![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
pocketfull_ofЕтгар Керет - такий безумний ізраїльський прозаїк, котрий пише повний сюр, від якого в мене зносить дах. В інтерв"ю каже: "Ізраїль - це не країна, а ріеліті-тіві: щотижня хтось вибуває. Щоб зберегти здоровий глузд, треба ставитися до цього з певною дозою абсурду" - але це не тільки про Ізраїль можна сказати, такий безум універсальний.
Кілька оповідань російською
Кілька оповідань англійською
Нам на івриті задали перекласти його оповіданнячко. Не знаю, що в мене вийшло, але про всяк випадок викладу тут :)
"Про водія автобуса, котрий мріяв стати богом", Етгар Керет
Це – оповідка про водія автобуса, котрий жодного разу не відкрив дверей тим, хто запізнювався. Він їх нікому не відкривав: ані малечі, котра бігла за автобусом, тавруючи його сповненими горя поглядами, ані, звісно, закутаним по вуха людям, котрі гатили в двері з такою люттю, наче то у водія були якісь проблеми, а вони прийшли вчасно. Не відкривав він навіть стареньким з важкими паперовими пакетами, котрі махали йому вслід тремтячими руками. Він це робив не зі злості, бо в тому водієві не було й крихти жорстокості, - він не відкривав дверей з ідеологічних міркувань. Ось що диктувала водієва ідеологія: навіть якщо хтось запізнювався на якісь півхвилини і, не втрапивши до автобуса, згаяв би на зупинці п'ятнадцять хвилин свого життя, задля суспільного блага не слід було на нього чекати, бо в такому разі по півхвилини згаяв би кожен пасажир. І якщо, припустімо, в автобусі було шістдесят пасажирів, котрі лиха нікому не заподіяли, а на зупинки свої прийшли вчасно, то згаяно було б півгодини, що, очевидно, удвічі більше, аніж чверть. Саме тому водій нікому дверей не відкривав. Він розумів, що ані пасажири, ані ті, хто бігли, розмахуючи руками, за автобусом, про його ідеологію не знали. Він також розумів, що більшість вважає його просто шаленцем, і значно легше було б зупинитися, дати людям увійти, отримати подяку і посмішку. Проте щоразу, вибираючи поміж вдячною посмішкою та суспільним благом, водій без сумнівів обирав суспільне благо.
Найбільше ж від водієвої ідеології постраждав би Еді, котрий, на відміну від решти героїв нашої оповідки, навіть не спробував погнатися за автобусом, такий був лінивий і зневірений. Еді працював помічником повара у пабі-ресторані під назвою «Бістро на біс» - більш вдалої гри слів тупий власник вигадати не зумів. Їжа там не варта була доброго слова, проте Еді був такий милий і совісний, що інколи, якщо якась страва виходила особливо невдала, він власноруч виносив її за столик і перепрошував за невдачу. Саме завдяки тим перепросинам він і зустрів своє золотце, чи бодай можливе золотце – дівчину, котра зі своєї безмежної доброти спробувала доїсти ростбіф, аби тільки він не засмучувався. Вона, щоправда, відмовилася сказати йому, як її звати чи свій номер телефону, проте ласкаво погодилася зустрітися о п’ятій наступного дня у заздалегідь домовленому місці, а саме у дельфінаріумі.
А в Еді була хвороба, через яку він вже профукав у житті не один шанс. Від тої болячки поліпи не пухли, нічого такого, та все ж Еді від неї настраждався. Річ у тім, що він завжди спав на десять хвилин довше, ніж треба, і жоден будильник не міг його підняти. Через це він завжди запізнювався на роботу в «Бістро на біс» - власне, через хворобу і через водія автобуса, для якого благо суспільства було важливіше, аніж щастя індивіда. Проте цього разу, коли з золотцем про все було домовлено, Еді вирішив здолати хворобу і не спати по обіді, а дивитися телевізор. Більш того, він про всяк випадок ще й будильник завів, та не один, а три, і домовився, щоб йому на додачу передзвонили в призначену годину. Проте на хворобу не було ліку, тож Еді заснув солодко, як дитина, і прокинувся з десятихвилинним запізненням під пронизливий вереск купи будильників, у холодному поту. Він вискочив на вулицю в тому ж, в чому й спав, і помчав до автобусної зупинки. Він вже й забув, як бігати, і ноги заплітатися від кожного доторку тротуару. Він не бігав з тих пір, як у шостому класі зрозумів, що з уроків фізкультури можна втікати, проте зараз йому було що втрачати, і біль у грудях та свист від дешевих цигарок тьмяніли у порівнянні з можливою винагородою. Власне, в той момент усе втратило значення, крім того, що наш водій вже закривав двері і від’їжджав від зупинки. Водій побачив Еді у дзеркалі, проте, як пам’ятаємо, в нього була ідеологія – логічна ідеологія, ґрунтована на справедливості і простій арифметиці. От тільки Еді арифметика не цікавила – йому вперше в житті залежало на тому, щоб прийти вчасно, тож він мчав за автобусом, хоча надії й не було. Проте удача несподівано йому посміхнулася – втім, лише наполовину: метрів за сто від зупинки був світлофор, котрий блимнув червоним за мить до того, як до нього підкотився автобус. Еді прилип до автобуса, насилу підповз до передніх дверей. Сил не стало навіть на те, щоб постукати у скло, - він лиш упав, задихаючись, на коліна й кинув на водія сповнений сліз погляд. Це пробудило у водієві непевні спогади про добу, коли він ще не хотів стати водієм автобуса, а хотів стати богом. Спогад був трохи сумний, бо богом він, врешті, не став, проте й радісним, - став-бо водієм автобуса, що було його другим найсильнішим бажанням. Ще він раптом згадав, як колись поклявся собі, що, якщо стане богом, буде милостивим і милосердним і прислухатиметься до всіх творінь своїх. І побачивши з височини свого водійського сидіння Еді, вкляклого на колінах на асфальті, він не стримався – зрікся своєї ідеології та простої арифметики і відчинив двері. Еді сів в автобус, навіть не подякувавши, бо йому не стало подиху.
На завершення ж нашої оповідки слід додати, що Еді зумів добратися до дельфінаріуму вчасно, а от золотце – ні, бо в неї був хлопець. Але вона була така мила, що їй не хотілося засмутити Еді цієї звісткою, то й вирішила його просто продинамити. Еді прочекав її на домовленій лавочці майже дві години. Доки він там сидів, встиг передумати багато гірких думок, подивитися на захід сонця (того дня на диво гарний) і усвідомити, що скоро в нього почнеться крепатура. Коли Еді вже остаточно постановив повертатися додому, він побачив, як вдалині спиняється на зупинці його автобус, випускаючи пасажирів. Знав, що, навіть якби в нього були сили і бажання бігти, він би ніколи не встиг. Тож він повільненько рушив, з кожним кроком відчуваючи біль мільйонів стомлених м’язів, а коли нарешті дійшов, то побачив, що автобус досі на зупинці – чекає на нього. Незважаючи на розлючені крики й благання решти пасажирів, водій не натис на педаль газу, доки Еді не сів. Коли ж автобус нарешті рушив, водій так сумно підморгнув йому у дзеркалі, що весь цей день став майже стерпним.
Кілька оповідань російською
Кілька оповідань англійською
Нам на івриті задали перекласти його оповіданнячко. Не знаю, що в мене вийшло, але про всяк випадок викладу тут :)
"Про водія автобуса, котрий мріяв стати богом", Етгар Керет
Це – оповідка про водія автобуса, котрий жодного разу не відкрив дверей тим, хто запізнювався. Він їх нікому не відкривав: ані малечі, котра бігла за автобусом, тавруючи його сповненими горя поглядами, ані, звісно, закутаним по вуха людям, котрі гатили в двері з такою люттю, наче то у водія були якісь проблеми, а вони прийшли вчасно. Не відкривав він навіть стареньким з важкими паперовими пакетами, котрі махали йому вслід тремтячими руками. Він це робив не зі злості, бо в тому водієві не було й крихти жорстокості, - він не відкривав дверей з ідеологічних міркувань. Ось що диктувала водієва ідеологія: навіть якщо хтось запізнювався на якісь півхвилини і, не втрапивши до автобуса, згаяв би на зупинці п'ятнадцять хвилин свого життя, задля суспільного блага не слід було на нього чекати, бо в такому разі по півхвилини згаяв би кожен пасажир. І якщо, припустімо, в автобусі було шістдесят пасажирів, котрі лиха нікому не заподіяли, а на зупинки свої прийшли вчасно, то згаяно було б півгодини, що, очевидно, удвічі більше, аніж чверть. Саме тому водій нікому дверей не відкривав. Він розумів, що ані пасажири, ані ті, хто бігли, розмахуючи руками, за автобусом, про його ідеологію не знали. Він також розумів, що більшість вважає його просто шаленцем, і значно легше було б зупинитися, дати людям увійти, отримати подяку і посмішку. Проте щоразу, вибираючи поміж вдячною посмішкою та суспільним благом, водій без сумнівів обирав суспільне благо.
Найбільше ж від водієвої ідеології постраждав би Еді, котрий, на відміну від решти героїв нашої оповідки, навіть не спробував погнатися за автобусом, такий був лінивий і зневірений. Еді працював помічником повара у пабі-ресторані під назвою «Бістро на біс» - більш вдалої гри слів тупий власник вигадати не зумів. Їжа там не варта була доброго слова, проте Еді був такий милий і совісний, що інколи, якщо якась страва виходила особливо невдала, він власноруч виносив її за столик і перепрошував за невдачу. Саме завдяки тим перепросинам він і зустрів своє золотце, чи бодай можливе золотце – дівчину, котра зі своєї безмежної доброти спробувала доїсти ростбіф, аби тільки він не засмучувався. Вона, щоправда, відмовилася сказати йому, як її звати чи свій номер телефону, проте ласкаво погодилася зустрітися о п’ятій наступного дня у заздалегідь домовленому місці, а саме у дельфінаріумі.
А в Еді була хвороба, через яку він вже профукав у житті не один шанс. Від тої болячки поліпи не пухли, нічого такого, та все ж Еді від неї настраждався. Річ у тім, що він завжди спав на десять хвилин довше, ніж треба, і жоден будильник не міг його підняти. Через це він завжди запізнювався на роботу в «Бістро на біс» - власне, через хворобу і через водія автобуса, для якого благо суспільства було важливіше, аніж щастя індивіда. Проте цього разу, коли з золотцем про все було домовлено, Еді вирішив здолати хворобу і не спати по обіді, а дивитися телевізор. Більш того, він про всяк випадок ще й будильник завів, та не один, а три, і домовився, щоб йому на додачу передзвонили в призначену годину. Проте на хворобу не було ліку, тож Еді заснув солодко, як дитина, і прокинувся з десятихвилинним запізненням під пронизливий вереск купи будильників, у холодному поту. Він вискочив на вулицю в тому ж, в чому й спав, і помчав до автобусної зупинки. Він вже й забув, як бігати, і ноги заплітатися від кожного доторку тротуару. Він не бігав з тих пір, як у шостому класі зрозумів, що з уроків фізкультури можна втікати, проте зараз йому було що втрачати, і біль у грудях та свист від дешевих цигарок тьмяніли у порівнянні з можливою винагородою. Власне, в той момент усе втратило значення, крім того, що наш водій вже закривав двері і від’їжджав від зупинки. Водій побачив Еді у дзеркалі, проте, як пам’ятаємо, в нього була ідеологія – логічна ідеологія, ґрунтована на справедливості і простій арифметиці. От тільки Еді арифметика не цікавила – йому вперше в житті залежало на тому, щоб прийти вчасно, тож він мчав за автобусом, хоча надії й не було. Проте удача несподівано йому посміхнулася – втім, лише наполовину: метрів за сто від зупинки був світлофор, котрий блимнув червоним за мить до того, як до нього підкотився автобус. Еді прилип до автобуса, насилу підповз до передніх дверей. Сил не стало навіть на те, щоб постукати у скло, - він лиш упав, задихаючись, на коліна й кинув на водія сповнений сліз погляд. Це пробудило у водієві непевні спогади про добу, коли він ще не хотів стати водієм автобуса, а хотів стати богом. Спогад був трохи сумний, бо богом він, врешті, не став, проте й радісним, - став-бо водієм автобуса, що було його другим найсильнішим бажанням. Ще він раптом згадав, як колись поклявся собі, що, якщо стане богом, буде милостивим і милосердним і прислухатиметься до всіх творінь своїх. І побачивши з височини свого водійського сидіння Еді, вкляклого на колінах на асфальті, він не стримався – зрікся своєї ідеології та простої арифметики і відчинив двері. Еді сів в автобус, навіть не подякувавши, бо йому не стало подиху.
На завершення ж нашої оповідки слід додати, що Еді зумів добратися до дельфінаріуму вчасно, а от золотце – ні, бо в неї був хлопець. Але вона була така мила, що їй не хотілося засмутити Еді цієї звісткою, то й вирішила його просто продинамити. Еді прочекав її на домовленій лавочці майже дві години. Доки він там сидів, встиг передумати багато гірких думок, подивитися на захід сонця (того дня на диво гарний) і усвідомити, що скоро в нього почнеться крепатура. Коли Еді вже остаточно постановив повертатися додому, він побачив, як вдалині спиняється на зупинці його автобус, випускаючи пасажирів. Знав, що, навіть якби в нього були сили і бажання бігти, він би ніколи не встиг. Тож він повільненько рушив, з кожним кроком відчуваючи біль мільйонів стомлених м’язів, а коли нарешті дійшов, то побачив, що автобус досі на зупинці – чекає на нього. Незважаючи на розлючені крики й благання решти пасажирів, водій не натис на педаль газу, доки Еді не сів. Коли ж автобус нарешті рушив, водій так сумно підморгнув йому у дзеркалі, що весь цей день став майже стерпним.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2011-06-07 09:38 am (UTC)У нас теж є такий водій "бог", але ще який не згадав, що хотів стати богом:) Він навіть у мороз -20 не відчиняє двері і не запускає людей раніше, ніж рівно тоді, коли має рушати... Ось так сидить один в теплі, попиває чай з терпоса і дивиться на нас, простих смертних, яким так холодно-холодно...
no subject
Date: 2011-06-08 07:15 pm (UTC)no subject
Date: 2011-06-13 08:28 am (UTC)no subject
Date: 2011-06-13 12:06 pm (UTC)