Звіт про подивлене
Oct. 4th, 2014 10:42 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
pocketfull_ofThe Green Prince (2014)
Режисер: Nadav Schirman
Актори: Mosab Hassan Yousef, Gonen Ben Yitzhak
Трейлер
В іміграційний суд у Каліфорнії з'являється чоловік із підозріло виразним обличчям (знаєте, бувають такі виразні акторські обличчя, що умить наводять на думку: ця людина грає. цій людині не можна вірити) і сильним арабським акцентом, просить політичного притулку у США. Щоб краще зрозуміти всю глибину драми, слід враховувати, що це - вже параноїдальна Америка пост-9/11. А драма ще й яка!
Чоловік: Якщо ви мене депортуєте, то мені одразу відріжуть голову. Чому - я пояснюю у своїй автобіографії, купіть-почитайте, вона бестселлер. *puppy eyes*
Суддя: У своїй автобіографії ви публічно, на багатотисячну авдиторію, зізнаєтеся, що ви є сином одного із лідерів Хамасу.
Чоловік: Ну.
Суддя: І що ви були його особистим помічником у Хамасі.
Чоловік: Ну.
Суддя: Під час другої Інтіфади.
Чоловік: Ну.
Суддя: І особисто помагали планувати не один теракт.
Чоловік: Ну але ж всю інформацію про це я зливав у Шін-бет [ізраїльська СБ], тож насправді порятував не одне життя!
Суддя: *фейспалм, що плавно переходить у хеддеск*
Попри легкий присмак фантастичного булшиту, що оповиває цілу цю історію, коли чоловіка вже готові депортувати подалі, в суд з'являється його хендлер із Шін-бет і каже: та ну, чуваки, все реально так і було. Зуб даю. І посміхається щирою й радісною посмішкою людини, що професійно ламає інших людей.
Найфантастичніше в цій історії - власне, те, що вона справді знята за реальними подіями. (Минулорічний "Вифлеєм", між іншим, також явно знятий за цими ж подіями - хоча й зі зміненим фіналом). Шін-бет справді свого часу неймовірно пощастило завербувати сина одного із засновників Хамасу. І вони спонукали його підніматися ієрархічними щаблями організації, аби отримувати доступ до інформації. І хендлер - це вже як у "Вифлеємі" - справді дуже зворушливо по-батьківськи до нього ставиться, бо з ним проводить значно більше quality time, аніж із власною родиною. Тільки, на відміну від "Вифлеєму", тут інформатор у якийсь момент вирішує вирватися - і тепер живе десь у Штатах, постійно переїжджаючи, бо небезпечно, і не викликаючи довіри геть ні в кого (що в Америці пост-9/11 більш ніж зрозуміло).
Фільм "Зелений принц", власне, цілковито підлаштований під ключове завдання: показати, який цей юнак вартий довіри і мімімі, і як він життям ризикував. Відтак, йому не дозволено у просторі фільму мати жодних сумнівів - але без сумнівів, якщо йдеться про людину, яка кілька разів змінила усе, в що вірила, не лишається ані мотивації, ані особистості. Лишається тільки підозріло виразне акторське обличчя, що діє прямо проти центрального завдання.
The Disappearance of Eleanor Rigby (2014)
Режисер: Ned Benson
Актори: James McAvoy, Jessica Chastain, Viola Davis, etc.
Трейлер
Я йшла на фільм, щоб подивитися на красивих людей. Джесіка Частейн із квадратним підборіддям і ластовинням на плечах! Джеймс Макевой із очима спаніеля і глазвідженським акцентом! Що могло піти не так із такими мінімалістичними вимогами до фільму? Розчарування чигало на мене вже з перших же кадрів: Макевой говорив без свого природнього акценту, імітував щось нейтрально-американське. І далі стало тільки гірше:(
"Елеанор Ріґбі зникає" - родинна драма про те, як подружжя намагається оговтатися після трагедії: так каже нам синопсис. Якщо не читати синопсис, із фільму ми дізнаємося про те, що взагалі була якась трагедія, лише десь на півдорозі. Бенсон намагається гратися зі структурою - справа навіть не в тому, що фільм поділено на новели "Він" і "Вона", тонко нагадуючи, що в кожної історії є дві сторони *глибокий фейспалм*, а в тому, як він дозує інформацію. Такий підхід до інформації у родинній драмі (та й головний месідж, що під будь-якою нормальністю, якщо пошкребти, криється товща розпачу) - виглядає як прямий вплив Асґара Фаргаді ("Розлучення" - недавній Оскар, "Минуле" - купка всього в Каннах). Проблема тільки в тому, що Фаргаді геніальний (і зокрема геніальний спостерігач), а уявлення Бенсона про людей зводяться до "психологічних" статейок, які самотні підлітки викладають на фейсбуку. Коротше, ці дві години вашого життя вам ніхто не поверне, тож на фільм можна не ходити.
Gone Girl (2014)
Режисер: David Fincher
Актори: Ben Affleck, Rosamund Pike, Neil Patrick Harris, etc.
Трейлер
Головна героїня фільму, Емі Дан, на п'яту річницю шлюбу зникає без вісти. На кухні - погано затерта пляма крові. В анамнезі у неї: складні стосунки з чоловіком, який кілька місяців тому підняв страховку її життя до мільйона доларів, великі фінансові проблеми, врешті, той факт, що чоловік їй зраджує зі своєю студенткою. Реальна статистика: смерть від рук партнера - головна причина смерті вагітних жінок навіть у благополучній Америці. Коротше, чоловік Емі Дан у цій ситуації виглядає украй фігово, і я, йдучи на фільм, думала, що там буде відкритий фінал рівня "і хай глядач сам вирішить, чи є убивцею головний герой, співчувати якому нас заохочує сама наративна структура". Власне, до певного моменту на те й заповідалося, бо одним із мотивів фільму стало проживання трагедій у добу цілодобової трансляції новин: встановлення істини підмінене конструюванням красивих історій (виграє не той, хто правий, а той, у кого історія переконливіша), бо чимось же потрібно заповнити ефірний час.
Фільм блискуче зроблений, він постійно тримає у напрузі, там класний монтаж і добре витриманий ритм. Він блискучий технічно рівно настільки, що лише після перегляду починаєш розуміти, наскільки ж він ідейно проблематичний. А проблематичний він настільки, що хочеться промити очі кислотою - спочатку собі, а потім, скажімо, сценаристці.
ДАЛІ - СПОЙЛЕР ГОЛОВНОГО ПОВОРОТУ СЮЖЕТУ! ДАЛІ НЕМАЄ НІЧОГО, КРІМ СПОЙЛЕРУ ГОЛОВНОГО ПОВОРОТУ СЮЖЕТУ!
Пробіл для того, щоб прийняти рішення:
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
Отже, проблема фільму в тому, що він існує не у вакуумі. Більш того, він сам посилається на те, що існує не у вакуумі, тож не можна сказати, що дія там розгортається у іншій реальності, візуально схожій на нашу, але глибоко відмінній у цьому одному аспекті. Відтак, повернімося до статистики. Повторімо, якщо з першого разу не досить вразило: вагітна жінка має більші шанси стати жертвою свого партнера, аніж померти від будь-якої природної причини (20% смертей вагітних жінок - убивства). Крім того, близько 20% жінок стануть протягом свого життя жертвами зґвалтування (у більшості випадків чинять насильство їхні партнери або знайомі). Лише мізерний відсоток зґвалтувань переросте у судову справу, себто насильство можна чинити майже безкарно. Навіть якщо ціла шкільна футбольна команда напоїть і зґвалтує тринадцятилітню, запише це на відео і викладе в інтернет, то реакція громадськості буде десь така: "ах, як шкода хлопчиків, у них було таке світле майбутнє, напевно, та хвойда сама напросилася" (тру сторі, у США повторюється регулярно). Та що там, у нас он і про спалену живцем Оксану Макар говорили, що сама напросилася. Коротше, фільм існує в реальності, де насильство проти жінок всерйоз не сприймають і тому воно досягає жаских масштабів; і одне із виправдань, чому його всерйоз не сприймають - це припущення, що жінки фабрикують справи про зґвалтування чи насильство, аби, скажімо, помститися колишньому. Чи таке буває? Ну, напевно, але взагалі незадокументованих зґвалтувань/випадків насильства явно більше, ніж сфабрикованих справ.
А тепер - спойлер головного повороту сюжету: головна героїня - соціопатка, яка кілька разів за фільм фабрикує звинувачення у зґвалтуванні, імітує власне убивство, щоб підставити свого чоловіка, убиває іншого чоловіка, обставивши це як самозахист під час зґвалтування, етц., етц. У неї нема мотивації, це таке первинне зло, демонічне жіноче у впорядкованому чоловічому світі. У фільмі є кілька комічних моментів, заснованих саме на тому, що їй всі вірять - а зал аж за боки хапається. Я зазвичай ходжу в кіно на ранкові сеанси у будні дні, а тут випадково влипла на вечірній сеанс на прем'єрних вихідних - крайнє бокове крісло першого ряду, оу єс - дивитися незручно, але соціологічно цікаво: ціла зала сміється над ідеєю, що жінці, яка звинувачує чоловіка у зґвалтуванні, раптом повірили. І я сміюся, бо фільм добре зроблений, в тому фільмі про ту соціопатку це справді виглядає абсурдно - але потім, після фільму, розумієш, що це страшна лажа в контексті позафільмових реалій.
Режисер: Nadav Schirman
Актори: Mosab Hassan Yousef, Gonen Ben Yitzhak
Трейлер
В іміграційний суд у Каліфорнії з'являється чоловік із підозріло виразним обличчям (знаєте, бувають такі виразні акторські обличчя, що умить наводять на думку: ця людина грає. цій людині не можна вірити) і сильним арабським акцентом, просить політичного притулку у США. Щоб краще зрозуміти всю глибину драми, слід враховувати, що це - вже параноїдальна Америка пост-9/11. А драма ще й яка!
Чоловік: Якщо ви мене депортуєте, то мені одразу відріжуть голову. Чому - я пояснюю у своїй автобіографії, купіть-почитайте, вона бестселлер. *puppy eyes*
Суддя: У своїй автобіографії ви публічно, на багатотисячну авдиторію, зізнаєтеся, що ви є сином одного із лідерів Хамасу.
Чоловік: Ну.
Суддя: І що ви були його особистим помічником у Хамасі.
Чоловік: Ну.
Суддя: Під час другої Інтіфади.
Чоловік: Ну.
Суддя: І особисто помагали планувати не один теракт.
Чоловік: Ну але ж всю інформацію про це я зливав у Шін-бет [ізраїльська СБ], тож насправді порятував не одне життя!
Суддя: *фейспалм, що плавно переходить у хеддеск*
Попри легкий присмак фантастичного булшиту, що оповиває цілу цю історію, коли чоловіка вже готові депортувати подалі, в суд з'являється його хендлер із Шін-бет і каже: та ну, чуваки, все реально так і було. Зуб даю. І посміхається щирою й радісною посмішкою людини, що професійно ламає інших людей.
Найфантастичніше в цій історії - власне, те, що вона справді знята за реальними подіями. (Минулорічний "Вифлеєм", між іншим, також явно знятий за цими ж подіями - хоча й зі зміненим фіналом). Шін-бет справді свого часу неймовірно пощастило завербувати сина одного із засновників Хамасу. І вони спонукали його підніматися ієрархічними щаблями організації, аби отримувати доступ до інформації. І хендлер - це вже як у "Вифлеємі" - справді дуже зворушливо по-батьківськи до нього ставиться, бо з ним проводить значно більше quality time, аніж із власною родиною. Тільки, на відміну від "Вифлеєму", тут інформатор у якийсь момент вирішує вирватися - і тепер живе десь у Штатах, постійно переїжджаючи, бо небезпечно, і не викликаючи довіри геть ні в кого (що в Америці пост-9/11 більш ніж зрозуміло).
Фільм "Зелений принц", власне, цілковито підлаштований під ключове завдання: показати, який цей юнак вартий довіри і мімімі, і як він життям ризикував. Відтак, йому не дозволено у просторі фільму мати жодних сумнівів - але без сумнівів, якщо йдеться про людину, яка кілька разів змінила усе, в що вірила, не лишається ані мотивації, ані особистості. Лишається тільки підозріло виразне акторське обличчя, що діє прямо проти центрального завдання.
The Disappearance of Eleanor Rigby (2014)
Режисер: Ned Benson
Актори: James McAvoy, Jessica Chastain, Viola Davis, etc.
Трейлер
Я йшла на фільм, щоб подивитися на красивих людей. Джесіка Частейн із квадратним підборіддям і ластовинням на плечах! Джеймс Макевой із очима спаніеля і глазвідженським акцентом! Що могло піти не так із такими мінімалістичними вимогами до фільму? Розчарування чигало на мене вже з перших же кадрів: Макевой говорив без свого природнього акценту, імітував щось нейтрально-американське. І далі стало тільки гірше:(
"Елеанор Ріґбі зникає" - родинна драма про те, як подружжя намагається оговтатися після трагедії: так каже нам синопсис. Якщо не читати синопсис, із фільму ми дізнаємося про те, що взагалі була якась трагедія, лише десь на півдорозі. Бенсон намагається гратися зі структурою - справа навіть не в тому, що фільм поділено на новели "Він" і "Вона", тонко нагадуючи, що в кожної історії є дві сторони *глибокий фейспалм*, а в тому, як він дозує інформацію. Такий підхід до інформації у родинній драмі (та й головний месідж, що під будь-якою нормальністю, якщо пошкребти, криється товща розпачу) - виглядає як прямий вплив Асґара Фаргаді ("Розлучення" - недавній Оскар, "Минуле" - купка всього в Каннах). Проблема тільки в тому, що Фаргаді геніальний (і зокрема геніальний спостерігач), а уявлення Бенсона про людей зводяться до "психологічних" статейок, які самотні підлітки викладають на фейсбуку. Коротше, ці дві години вашого життя вам ніхто не поверне, тож на фільм можна не ходити.
Gone Girl (2014)
Режисер: David Fincher
Актори: Ben Affleck, Rosamund Pike, Neil Patrick Harris, etc.
Трейлер
Головна героїня фільму, Емі Дан, на п'яту річницю шлюбу зникає без вісти. На кухні - погано затерта пляма крові. В анамнезі у неї: складні стосунки з чоловіком, який кілька місяців тому підняв страховку її життя до мільйона доларів, великі фінансові проблеми, врешті, той факт, що чоловік їй зраджує зі своєю студенткою. Реальна статистика: смерть від рук партнера - головна причина смерті вагітних жінок навіть у благополучній Америці. Коротше, чоловік Емі Дан у цій ситуації виглядає украй фігово, і я, йдучи на фільм, думала, що там буде відкритий фінал рівня "і хай глядач сам вирішить, чи є убивцею головний герой, співчувати якому нас заохочує сама наративна структура". Власне, до певного моменту на те й заповідалося, бо одним із мотивів фільму стало проживання трагедій у добу цілодобової трансляції новин: встановлення істини підмінене конструюванням красивих історій (виграє не той, хто правий, а той, у кого історія переконливіша), бо чимось же потрібно заповнити ефірний час.
Фільм блискуче зроблений, він постійно тримає у напрузі, там класний монтаж і добре витриманий ритм. Він блискучий технічно рівно настільки, що лише після перегляду починаєш розуміти, наскільки ж він ідейно проблематичний. А проблематичний він настільки, що хочеться промити очі кислотою - спочатку собі, а потім, скажімо, сценаристці.
ДАЛІ - СПОЙЛЕР ГОЛОВНОГО ПОВОРОТУ СЮЖЕТУ! ДАЛІ НЕМАЄ НІЧОГО, КРІМ СПОЙЛЕРУ ГОЛОВНОГО ПОВОРОТУ СЮЖЕТУ!
Пробіл для того, щоб прийняти рішення:
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
.
Отже, проблема фільму в тому, що він існує не у вакуумі. Більш того, він сам посилається на те, що існує не у вакуумі, тож не можна сказати, що дія там розгортається у іншій реальності, візуально схожій на нашу, але глибоко відмінній у цьому одному аспекті. Відтак, повернімося до статистики. Повторімо, якщо з першого разу не досить вразило: вагітна жінка має більші шанси стати жертвою свого партнера, аніж померти від будь-якої природної причини (20% смертей вагітних жінок - убивства). Крім того, близько 20% жінок стануть протягом свого життя жертвами зґвалтування (у більшості випадків чинять насильство їхні партнери або знайомі). Лише мізерний відсоток зґвалтувань переросте у судову справу, себто насильство можна чинити майже безкарно. Навіть якщо ціла шкільна футбольна команда напоїть і зґвалтує тринадцятилітню, запише це на відео і викладе в інтернет, то реакція громадськості буде десь така: "ах, як шкода хлопчиків, у них було таке світле майбутнє, напевно, та хвойда сама напросилася" (тру сторі, у США повторюється регулярно). Та що там, у нас он і про спалену живцем Оксану Макар говорили, що сама напросилася. Коротше, фільм існує в реальності, де насильство проти жінок всерйоз не сприймають і тому воно досягає жаских масштабів; і одне із виправдань, чому його всерйоз не сприймають - це припущення, що жінки фабрикують справи про зґвалтування чи насильство, аби, скажімо, помститися колишньому. Чи таке буває? Ну, напевно, але взагалі незадокументованих зґвалтувань/випадків насильства явно більше, ніж сфабрикованих справ.
А тепер - спойлер головного повороту сюжету: головна героїня - соціопатка, яка кілька разів за фільм фабрикує звинувачення у зґвалтуванні, імітує власне убивство, щоб підставити свого чоловіка, убиває іншого чоловіка, обставивши це як самозахист під час зґвалтування, етц., етц. У неї нема мотивації, це таке первинне зло, демонічне жіноче у впорядкованому чоловічому світі. У фільмі є кілька комічних моментів, заснованих саме на тому, що їй всі вірять - а зал аж за боки хапається. Я зазвичай ходжу в кіно на ранкові сеанси у будні дні, а тут випадково влипла на вечірній сеанс на прем'єрних вихідних - крайнє бокове крісло першого ряду, оу єс - дивитися незручно, але соціологічно цікаво: ціла зала сміється над ідеєю, що жінці, яка звинувачує чоловіка у зґвалтуванні, раптом повірили. І я сміюся, бо фільм добре зроблений, в тому фільмі про ту соціопатку це справді виглядає абсурдно - але потім, після фільму, розумієш, що це страшна лажа в контексті позафільмових реалій.
