімо, уявіть: у темну, сповнену розпачу симфонію ночі вливаєтьтся скрип шибениці, на якій погойдується повішеник, що навколо нього шаленіють чорти.
Читач: *фейспалм*
Гощинський, увійшовши в раж: ...а з Дніпра щоночі зводиться потопельниця, що, шукаючи свого коханого, блукає, завиваючи, містом, а її тельбухи волочаться за нею. Так от, Гайдамаччина...
Читач: Гощинський, ти п'яний, іди додому.

Якийсь такий був період, що щодня ходила в кіно (від думок про дисертацію прокрастинувала, коротше кажучи:)). Буду потрохи звітуватися.
Pride (2014)
Режисер: Matthew Warchus
Актори: Bill Nighy, Imelda Staunton, Andrew Scott, Dominic West, etc.
Трейлер
Цей фільм позитивний, як п'ятсот мільйонів кошеняток на ударній дозі метамфетаміну, і справа навіть не в специфічних інцестуозних радощах британського телебачення, де, внаслідок обмеженої кількості акторів, інколи випадає побачити, як Моріарті з "Шерлока" збирає гроші на гірників (абощо). Хоча впізнаваних облич справді багато.
Коротше кажучи, 1984 рік. Уряд Тетчер оголошує, що збирається закривати кілька шахт, а це значить, що 20 тисяч шахтарів лишаться без роботи. Профспілка гірників починає страйк.
Тим часом група лівакуватої молоді з лондонської лгбт-спільноти думає: вау, щось нас давно не пиздила поліція. На віру в соціальний прогрес їхньої лівакуватості не вистачає, тож вони швидко розуміють, що поліція не подобрішала, а просто пиздить в цей час когось іншого. Наприклад, шахтарів. Лівакувата молодь з лондонської лгбт-спільноти перезирається, дивиться на свої значечки "17 жовтня 4евер!" і каже: не можна боротися за права лише однієї маргіналізованої спільноти! Треба боротися за права всіх маргіналізованих спільнот! В єдності сила! Зберімо-но гроші родинам гірників, що страйкують! І дзвонять у профспілку шахтарів.
- Ми вам передзвонимо, - кажуть шахтарі, - дайте-но подумати, коли... а ніколи! Ми вам передзвонимо ніколи, бо ніколи - чудовий час, щоб вам передзвонити!
Менш лівакувата лгбт-молодь каже: а спорим на двадцятку, що вас пиздитиме не тільки поліція, а й шахтарі, які з такої нагоди з поліцією навіть об'єднаються?
І глядач каже: Ми теж так думаємо, теж на двадцятку.
Лівакувата лгбт-молодь: Здавайте, коротше кажучи, двадцятки, якщо профспілка наші гроші не бере, то ми напряму усиновимо якусь шахтарську спільноту й допомогатимемо їм безпосередньо.
Пакують манатки і їдуть з плакатом "Геї і лесбійки підтримують шахтарів" у якусь шахтарську дупу в Уельсі, це у 80ті десь так за рівнем лібералізму, як наш нинішній Донбас. Спочатку їх зустрічають фразою "О, підараси приїхали", а потім спільноти якось братаються, лгбт-молодь вчить шахтарів танцювати, шахтарі помагають ідеалістичній столичній молоді дорослішати й тверезіше оцінювати реальність і проблеми, і налагоджується нормальний діалог. Себто, власне, оця утопічність підкуповує - свята віра в те, що якщо посміхатися й бути собою (незалежно від того, що входить в "бути собою": чуваком з незакінченою восьмирічкою і нульовими перспективами - чи чуваком у макіяжі в консервативній спільноті), то всі проблеми якось розруляться самі.
І це абсолютно нереалістично, скажу я і скажете ви. Проблема тільки в тому, що фільм - за реальними подіями. Улітку 1985 року, вже після завершення страйку шахтарів, прайд у Лондоні очолять гірники з гаслами "Гірники підтримують геїв і лесбійок". Того ж року боротьбу за права лгбт впишуть до програми Лейбористської партії - завдяки одноголосній підтримці профспілки шахтарів.
Коротше, головний месідж, що діалог завжди можливий, особливо якщо бабла відвалити.

Зазвичай я ходжу в кіно на ранкові сеанси у будні дні, бо не люблю натовпи. Але на днях потрапила в кіно на вечірній сеанс у суботу - і мало того, що випадково саме на той сеанс, куди приходив поговорити режисер фільму, то ще й в черзі отримала запрошення на допрем'єрний показ одного нового фільма. Мені було цікаво, як це відбувається, тож залюбки сходила!
Отже, виявляється, в процесі пост-продукції фільм (іще без титрів, з дуже умовним звукорядом, недовирівняним кольором і т.д.) показують по цілій країні на низці закритих сеансів і збирають фідбек глядачів. Мабуть, якщо усі-усі щось розкритикують, то справді внесуть зміни. Запрошення роздають просто так у черзі. Треба перетелефонувати, зареєструватися, щоб вони уявляли, на скількох відвідувачів розраховувати. До фільму видають безкоштовно пакет попкорну і колу, при цьому кажуть підписати non-disclosure agreement: "Я, така-то, не обговорюватиму сценарій, персонажів, теми, фабулу, сюжет, деталі сюжету чи репрезентацію в цьому фільмі ні з ким (зокрема, але не виключно з друзями, родиною, партнером, співробітниками чи пресою) у жодних медіа (усно, письмово, в інтернеті, у соціальних мережах). Я визнаю, що неавторизоване поширення інформації може завдати непоправної шкоди і суттєвих матеріальних збитків, які не конче можна відшкодувати грошима". Тут я замислилася: якщо грошима не можна, то що вони мені, руку відрубають? Чи як? Тож я справді нічичирк:)
Після фільму просять заповнити анкету з такими питаннями: Чи порадите ви цей фільм своїм друзям, коли він вийде? Коли б ви порадили його дивитися (як тільки вийде на екрани, коли з'явиться двд і т.д.)? Як би ви його описали своїм друзям? Що вам особливо сподобалося? Що не сподобалося? Перелічіть 4 сцени, що сподобалися, й 4, що не сподобалися. Оцініть переконливість головних героїв (список додано). Що сподобалося чи не сподобалося на початку фільму? А в фіналі? Як би ви оцінили [4 ключові сцени фільму]? Як би ви описали ритм фільму? Перелічіть 4 сцени, що видалися вам заповільними, й 4, що видалися зашвидкими. Що вам видалося недостатньо поясненим? А недостатньо переконливим? Про себе треба сказати вік, освітній рівень, расу, релігійну приналежність (варіанти: християнство, юдаїзм, нью-ейдж, атеїст/агностик, інше - мені цікаво, як до такого короткого списку потрапив нью-ейдж? 0.о). В обмін на заповнену анкету видають купон на іще один безкоштовний похід в кіно. Коротше, зусібіч добре проведений вечір:)
Фільм, між іншим, дуже класний. Коли він вийде (наступного року), сходжу іще раз.
*
У нас тут всі запекло готуються до Геловіну:


( Read more... )

На ЛітАкценті виклали мою статєйку про вже-майже-минулорічну переможицю Букера:) Можна прочитати або на ЛітАкценті, або тут.
( Read more... )

Де-не-де у англомовних блогах є така тема: по середах звітуватися про прочитане за тиждень. Ну, спробую.

Щоденникові записи, 1939-1956 / Дневниковые записи, 1939-1956 Олександра Довженка - перше повне видання повизбираних по різних архівах щоденників Довженка (і "щоденники" тут ужито у широкому значенні, бо насправді там і нотатки до нових фільмів, і чернетки статей, і покаянні листи, і що тільки не). Одразу скажу, що роздратувало: видання претендує на двомовність, але насправді тільки українські записи перекладено на російську, а російські на українську - ні; тільки російською ж подано коментарі й анотації. То це, любі друзі, називається не "двомовність", а "хохли і так схавають", треба розуміти різницю. (У повноцінному двомовному виданні дублювали б або усе, або нічого.) Переклади, як на те, не без похибок: хоч яка сатисхвакція:)
А сам текст страшний і чудовий. Є в Набокова такий улюблений структурний прийом - про формування ідентичності на межі між літературними і юридичними категоріями - коли роман оформлено як звертання до суду (найвідоміші приклади - скажімо, "Лоліта" і "Розпач", але елементи цього є й розсипом). Читача хоч-не-хоч ставлять у позицію присяжного, який мусить винести вердикт, бо йому автор (і герой) приставляють ніж до горла. То щоденники Довженка - текст у цьому плані настільки набоківський, що лишає далеко позаду купу текстів самого Набокова.
Наскрізним лейтмотивом щоденника є тяжка, як кістки історії, любов-ненависть до Сталіна і викуваного ним режиму (Довженко пережив його геть ненадовго). Бо в самого Довженка в голові також дуже багато такого, що прямо тхне - гнилим кров'яним сопухом - страшним радянським. Наприклад, коли Міхоелс у його присутності піднімає тост за любов до життя, "утверждение жизни, жизни, о жизни, про жизнь, жить", Довженко відрубає: "В вашей любви к жизни, вот в этом застольном сытом панегирике, я вижу обыкновенную боязнь смерти. С этой любовью не повоюешь ... Там на позиции остались умеющие презреть жизнь и забыть о ней. Там бойцы, а не хлюпики". Себто любов до життя і поцінування життя, те, від чого, власне, й намагалися (цілком успішно) відучити своїх громадян обидва нестерпні режими, які тоді зіткнулися - для Довженка прикмета виключно тюхтія (каже один митець-некомбатант іншому митцю-некомбатанту). І вартий ненависті кожен, хто вижив - коли загинули свої, рідні (каже представник нації, другої за кількістю жертв у першій половині ХХ ст. - представнику нації, першої за кількістю жертв у першій половині ХХ ст.). При цьому в іншому він виступає за ту малу людину, за поґвалтованих жінок окупованих територій, яким потім в очі плюватимуть колабораціонізмом, за дезертирів ("Не судить їх треба, а просить пробачення і плакать за погане виховання" - історії не вчили, бо "історія це паспорт на загибель"), за ще там когось - і тут Довженко й вигрібає по повній від радянського істеблішменту (див. критика "Україна в огні"). І далі - постійне балансування між славословіями режиму - і жахом і жалем перед його витворами (скажімо, на об'єднання України: "Об'єднались усі вкраїнські землі. Буде єдине стадо і єдин пастир. Не будем зневажати галичан за те, що вони добріші і культурніші за нас. Галичани не будуть боятися нас за те, що ми що ми великі і жорстокосердні несамостоятельні люде, не європейські й не азіятські, отдельнії, як казав той дядько. Одягнемо прекрасну Буковину, мальовничу слов'янку, в церабкопівський бушлат, землястий пацюкового покрою, вишлемо мягкосердечне і сльозливе, обвинуватимем покараних і вишлем до Сибіру, і будемо тихенько ненавидіти одне одного і топити, перевиконуючи план при всякій нагоді. І буде нас багато знову, як ніколи, по горах, по долинах, ой буде нас, брати мої, по чужих далеких східних українах".)
Постійний плач над місцями, коли вже людей живих не лишилося, щоб їх оплакати. Крізь на позір тріумфальні замальовки до будівництва ГЕС (питання з анкети, яку роздає робітникам - "а мрієте, що сам Сталін приїде подивитися? є такі розмови в колективі?") - плач над приреченими дніпровськими плавнями і порогами, свідками історії, про яку пам'яті вже нема. Чи от з війни ще: "Я бачив фото. На бідну стареньку хатку, похожу на бабусю, притрушену снігом, наступають бійці і танк, і підпис: наші героїчні і т.і. наступають на дзот. Бідна хатиночка, чого тільки ти не бачила на світі [...] Загуло і ударило хатиночку важким снарядом, і розлетілася вона на кусочки, навіть диму не лишивши в повітрі. І лишилася серед снігів купа вугілля, трісок, і піч з димарем, і побиті горщики на припічку, а в пічурці пучечок сухеньких гвоздик од пристріту". Взагалі, Довженко - це вже останній, по-мойму, фольклорний голос, яким темінь і земля говорить, з усією любов'ю до свого народу і рівним жахом перед ним і за нього, і аж до богоборства - останній такий голос, коротше, де це говоріння-від-народу фольковим модусом не виглядало би фальшиво. Та й до нього - тільки Шевченко і Стефаник. Все, що після, вже звучить фальшиво нестерпно, хоча спроби є аж донині.


"Конрад Валленрод" Адама Міцкевича.
Складно читати твори, що справили величезний вплив на формування пізніших уявлень про певну літературну епоху. "Конрад Валленрод" - безперечно, одна з найповніших артикуляцій східноєвропейського романтизму: і тому, на жаль, читається як список до закупів - фольклор як опора нації? ставимо галочку; народний співець рятує все? ставимо галочку. Себто байдуже, що, можливо, без таких текстів і канон-"список до закупів" виглядав би інакше: все одно прочитати незамиленим оком вже не вийде. А на сюжетному рівні - неймовірні провиси і тупняки імені Вальтера Скотта. Сюжет у трьох словах:
Тевтонський орден: Часи складні, треба воювати з клятими поганами литовцями, тож треба вибрати собі хорошого магістра.
Конрад: *стоїть і говорить литовською*
Тевтонський орден: Ооо, Конрад! Напевно, це знак, що ми його зустріли - от його магістром і зробимо!
На бенкеті з нагоди обрання Конрада магістром.
Тевтонський орден: О, Конраде, поглянь - тут один литовський принц зрадив свою націю й перейшов на наш бік!
Конрад: О клятий зрадник, як таких земля носить!
Тевтонський орден: Конраде, тільки не хвилюйся, тобі не можна хвилюватися, тобі ж іще вести нас у бій проти литовців - краще пісеньку заспівай!
Конрад (литовською): Був один чувак - його звати Не-Конрад - який народився в литовській родині, а його викрали тевтонці й виростили як свого. Не-Конрад вирішив втертися до тевтонців у довіру, щоб у найвідповідальніший момент їх підставити й принести перемогу литовцям.
Тевтонський орден: Кул сторі, бро.
Конрад: *здає Тевтонський орден литовцям*
Тевтонський орден: Ааааа, підлий зрадник, а ніщо ж не віщувало такого повороту!

(Капєц, я вже стомилася це все писати, а до цього моменту, мабуть, ніхто й не дочитав. Напевно, це флешмоб для тих, хто або вміє говорити коротко, або менше читає. Продовжу завтра, бо в мене там ще три книжки:()

Є у нас такий анекдот з суто місцевим колоритом: у супермаркеті юнак починає розвантажувати цілий величезний возик покупок на касі, призначеній для малих покупок - до 12 об'єктів.
Касирка: Ти з Гарварда чи з МІТ?
Юнак: Ой, а що?
Касирка: Ну, якщо ти з Гарварда, то не вмієш рахувати, а якщо з МІТ, то читати.
Коротше, догуляла сьогодні вздовж річки Чарльз до МІТ. Річка Чарльз - це, між іншим, моя велика любов, усі правильні міста стоять на річках. Над річками під американським раціоналізмом час від часу все ж прозирають фанатики і безумні пророки, які прибивалися до цих земель, рубали ліси вздовж великих рік. Наді мною, як і над ними, крячуть баклани, які не встигли роздуплитися, що тут вже прісна вода. Там, де нині стоїть МІТ, були болота в гирлі ріки.
Фоточка неймовірних призахідних небес:

Під катом - МІТ, мистецтво на пам'ять про теракт і Дуже Багато однотипного заходу сонця, бо мене вштирило, шо страшне.
( фоточки!!! )

Перше, що завжди забуваєш - це запахи, врешті, не дуже на них і покладаєшся, на них і слів гаразд нема, і тому так приголомшує, коли знову чуєш якийсь запах, уже стертий із пам'яті, що, втім, був на певному етапі постійним рефреном: скажімо, лютий запах моря з першим же кроком за поріг бостонського аеропорту. Щемко стало: не конче почуваюся в Бостоні як удома (хоча, правду кажучи, я й удома не конче почуваюся як удома), та все ж люблю своє прийомне місто.
По дорозі до мого нового помешкання таксист, великий афроамериканець у фланелевій сорочці в клітинку (коротше, такий мачо-мачо образ), слухав по радіо передачу про фемінізм - чи правильні месиджі посилає маленьким дівчаткам Бейонс? як вирощувати доньок, щоб вони не вважали, що їхня цінність зводиться до зовнішності? секс-позитивність між феміністичним reclaiming of agency і чоловічим поглядом - і уважно кивав у найважливіші моменти.
Хатка моя нова виглядає, як об'ємний скрапбукінговий проект. Ось, скажімо, вітальня - телевізор під архаїку, дзеркала, фортеп'яно, старі фото, шалене мімімі, окремо подобається легка двоярусність - див. східці на першому фото (це взагалі тема багатьох місцевих будинків, перебудовуваних по триста разів).

Цього року я живу в трохи іншому районі, ніж доти (строго кажучи, взагалі в іншому місті - але для того, щоб потрапити з одного міста в інше, досить перейти дорогу: скажімо, від мого попереднього помешкання в межах півгодини пішака було щонайменше чотири населені пункти). Доти була така спеціальна студентська дільниця, зараз просто житловий район. Поки що шалено тішить! Відчутно інший демографічний склад (більше латиноамериканців і афроамериканців, на кав'ярнях оголошення про вакансії іспанською без перекладу - ще й з іспаномовною приміткою, якщо хтось не зрозумів, що "ми говоримо іспанською":)), інші точки популярні (скажімо, в моєму студентському районі опівночі гарантовано були забиті бари - і порожні супермаркети уранці; а тут в суботу о 7 ранку супермаркет повний, великі родини з дітьми затарюються на тиждень - втім, бари ще не перевіряла:)). Коротше кажучи, віват Сомервіль!

Ось такі соняхи ростуть у сусідів:

А на одному будинку трохи нижче на пагорбі над ґанком висить не американський прапор, як то тут заведено, а прапор з написом "Випий вина, жити стане краще" :)
О, а ще по дорозі на рідну кафедру проходитиму місце народження е.е.каммінґса:


З мінусів: за три місяці удома навик годувати себе, рудиментарний і в кращі часи, редукується до якоїсь мінусової цифри. Навіть не до рівня голосів в голові "нутиждівчинка" (з цими голосами в голові я навчилася домовлятися: я ношу сукні, а вони погоджуються, що я суто декоративна й чогось практичного вимагати не треба), а до рівня, коли в супермаркеті хочеться заплакати й накупити банок із перетертим дитячим харчуванням, щоб не мучитися. В результаті, звісно, чимось я себе годую, але відчуваю, що врешті попрошу політичного притулку в найближчій китайській наливайці на районі:)

Не минуло й року, як я написала сюди звіти про минулорічну подорож Ізраїлем! Неймовірно - може, навіть до Ірландії дворічної давності руки дійдуть? Чи до Марокко? Чи до поїздки на дачу, коли мені було п'ять років? :) Що ото тільки не зробиш для прокрастинації, коли невблаганно наближається кандмінімум і починаєш про то трошки перейматися. Отже, збірна солянка:

1) Проблеми археологічних розкопок у містах відомі всім: навіть якщо внизу щось є, до нього не добратися крізь шари того, що набудовано пізніше. Трохи копають, коли проводять нові комунікації/труби/абощо, але масштабні розкопки - то проблема. І ось, блукаючи Єврейською дільницею в Єрусалимі, я відчула щемку, до сліз ніжність до того міста. Випадково натрапила на маленький, особливо не рекламований музей із розкопками римського міста:

Цілі підземні квартали, мозаїчні підлоги, різний буденний дріб'язок, що пережив своїх власників на тисячоліття. (Взагалі, майже все прикольне в Єрусалимі лежить під землею: із маловідомого окремо відзначаю копальні Соломона метрів за 30 по праву руку від входу в Дамаскську браму, ззовні мурів.) Найзворушливіші, втім, не експонати, а як до них дісталися. 1948 рік, війна за незалежність, поруйнований, почасти втоптаний в пил Єрусалим, "де так багато минулого, що аж немає майбутнього"(с), смерті й непевна ситуація. Ось, скажімо, фото тієї дільниці, датоване вже аж початком 70-х. Відкритий розкоп, вдалині руїни синагоги, ще не відбудованої після війни за незалежність:

Що роблять, коротше, на руїнах ці прекрасні люди? Правильно, копають і рятують своє минуле. А синагоги там (більшість зрівняні тоді з землею, нині відбудовані) - окрема історія: майже на кожній висить табличка, що на цій була вогнева точка, на тій сиділи розвідники. Обуквальнення надії, що твоя віра тебе захистить (а надто якщо приткнути до неї автомат).
А ось трохи нинішних мешканців дільниці:

2) Десь у Вифлеємі:

3) У вежі Давида, що при Яффських воротах до Єрусалиму, була чудова виставка "Вибухові матеріали":
( фото під катом )
4) Різні тварини.
( фото під катом )
5) У церкві Іоана Хрестителя на Оливовій горі - десятки плит з "Отче наш" різними мовами (тому вона також відома як церква Патер Ностер). Багато мов я не ідентифікую, не взагадала б навіть, з якого то взагалі континенту, тому від церкви віє чимось таким боргесівським - вигадані мови, мови без граматики і граматики без мови, заборонені письмена затонулих континентів, мови, якими говорять дива, прокляті мови, мови мертві і ті, мовці яких ще не народилися.
А над українським отченашем - на висоті метрів зо п'ять - хтось прикріпив український прапорець. Такого над жодним іншим отченашем нема, я не знаю, як вони туди й вилізли, але наш народ творчий, затятий і прекрасний:) І то ж, прошу зауважити, ще до Майдану!
( фото під катом )
6) Останнє фото з Ізраїлю - чудовий фрік, що сидить у центрі Тель-Авіву в шубці й рибалить у каналізації. Нехай це буде й останнє фото запису про подорож:


Раніші записи про Ізраїль: гуртожитки Тель-Авівського університету, кібуци і Голанські висоти (може зачепити тих, кому болить нинішня ситуація), кумедні фото з Єрусалиму, Єрихон, палестинські таксисти і палац Хішама (може зачепити тих, кому болить нинішня ситуація), райони Тель-Авіву, де всі фотографуються: Неве-Цедек, райони Тель-Авіву, де всі фотографуються: Яффа.