![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
pocketfull_ofNaNoWriMo - він же National Novel Writing Month (Національний місяць написання романів) - традиційна листопадова розвага графоманів цілого світу протягом останніх 15 років. Суть така: реєструєшся на офіційному сайті цієї забави, берешся написати 50 тисяч слів за листопад (насправді це менше, аніж середній роман) і пишеш в середньому по 1667 слів щодня, оновлюючи лічильник слів і спілкуючись із рештою графоманів свого географічного регіону. У регіонах, де ця розвага прижилася давно, є вже цілі громади нанівців, давно знайомі між собою (скажімо, в моєму Кембриджі, штат Массачусеттс, на вихідних, буває, пишуть цілу добу від 6 ранку в суботу до 6 ранку в неділю, кочуючи від кав'ярні до кав'ярні цілим кагалом). Себто все весело, максимально орієнтовано на процес, а не на ціль, і з загальною американською етикою "ми просто розважаємося, редагувати можна й потім, нема сюжету - нема проблеми" тощо щодо процесу писання. Дуже прикольно.
Люди, здатні написати за листопад аж 50 тисяч слів, завжди викликали в мене побожний трепет. Як і будь-хто, здатний дописати цілий роман (навіть якщо то, на мою думку, поганий роман - людина все одно послідовно багато працювала і тішилася, ну круто ж). Цього року в мене листопад відведений під написання синопсису дисертації (є тут така форма марноти марнот), і я зрозуміла, що, зустрівшися з дисертацією сам на сам, просто з'їду з глузду. І тому, щоб, ви розумієте, розслабитися, я вирішила за той же час записатися на НаНо і написати ще й роман (це свідчить, що я ніколи не з'їду з глузду, бо в мене глузду ніколи й не було).
Одразу спойлер: ні, до фінішу не дійшла:)
Як видно на малюнку, зараз на лічильнику 35 тисяч слів (вони ж 212 тисяч знаків), і в ці вихідні я все ж добиватиму синопсис дисертації, а не намагатимуся написати ті останні 15 тисяч слів, яких мені бракує. Власне, я й цей запис пишу як гарантію, що не спробую робити такої фігні. Але це - неважливо, бо це все одно була чудова пригода.
Як багато хто з присутніх тут, я люблю подумки бавитися в конструкт "а потім я як візьму та й як напишу романисько!.." Власне, в анамнезі в мене є роман і навіть третє місце на "Смолоскипі" - oh yeah, like a boss)))) - але в анамнезі такому далекому, що вже й неправда, бо я в 16 це не та людина, що я в 26, я вмію те, чого не вміла вона, вона вміла те, чого не вмію я. І от я (нинішня) вже була геть не певна, чи мені подобається писанина як процес - чи тільки ідея мати написаний роман, краще виданий, краще визнаний. Але ж ви розумієте, що видання - й тим паче визнання - ніхто нікому не гарантує, тут справді треба тупо любити процес розвитку carpal tunnel syndrome. І от в своїй любові чи своїй здатності на це я й сумнівалася.
У здатності, власне, сумніваюся й досі: врешті, я не дописала, та й показати за результатами нічого, бо в цих 35 тисячах слів є події, але нема сюжету. Не питайте, як можна писати 35 тисяч слів без сюжету. Не питайте, навіщо - ми ж домовилися, що здоровий глузд у мене не ночував:) Якщо вам все ж цікаво, як, то пояснюю: щоразу, коли неясно, що далі, убивайте одного з героїв, це одразу вирішує проблему, чим займатимуться всі інші герої тисяч слів так 7 (труп ничкуватимуть, звісно). (Так ви можете точно підрахувати фінальний body count повістини.)
Але це - позитивний мімімі-пост, тож зосередьмося на позитиві. Я не певна, чи здатна написати роман, не кажучи вже про добрий роман - але як же я, як виявилося, люблю писати! І як це мене тішить!
Коли я була маленька, я дуже любила збиті вершки - ну, знаєте, таке синтетичне пшшшшш у балончику, до якого непричетні не те, що вершки, а й взагалі, схоже, ніяка органіка взагалі? Але я була маленька у ранні 1990ті, коли була страшна інфляція і вершки були дорогі. Моє життя від їхньої відсутності не збідніло, але незакритий, так би мовити, гештальт лишився. Коли я приїхала в Америку, я подумала: Яро, ти велика, розумна, нормально заробляєш, ніхто на тебе не дивиться й не крутить пальцем біля скроні, давай, ти можеш собі дозволити. Скажу одразу: процес пожирання балону пшшшшшш за один раз в одне рило - це прикольна ідея, але такий собі досвід. А писанина - це ще краще, ніж навіть платонічна ідея пожирання балону пшшшш! Розумієте, може, якимось таким спеціальним талановитим людям і приходять Великі Ідеї (типу про хлопчика у школі чарів), а звичайні смертні можуть у свою писанину просто пихати усе-усе-усе-усе, що вони люблять у інших текстах! У довільній комбінації! Пошук сюжету виглядає саме так! Може, я страшно туплю, але ви не уявляєте, яким це для мене стало радісним відкриттям! Наприклад, ви любите комедію звичаїв, Британію доби Регентства і драконів? Ви можете написати комедію звичаїв про драконів у Британії доби Регентства! Ви на дозвіллі вчите латину? Ваші дракони говоритимуть латиною! І т.д. (Ні, це не описує моєї писанини, конструкція суто гіпотетична). Ви розказуєте собі ідеальну казку на ніч. Це - ваше, тільки ваше. За цей листопад сталося багато поганого, але в мене була моя казочка на ніч. Ніхто - крім моєї однокурсниці - не знав, що я собі розповідаю казочку на ніч, тож не треба було невротично генерувати зовнішні оцінки цього. Я дуже рада, що це було у мене.
Отже: я можу писати 1667 слів за день. Можу й 2500. 300 слів, що доти здавалося мені верхньою межею людських можливостей - це така ранкова зарядочка, взагалі фігня. Мені подобається цей процес. Поки що я не дуже розумію, як конструювати сюжет, але врешті, думаю, зрозумію (власне, через ці провиси й не дійшла до фінішу - були тижні, коли геть не писала, бо думала, що треба якось продумати сюжет). Вважаю, що НаНо (чи його відповідник у будь-який інший місяць) - незалежно від того, чи ви досягнете позначки у 50 тисяч слів - дуже прикольний досвід, який кожному графоманові варто бодай спробувати.
То що, колеги-графомани, наступного року на НаНо? :)
Люди, здатні написати за листопад аж 50 тисяч слів, завжди викликали в мене побожний трепет. Як і будь-хто, здатний дописати цілий роман (навіть якщо то, на мою думку, поганий роман - людина все одно послідовно багато працювала і тішилася, ну круто ж). Цього року в мене листопад відведений під написання синопсису дисертації (є тут така форма марноти марнот), і я зрозуміла, що, зустрівшися з дисертацією сам на сам, просто з'їду з глузду. І тому, щоб, ви розумієте, розслабитися, я вирішила за той же час записатися на НаНо і написати ще й роман (це свідчить, що я ніколи не з'їду з глузду, бо в мене глузду ніколи й не було).
Одразу спойлер: ні, до фінішу не дійшла:)
Як видно на малюнку, зараз на лічильнику 35 тисяч слів (вони ж 212 тисяч знаків), і в ці вихідні я все ж добиватиму синопсис дисертації, а не намагатимуся написати ті останні 15 тисяч слів, яких мені бракує. Власне, я й цей запис пишу як гарантію, що не спробую робити такої фігні. Але це - неважливо, бо це все одно була чудова пригода.
Як багато хто з присутніх тут, я люблю подумки бавитися в конструкт "а потім я як візьму та й як напишу романисько!.." Власне, в анамнезі в мене є роман і навіть третє місце на "Смолоскипі" - oh yeah, like a boss)))) - але в анамнезі такому далекому, що вже й неправда, бо я в 16 це не та людина, що я в 26, я вмію те, чого не вміла вона, вона вміла те, чого не вмію я. І от я (нинішня) вже була геть не певна, чи мені подобається писанина як процес - чи тільки ідея мати написаний роман, краще виданий, краще визнаний. Але ж ви розумієте, що видання - й тим паче визнання - ніхто нікому не гарантує, тут справді треба тупо любити процес розвитку carpal tunnel syndrome. І от в своїй любові чи своїй здатності на це я й сумнівалася.
У здатності, власне, сумніваюся й досі: врешті, я не дописала, та й показати за результатами нічого, бо в цих 35 тисячах слів є події, але нема сюжету. Не питайте, як можна писати 35 тисяч слів без сюжету. Не питайте, навіщо - ми ж домовилися, що здоровий глузд у мене не ночував:) Якщо вам все ж цікаво, як, то пояснюю: щоразу, коли неясно, що далі, убивайте одного з героїв, це одразу вирішує проблему, чим займатимуться всі інші герої тисяч слів так 7 (труп ничкуватимуть, звісно). (Так ви можете точно підрахувати фінальний body count повістини.)
Але це - позитивний мімімі-пост, тож зосередьмося на позитиві. Я не певна, чи здатна написати роман, не кажучи вже про добрий роман - але як же я, як виявилося, люблю писати! І як це мене тішить!
Коли я була маленька, я дуже любила збиті вершки - ну, знаєте, таке синтетичне пшшшшш у балончику, до якого непричетні не те, що вершки, а й взагалі, схоже, ніяка органіка взагалі? Але я була маленька у ранні 1990ті, коли була страшна інфляція і вершки були дорогі. Моє життя від їхньої відсутності не збідніло, але незакритий, так би мовити, гештальт лишився. Коли я приїхала в Америку, я подумала: Яро, ти велика, розумна, нормально заробляєш, ніхто на тебе не дивиться й не крутить пальцем біля скроні, давай, ти можеш собі дозволити. Скажу одразу: процес пожирання балону пшшшшшш за один раз в одне рило - це прикольна ідея, але такий собі досвід. А писанина - це ще краще, ніж навіть платонічна ідея пожирання балону пшшшш! Розумієте, може, якимось таким спеціальним талановитим людям і приходять Великі Ідеї (типу про хлопчика у школі чарів), а звичайні смертні можуть у свою писанину просто пихати усе-усе-усе-усе, що вони люблять у інших текстах! У довільній комбінації! Пошук сюжету виглядає саме так! Може, я страшно туплю, але ви не уявляєте, яким це для мене стало радісним відкриттям! Наприклад, ви любите комедію звичаїв, Британію доби Регентства і драконів? Ви можете написати комедію звичаїв про драконів у Британії доби Регентства! Ви на дозвіллі вчите латину? Ваші дракони говоритимуть латиною! І т.д. (Ні, це не описує моєї писанини, конструкція суто гіпотетична). Ви розказуєте собі ідеальну казку на ніч. Це - ваше, тільки ваше. За цей листопад сталося багато поганого, але в мене була моя казочка на ніч. Ніхто - крім моєї однокурсниці - не знав, що я собі розповідаю казочку на ніч, тож не треба було невротично генерувати зовнішні оцінки цього. Я дуже рада, що це було у мене.
Отже: я можу писати 1667 слів за день. Можу й 2500. 300 слів, що доти здавалося мені верхньою межею людських можливостей - це така ранкова зарядочка, взагалі фігня. Мені подобається цей процес. Поки що я не дуже розумію, як конструювати сюжет, але врешті, думаю, зрозумію (власне, через ці провиси й не дійшла до фінішу - були тижні, коли геть не писала, бо думала, що треба якось продумати сюжет). Вважаю, що НаНо (чи його відповідник у будь-який інший місяць) - незалежно від того, чи ви досягнете позначки у 50 тисяч слів - дуже прикольний досвід, який кожному графоманові варто бодай спробувати.
То що, колеги-графомани, наступного року на НаНо? :)
