![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
pocketfull_ofА той, хто не плакав у читальній залі Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. Вернадського - той не пише дисертацію зокрема про 20ті не я.
Отже, я зараз читаю архів Миколи Плевака - це така збірка автобіографій 1920х-початку 30х, які різні письменники і критики слали літературознавцю Плеваку на вулицю Цвинтарну 3, не знаючи, що незабаром усі саме на цвинтарі й зустрінуться. (Попередні випуски читання архіву Плевака: 1, 2).
Аж тут дійшла нарешті до автобіографій і щоденників самого Плевака, і в мене багато ЕМОЦІЙ, розумієте?
Щоденник за 1934 рік, коли після хвилі цькувань Плевако зустрівся з радянською психіатрією (вердикт лікаря: "У него бредовое отношение к миру на почве шизоидной наследственности и пережитого" - вже тут виступають сироти на шкірі). Здається, вперше читаю записки людини, яку пережовує та система, написані просто в процесі пережовування.
Отже, за іронією, Плевако веде щоденник у зошиті, на обкладинці якого будьонівка лежить на книжці Леніна. Таким чином, символи системи прокрадаються навіть до тексту, який цю систему викриває. Абощо. Хай там як, навмисне не вигадаєш.
Перша сторінка обірвана одразу під фразою “Собрать и изложить мысли о той системе мучений, которой меня подвергают и которая меня погубила навсегда”.
Далі:
"Мучить свідомість (сознание) бесповоротной гибели, полного крушения научно-умственной работы.
Понемногу проясняется, что и откуда, но детали ускользают. Одно ясно – гнусная цель достигнута и хоть я еще не уничтожен, но все помыслы уже устремлены к этому – по-русски, кажется, неправильно пишу, отвык за сто лет, а по-украински писать годі – Несомненно, есть система, определенная система преследования вплоть до уничтожения. Легче писать короткими фразами. Грамматических ошибок я не делаю, никак не могу их допускать, не позволяет навык – это странно даже в моем теперешнем состоянии!
Система эта заключается в том, что прежде всего у меня отняли возможность работать. Пять лет тому назад, в 1929 г. После тяжелого мозгового заболевания, воспаления мозговых оболочек, мне стало трудно работать. Я должен был оставить творческую научную работу и взяться за более легкую – библиографию, публикацию материалов и т.д. С конца 1932 г. И этого не мог делать, т.к. всякую работу у меня отнимали, выбивали из рук, уничтожали, браковали. В то же время обрушились на меня все несчастья, которые увеличиваясь безпрерывно числом и размерами, ведут к гибели, к уничтожению меня и моих близких. Это случайно? Нет, это не случайно, это система, это мероприятия подлости, низости, беспринципного карьеризма тех, с позволения сказать, “людей”, которые строят на этом свое благополучие1 х).
1 и которые погубят мир.
Систематически, исподволь они делают свое грязное дело, прикрываясь иногда “чистейшими” мотивами: 1) Они отравили мне мозг и тем лишили возможности работать (отняли самое дорогое в моей жизни).
2) Они отнимают у меня все, чо у меня осталось, хотят сделать нищим меня и моих близких. Действуют через суд - хотят возвращения авансов, израсходованных на работы. Преследуют моего сына, мою святую надежду на лучшее, мою бесконечную радость и неизмеримую печаль – т.к. я хочу сделать его счастливым, полноценным человеком, и не могу, будучи связан по рукам и ногам, будучи беспомощным, уничтоженным.
3) Они ежедневно терзают меня, окружая шпионами, заглядывая в окна, являясь ко мне под видом гостей, даже друзей, участливо “спрашивая о моем здоровье”, о моих делах. Они проникают неведомыми путями ко мне, где бы я ни был, и невидимыми путями оплетают, как паутиной, мои дороги, мои тропинки – всю мою жизнь. Мне трудно угадать в встретившимся мне “человеке” врага – я узнаю их слишком поздно, я закрываю ставни в комнате, я прячусь, не выхожу никуда днем – и всетаки вижу вижу их вечером, они мелькают передо мной ночью. И они своего добьются, это несомненно. Уже добились. ... И лично я уже спокоен. Я спокоен тем, что я уже знаю, что мне нечего искать, добиваться, негде спрятаться, что погибло, что должен погибнуть и я, ничего не сделав даже для единственного своего сына. Мой покой – в сознании вечного беспокойства, в сознании беспомощности и обреченности.
Продолжайте мучить, гнать. Я проник в вашу систему!”
У передрукованому вигляді не видно, скільки в тексті виправлень. Автор вставляє в цілому непотрібні слова, виправляє й замінює один на інший повні синоніми, мовби стиль - це єдине, над чим він владний у хисткому світі кафкіанського процесу, стиль і повторюване слово "знищення" - єдині острівці певності.
Навмисне не вигадаєш-2: одразу після того приречено-бадьорого "Продолжайте мучить, гнать. Я проник в вашу систему!" до зшитку вкладено менші папірці, аркуш із зошита в клітинку, порваний на 1/6. Всі ми знаємо про показові процеси, знаємо, що багато культурних діячів мусили визнати свою вину (часом дуже примарну) і покаятися. Але одна справа - знати, а інша - ось ти через 80 років тримаєш аркуші, які тримав у руках Плевако, щоб не збитися, наговорюючи на себе. Судячи з сусіднього запису, це може бути звіт за роботу співробітника Комісії літератури і мистцтва ВУАН за перше півріччя 1934 року (але ще не перевіряла).
“Отже, мені не довод.говорити про якісь помилки у своїй роботі, а про цілу систему поглядів, про концепцію, бурж.-націоналістичну концепцію, (що при останньому етапі переможного соц.будівництва в країні рад набрала характеру загостреної боротьби – контрреволюції, підготовки інтервенції проти союзу соціал республік, фашизму) засвоєну мною віддавна з Грінченківсько-Єфремівської писанини.
Я цілком щиро відкинув цю концепцію, але остаточно не переборов, не спромігся рішуче викорінити в собі її рештків, про що свідчить неприпустиме відставання в [нерозбірливо], злочинне [2 слова нерозбірливо].
Злочинне тому, що в цей відповідальний момент на остаточному етапі преможного соц.будівництва в країні Рад [нерозбірливо] повертається в фашизм, спрямовує свою акцію на контрреволюційні виступи, на підготовку до інтервенції.”
Отут мене й накрило.
Отже, я зараз читаю архів Миколи Плевака - це така збірка автобіографій 1920х-початку 30х, які різні письменники і критики слали літературознавцю Плеваку на вулицю Цвинтарну 3, не знаючи, що незабаром усі саме на цвинтарі й зустрінуться. (Попередні випуски читання архіву Плевака: 1, 2).
Аж тут дійшла нарешті до автобіографій і щоденників самого Плевака, і в мене багато ЕМОЦІЙ, розумієте?
Щоденник за 1934 рік, коли після хвилі цькувань Плевако зустрівся з радянською психіатрією (вердикт лікаря: "У него бредовое отношение к миру на почве шизоидной наследственности и пережитого" - вже тут виступають сироти на шкірі). Здається, вперше читаю записки людини, яку пережовує та система, написані просто в процесі пережовування.
Отже, за іронією, Плевако веде щоденник у зошиті, на обкладинці якого будьонівка лежить на книжці Леніна. Таким чином, символи системи прокрадаються навіть до тексту, який цю систему викриває. Абощо. Хай там як, навмисне не вигадаєш.
Перша сторінка обірвана одразу під фразою “Собрать и изложить мысли о той системе мучений, которой меня подвергают и которая меня погубила навсегда”.
Далі:
"Мучить свідомість (сознание) бесповоротной гибели, полного крушения научно-умственной работы.
Понемногу проясняется, что и откуда, но детали ускользают. Одно ясно – гнусная цель достигнута и хоть я еще не уничтожен, но все помыслы уже устремлены к этому – по-русски, кажется, неправильно пишу, отвык за сто лет, а по-украински писать годі – Несомненно, есть система, определенная система преследования вплоть до уничтожения. Легче писать короткими фразами. Грамматических ошибок я не делаю, никак не могу их допускать, не позволяет навык – это странно даже в моем теперешнем состоянии!
Система эта заключается в том, что прежде всего у меня отняли возможность работать. Пять лет тому назад, в 1929 г. После тяжелого мозгового заболевания, воспаления мозговых оболочек, мне стало трудно работать. Я должен был оставить творческую научную работу и взяться за более легкую – библиографию, публикацию материалов и т.д. С конца 1932 г. И этого не мог делать, т.к. всякую работу у меня отнимали, выбивали из рук, уничтожали, браковали. В то же время обрушились на меня все несчастья, которые увеличиваясь безпрерывно числом и размерами, ведут к гибели, к уничтожению меня и моих близких. Это случайно? Нет, это не случайно, это система, это мероприятия подлости, низости, беспринципного карьеризма тех, с позволения сказать, “людей”, которые строят на этом свое благополучие1 х).
1 и которые погубят мир.
Систематически, исподволь они делают свое грязное дело, прикрываясь иногда “чистейшими” мотивами: 1) Они отравили мне мозг и тем лишили возможности работать (отняли самое дорогое в моей жизни).
2) Они отнимают у меня все, чо у меня осталось, хотят сделать нищим меня и моих близких. Действуют через суд - хотят возвращения авансов, израсходованных на работы. Преследуют моего сына, мою святую надежду на лучшее, мою бесконечную радость и неизмеримую печаль – т.к. я хочу сделать его счастливым, полноценным человеком, и не могу, будучи связан по рукам и ногам, будучи беспомощным, уничтоженным.
3) Они ежедневно терзают меня, окружая шпионами, заглядывая в окна, являясь ко мне под видом гостей, даже друзей, участливо “спрашивая о моем здоровье”, о моих делах. Они проникают неведомыми путями ко мне, где бы я ни был, и невидимыми путями оплетают, как паутиной, мои дороги, мои тропинки – всю мою жизнь. Мне трудно угадать в встретившимся мне “человеке” врага – я узнаю их слишком поздно, я закрываю ставни в комнате, я прячусь, не выхожу никуда днем – и всетаки вижу вижу их вечером, они мелькают передо мной ночью. И они своего добьются, это несомненно. Уже добились. ... И лично я уже спокоен. Я спокоен тем, что я уже знаю, что мне нечего искать, добиваться, негде спрятаться, что погибло, что должен погибнуть и я, ничего не сделав даже для единственного своего сына. Мой покой – в сознании вечного беспокойства, в сознании беспомощности и обреченности.
Продолжайте мучить, гнать. Я проник в вашу систему!”
У передрукованому вигляді не видно, скільки в тексті виправлень. Автор вставляє в цілому непотрібні слова, виправляє й замінює один на інший повні синоніми, мовби стиль - це єдине, над чим він владний у хисткому світі кафкіанського процесу, стиль і повторюване слово "знищення" - єдині острівці певності.
Навмисне не вигадаєш-2: одразу після того приречено-бадьорого "Продолжайте мучить, гнать. Я проник в вашу систему!" до зшитку вкладено менші папірці, аркуш із зошита в клітинку, порваний на 1/6. Всі ми знаємо про показові процеси, знаємо, що багато культурних діячів мусили визнати свою вину (часом дуже примарну) і покаятися. Але одна справа - знати, а інша - ось ти через 80 років тримаєш аркуші, які тримав у руках Плевако, щоб не збитися, наговорюючи на себе. Судячи з сусіднього запису, це може бути звіт за роботу співробітника Комісії літератури і мистцтва ВУАН за перше півріччя 1934 року (але ще не перевіряла).
“Отже, мені не довод.говорити про якісь помилки у своїй роботі, а про цілу систему поглядів, про концепцію, бурж.-націоналістичну концепцію, (що при останньому етапі переможного соц.будівництва в країні рад набрала характеру загостреної боротьби – контрреволюції, підготовки інтервенції проти союзу соціал республік, фашизму) засвоєну мною віддавна з Грінченківсько-Єфремівської писанини.
Я цілком щиро відкинув цю концепцію, але остаточно не переборов, не спромігся рішуче викорінити в собі її рештків, про що свідчить неприпустиме відставання в [нерозбірливо], злочинне [2 слова нерозбірливо].
Злочинне тому, що в цей відповідальний момент на остаточному етапі преможного соц.будівництва в країні Рад [нерозбірливо] повертається в фашизм, спрямовує свою акцію на контрреволюційні виступи, на підготовку до інтервенції.”
Отут мене й накрило.
