pocketfull_of | Венеція: Музей природознавства

У будь-якому місті найцікавіші музеї - це ті, що для внутрішнього вжитку. Луври і метрополітани зведені про людське око, а те, чим справді пишалися і чого справді соромилися (ці категорії можуть згодом довільно мінятися місцями), уся брудна білизна і давні скандали - вони осідають на узбіччі, у музеях для внутрішнього вжитку.
Венеція намагається старіти з гідністю, але в самій ситуації, погодьмося, є щось нестерпне на межі трагедії і фарсу - велика морська імперія, що старіє у ролі магнітика на холодильник. У палаці дожів абощо це не так кидається у вічі, але шкіриться гнилою пащею із музею природознавства.
Я б туди ніколи й не подумала добиратися, якби його не було включено до комплексного квитка (де був мульйон важливіших локацій). Більшість, схоже, обламується навіть попри це. Його майже неможливо знайти. Із завулків наповзали коти і морок, дощ стояв стіною, я кілька разів ледь не шубовснула в канали, спотикаючись об гондоли, у темряві схожі на кістяки чогось викопного. Дійшла вже у пітьмі. У одному з перших же залів мене зустріла розіп'ята мавпочка - розіп'ята як Ісус, але з вирваним серцем, і з цим німим залакованим криком. Я зрозуміла, що прийшла.

Над головою, як дивні деформовані янголи, що багато хворіли в дитинстві, ширяла всяка фігня:

Себто ні, починалася експозиція цілком конвенційним динозавром, щоправда підсвіченим так, що сюрреалістичним виглядав навіть він - ніби танцював:

А от вже у наступній залі починається жесть. У цивілізованих західних музеях нині не прийнято експонувати мертві тіла. У США, скажімо, певний час експонували поховання індіанців, але потім мертвих повернули їхнім племенам (якщо їх не винищили доти повністю), як і багато культових об'єктів. Натомість у старих музеях це нікого не спиняє - вони походять з тих часів, коли ще не всім людям надано статусу повноцінної людини, і з тих пір не мінялися. У Венеції, скажімо, під склом лежать набальзамовані крокодили і їхня мертва жриця, і в тих, і в тих крихкі тонкі лапки. Це якось органічно виглядає в тому приміщенні, у якому нині музей - раніше він був гетто для всього турецького населення Венеції, більшості з них не можна було виходити за його поріг.

(це фото не моє)
Ще там криптозвірі, людозвірі з творчої таксидермії, певний час модної у ХІХ столітті, породженої зокрема й жахом перед теорією еволюції, що відбирає у людини винятковий статус (і, напевно, зрівнює усіх людей вже в цьому нижчому статусі). Місток між людиною і твариною, поданий як щось монструозне, зболена франкенштейнівська потвора, що вдивляється в нас скляними очима.

Судячи з того, як оформлена ця вітрина, рівність людей і тварин, бодай перед наукою, сприймається тут не як епістемологічний вибір, а суто як естетичний.

Втім, у іншому залі нам пропонують подивитися на світ очима різних тварин: записано, як виглядає пейзаж очима кенгуру з його стрибками, етц. (Хоча, думаю, відмінність наших перспектив там утрована: врешті, ми ж при ході не відфіксовуємо, як коливається перед очами світ - тож, думаю, в кенгуру оптика також якось вирівнюється.)

Рештки морської слави:

Музеїфіковані красоти:

Який він гарний іззовні, цей музей, прозорий-прозорий, як намальований:

(це фото теж не моє)

А ще в мене завтра (27го) день народження. В дитинстві завжди загадуєш: "До віку Х у мене будуть отакі й такі досягнення". Сьогодні я остаточно лишаю по собі ту саму точку Х, розчаровуючи себе-п'ятнадцятилітню (чи коли там те планувалося), але, в цілому, щасливіша, ніж доти. Себто, можна сказати, ступаю у невідоме без зобов'язань перед минулою собою і без багажу - і сподіваюся, це буде добра мандрівка. Вперше за три роки святкую вдома. Минулі три роки я святкувала далеко від дому, в Америці, з двома пляшками текіли і пакаваном байт-сайз снікерсів: початок року, ніхто в гуртожитку ще нікого не знає, тож використовувала це як привід перезнайомитися й запрошувала всіх, кого бачила. (Потім у когось зазвичай знаходилося іще якесь їдло-питво, але мій джентельменський набір був такий.) Минулого року я всім сказала, що кидаю палити, а потім мені під текілу захотілося цигарку, але було вже соромно перед усіма, тож я розчинилася в туманах із іншим курягою на поверсі, якому зразу сказала, що тут усі страждають від нападів паніки і ходити до психолога це окей, чим, як він зізнався згодом, сильно покращила йому рік - ну, я і магічні таблеточки, які йому виписали. Потім я з текілою відчула себе маленьким корабликом, що пливе безмежним океаном до далекого обрію, й вирішила дійти вздовж місцевої річки до океану, але десь по третій протверезіла достатньо, щоб згадати про зобов'язання перед кафедрою і вернутися (до океану лишалося кілометри три). А зранку я мусила перевіряти екзамени, за якими тих, хто вчить російську, розподіляють у різні групи, й на мене поглянуло таке. Це не галюцинація, справді такий диктант (печивко тому, хто реконструює речення, яке диктували).

Із авторкою цього диктанту ми згодом посварилися навколо Майдану й більше не спілкуємося.
А корєш у мандрівці до океану потім був при мені на всіх моїх плачах за Майданом - він свого часу був збирався переїжджати до Єгипту і був там, коли почали стріляти на їхньому Майдані, себто, в принципі, розуміє тєму. Навіть розповів про мене своєму науковому керівникові, який був на іранському Майдані, і той передав мені на щастя кілограмову пресовану грудку цукру зі свого весілля - таке дарують гостям, щоб життя було солодке. Вона є в мене й досі.
Сподіваюся, цьогорічне святкування дня народження теж буде прикольне.