(no subject)
Feb. 4th, 2013 01:36 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
pocketfull_ofМама (Natalya Starchenko на ФБ, ![[livejournal.com profile]](https://www.dreamwidth.org/img/external/lj-userinfo.gif)
prohodka тут) й собі написала про Марракеш: перевикладу її розповідь тут, щоб усе було купкою. Отака поліфонія.
"Спочатку про Маракеш, який ми обрали основним місцем нашого перебування в Марокко, плануючи уже звідтіля здійснювати поїздки до інших міст. Можливо, спрацювала магія назви, яка десь із сімдесятих вабила до себе ситих європейців в пошуках глибинного сенсу існування, таке – назад до природи, яка конче має містити відповіді на всі головні питання, тяжко вловну для зіпсутих цивілізацією людей правду життя. Прочитано було досить багато, однак воно мало відповідало тому, що ми побачили на власні очі.
Отже, Марокко за означенням не може бути просто туристичною мандрівкою, він обов’язково – пригода. Чого буде більше, залежить від багатьох факторів: поїздка через турагенцію чи самостійно спланована (як я десь прочитала потому – всі негативні відгуки зазвичай від самостійних туристів); від величини і складу групи – бажано все ж у ній мати чоловіка; від налаштованості на пригоду, тобто готовності посміятися над собою в ситуаціях, де ти виявився Іванком-дурником, і потішитися своїм маленьким перемогам завдяки кмітливості, сміливості і просто фарту; від уміння минати негатив без особливих рефлексій, натомість готовності перетворити його на веселу розповідь друзям, тобто певної карнавальності характеру. Лаконічніше – якщо ви не маєте достатньої долі авантюризму в крові – вам не сюди, в Європі є багато цікавих місць. Можливо, правда, що груповий туризм цього всього не потребує, але я такого досвіду не маю. І якби навіть мені запропонували на вибір груповий тур по Мароко чи поїздка самостійно своєю групкою, я б безперечно вибрала друге. Тож спочатку про Маракеш як пригоду.
До Маракешу ми прибули увечері і в місто в’їздили в темряві. З вікон машини – страшенно гамірний мурашник з людей, ослів, мопедів серед дивної пошарпаної архітектури і брудом під ногами. Мешкати ми мали в самому центрі старого міста – медині, в традиційному житлі, облаштованому під потреби туристів – мініготелі «ріяді». Таксист висадив нас посеред вулиці, бо далі проїхати не зміг, і вклав наші валізи на дерев’яну тачку якогось чоловіка, який, не оглядаючись на нас, потяг її вперед. Перше враження – шокуюче, з миттєвим бажанням відмотати плівку назад і опинитися дома і таким же миттєвим розумінням, супроводжуваним холодком по спині, що тобі від цього нікуди не дітися принаймні упродовж 3 днів. А далі наші валізи пірнули у якусь шпарину в стіні і далі ми побігли за ними вузькими проходами лабіринту з глухими глиняними стінами понад три метри висотою. Проходи розгалужувалися в різні сторони, ті, своєю чергою, пускали свої гілки, деякі закінчувалися глухими дверима. Двері інколи траплялися і в стінах. Назв проходи, як розумієте, не мали. Інколи ми зауважували на стінах цифри, але в їх появі годі було шукати логіки – поруч могло бути 63 і 28. Врешті, наш біг закінчився в кінці одного з апендиксів перед невисокими дверима. Наше помешкання. Типова мавританська оселя, де все життя – всередині. Вікна кімнат виходять у внутрішній дворик з фонтаном посередині, галереї, прозорий дах, як виявиться вранці – літають пташки і цвірінькають. Вранішнє пробудження як у селі - співають півні. Щоправда, до цього сільського антуражу прилучається пісня муедзина, за пару десятків кроків від нашого готельчику мечеть. Мені страшенно подобаються ці співи, серед муедзинів можна виокрмити, скажімо, рокерів чи любителів попси))). Пісні нашого були дуже лагідні, вони не будили мене вранці, а радше вповзали в сон таким «спіть собі, мої хороші, в Маракеші все спокійно». Але це буде потім. А першого вечора на хвилю нас охопив жах – і тому, що ми були в цьому помешкання самі, і тому, що нам неминучо потрібно було вийти – хотілося чогось поїсти, однак не було жодної певності, що ми втрапимо назад. Тим більше, що надворі був вечір п’ятниці. Я загалом готова була почати розвідку вранці, однак втрутилася Яся, яка сказала, що вийти мусимо. Адміністратор намалював нам карту виходу з дербів (така назва цієї традиційної забудови, яка ділиться на частини під певними номерами, скажімо, дерб № 1, де звичних нам вулиць просто нема). Нам таки пощастило вибратися до центральної площі Джми-ель-Фни і скуштувати равликів, який насипають в піалки разом з рідиною, де вони варилися. Після того, як з равликами покінчено, рідину випивають. Ми цього у перший вечір не наважилися зробити, в останній – випили.
Площа вдень нічим не прикметна, навіть невиразна, особливої атракції їй не надають навіть заклиначі змій – бізнес малоприбутковий, як нам здалося. Змії апатично валяються на землі, лише зрідка пожвавлюючись, туристів навколо їх ми теж не помітили. Зате увечері вона перетворюється на суцільне бенкетування Викочуються сотні «польових» кухонь, розставляються довгі столи з лавами. Втім, ряди яток із традиційною їдою, куди тебе активно запрошують, наповнені все ж не стільки туристами, скільки самими маракешцями. Можливо тому їсти можна скрізь, навіть у (на погляд європейця) антисанітарних точках. Втім, таких, де дотримувалися б цієї самої санітарії, мабуть взагалі нема, а чи є в дуже крутих ресторанах, де нас не було. А тому усі їдять скрізь, де дають.
До речі, марокканська кухня – ідеальна для тих, хто любить здорову їжу. Це кус-кус - запечені на пару овочі і м’ясо з кашею типу манної, тільки з крупнішими зернятками, малосолоні, без перцю і без яскравих прянощів, або ж тажин - запечене невеликими шматочками м’ясо з овочами. Тобто як для нас з Ясею – без смаку. Виручають лише гострі соуси, які подають як додаток. Щоправда, соусом може бути просто потертий помідор. Мені дуже смакували їхні гострі в’ялені оливки, які теж часто подаються як додаток. Яся до них ставилася без захвату, так що у мене не було конкуренції.
Загалом після вечері нас попустило. І дорогу додому ми знайшли, хоч все ж і з допомогою місцевих. Карта і наші «хлібні кришки» - красиві двері, від них сім кроків праворуч, поворот, далі десять кроків праворуч, купка кошачого лайна і правий поворот чи якось так – допомагали, але не були абсолютно надійними орієнтирами.
А вранці життя виглядало цілком оптимістично. Треба сказати, що маракешці рано вранці прибираються все сміття з вулиць і миють їх, наскільки можливо. Тож воно виглядає обшарпано, але чисто. Щоправда, наш оптимізм протривав недовго. Виявилося, що карта не дуже допомагає не лише в дербах, а й загалом в медині. І Маракеш в цьому відношення найжорсткіший – найбільша мароканська медина практично без вказівників, чим вповні користується певна частина місцевих жителів. Як тільки ти витягаєш карту, або ж на хвильку замислюєшся - тебе хапають за руки і пропонують провести. Однак якщо ти погоджуєшся, навіть якщо твій об'єкт за рогом - з тебе вимагають грошей. Дорогою до медресе, з і музею біля нього ми ще потрапили в місце вичинки шкір – танері, що принаймні цього дня не планувалося, але місцеві краще від туристів знають, що ті потребують. Це нам обійшлося в 20 діркхамів супроти 100, яких у нас вимагали. Діркхами дорівнюють гривні у стосунку до долара. Проте була безперечна перемога - нам вдалося вийти з магазину шкіряних виробів без покупки, надалі нам так не щаститиме)).
Повертаючись до початкового маршруту, ми таки не уникли лап бажаючих на нас заробити. Навіть наше категоричне небажання приймати допомогу не допомогло. Але ми не унікальні. Дві студентки-китаянки, які були в нашій групі в поїздці в Сахару, сказали, що вони в якийсь момент розплакалися. А Маракеш же був останнім пунктом в їхній поїздці по Марокко. На цьому ж негативі наголошував і американець з нашої групи.
Тож коли ми з Ясею увійшли в музейний дворик, куди місцеві не потрапляли, це була неабияка полегкість. Насправді було дуже смішно спостерігати, як сюди ж вскакують інші туристи. Вираз іхній облич моментально змінювався, напруження зникало, вони валилися на стільці кав’ярні і далі вже ніх-то ні-ку-ди не пос-пі-шав.
Далі ми вирішили, що старого міста на перший день нам досить і пішли в сади Мажорель. Дорогою нам потрібно було, щоправда, подолати не зовсім безпечне місце – «суки», тобто торгові ряди, які складають ще одні дерби в медині. На питання, як вийти на центральну вулицю, нас завели в ювелірну крамницю. Тут ми «псіханулі» і далі пішли за внутрішнім компасом і таки вийшли до Джми-ель-Фни – головної точки відліку.
У відповідь на коротке питання, чи правильно ми йдемо, нас намагалися запихнути в таксі. Врешті, ти починаєш відбиватися від допомоги навіть тоді, коли, можливо, наміри в людині були цілком щирі. І це колосальна різниця зі Стамбулом, де тебе можуть квартал вести до потрідного об'єкта просто так і всім кварталом вирішувати, як добратися до певної локації. Тут же тебе намагаються задушити в обіймах задля отримання грошей, причому апетити просто вражають. Тож коли ми потрапили в сади, створені французьким архітектором і підтримувані Сен-Лораном, де тихо, медитативно, і всі європейці - це було щастя несказанне:). Виходити не хотілося. Щоправда, надвечір ми вже суттєво посунулися у процесі адаптації. Головне - не виявляти ознак розгубленості чи страху. Певність і посмішка. Розслаблятися, втім, не можна, бо якщо розслабишся – тут ти й пропав)).
Маракешеві, по великому рахунку, окрім бажання на них заробити, нема діла до прибульців, він лише злегка посунувся, дозволивши їм посидіти на краєчку і безцеремонно виставляючи їм за це рахунок. Якщо ти зі своїм європоцентризмом грішним ділом дозволив подумати, що центральна площа Маракешу (що охороняється ЮНЕСКО) з її активним вечірнім життям - для туриста, ти глибоко помилився. Місцеві жителі – звична аудиторія вуличних артистів, що експресивно розігрують сценки, ведуть діалоги і розповідають історії на центральній площі увечері. Зрідка серед глядачів трапляються й туристи, але зазвичай то видовище саме для маракешців.
Якщо скористатися антропоморфною метафорою, то Маракеш – це такий брутальний чоловік, африканський ковбой, який, втім, на відміну від ковбоя, хапає тебе за руки).
Наступного дня ми покинули Маракеш і поїхали на три дні через казкової краси гори Високий Атлас, берберські глиняні міста й оази в пустелю. Але це наступний шматок розповіді, адже цей анонсований «Маракеш як пригода». Поверталася я з пустелі з відчуттям повернення «додому». Вірус стокгольмського синдрому був вживлений швидко і успішно. Впевнено рухалися пізнім вечором не лише центральними вулицями, а й своїми лабіринтами, хоча джин медини таки показав нам язика в кількох метрах від наших дверей, які довелося таки пошукати. В якийсь момент з інших дверей висунулася голова, вказавши нам напрямок до нашого ріяду. І тут ми зрозуміли, що насправді, попри страшний на перший погляд квартал, ми, скоріш за все, перебували під захистом закону добросусідства – ми були гостями одного з його мешканців. Цікаво, що уранці на нашій вулиці з нами віталися і запитували, чи не зібралися ми в якийсь тур.
Про наше житло і його розпорядника – окремо кілька теплих слів. Він нам видав ключ від усього помешкання на той випадок, якщо ми прийдемо, а його нема. Ми, вибираючись на кілька днів в інші міста й місця, залишали речі в своїй кімнаті без додаткової платні, а ключ возили з собою. Важило, звичайно, те, що ми були одні в ріяді, якраз потрапили на мертвий період. Самата міняв щодня рушники, ретельно все прибирав, перестеляв постіль. І нас неймовірно зворушувало, як він розставляв черевики за видами. А ще пригощав безкоштовно кавою і пік на сніданок мароканські млинці двох видів. Під час відпустки, в яку він зібрався одразу після нашого від’їзду, подорожуватиме Європою. Не вперше. Каже, що має там друзів. Такий красивий чоловік років тридцяти. Бубочка, одним словом)).
Відчуття маракешської домівки, хай тимчасової, ще посилилося після поверння з Фесу. Останні два дні в Маракеші хоч і не були цілком позбавлені негативних моментів (серед них – один досить прикрий, пов’язаний з хуліганською поведінкою дітей віку десь 10-12 років у нетуристичному районі, куди ми випадково забрели), однак вже тішили знанням ситуації. Попереджений – частково убезпечений)).
Поза тим, мені безперечно бракувало і в Маракеші, і в Фесі, можливості просто блукати вулицями, тішитися приватністю і спокоєм, розглядати вітрини і товари. Тут же для рефлексій просто нема місця. Якщо ти зайдеш до крамниці або на хвильку зупинишся перед яткою, то звідтіля без покупки тобі практично не вирватися. Або ж матимеш за собою відчуття, що не купивши – ти от так нізащо образив людину. А вона ж готова була з тобою поділитися найдорожчим, тим, що вся велика берберська родина днями і ночами виробляє десь на підступах до Сахари). Але про цей спектакль, я думаю, краще оповість Яся. Тож і доводиться пересуватися від туристичної локації до туристичної локації, дворики яких зазвичай страшенно мальовничі і тихі. Жаданий спокій здобувається хіба коли ти припарковуєшся в ресторані. Ми якось сіли пообідати в кав’ярні на вулиці Фесу, зауважили пару за столиком перед нами. По обіді ми сходили додому перевдягтися, бо трохи змокли під одним-єдиним дощем, який трапився нам в Марокко (хоч у цей час дощі бувають досить часто й тривалі, наш ішов години дві). Потинялися, потому вирішили зайти ще раз до тієї ж кав’ярні. Приходимо, а наша пара там, де ми їх і залишили))).
Про Маракеш туристичний далі, разом з іншими містами."
prohodka тут) й собі написала про Марракеш: перевикладу її розповідь тут, щоб усе було купкою. Отака поліфонія."Спочатку про Маракеш, який ми обрали основним місцем нашого перебування в Марокко, плануючи уже звідтіля здійснювати поїздки до інших міст. Можливо, спрацювала магія назви, яка десь із сімдесятих вабила до себе ситих європейців в пошуках глибинного сенсу існування, таке – назад до природи, яка конче має містити відповіді на всі головні питання, тяжко вловну для зіпсутих цивілізацією людей правду життя. Прочитано було досить багато, однак воно мало відповідало тому, що ми побачили на власні очі.
Отже, Марокко за означенням не може бути просто туристичною мандрівкою, він обов’язково – пригода. Чого буде більше, залежить від багатьох факторів: поїздка через турагенцію чи самостійно спланована (як я десь прочитала потому – всі негативні відгуки зазвичай від самостійних туристів); від величини і складу групи – бажано все ж у ній мати чоловіка; від налаштованості на пригоду, тобто готовності посміятися над собою в ситуаціях, де ти виявився Іванком-дурником, і потішитися своїм маленьким перемогам завдяки кмітливості, сміливості і просто фарту; від уміння минати негатив без особливих рефлексій, натомість готовності перетворити його на веселу розповідь друзям, тобто певної карнавальності характеру. Лаконічніше – якщо ви не маєте достатньої долі авантюризму в крові – вам не сюди, в Європі є багато цікавих місць. Можливо, правда, що груповий туризм цього всього не потребує, але я такого досвіду не маю. І якби навіть мені запропонували на вибір груповий тур по Мароко чи поїздка самостійно своєю групкою, я б безперечно вибрала друге. Тож спочатку про Маракеш як пригоду.
До Маракешу ми прибули увечері і в місто в’їздили в темряві. З вікон машини – страшенно гамірний мурашник з людей, ослів, мопедів серед дивної пошарпаної архітектури і брудом під ногами. Мешкати ми мали в самому центрі старого міста – медині, в традиційному житлі, облаштованому під потреби туристів – мініготелі «ріяді». Таксист висадив нас посеред вулиці, бо далі проїхати не зміг, і вклав наші валізи на дерев’яну тачку якогось чоловіка, який, не оглядаючись на нас, потяг її вперед. Перше враження – шокуюче, з миттєвим бажанням відмотати плівку назад і опинитися дома і таким же миттєвим розумінням, супроводжуваним холодком по спині, що тобі від цього нікуди не дітися принаймні упродовж 3 днів. А далі наші валізи пірнули у якусь шпарину в стіні і далі ми побігли за ними вузькими проходами лабіринту з глухими глиняними стінами понад три метри висотою. Проходи розгалужувалися в різні сторони, ті, своєю чергою, пускали свої гілки, деякі закінчувалися глухими дверима. Двері інколи траплялися і в стінах. Назв проходи, як розумієте, не мали. Інколи ми зауважували на стінах цифри, але в їх появі годі було шукати логіки – поруч могло бути 63 і 28. Врешті, наш біг закінчився в кінці одного з апендиксів перед невисокими дверима. Наше помешкання. Типова мавританська оселя, де все життя – всередині. Вікна кімнат виходять у внутрішній дворик з фонтаном посередині, галереї, прозорий дах, як виявиться вранці – літають пташки і цвірінькають. Вранішнє пробудження як у селі - співають півні. Щоправда, до цього сільського антуражу прилучається пісня муедзина, за пару десятків кроків від нашого готельчику мечеть. Мені страшенно подобаються ці співи, серед муедзинів можна виокрмити, скажімо, рокерів чи любителів попси))). Пісні нашого були дуже лагідні, вони не будили мене вранці, а радше вповзали в сон таким «спіть собі, мої хороші, в Маракеші все спокійно». Але це буде потім. А першого вечора на хвилю нас охопив жах – і тому, що ми були в цьому помешкання самі, і тому, що нам неминучо потрібно було вийти – хотілося чогось поїсти, однак не було жодної певності, що ми втрапимо назад. Тим більше, що надворі був вечір п’ятниці. Я загалом готова була почати розвідку вранці, однак втрутилася Яся, яка сказала, що вийти мусимо. Адміністратор намалював нам карту виходу з дербів (така назва цієї традиційної забудови, яка ділиться на частини під певними номерами, скажімо, дерб № 1, де звичних нам вулиць просто нема). Нам таки пощастило вибратися до центральної площі Джми-ель-Фни і скуштувати равликів, який насипають в піалки разом з рідиною, де вони варилися. Після того, як з равликами покінчено, рідину випивають. Ми цього у перший вечір не наважилися зробити, в останній – випили.
Площа вдень нічим не прикметна, навіть невиразна, особливої атракції їй не надають навіть заклиначі змій – бізнес малоприбутковий, як нам здалося. Змії апатично валяються на землі, лише зрідка пожвавлюючись, туристів навколо їх ми теж не помітили. Зате увечері вона перетворюється на суцільне бенкетування Викочуються сотні «польових» кухонь, розставляються довгі столи з лавами. Втім, ряди яток із традиційною їдою, куди тебе активно запрошують, наповнені все ж не стільки туристами, скільки самими маракешцями. Можливо тому їсти можна скрізь, навіть у (на погляд європейця) антисанітарних точках. Втім, таких, де дотримувалися б цієї самої санітарії, мабуть взагалі нема, а чи є в дуже крутих ресторанах, де нас не було. А тому усі їдять скрізь, де дають.
До речі, марокканська кухня – ідеальна для тих, хто любить здорову їжу. Це кус-кус - запечені на пару овочі і м’ясо з кашею типу манної, тільки з крупнішими зернятками, малосолоні, без перцю і без яскравих прянощів, або ж тажин - запечене невеликими шматочками м’ясо з овочами. Тобто як для нас з Ясею – без смаку. Виручають лише гострі соуси, які подають як додаток. Щоправда, соусом може бути просто потертий помідор. Мені дуже смакували їхні гострі в’ялені оливки, які теж часто подаються як додаток. Яся до них ставилася без захвату, так що у мене не було конкуренції.
Загалом після вечері нас попустило. І дорогу додому ми знайшли, хоч все ж і з допомогою місцевих. Карта і наші «хлібні кришки» - красиві двері, від них сім кроків праворуч, поворот, далі десять кроків праворуч, купка кошачого лайна і правий поворот чи якось так – допомагали, але не були абсолютно надійними орієнтирами.
А вранці життя виглядало цілком оптимістично. Треба сказати, що маракешці рано вранці прибираються все сміття з вулиць і миють їх, наскільки можливо. Тож воно виглядає обшарпано, але чисто. Щоправда, наш оптимізм протривав недовго. Виявилося, що карта не дуже допомагає не лише в дербах, а й загалом в медині. І Маракеш в цьому відношення найжорсткіший – найбільша мароканська медина практично без вказівників, чим вповні користується певна частина місцевих жителів. Як тільки ти витягаєш карту, або ж на хвильку замислюєшся - тебе хапають за руки і пропонують провести. Однак якщо ти погоджуєшся, навіть якщо твій об'єкт за рогом - з тебе вимагають грошей. Дорогою до медресе, з і музею біля нього ми ще потрапили в місце вичинки шкір – танері, що принаймні цього дня не планувалося, але місцеві краще від туристів знають, що ті потребують. Це нам обійшлося в 20 діркхамів супроти 100, яких у нас вимагали. Діркхами дорівнюють гривні у стосунку до долара. Проте була безперечна перемога - нам вдалося вийти з магазину шкіряних виробів без покупки, надалі нам так не щаститиме)).
Повертаючись до початкового маршруту, ми таки не уникли лап бажаючих на нас заробити. Навіть наше категоричне небажання приймати допомогу не допомогло. Але ми не унікальні. Дві студентки-китаянки, які були в нашій групі в поїздці в Сахару, сказали, що вони в якийсь момент розплакалися. А Маракеш же був останнім пунктом в їхній поїздці по Марокко. На цьому ж негативі наголошував і американець з нашої групи.
Тож коли ми з Ясею увійшли в музейний дворик, куди місцеві не потрапляли, це була неабияка полегкість. Насправді було дуже смішно спостерігати, як сюди ж вскакують інші туристи. Вираз іхній облич моментально змінювався, напруження зникало, вони валилися на стільці кав’ярні і далі вже ніх-то ні-ку-ди не пос-пі-шав.
Далі ми вирішили, що старого міста на перший день нам досить і пішли в сади Мажорель. Дорогою нам потрібно було, щоправда, подолати не зовсім безпечне місце – «суки», тобто торгові ряди, які складають ще одні дерби в медині. На питання, як вийти на центральну вулицю, нас завели в ювелірну крамницю. Тут ми «псіханулі» і далі пішли за внутрішнім компасом і таки вийшли до Джми-ель-Фни – головної точки відліку.
У відповідь на коротке питання, чи правильно ми йдемо, нас намагалися запихнути в таксі. Врешті, ти починаєш відбиватися від допомоги навіть тоді, коли, можливо, наміри в людині були цілком щирі. І це колосальна різниця зі Стамбулом, де тебе можуть квартал вести до потрідного об'єкта просто так і всім кварталом вирішувати, як добратися до певної локації. Тут же тебе намагаються задушити в обіймах задля отримання грошей, причому апетити просто вражають. Тож коли ми потрапили в сади, створені французьким архітектором і підтримувані Сен-Лораном, де тихо, медитативно, і всі європейці - це було щастя несказанне:). Виходити не хотілося. Щоправда, надвечір ми вже суттєво посунулися у процесі адаптації. Головне - не виявляти ознак розгубленості чи страху. Певність і посмішка. Розслаблятися, втім, не можна, бо якщо розслабишся – тут ти й пропав)).
Маракешеві, по великому рахунку, окрім бажання на них заробити, нема діла до прибульців, він лише злегка посунувся, дозволивши їм посидіти на краєчку і безцеремонно виставляючи їм за це рахунок. Якщо ти зі своїм європоцентризмом грішним ділом дозволив подумати, що центральна площа Маракешу (що охороняється ЮНЕСКО) з її активним вечірнім життям - для туриста, ти глибоко помилився. Місцеві жителі – звична аудиторія вуличних артистів, що експресивно розігрують сценки, ведуть діалоги і розповідають історії на центральній площі увечері. Зрідка серед глядачів трапляються й туристи, але зазвичай то видовище саме для маракешців.
Якщо скористатися антропоморфною метафорою, то Маракеш – це такий брутальний чоловік, африканський ковбой, який, втім, на відміну від ковбоя, хапає тебе за руки).
Наступного дня ми покинули Маракеш і поїхали на три дні через казкової краси гори Високий Атлас, берберські глиняні міста й оази в пустелю. Але це наступний шматок розповіді, адже цей анонсований «Маракеш як пригода». Поверталася я з пустелі з відчуттям повернення «додому». Вірус стокгольмського синдрому був вживлений швидко і успішно. Впевнено рухалися пізнім вечором не лише центральними вулицями, а й своїми лабіринтами, хоча джин медини таки показав нам язика в кількох метрах від наших дверей, які довелося таки пошукати. В якийсь момент з інших дверей висунулася голова, вказавши нам напрямок до нашого ріяду. І тут ми зрозуміли, що насправді, попри страшний на перший погляд квартал, ми, скоріш за все, перебували під захистом закону добросусідства – ми були гостями одного з його мешканців. Цікаво, що уранці на нашій вулиці з нами віталися і запитували, чи не зібралися ми в якийсь тур.
Про наше житло і його розпорядника – окремо кілька теплих слів. Він нам видав ключ від усього помешкання на той випадок, якщо ми прийдемо, а його нема. Ми, вибираючись на кілька днів в інші міста й місця, залишали речі в своїй кімнаті без додаткової платні, а ключ возили з собою. Важило, звичайно, те, що ми були одні в ріяді, якраз потрапили на мертвий період. Самата міняв щодня рушники, ретельно все прибирав, перестеляв постіль. І нас неймовірно зворушувало, як він розставляв черевики за видами. А ще пригощав безкоштовно кавою і пік на сніданок мароканські млинці двох видів. Під час відпустки, в яку він зібрався одразу після нашого від’їзду, подорожуватиме Європою. Не вперше. Каже, що має там друзів. Такий красивий чоловік років тридцяти. Бубочка, одним словом)).
Відчуття маракешської домівки, хай тимчасової, ще посилилося після поверння з Фесу. Останні два дні в Маракеші хоч і не були цілком позбавлені негативних моментів (серед них – один досить прикрий, пов’язаний з хуліганською поведінкою дітей віку десь 10-12 років у нетуристичному районі, куди ми випадково забрели), однак вже тішили знанням ситуації. Попереджений – частково убезпечений)).
Поза тим, мені безперечно бракувало і в Маракеші, і в Фесі, можливості просто блукати вулицями, тішитися приватністю і спокоєм, розглядати вітрини і товари. Тут же для рефлексій просто нема місця. Якщо ти зайдеш до крамниці або на хвильку зупинишся перед яткою, то звідтіля без покупки тобі практично не вирватися. Або ж матимеш за собою відчуття, що не купивши – ти от так нізащо образив людину. А вона ж готова була з тобою поділитися найдорожчим, тим, що вся велика берберська родина днями і ночами виробляє десь на підступах до Сахари). Але про цей спектакль, я думаю, краще оповість Яся. Тож і доводиться пересуватися від туристичної локації до туристичної локації, дворики яких зазвичай страшенно мальовничі і тихі. Жаданий спокій здобувається хіба коли ти припарковуєшся в ресторані. Ми якось сіли пообідати в кав’ярні на вулиці Фесу, зауважили пару за столиком перед нами. По обіді ми сходили додому перевдягтися, бо трохи змокли під одним-єдиним дощем, який трапився нам в Марокко (хоч у цей час дощі бувають досить часто й тривалі, наш ішов години дві). Потинялися, потому вирішили зайти ще раз до тієї ж кав’ярні. Приходимо, а наша пара там, де ми їх і залишили))).
Про Маракеш туристичний далі, разом з іншими містами."
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2013-02-04 09:07 pm (UTC)no subject
Date: 2013-02-05 11:03 am (UTC)no subject
Date: 2013-02-06 12:33 am (UTC)О, переслідують в Стамбулі - чи вже на вашій новій ничці? Один муедзин - це, мабуть, не дуже цікаво, а от коли їх штук шість навколо і вони перемовляються, то дуже кумедно:)
no subject
Date: 2013-02-06 11:24 am (UTC)no subject
Date: 2013-02-06 01:19 pm (UTC)no subject
Date: 2013-02-06 02:48 pm (UTC)