(no subject)

[pocketfull_of]

Я питаю інколи навколишніх: коли ви зрозуміли, що вже дорослі? (Аспірантура, яка у США нічим не відрізняється від дитсадка, сприяє.) Мені це розуміння давалося тяжко й повільно, ще позаминулого літа я говорила "kids my age", хоча звучало це вже дивно. Всі сходяться на тому, що власноручне винаймання житла дуже сприяє. Цього року я вперше сама винаймаю житло, і це таки сприяє. Власне, не житло - їжа. Я вже четвертий рік стирчу на відстані близько десяти тисяч кілометрів від усіх близьких мені людей, себто якщо я не куплю пральний порошок - ніхто не купить, якщо не заповню податкову декларацію - ніхто мені її не допоможе заповнити, але досі мене двічі на день бодай годували в аспірантській їдальні, а цього року вже ні. Отут і приходить повністю розуміння, що якщо ти про себе не подбаєш, то ніхто інший точно не подбає. І це - найрадісніша думка за цей рік. Ця думка дуже примирила мене, власне кажучи, з собою. Напевно, вік зіграв певну роль - доти була якась кількість шарпанини на тему "а якби я могла Х, Z і У!..", а тепер цієї шарпанини значно менше, починаєш приживатися в своєму житті і своїй шкурі, ну, чогось ніколи не зможеш, то й фіг з ним, але зате можеш щось інше, така ти вже людина. І про цю людину треба піклуватися. Якщо цій людині хочеться фаршированих мідій о п'ятій ранку - то значить так треба. Якщо хочеться спати по 8 годин - значить, так треба (хоча зі сном у мене, мабуть, ніколи не будуть цілком здорові стосунки, це та царина, в якій виривається на волю мій внутрішній self-destructive control freak). Мої безуспішні, але регулярні спроби кинути палити - туди ж. Плюс дуже поповзли вгору мої уявлення про те, що є їстівним, а що ні: доти не було такої штучної неорганічної фігні, яку б я не з'їла, а зараз салатки собі всякі роблю, на напівфабрикати кривлюся з підозрою, капєц. Дуже вдячна собі. Не те, щоб цілком собою задоволена - очевидно, є царини, в яких незадоволена просто до істерики - але піклуватися про себе треба незалежно від, і це дуже примиряє з собою і всіма своїми закидонами. Не можна ж, врешті, довго сердитися на цю неприємну людину, якщо ця неприємна людина годує тебе ідеальним rare tuna steak with cajun spices:)
(З цього приводу ніжно люблю оповідання Лінор Горалік на цій сторінці, яке починається з фрази "Она говорит мне: у меня ноги промокли".)