![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
pocketfull_ofУ нас весняні канікули, й мені добре. Другий день тішуся шалено: повільно прокидаюся, читаю книжки не по програмі ("Still Life" A.S. Byatt, друга книжка з циклу про Фредеріку Поттер - для душі, "Modernism in Kyiv. Jubilant Experimentation" - для користі), увечері дивлюся фільми (з комп'ютера, бо з дому геть не хочеться виходити), інтенсивно вчу їдиш і французьку, готую собі всякі смаколики, мрію, щоб з дому можна було не виходити ніколи.
Тим часом в мене відкрито вже чотири форми нового запису з напівдописаними нотатками, треба потроху подописувати й повикладати :) Отже, почнімо.
Digital Humanities - нова іграшка, якою всі ще не награлися, тому я старанно ходжу на лекції про цю галузь, намагаючись зрозуміти, що ж вона нам дає, крім можливості перетворити розглядання lolcats на професію, чому вона така популярна і з чим її взагалі їдять. На минулому тижні була на круглому столі "Digital Humanities Across the Spectrum: from Academic to Commercial Use".
Першим виступав Джефрі Шнап (Jeffrey Schnapp), медієвіст за освітою й директор гарвардського центру цифрової гуманітаристики metaLAB за покликанням - і, загалом, велике цабе в історії розвитку Digital Humanities як інституційної галузі. Я припускаю, що він вміє говорити й не штампами, але обидва його виступи, які я поки що чула, зводилися до готових кліше революційної риторики: розтрусімо установу! створімо багатшу екологію продукування знань! - й тому мені навіть не дуже хочеться шукати якісь його серйозніші праці. Раціональне зерно виступу зводилося до таких пунктів: (а) Digital Humanities помагають виробити нові способи вибудовування аргументації, скажімо через data sets, whatever that might mean, бо усталена монографічна традиція має свої обмеження; (б) вони створюють ширше поле інтерпретацій, на якому могли б гратися не лише вчені з вежі зі слонової кістки, а й люди з інших галузей; (в) вони змінюють образ вченого - перехід від індивідуального ремесла до широкої співпраці великих колективів з різних галузей знань.
Далі виступав Ґреґорі Надж (Gregory Nagy), директор гарвардського центру елліністичних студій, який зараз читає курс про давньогрецьких героїв на ресурсі онлайн-освіти Гарварду й МІТ. Я, безперечно, драматично сприймаю реальність - мій підхід до життя вичерпно описує цей комікс - але мені його виступ безумно нагадував показові судові процеси доби сталінізму з обов'язковим покаянням. Десь так: традиційні гуманітарні науки усвідомлюють, що нікому вони не потрібні, визнають свою вину, каються й обіцяють виправитися, вчинивши ритуальне самогубство. Отже, Надж розповідав про свій досвід підготовки до цього онлайн-курсу, де йому потрібно було звести складну інтерпретацію тексту до питань з багатоваріантними відповідями. Він стверджує, що йому поміг структуралістський підхід Якобсона: будь-яку сцену можна розбити на бінарну опозицію, де один член є маркованим, а інший - ні (його приклад: "я працював над виступом три дні" і "я працював над виступом три ночі" - дні можуть включати ночі, а отже, саме вони є немаркованими), а це дає можливість отримати наближені до об'єктивних знання про текст. Отже, питання для своїх учнів він формулював десь так: "Прочитайте промову Агамемнона, де він визнає, що помилявся, але стверджує, що його до цього спонукала богиня. Якщо втручання богів - немаркована складова, то насправді (а) винна богиня; (б) винен Агамемнон; (в) винні обидва?" - і цей плутаний і непродуктивний приклад для мене підсумовує роль Digital Humanities в традиційній гуманітаристиці (жахливі спрощення, жахливі натяжки), хоча він його подає як тріумф.
Його підтримав Ленні Мілнер (Lenny Muellner), директор з публікацій і ІТ того ж центру елліністичних студій - говорив коротко, якісь загальні фрази про те, що Digital Humanities дають доступ до знань людям, які їх інакше не отримали б.
Останньою виступала Бет Алтрінджер (Beth Altringer), директор "Behavior for Better Innovation Group" - і вона, напевно, була найчесніша. Її виступ називався "Як я навчилася переставати хвилюватися й любити навики, створені банкірами й мілітаристами", і він підсумовував всю тривогу аспірантів-гуманітаріїв про те, що їм немає місця на ринку праці. Вона доводила, що навики критичного прочитання текстів і аналізу джерел потрібні в будь-якому разі, і навіть більш спеціалізовані навики можна подавати як прикольні: от, скажімо, пояснення пісень на Rap Genius - це ж точнісінько як літературознавство! (Філолог в мені: "yeah, right".) І, загалом, говорила, що інфраструктура вже нікого не підтримує, тож кар'єру зараз можна і треба вибудовувати шляхом створення спільнот довкола знань.
Що я з цього винесла? Що Digital Humanities - спосіб популяризувати те, чим займаєшся, у доступній формі. Але те ж робили популярні видання раніше, тож чим відрізняється саме це - мені не дуже ясно.
Тим часом в мене відкрито вже чотири форми нового запису з напівдописаними нотатками, треба потроху подописувати й повикладати :) Отже, почнімо.
Digital Humanities - нова іграшка, якою всі ще не награлися, тому я старанно ходжу на лекції про цю галузь, намагаючись зрозуміти, що ж вона нам дає, крім можливості перетворити розглядання lolcats на професію, чому вона така популярна і з чим її взагалі їдять. На минулому тижні була на круглому столі "Digital Humanities Across the Spectrum: from Academic to Commercial Use".
Першим виступав Джефрі Шнап (Jeffrey Schnapp), медієвіст за освітою й директор гарвардського центру цифрової гуманітаристики metaLAB за покликанням - і, загалом, велике цабе в історії розвитку Digital Humanities як інституційної галузі. Я припускаю, що він вміє говорити й не штампами, але обидва його виступи, які я поки що чула, зводилися до готових кліше революційної риторики: розтрусімо установу! створімо багатшу екологію продукування знань! - й тому мені навіть не дуже хочеться шукати якісь його серйозніші праці. Раціональне зерно виступу зводилося до таких пунктів: (а) Digital Humanities помагають виробити нові способи вибудовування аргументації, скажімо через data sets, whatever that might mean, бо усталена монографічна традиція має свої обмеження; (б) вони створюють ширше поле інтерпретацій, на якому могли б гратися не лише вчені з вежі зі слонової кістки, а й люди з інших галузей; (в) вони змінюють образ вченого - перехід від індивідуального ремесла до широкої співпраці великих колективів з різних галузей знань.
Далі виступав Ґреґорі Надж (Gregory Nagy), директор гарвардського центру елліністичних студій, який зараз читає курс про давньогрецьких героїв на ресурсі онлайн-освіти Гарварду й МІТ. Я, безперечно, драматично сприймаю реальність - мій підхід до життя вичерпно описує цей комікс - але мені його виступ безумно нагадував показові судові процеси доби сталінізму з обов'язковим покаянням. Десь так: традиційні гуманітарні науки усвідомлюють, що нікому вони не потрібні, визнають свою вину, каються й обіцяють виправитися, вчинивши ритуальне самогубство. Отже, Надж розповідав про свій досвід підготовки до цього онлайн-курсу, де йому потрібно було звести складну інтерпретацію тексту до питань з багатоваріантними відповідями. Він стверджує, що йому поміг структуралістський підхід Якобсона: будь-яку сцену можна розбити на бінарну опозицію, де один член є маркованим, а інший - ні (його приклад: "я працював над виступом три дні" і "я працював над виступом три ночі" - дні можуть включати ночі, а отже, саме вони є немаркованими), а це дає можливість отримати наближені до об'єктивних знання про текст. Отже, питання для своїх учнів він формулював десь так: "Прочитайте промову Агамемнона, де він визнає, що помилявся, але стверджує, що його до цього спонукала богиня. Якщо втручання богів - немаркована складова, то насправді (а) винна богиня; (б) винен Агамемнон; (в) винні обидва?" - і цей плутаний і непродуктивний приклад для мене підсумовує роль Digital Humanities в традиційній гуманітаристиці (жахливі спрощення, жахливі натяжки), хоча він його подає як тріумф.
Його підтримав Ленні Мілнер (Lenny Muellner), директор з публікацій і ІТ того ж центру елліністичних студій - говорив коротко, якісь загальні фрази про те, що Digital Humanities дають доступ до знань людям, які їх інакше не отримали б.
Останньою виступала Бет Алтрінджер (Beth Altringer), директор "Behavior for Better Innovation Group" - і вона, напевно, була найчесніша. Її виступ називався "Як я навчилася переставати хвилюватися й любити навики, створені банкірами й мілітаристами", і він підсумовував всю тривогу аспірантів-гуманітаріїв про те, що їм немає місця на ринку праці. Вона доводила, що навики критичного прочитання текстів і аналізу джерел потрібні в будь-якому разі, і навіть більш спеціалізовані навики можна подавати як прикольні: от, скажімо, пояснення пісень на Rap Genius - це ж точнісінько як літературознавство! (Філолог в мені: "yeah, right".) І, загалом, говорила, що інфраструктура вже нікого не підтримує, тож кар'єру зараз можна і треба вибудовувати шляхом створення спільнот довкола знань.
Що я з цього винесла? Що Digital Humanities - спосіб популяризувати те, чим займаєшся, у доступній формі. Але те ж робили популярні видання раніше, тож чим відрізняється саме це - мені не дуже ясно.
