![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
pocketfull_of[Необхідний дисклеймер: Я не готова дискутувати про політику.]
А потім ми поїхали Армагеддонськими рівнинами: колись, якщо ви фанат тої книжки, там відбудеться фінальна битва - і, безперечно, нічого кращого за топоніміку Ізраїль туристові запропонувати не може. Навіть прості відвідини кібуцу перетворюються на щось міфологічно-запаморочливе, і янголи ступають у твої сліди, бла-бла.
Кібуц Ейн ГаШофет, до якого в рамках культурної програми звозили студентів літньої школи Тель-Авівського університету, заснований у 1937 р., і нас ним водив чоловік, який в ньому ж і народився у 1938 р. Це був досить цікавий культурний досвід - безперечно, цей кібуцник старого гарту був радше черговим експонатом, аніж гідом. Скажімо, цікаво, на чому він робив наголос: очевидно, основні прибутки кібуц зараз отримує від компаній, які виробляють електронні прилади, але нам, гостям, наголошують на сільському господарстві: національний наратив для частини населення десь такий, що "до нас тут була порожнеча, а ми зробили квітковий сад" - і щось у цьому є космогонічне, жаска вагомість сповненого пророцтва. З таким не посперечаєшся, бо не сперечаються з вірою.
Взагалі, кібуци, мабуть, найбільш відоміяк страшні дитячі інкубатори своїм масштабним виховним соціальним експериментом: раніше діти там росли у дитсадках, а з батьками бачилися заледве годину на день. Це справді помагало виробити відданість своїй групі, а не нуклеарній родині - але створювало, очевидно, просто купу психологічних проблем у майбутньому, тож врешті - десь так за кілька десятиліть - від цього відмовилися. Але наш гід, який виріс саме в такій ситуації, пояснював цей експеримент не проектом формування нової групової ідентичності, а міркуваннями безпеки - мовляв, за часів його дитинства стріляли зусібіч, тож дорослі жили в наметах по периметру, а дітей запихали до єдиного бетонного приміщення, яке встигли збудувати. (Хоча й визнає, що ніхто потім не міг одружитися зі своїми ровесниками, з якими виріс і вважав своїми братами-сестрами, тож була проблема, де познаходити стільки потенційного шлюбного матеріалу ззовні і заманити до кібуцу.) Себто навіть те, що врешті більш-менш однозначно визнали провалом, він подає як єдино можливе рішення.
Розхвалював гід також те, що там немає приватних машин, які займали б простір, а є лише спільний флот кібуцу, з якого можна за потреби взяти машинку: хоча більшість кібуців зараз, звісно, вже не настільки хардкор, поволі перетворюються на звичайні поселення. Ще кумедно розказував, що якось ледь не вбив рабина, бо йому обридло проходити перевірки, чи кошерне в них в кібуці молоко; й лаявав американських єврейських панянок, які приїхали були в кібуц у 1950-ті й обурювалися тим, що там вирощують свиней.
І, напевно, найбільшим шоком з усієї поїздки стало от що: я зрозуміла, що, напевно, в кібуці могла б бути щаслива. Мені не вистачає з дитинства земляного солодкого духу тварин, сухого зілля, мокрої вовни - і там, чухаючи маленьких теляток і розглядаючи пагорби з кіньми, мені якось дуже вірилося, коли гід казав: "Тут так гарно, що старі просто відмовляються помирати". А діти там після школи працюють у маленькому зоопарку - доглядають всяку ізраїльську фауну.
Потім організатори розважальної програми якось не розрахували, що серед учасників можуть бути не лише політично крайні праві американські євреї, частина з яких вже встигла відслужити в Іраку, а й представники інших етнічних груп та політичних орієнтацій, і вирішили, що Голанські висоти - це саме те, що нам треба показати. Формально, здається, ніхто, крім Ізраїлю, так і не визнав Голан ізраїльським (тому що "ну нам же потрібна ця стратегічна висота і в нас сильна армія, тому ми тут і осядемо, кордони be damned" і його сиквел "цю землю нам пообіцяв бог" чомусь досі не вважаються політичним аргументом, дякувати усім богам) - але з того, що можуть показати в Голані туристам, ви про це не здогадаєтеся. Себто, безперечно, по периметру відбувається якийсь веселий рух і досі лежать мінні поля з 1970-х, а ізраїльтяни недавно доклали ще трохи нових, але в місцевого (ізраїльського) населення серед тель-авівців репутація десь така, що якби ті були ще трошки більш розслаблені, то були б вже коматозні, а своє пиво не варить тільки той, хто бодяжить власне віскі - тиха спокійна аграрна провінція.
Загалом, спірний статус території - не привід не вмонтовувати її в ментальну мапу юних ізраїльтян, а дуже навіть навпаки: якщо ти збирав у дитинстві на цій території фрукти, то ти, мабуть, з більшою імовірністю підеш за неї, якщо знадобиться, помирати, аніж якщо не збирав - думаю, логіка десь така. Отож нас повезли у фруктовий сад Бустан ГаҐолан при кібуці Ейн Зіван (формально не надто легальному - див. статус Голанських висот в цілому - але дуже славному своїми винами й шоколадками ручної роботи) - знайомитися з національними ізраїльськими способами відпочинку, збирати ожину й нектаринки.
Сайт кібуцу так описує історію їхнього чудового регіону: "Доля євреїв була пов"язана з Голаном ще до того, як вони стали обраним народом. Саме сюди з Месопотамії прийшов Авраам з родиною і, за юдейською традицією, союз з Богом він уклав саме тут, на горі Хермон ... Після Шестиденної війни Голан знову розквіт як частина Ізраїлю, і зараз його можна назвати найбільшим зеленим парком в країні" (звернімо увагу на вже згадувану вище риторику "тільки з нами земля знову роквітла"). На обрії височить Сирія, навколо гасають кльові кучеряві діти з фруктами. Після того, як урвався мій зв"язок з сільським життям, я думала, що вже ніколи не матиму нагоди почухати козенят, але там їх був цілий виводок - вони кумедні і гризуть пальці в надії надоїти з них молока.
Елементи Голанського пейзажу, які туристам показують:
На питання, коли буде ланч, студент Тель-Авівського університету, який опікується нашою групою, каже: "А нащо вам ланч? Видамо вам по рушниці й настріляєте собі ланч" - і махає рукою в бік Сирії. До того він в автобусі вже розказував: проблема палестинців в тому, що ніхто їх не любить і ніхто їх не хоче. Я ввічливо посміхаюся.
Портрет ожини з Сирією на задньому плані:
Ок, щоб ви не думали, що я така невдячна худібка - перелік штук, які мені сподобалися під час цієї вилазки на Північ:
* Прямо під вікнами мого готелю було те миле поросле очеретами озерце, яке тут називають Галілейським морем! Я не розумію, яке воно в біса море, але ж мальовничо!
* Струмок Маджрасе впадає в Кіннерет. У будь-якій країні без проблем з водою люди прогулювалися б вздовж струмка, але Ізраїль не належить до країн без проблем з водою - тож до Маджрасе люди возять дітей показати їм воду й ходять прямо в струмку. Він холодний і каламутний, під ногами велике каміння. В каньйончику, яким він тече, задушливий, майже тропічний клімат, і живуть кабани. Нам камери порадили про всяк випадок лишити в автобусі - й це було абсолютно правильне рішення, бо ніколи не знаєш, чи не стрінуться бува на твоєму шляху шестикласники з сильно релігійної школи, які вирішать реалізувати пригноблюваний статевий потяг, обливаючи водою всіх дівчат на обрії, аби подивитися, які в них фігури під мокрою майкою. Камера на шиї це б не пережила. Але на ютубі можна знайти чужі відео й подивитися, як люди блукають Маджрасе - ну, кльовий струмок..
* Перший же погляд на річку Йордан пояснює, що іконографи середньовічної Європи малювали свої Дунаї й Рейни, а не той маленький струмочок, яким Йордан є насправді. Каяки й рафтинг на Йордані - популярна ізраїльска національна розвага. Знов-таки, камеру не брала, але на ютубі можна знайти відео, що дають уявлення про швидкість (велику) і ширину річки (один човен може повністю перегородити русло) - і (не)керованість човна. Але було дуже здорово!
* Струмок Завітан на Голанських висотах - оце справді рекомендую. Чудовий заповідник з кабанами, дикобразами і прісноводними крабиками, хайкінг по великих вулканічних брилах, квітучи олеандри в каньйонах, купання у водоспадах.
А потім ми поїхали Армагеддонськими рівнинами: колись, якщо ви фанат тої книжки, там відбудеться фінальна битва - і, безперечно, нічого кращого за топоніміку Ізраїль туристові запропонувати не може. Навіть прості відвідини кібуцу перетворюються на щось міфологічно-запаморочливе, і янголи ступають у твої сліди, бла-бла.
Кібуц Ейн ГаШофет, до якого в рамках культурної програми звозили студентів літньої школи Тель-Авівського університету, заснований у 1937 р., і нас ним водив чоловік, який в ньому ж і народився у 1938 р. Це був досить цікавий культурний досвід - безперечно, цей кібуцник старого гарту був радше черговим експонатом, аніж гідом. Скажімо, цікаво, на чому він робив наголос: очевидно, основні прибутки кібуц зараз отримує від компаній, які виробляють електронні прилади, але нам, гостям, наголошують на сільському господарстві: національний наратив для частини населення десь такий, що "до нас тут була порожнеча, а ми зробили квітковий сад" - і щось у цьому є космогонічне, жаска вагомість сповненого пророцтва. З таким не посперечаєшся, бо не сперечаються з вірою.
Взагалі, кібуци, мабуть, найбільш відомі
Розхвалював гід також те, що там немає приватних машин, які займали б простір, а є лише спільний флот кібуцу, з якого можна за потреби взяти машинку: хоча більшість кібуців зараз, звісно, вже не настільки хардкор, поволі перетворюються на звичайні поселення. Ще кумедно розказував, що якось ледь не вбив рабина, бо йому обридло проходити перевірки, чи кошерне в них в кібуці молоко; й лаявав американських єврейських панянок, які приїхали були в кібуц у 1950-ті й обурювалися тим, що там вирощують свиней.
І, напевно, найбільшим шоком з усієї поїздки стало от що: я зрозуміла, що, напевно, в кібуці могла б бути щаслива. Мені не вистачає з дитинства земляного солодкого духу тварин, сухого зілля, мокрої вовни - і там, чухаючи маленьких теляток і розглядаючи пагорби з кіньми, мені якось дуже вірилося, коли гід казав: "Тут так гарно, що старі просто відмовляються помирати". А діти там після школи працюють у маленькому зоопарку - доглядають всяку ізраїльську фауну.
 Фото не моє - елемент Голанського пейзажу, який туристам не показують |
Потім організатори розважальної програми якось не розрахували, що серед учасників можуть бути не лише політично крайні праві американські євреї, частина з яких вже встигла відслужити в Іраку, а й представники інших етнічних груп та політичних орієнтацій, і вирішили, що Голанські висоти - це саме те, що нам треба показати. Формально, здається, ніхто, крім Ізраїлю, так і не визнав Голан ізраїльським (тому що "ну нам же потрібна ця стратегічна висота і в нас сильна армія, тому ми тут і осядемо, кордони be damned" і його сиквел "цю землю нам пообіцяв бог" чомусь досі не вважаються політичним аргументом, дякувати усім богам) - але з того, що можуть показати в Голані туристам, ви про це не здогадаєтеся. Себто, безперечно, по периметру відбувається якийсь веселий рух і досі лежать мінні поля з 1970-х, а ізраїльтяни недавно доклали ще трохи нових, але в місцевого (ізраїльського) населення серед тель-авівців репутація десь така, що якби ті були ще трошки більш розслаблені, то були б вже коматозні, а своє пиво не варить тільки той, хто бодяжить власне віскі - тиха спокійна аграрна провінція.
Загалом, спірний статус території - не привід не вмонтовувати її в ментальну мапу юних ізраїльтян, а дуже навіть навпаки: якщо ти збирав у дитинстві на цій території фрукти, то ти, мабуть, з більшою імовірністю підеш за неї, якщо знадобиться, помирати, аніж якщо не збирав - думаю, логіка десь така. Отож нас повезли у фруктовий сад Бустан ГаҐолан при кібуці Ейн Зіван (формально не надто легальному - див. статус Голанських висот в цілому - але дуже славному своїми винами й шоколадками ручної роботи) - знайомитися з національними ізраїльськими способами відпочинку, збирати ожину й нектаринки.
Сайт кібуцу так описує історію їхнього чудового регіону: "Доля євреїв була пов"язана з Голаном ще до того, як вони стали обраним народом. Саме сюди з Месопотамії прийшов Авраам з родиною і, за юдейською традицією, союз з Богом він уклав саме тут, на горі Хермон ... Після Шестиденної війни Голан знову розквіт як частина Ізраїлю, і зараз його можна назвати найбільшим зеленим парком в країні" (звернімо увагу на вже згадувану вище риторику "тільки з нами земля знову роквітла"). На обрії височить Сирія, навколо гасають кльові кучеряві діти з фруктами. Після того, як урвався мій зв"язок з сільським життям, я думала, що вже ніколи не матиму нагоди почухати козенят, але там їх був цілий виводок - вони кумедні і гризуть пальці в надії надоїти з них молока.
Елементи Голанського пейзажу, які туристам показують:
На питання, коли буде ланч, студент Тель-Авівського університету, який опікується нашою групою, каже: "А нащо вам ланч? Видамо вам по рушниці й настріляєте собі ланч" - і махає рукою в бік Сирії. До того він в автобусі вже розказував: проблема палестинців в тому, що ніхто їх не любить і ніхто їх не хоче. Я ввічливо посміхаюся.
Портрет ожини з Сирією на задньому плані:
Ок, щоб ви не думали, що я така невдячна худібка - перелік штук, які мені сподобалися під час цієї вилазки на Північ:
* Прямо під вікнами мого готелю було те миле поросле очеретами озерце, яке тут називають Галілейським морем! Я не розумію, яке воно в біса море, але ж мальовничо!
* Струмок Маджрасе впадає в Кіннерет. У будь-якій країні без проблем з водою люди прогулювалися б вздовж струмка, але Ізраїль не належить до країн без проблем з водою - тож до Маджрасе люди возять дітей показати їм воду й ходять прямо в струмку. Він холодний і каламутний, під ногами велике каміння. В каньйончику, яким він тече, задушливий, майже тропічний клімат, і живуть кабани. Нам камери порадили про всяк випадок лишити в автобусі - й це було абсолютно правильне рішення, бо ніколи не знаєш, чи не стрінуться бува на твоєму шляху шестикласники з сильно релігійної школи, які вирішать реалізувати пригноблюваний статевий потяг, обливаючи водою всіх дівчат на обрії, аби подивитися, які в них фігури під мокрою майкою. Камера на шиї це б не пережила. Але на ютубі можна знайти чужі відео й подивитися, як люди блукають Маджрасе - ну, кльовий струмок..
* Перший же погляд на річку Йордан пояснює, що іконографи середньовічної Європи малювали свої Дунаї й Рейни, а не той маленький струмочок, яким Йордан є насправді. Каяки й рафтинг на Йордані - популярна ізраїльска національна розвага. Знов-таки, камеру не брала, але на ютубі можна знайти відео, що дають уявлення про швидкість (велику) і ширину річки (один човен може повністю перегородити русло) - і (не)керованість човна. Але було дуже здорово!
* Струмок Завітан на Голанських висотах - оце справді рекомендую. Чудовий заповідник з кабанами, дикобразами і прісноводними крабиками, хайкінг по великих вулканічних брилах, квітучи олеандри в каньйонах, купання у водоспадах.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2013-08-18 12:27 pm (UTC)я досить підозріло ставлюся до таких організованих поїздок, у Тель-Авіві не поїхала на жодну, хоча дуже б хотіла побачити кібуц зблизька.
про Голан, до речі, характерно, що навіть набільш ліві з моїх ізраїльських знайомих кажуть: "Ооо, але Голан все-таки має бути наш". А взагалі, я якось звикла дивитися на всі ці речі з примруженням ока - статус туриста це дозволяє, на щастя, (бо в мене є і дуже праві, і ліві знайомі, і араби, і навіть харедім і я просто стараюся сприймати все що вони кажуть як культурний досвід, абощо)
no subject
Date: 2013-08-20 10:31 am (UTC)no subject
Date: 2013-08-19 07:47 am (UTC)no subject
Date: 2013-08-20 10:29 am (UTC)no subject
Date: 2013-08-20 06:17 pm (UTC)no subject
Date: 2013-08-19 04:25 pm (UTC)А стосунки євреїв з їхнім Богом справді особливі, як особливі і Його дарунки))).
Втім, якщо ти хочеш погладжень своєму ліберальному світоглядові в подорожах, то таки варто обмежитися Європою і певними штатами Америки (далеко не всіма)))), А поза тим дуже цікаво. Чекаю на продовження.
no subject
Date: 2013-08-20 10:32 am (UTC)