Марокко, частина 1: Марракеш
Feb. 3rd, 2013 06:18 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
pocketfull_ofЯкось я була подумала, що життя минає марно, нічого цікавого не відбувається і т.д., і т.п., і тому новий рік треба відсвяткувати в Сахарі, бо як зустрінеш, так і проведеш, а тим, хто мерзне в піску, який забивається усюди, в цілому не до екзистенційних метань. Ну, в Марокко я добралася вже після нового року, але загальний месідж був правильний.
Почну з негативу, щоб далі був лише позитив. Я завжди підозрювала, що негативні відгуки на екзотичні країни мотивовані виключно расизмом туристів, і тому вважала, що в ліберальної мене все буде просто супер. Звісно, перше ж відвідання екзотичної країни внесло певні корективи в мої уявлення:) Справа не в культурних відмінностях, а в тому, що Марокко - країна жахливо бідна, тож більшість, бачачи туриста, розраховують, що саме він зараз нагодує їхніх вісімнадцятьох дітей. У випадку Марракешу ситуацію ускладнює те, що самому в ньому розібратися справді майже неможливо (народ, серйозно, беріть GPS; можете не брати кросівки, одяг, зубну пасту - але беріть GPS, бо карти там годяться хіба як сувенір!), тож місцеве населення заробляє, проводячи туристів за гроші (якщо пощастить - туди, куди туристу справді треба; якщо ні - то до крамниці якогось свого родича за три кілометри в протилежному напрямку). Більш того, навіть якщо ви знаєте, як дійти до потрібної вам локації, гід може вчепитися і йти, попри всі ваші заперечення, перед вами - і платити йому в будь-якому разі доведеться, бо вам ходити цими вулицями, а невідомо, скільки в нього друзів і як ця мафія працює насправді. Весь цей дрібний рекет робить Марокко дорожчим за середню європейську країну - і значно нервовішим. При цьому одразу мушу сказати, що Марракеш для Марокко все ж непоказовий - просто саме він, попри всі географічні особливості, здобув статус туристичної Мекки (і в ньому справді найбільше культурних локацій), і зараз цим користується. Решта міст значно людяніші, але про це - у наступному випуску.
В цілому, Марокко - найбезпечніша африканська країна, тож імовірність серйозних неприємностей, можливо, тяжіє до нуля, але багато що тисне на психіку. Потрібно:
1) або брати з собою особу чоловічої статі (дай бог дожити до часів, коли стать перестане бути чинником при виборі напрямків подорожі - та будьмо реалістами, навряд чи доживу), бо групам з чоловіками перепадало менше,
2) або значно іронічніше ставитися до себе і всього навколо - я ж професійно серйозна, як серцевий напад, що задавало тон. Їздила я з мамою, вона якраз легше й іронічніше ставиться до життя. Коли я їй дала прочитати цей запис, вона сказала: "Навіщо ти так згущуєш фарби?" Не згущую, кажу, я справді це бачу так - хіба це не було ясно з того, що я твою руку не відпускала? Мама: "Ой, а я думала, це в нас родинне єднання". Відповідно, в неї - свій, значно радісніший Марракеш.
Мої ж поради: Повторюйте мантру "бідне населення, позбавлене можливостей вертикальної соціальної мобільності". Дивіться на землю десь метри за два перед собою, не піднімайте погляд. Якщо треба щось спитати, вибирайте людей, які явно йдуть у своїх справах і мають альтернативні джерела прибутку.
Та менша з тим.
Марракеш - місто жахіть, скислих і згуслих, як останні півтора ковтки чаю, забуті в чашці три дні тому, місто, в якому осідає все те, що лякає чудовиськ під ліжком і в порожніх підворітнях; саме там насправді варто було знімати "Залягти на дно в Брюгге" з його ожилим пеклом: було б чесніше. Перше, що я побачила, коли нас викинули з таксі - це вишкірені варені овечі голови з витеклими очима обіч дешевого китайського одягу й куп вирваних зубів перед вуличними, так би мовити, дантистами. Ми хвацько вивернулися з-під коліс мопеда - й ледь не втрапили під запряженого у віз мула. А потім над нами зімкнулися лабіринти.
Логіка мандрівника Європою підказує, що готель треба бронювати у старому місті: там людно, чисто й безпечно. В Марокко все влаштоване навпаки - жити варто в новому місті, а старе побудоване за логікою особливо паршивого сну: дзеркальні арочки, арочки, арочки, які ведуть по колу, такий мурашник з метровими ходами, забитими мулами, віслюками і мопедами, і навколо - глухі чотириметрові стіни без вікон і жодних розпізнавальних знаків. В основі лежить середньовічна, явно оборонна забудова: потрапивши до цього лабіринту, будь-який ворог мусив за 3,5 хвилини заплакати й попроситися назад, до мами. Дорогу можна запам'ятати хіба за купками кошачого гівна під стінами: цю купку вже проходили, а такої купки на нашому шляху ще не було. Практична порада: адреса вашого готелю не мусить починатися зі слова "дерб", бо "дерб" - це сектор лабіринту, а не те, що ми звикли вкладати у слово "вулиця". Бронюючи готель, я цього ще не знала.
Готель, втім, надавався для життя: галереї, внутрішній дворик з фонтаном, розписні меблі і всякий такий гаремно-орієнталістичний треш. Отже, перший вечір, 8 година. Бажання не виходити звідти до відльоту додому боролося в мені з велосипедним принципом: упавши, сідай і їдь далі одразу, бо далі буде складніше наважитися. Тож ми наважилися вийти повечеряти й пішли шукати Джму ель Фну - центральну площу Марракешу, яку ЮНЕСКО охороняє як місце усної й нематеріальної культурної спадщини. Вдень площа геть порожня, лиш подекуди сидять суворі чоловіки напівмафіозної зовнішності перед апатичними кобрами. А увечері на неї викочують кількасот польових кухонь, з'являються багаття, лави, танцюристи-трансвестити, художниці хною і вуличні театри навколо саркофагу місцевої святої, яка вдень була побожною дівчиною, а вночі - голубкою. Ми їли варених равликів. Їхні ріжки сумно звисали з хаток. Фото нічної Джми ель Фни є на вікіпедії: на перший погляд мало чим відрізняється від ближньої Троєщини: мужики в трєніках, бруд, тільки замість сємок - плоди кактусів, від яких потім губи багряні.
Як ми потім виявили, є й таке спеціальне місце, куди втікають європейські туристи, щоб подивитися не на ту Африку, яка є, а на ту, яку вона мала, на їхню думку, бути. Це - сади Мажорель, збудовані французьким архітектором Мажорелем, а згодом, в ті роки, коли Марракеш ще був таким же магнітом для багатих діток у пошуках духовності, як зараз Тибет, викуплені Івом Сен-Лораном (і там же розвіяно його прах). Не сад, а просто короткий підсумок усіх містичних пошуків туристів, спроба створити світ з хаосу - колекція рослин з усіх континентів як рукотворна Земля в мініатюрі. Кольори добрані так, що безпрограшно виглядає на фото навіть найгірших фотографів.
Ну, й там же - невеличкий музей берберської культури з патетичними написами в дусі "Символіка килимів з доби палеоліту зберігала глибокі знання, на жаль, зараз втрачені". Дуже гарно, дуже штучно, безцінні кілька годин тиші і спокою, особливо якщо добрести туди, наприклад, після екскурсії місцем, де обробляють шкури тварин, перш ніж вони стануть вашою сумкою. Це ви, власне, побачите незалежно від того, чи воно входило до ваших початкових планів: рано чи пізно хтось вас туди заведе, можливо, не раз. Шкури спочатку лежать у купах голубиного посліду, щоб з них вовна повилазила. Туристам для огляду цього дають гілочку м'яти, а хтось же там працює.
Загалом, перший день в Марракеші треба якось пережити. Перебіжками від готелю до садів Мажорель, сівши на туристичний автобус, як завгодно. Потім стає краще. Тому що, врешті, неможливо довго боятися міста, де з тобою о 6 ранку по добросусідськи вітаються незнайомці, де ти знаєш, де добути о тій же 6 ранку свіжоспечені млинці і де дають найкращий м'ятний чай, такий солодкий, що ложка майже стоїть. Де певні, заселені колись квартали закрили під музей, і це мармурове мереживо, різьблена дерев'яна піна й апельсини за розписними віконницями не дуже відрізняються від того, що можна побачити в заселених кварталах поза музеєм, а прикраси 10 ст. в музеї - від прикрас 21 ст. на ринку. Де водії бричок і мопедів (машини в більшість вулиць не протиснуться) водять, як вар'яти, але ні разу тебе не збили. Де дуже багато квітів.
Врешті - не одразу - я якось втяглася і змирилася, що в Марракеші є своєрідна краса: оголення тілесного, таких міцних зубів перед цими їхніми дантистами, такого вразливого плину крові заклинача змій перед його коброю, чудової прудкості молодих, дивини гіпертрофованих жестів виконавців вуличного театру. Єдина тяглість, яка насправді людству приступна. Безперечно, не всі міста створені, щоб їх любив кожен конкретний турист. Власне, я досі не зовсім розумію, хто створений для того, щоб любити Марракеш - крім тих, хто народжується в Марракеші, якимось нюхом орієнтується у цих лабіринтах і змалку приходить у ці вуличні театри, як приходили їхні діди, може, й попередні випуски там переказують з покоління в покоління, і тільки поволі до оповіді вкрадаються мопеди замість коней, літаки замість кораблів. Але по-своєму Марракеш ефектний, як ті жахастики в дитинстві: на чорній-чорній вулиці, в чорному-чорному домі... - гам! віддай своє серце.
А ще над Марракешем маячив Атлас, про який напишу далі.
Ще трохи фото традиційно на фб - зокрема з інших міст.
Почну з негативу, щоб далі був лише позитив. Я завжди підозрювала, що негативні відгуки на екзотичні країни мотивовані виключно расизмом туристів, і тому вважала, що в ліберальної мене все буде просто супер. Звісно, перше ж відвідання екзотичної країни внесло певні корективи в мої уявлення:) Справа не в культурних відмінностях, а в тому, що Марокко - країна жахливо бідна, тож більшість, бачачи туриста, розраховують, що саме він зараз нагодує їхніх вісімнадцятьох дітей. У випадку Марракешу ситуацію ускладнює те, що самому в ньому розібратися справді майже неможливо (народ, серйозно, беріть GPS; можете не брати кросівки, одяг, зубну пасту - але беріть GPS, бо карти там годяться хіба як сувенір!), тож місцеве населення заробляє, проводячи туристів за гроші (якщо пощастить - туди, куди туристу справді треба; якщо ні - то до крамниці якогось свого родича за три кілометри в протилежному напрямку). Більш того, навіть якщо ви знаєте, як дійти до потрібної вам локації, гід може вчепитися і йти, попри всі ваші заперечення, перед вами - і платити йому в будь-якому разі доведеться, бо вам ходити цими вулицями, а невідомо, скільки в нього друзів і як ця мафія працює насправді. Весь цей дрібний рекет робить Марокко дорожчим за середню європейську країну - і значно нервовішим. При цьому одразу мушу сказати, що Марракеш для Марокко все ж непоказовий - просто саме він, попри всі географічні особливості, здобув статус туристичної Мекки (і в ньому справді найбільше культурних локацій), і зараз цим користується. Решта міст значно людяніші, але про це - у наступному випуску.
В цілому, Марокко - найбезпечніша африканська країна, тож імовірність серйозних неприємностей, можливо, тяжіє до нуля, але багато що тисне на психіку. Потрібно:
1) або брати з собою особу чоловічої статі (дай бог дожити до часів, коли стать перестане бути чинником при виборі напрямків подорожі - та будьмо реалістами, навряд чи доживу), бо групам з чоловіками перепадало менше,
2) або значно іронічніше ставитися до себе і всього навколо - я ж професійно серйозна, як серцевий напад, що задавало тон. Їздила я з мамою, вона якраз легше й іронічніше ставиться до життя. Коли я їй дала прочитати цей запис, вона сказала: "Навіщо ти так згущуєш фарби?" Не згущую, кажу, я справді це бачу так - хіба це не було ясно з того, що я твою руку не відпускала? Мама: "Ой, а я думала, це в нас родинне єднання". Відповідно, в неї - свій, значно радісніший Марракеш.
Мої ж поради: Повторюйте мантру "бідне населення, позбавлене можливостей вертикальної соціальної мобільності". Дивіться на землю десь метри за два перед собою, не піднімайте погляд. Якщо треба щось спитати, вибирайте людей, які явно йдуть у своїх справах і мають альтернативні джерела прибутку.
Та менша з тим.
Марракеш - місто жахіть, скислих і згуслих, як останні півтора ковтки чаю, забуті в чашці три дні тому, місто, в якому осідає все те, що лякає чудовиськ під ліжком і в порожніх підворітнях; саме там насправді варто було знімати "Залягти на дно в Брюгге" з його ожилим пеклом: було б чесніше. Перше, що я побачила, коли нас викинули з таксі - це вишкірені варені овечі голови з витеклими очима обіч дешевого китайського одягу й куп вирваних зубів перед вуличними, так би мовити, дантистами. Ми хвацько вивернулися з-під коліс мопеда - й ледь не втрапили під запряженого у віз мула. А потім над нами зімкнулися лабіринти.
Логіка мандрівника Європою підказує, що готель треба бронювати у старому місті: там людно, чисто й безпечно. В Марокко все влаштоване навпаки - жити варто в новому місті, а старе побудоване за логікою особливо паршивого сну: дзеркальні арочки, арочки, арочки, які ведуть по колу, такий мурашник з метровими ходами, забитими мулами, віслюками і мопедами, і навколо - глухі чотириметрові стіни без вікон і жодних розпізнавальних знаків. В основі лежить середньовічна, явно оборонна забудова: потрапивши до цього лабіринту, будь-який ворог мусив за 3,5 хвилини заплакати й попроситися назад, до мами. Дорогу можна запам'ятати хіба за купками кошачого гівна під стінами: цю купку вже проходили, а такої купки на нашому шляху ще не було. Практична порада: адреса вашого готелю не мусить починатися зі слова "дерб", бо "дерб" - це сектор лабіринту, а не те, що ми звикли вкладати у слово "вулиця". Бронюючи готель, я цього ще не знала.
Готель, втім, надавався для життя: галереї, внутрішній дворик з фонтаном, розписні меблі і всякий такий гаремно-орієнталістичний треш. Отже, перший вечір, 8 година. Бажання не виходити звідти до відльоту додому боролося в мені з велосипедним принципом: упавши, сідай і їдь далі одразу, бо далі буде складніше наважитися. Тож ми наважилися вийти повечеряти й пішли шукати Джму ель Фну - центральну площу Марракешу, яку ЮНЕСКО охороняє як місце усної й нематеріальної культурної спадщини. Вдень площа геть порожня, лиш подекуди сидять суворі чоловіки напівмафіозної зовнішності перед апатичними кобрами. А увечері на неї викочують кількасот польових кухонь, з'являються багаття, лави, танцюристи-трансвестити, художниці хною і вуличні театри навколо саркофагу місцевої святої, яка вдень була побожною дівчиною, а вночі - голубкою. Ми їли варених равликів. Їхні ріжки сумно звисали з хаток. Фото нічної Джми ель Фни є на вікіпедії: на перший погляд мало чим відрізняється від ближньої Троєщини: мужики в трєніках, бруд, тільки замість сємок - плоди кактусів, від яких потім губи багряні.
Як ми потім виявили, є й таке спеціальне місце, куди втікають європейські туристи, щоб подивитися не на ту Африку, яка є, а на ту, яку вона мала, на їхню думку, бути. Це - сади Мажорель, збудовані французьким архітектором Мажорелем, а згодом, в ті роки, коли Марракеш ще був таким же магнітом для багатих діток у пошуках духовності, як зараз Тибет, викуплені Івом Сен-Лораном (і там же розвіяно його прах). Не сад, а просто короткий підсумок усіх містичних пошуків туристів, спроба створити світ з хаосу - колекція рослин з усіх континентів як рукотворна Земля в мініатюрі. Кольори добрані так, що безпрограшно виглядає на фото навіть найгірших фотографів.
Ну, й там же - невеличкий музей берберської культури з патетичними написами в дусі "Символіка килимів з доби палеоліту зберігала глибокі знання, на жаль, зараз втрачені". Дуже гарно, дуже штучно, безцінні кілька годин тиші і спокою, особливо якщо добрести туди, наприклад, після екскурсії місцем, де обробляють шкури тварин, перш ніж вони стануть вашою сумкою. Це ви, власне, побачите незалежно від того, чи воно входило до ваших початкових планів: рано чи пізно хтось вас туди заведе, можливо, не раз. Шкури спочатку лежать у купах голубиного посліду, щоб з них вовна повилазила. Туристам для огляду цього дають гілочку м'яти, а хтось же там працює.
Загалом, перший день в Марракеші треба якось пережити. Перебіжками від готелю до садів Мажорель, сівши на туристичний автобус, як завгодно. Потім стає краще. Тому що, врешті, неможливо довго боятися міста, де з тобою о 6 ранку по добросусідськи вітаються незнайомці, де ти знаєш, де добути о тій же 6 ранку свіжоспечені млинці і де дають найкращий м'ятний чай, такий солодкий, що ложка майже стоїть. Де певні, заселені колись квартали закрили під музей, і це мармурове мереживо, різьблена дерев'яна піна й апельсини за розписними віконницями не дуже відрізняються від того, що можна побачити в заселених кварталах поза музеєм, а прикраси 10 ст. в музеї - від прикрас 21 ст. на ринку. Де водії бричок і мопедів (машини в більшість вулиць не протиснуться) водять, як вар'яти, але ні разу тебе не збили. Де дуже багато квітів.
Врешті - не одразу - я якось втяглася і змирилася, що в Марракеші є своєрідна краса: оголення тілесного, таких міцних зубів перед цими їхніми дантистами, такого вразливого плину крові заклинача змій перед його коброю, чудової прудкості молодих, дивини гіпертрофованих жестів виконавців вуличного театру. Єдина тяглість, яка насправді людству приступна. Безперечно, не всі міста створені, щоб їх любив кожен конкретний турист. Власне, я досі не зовсім розумію, хто створений для того, щоб любити Марракеш - крім тих, хто народжується в Марракеші, якимось нюхом орієнтується у цих лабіринтах і змалку приходить у ці вуличні театри, як приходили їхні діди, може, й попередні випуски там переказують з покоління в покоління, і тільки поволі до оповіді вкрадаються мопеди замість коней, літаки замість кораблів. Але по-своєму Марракеш ефектний, як ті жахастики в дитинстві: на чорній-чорній вулиці, в чорному-чорному домі... - гам! віддай своє серце.
А ще над Марракешем маячив Атлас, про який напишу далі.
Ще трохи фото традиційно на фб - зокрема з інших міст.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2013-02-04 01:09 pm (UTC)no subject
Date: 2013-02-04 05:32 pm (UTC)А мені нічого не сниться, я тільки від людей досі сахаюся:) Але я дуже рада, що тобі сподобалося!
no subject
Date: 2013-02-04 03:12 pm (UTC)no subject
Date: 2013-02-04 05:28 pm (UTC)no subject
Date: 2013-02-04 03:42 pm (UTC)no subject
Date: 2013-02-04 05:28 pm (UTC)no subject
Date: 2013-02-05 09:35 pm (UTC)там де про чіпляння до туристів і про завулки старого міста - трохи нагадує арабські квартали в Ізраїлі. Я за півроку навчилася робити кам'яне обличчя і сахатися від кожного, хто до мене підходить. правда вирваних зубів там не було. але висіли туші тваринок - ягнят, здається.
А в Палестині - навпаки, були дуже приємні араби (крім підлітків) - одного разу нам подарували банани на базарі, іншого - жменю цукерків.
no subject
Date: 2013-02-06 12:30 am (UTC)Ой, а там аж таке чітке зонування поведінкової специфіки? Якщо туди таки виберуся, попрошу чіткі інструкції, куди саме потикатися не треба:)