Три з хвостиком книжки про історію

[pocketfull_of]

<= У мене велике свято: вийшла "Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів" Анджея Сулими Камінського у моєму перекладі, видавництво "Наш час". Про неї я вже писала раніше, щойно закінчивши переклад:
"Погане знання мною історії і жвавенький стиль автора перетворювали якісь розділи на просто-таки авантюрний роман, де я гризла нігті, вболіваючи за героїв, і зазирала на вікіпедію, щоб пошвидше довідатись, чим же для них все скінчиться. Іще, очевидно, - це такий політично-світоглядний проект, дуже мені симпатичний. Головна думка автора полягає в тому, що Річ Посполита - це протодемократія з громадянським суспільством, розвиненою толерантністю, повагою до людських прав і гідності, єтц., поліетнічне державне утворення, де не було пригноблених і загарбницьких етносів, а були рівноправні суб"єкти політичного життя; очевидно, це легітимізує входження усіх країн-складових Речі Посполитої до європейського світоглядного простору, більш того, вони до демократичних цінностей дійшли значно раніше, ніж захід".
і т. д.
Перший абзац тексту, де автор окреслює поставлені завдання:
"У представленій тут історії Речі Посполитої я зверну особливу увагу на історію громадянського суспільства і його політичної культури. Отже, мова піде про історію громадянського простору, котрий, зародившись у XVI ст. над Вартою і Віслою та поступово простягнувшись аж до Дніпра і Двіни, впливав також на Москву, Ригу, Ясси і Кеніґсберґ. Громадянська культура не була прерогативою єдиного стану - шляхти, званої «політичним народом». Вона мала великий вплив на міщанство і козаків. Її відгомону можна дочутися навіть серед селянства (скажімо, за часів повстання Тадеуша Костюшка). Саме вона породила той особливий культурний клімат і звичаї, що їм було притаманне замилування свободою, почуття власної гідності, потяг до самоврядування і гордість з можливості здійснення і контролювання державної влади. Особливо сильна боротьба за громадянські права точилася в Королівській Прусії, а також у Познанському, Каліському, Краківському, Сандомирському, Белзькому та Руському воєводствах. Саме там громадяни зуміли досягнути найбільшого впливу на локальні і загальнодержавні рішення. Мешканці цих теренів відіграли засадничу роль у формуванні тих практик і культури політичного життя, що послужили за взірець для Мазовії, Великого князівства Литовського й України. Саме там захист громадського самоврядування часто поєднувався із захистом місцевих звичаїв та усталеного правопорядку."
Передмова, примітки і наукове редагування Наталі Яковенко - я знаю, що є тут люди, для яких це вагомий аргумент на користь книжки:)
Камінський Сулима, Анджей. Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів, 1505-1795. Громадяни, їхня держава, суспільство, культура / Анджей Сулима Камінський; пер. з пол. Я. Стріхи. - К.: Наш час, 2011. - 263 с.
Щоправда, з тим видавництвом мала трохи неприємного досвіду (і не тільки я - причому це щоразу інші види негативного досвіду, себто чомусь вони вчаться), так що young Padawans beware.

***

Трохи мене є і в чудовій збірці "Полін. Дослідження історії та культури євреїв Східної Європи" (Дух і Літера, 2011) - переклала статтю "Перші враження австрійців про міжетнічні відносини на Галичині: випадок губернатора Антона фон Пергена" Франца А.Дж. Шабо. Цікава репліка до чудового нашого австроугорського міфу: "Габсбурзькі чиновники вважали суспільство новонабутої провінції примітивною, економічно вразливою анархією з "низькою моральністю", нестримною підлістю і егоїзмом, "беззаконною олігархією" з "глибоко закоріненими упередженнями"".

***

Прочитала "Таємниці письменницьких шухляд: детективна історія української літератури" С. Цалика та П. Селігея (Наш час, 2010) - белетризовані гостросюжетні мотиви з біографій класиків української літератури радянської доби (Бажана, Рильського, Кочерги, Тичини, Корнійчука, Самчука, Яновського, Вишні, Кундзіча, Гончара). Мені здається, сама поява такої книжки (особливо якби вона була не одна, а серія) - дуже добрий симптом: саме з такого вибудовується довколалітературна індустрія перетворення автора на кітчевий символ, з котрим можна якось там гратися, емоційно ідентифікуватися абощо - загалом, усі запоруки активного споживання. Хоча спростування моєї улюбленої баєчки я їм, звісно, не пробачу!
Улюблена баєчка така: наприкінці 30-х Бажан дуже боявся арешту, в цілому, небезпідставно: довший час навіть спати лягав повністю одягнений, аби не принижуватися, коли прийдуть забирати. І коли раптом до нього прийшов якийсь молодик, сказав, що письменнику дали орден Леніна, і попросив інтерв"ю, Бажан одразу зрозумів: це провокація, цієї ночі точно заберуть. Не чекаючи воронка, зібрав манатки і пішов переховуватися у верболози на Труханів. Лише за кілька днів знайшов на пляжі викинуту газету, з якої й довідався, що орден йому таки дали:) Баєчка, звісно, вигадана - але, мені здається, така психологічно правильна, що хай би вже була правдою: ніщо краще не підсумовує того принизливого страху і непрогнозованості влади.
Трошки кумедних сюжетиків з цієї книжки st_ost переказував тут - обов"язково почитайте, якщо цікавитеся укрлітом, там чудові анекдотки:)

***

Ще прочитала У войны не женское лицо Світлани Алексієвич: до того читала її "Чорнобильську молитву" в перекладі Забужко. Алексієвич збирає інтерв"ю свідків і учасників усяких замовчуваних чи сильно контрольованих офіційним дискурсом сторінок радянської історії (той же Чорнобиль, Афган тощо): у цій книжці йдеться про жінок, котрі воювали у Другій світовій, я й не уявляла, скільки їх було (від снайперок і льотчиць - до праль і куховарок, котрі, очевидно, також просувалися з фронтом) - геть юних дівчаток, молодших за мене і моїх друзів. Очевидно, відбираючи людей за критерієм наявності у них певної травми легко скотитися в етично спірний жанр "оторвали мишке лапу", проте, мені здається, Алексієвич цього уникає, адже, доки певний досвід неартикульований, з історії викреслюється (чи відтісняється глибоко на маргінеси) цілий набір ідентичностей, що, очевидно, не айс.
Це капєц, я всяке сльозогінне читво зазвичай лишаю на прочитання в метро, тому що при людях плакати ніяково - то й не плачу: а тут, уявімо, година пік, натовп такий, що вдихнути ніяк, а я стою серед натовпу з читалкою і плачу. Ну, незручно вийшло:)
Загалом, трохи цитат з книжки покидаю під кат:
Розказує Алексієвич: "Все сгорело - дома и люди. Остались только имена".
*
Услышала от мужчин:
"Разве мужчин не хватает? Зачем вам слушать эти женские истории. Женские
фантазии..."
"Пришла в одну семью... Воевали муж и жена. Встретились на фронте и там
же поженились: "Свадьбу свою отпраздновали в окопе. Перед боем. А белое
платье я себе пошила из немецкого парашюта". Он " пулеметчик, она " связная.
Мужчина сразу отправил женщину на кухню: "Ты нам что-нибудь приготовь". Уже
и чайник вскипел, и бутерброды нарезаны, она присела с нами рядом, муж тут
же ее поднял: "А где клубника? Где наш дачный гостинец?" После моей
настойчивой просьбы неохотно уступил свое место со словами: "Рассказывай,
как я тебя учил. Без слез и женских мелочей: хотелось быть красивой,
плакала, когда косу отрезали". Позже она мне шепотом призналась: "Всю ночь
со мной штудировал том "Истории Великой Отечественной войны". Боялся за
меня. И сейчас переживает, что не то вспомню. Не так, как надо, расскажу".
*
І ще про чоловіче мовлення і маргіналізацію жіночих голосів, мотивовану "я краще знаю, як тобі буде добре":
"Из разговора с цензором:
" Кто пойдет после таких книг воевать? Вы унижаете женщину примитивным
натурализмом. Женщину-героиню. Развенчиваете. Делаете ее обыкновенной
женщиной. Самкой. А они у нас - святые."
*
"После боя, бывало, никого не оставалось... Котел
каши, котел супа наваришь, а некому отдать..." (И. Зинина, рядовая, повар)
така чудова літературна деталь - ця каша непотрібна! Добре отак подавати жахи, не в лоб.
*
"Ты спрашиваешь, что на войне самое страшное? Ждешь от меня... Я знаю,
чего ты ждешь... Думаешь: я отвечу: самое страшное на войне - смерть.
Умереть.
Ну, так? Знаю я вашего брата... Журналистские штучки... Ха-ха-а-а...
Почему не смеешься? А?
А я другое скажу... Самое страшное для меня на войне - носить мужские
трусы. Вот это было страшно. И это мне как-то... Я не выражусь... Ну,
во-первых, очень некрасиво... Ты на войне, собираешься умереть за Родину, а
на тебе мужские трусы. В общем, ты выглядишь смешно. Нелепо. Мужские трусы
тогда носили длинные. Широкие. Шили из сатина. Десять девочек в нашей
землянке, и все они в мужских трусах. О, Боже мой! Зимой и летом. Четыре
года.
Перешли советскую границу... Добивали, как говорил на политзанятиях наш
комиссар, зверя в его собственной берлоге. Возле первой польской деревни нас
переодели, выдали новое обмундирование и... И! И! И! Привезли в первый раз
женские трусы и бюстгальтеры. За всю войну в первый раз. Ха-а-а... Ну,
понятно... Мы увидели нормальное женское белье...
Почему не смеешься? Плачешь... Ну, почему?"
Лола Ахметова, рядовая, стрелок
*
"После войны на этом поле долго
ничего не родило. Немцы отступали... И был тут бой, два дня бились... Убитые
лежали один возле одного, как шпалы на путях. Немцы и наши. После дождя у
них у всех были заплаканные лица"
*
"Завязался
бой. На нас двинулись танки, но их остановила артиллерия. Немцы откатились
назад, на ничейной земле остался раненый лейтенант, артиллерист Костя Худов.
Санитаров, которые пытались вынести его, убило. Поползли две
овчарки-санитарки (я их там увидела впервые), но их тоже убило. И тогда я,
сняв ушанку, стала во весь рост, сначала тихо, а потом все громче запела
нашу любимую довоенную песню "Я на подвиг тебя провожала". Умолкло все с
обеих сторон - и с нашей, и с немецкой. Подошла к Косте, нагнулась, положила
на санки-волокуши и повезла к нашим. Иду, а сама думаю: "Только бы не в
спину, пусть лучше в голову стреляют". Но не раздалось ни одного выстрела..."
*
"надо в военное одеться. Дали нам всем вещевые мешки,
чтобы мы вещи свои туда сложили. А вещмешки новенькие. Я лямочки отрезала,
донышко распорола и надела на себя. Получилась военная юбка. Нашла где-то
гимнастерку не очень рваную, подпоясалась ремнем и решила похвастаться
девчонкам."
*
"Когда мне надо было отправлять девушек домой, мне хотелось что-то им
дать. Они все из Белоруссии и Украины были, а там все разрушено, разбито.
Как ты их отпустишь с пустыми руками? А мы стояли в какой-то немецкой
деревне, там была швейная мастерская. Я пошла посмотреть: машинки стояли, на
мое счастье, целые. И вот каждой девчонке, которая уезжала, мы преподнесли
подарок. Я была так рада, так счастлива. Это все, что я могла сделать для
своих девчат".
Валентина Кузьминична Братчикова-Борщевская, лейтенант, замполит
полевого прачечного отряда"
*
А от - післявоєнне від затятої комуністки, вона подає як героїзм, а по-мойму, це ще страшніше, ніж про війну:
"Приехала - деревни нет, все в земле... В землянках живут... Вышла
женщина, какая там на ней одежка, страшно смотреть. Я залезла в землянку,
сидят трое детей, они все голодные. Она им что-то толкла в ступке, какую-то
траву.
Она спросила у меня:
- Ты пришла подписывать на заем? [на відбудову держави]
Я говорю:
- Да.
Она:
- У меня денег нет, но есть курица. Пойду спрошу, если соседка, она
вчера просила у меня, купит, я тебе отдам.
И сейчас рассказываю, у меня ком в горле. Какие были люди! Какие люди!
У нее мужа убили на фронте, осталось трое детей, и ничего нет, только одна
эта курица, и она ее продает, чтобы отдать мне деньги. Мы тогда собирали
наличными. Она готова все отдать, чтобы только мир был, чтобы дети ее
остались живы. Помню ее лицо. И всех детей ее...
Клара Васильевна Гончарова, зенитчица