Звіт про Ірландію: ч. 1
Jun. 25th, 2012 08:03 pmДублін сподобався мені далеко не одразу. Я чекала, що він буде Единбургом, болісною архітектурною любов'ю мого життя, великою і з першого погляду, - врешті, це також кельти, вони можуть. Единбургом він не виявився. Единбург безумний: є там такий легкий ешерівський зсув перспективи, який складно раціоналізувати, але не можна не помітити, як скалку скла під нігтем; натомість Дублін - статечний до нудьги, сповнений усвідомлення своєї столичності і своєї провінційності: мені не про населення йдеться, а про архітектуру - з населенням, схоже, все як раз плюс-мінус навпаки. (Те, що я була дуже стомлена і змушена спілкуватися з людьми, безперечно, вплинуло на перші враження.)
Все змінилося надвечір третього дня, коли я знічев'я добрела до Christ Church Cathedral. Christ Church Cathedral - це, слід зауважити, серйозно, як серцевий напад: він з 12 ст. вважається "духовним серцем Дубліна", там похований напівлегендарний Стронгбоу, там зберігалося серце святого покровителя Дубліна і т.д. і т.п. Загалом, дуже все серйозно, і не рятували навіть місцеві байки, що у 18 ст. у криптах там були то бари, то борделі, і після великої бурі ремонтували собор саме на пожертви броварень (оця частина, між іншим, свята правда). Над свічечками писано: "Прочанине, проходячи це святе місце, постав свічечку і помолися за свободу Ірландії". Надгробні фігури доби класицизму, де померлі грали біцепсами перед античними баришнями, хіба смішили.
...А потім я спустилася до крипт. Вже на вході мене зустріла експозиція костюмів з "Тюдорів": частину сцен серіалу, виявляється, знімали саме там. Зустріч низової культури й пафосного мене трохи заспокоїла, тож я пішла далі, і вибрела прямо на муміфікованих Тома і Джері. Всохлі тушки кішки і мишки, викладені під склом так, ніби й смерть не завадила їхній гонитві, за байкою на підписі, застрягли у ХІХ ст. у одній з труб органу, і там і вмерли, а коли їх знайшов прибиральник, то вирішив: чого добру пропадати? Себто у Дубліна може й немає глибокого клаустрофобського безумства Единбурга - але є старанно плекана ексцентричність, надто свідома публіки, щоб хотілося приєднатися, але, попри те, зворушлива. А за Томом і Джері в криптах простягався доказ тяглості традиції, тому що далі в криптах кав'ярня: низькі кам'яні склепіння і надгробки преподобного Такого й полковника Сякого - а між ними столики з картатими скатертинками і романтичними свічечками. Світ, в якому у діючому соборі 12 ст. тобі за 4.50 євро наллють пінту Гіннесу, вселяє мені надію на світле майбутнє.

Вже при виході я помітила оголошення на звичайному А4: виявляється, у березні з Christ church хтось стирив серце святого Лоуренса О'Тула, покровителя Дубліна. "Воно, - писано в оголошенні, - було в такій маленькій коробочці в формі серця. Дзвоніть, якщо його десь бачили". Я не знаю, що більш абсурдне: крадіжка всохлого серця 12 ст., яке, напевно, й не продаси, не піймавшись (навряд чи ринок нелегальної торгівлі внутрішніми органами святих такий розгалуджений, аби щось таке пройшло непоміченим), чи те, що оголошення про це буденне, як оголошення про зниклу кішку. Я вийшла на подвір'я собору; там також була кав'ярня із червоними пластиковими стільцями. Прямо переді мною якась дівчина купила пакетик картоплі фрі, подумавши, попросила ще один, і стала годувати птахів: скибку картоплі з одного пакета собі, скибку з іншого - їм. Злетілася зграя голубів і дві брудні жирні чайки, які доти сиділи на шпилі собору, як засрані святі духи. І тут я зрозуміла, що Дублін також окей.
Та почнімо з початку. Я приїхала в невдалий час. За два дні вилило дощу, як зазвичай за місяць - Дублін явно лежить на дні чиєїсь акваторії, я щоразу чекала, що, піднявши погляд, зустрінуся очі-в-очі з рибою - тому було мокро й мерзько. Вулиці підписані лише подекуди, та й то - на висоті, з якої табличку зручно прочитати пасажирові другого поверха автобуса, а короткозорій мені з землі не дуже видно; світлофори ж розташовані не там, де інтуїтивно треба, а як пощастить, тож, ступаючи на дорогу, щоразу заплющуєш очі, молишся і біжиш. Ситуацію анітрохи не покращує близькість алкоголю. Одразу виявилося, що побутовий алкоголізм в Ірландії - не проблема, а спосіб життя, тому що всі заклади громадського харчування закриваються о 7, щонайпізніше о 8, а далі відкриті лише паби: врешті, пиво зроблене з зерна, себто вважається і кашею, і гарніром, і салатом. Якщо хочеться замовити щось солодке, то в тебе проблеми, бо ясно ж, що ніхто при здоровому глузді не забиватиме кухню продуктом, який не подаси до пива. Їжу ж найвичерпніше описав ще у 30-ті рр. Генрі Мортон: "Ніде немає таких свіжих яєць, м'яса, молока. То чому ж, побувавши у кухні, все це стає неприємним, ба навіть неїстівним?" - і проходить ірландська їжа переважно під гаслом "Anyways, having a liver is overrated". Ще - від приморської країни я чекала морських гадів, але морепродуктом тут вважається лише риба, якою можна наїстися. От тріска - фрукт моря, і тунець - також чудовий фрукт моря, а все, що ворушить лапками - від лукавого. Кальмарів бачила лише раз, у забитому рибальському містечку, у будочці, в якій у нас продавали б шаурму, за якісь смішні копійки. І ніхто їх не купував.
Із культурного мене здивувало, що, почувши акцент, всі питають, звідки ти приїхала. У США це питання вважається некоректним: раз зараз ти тут, значить, тут твоє місце; в Ірландії ж, навпаки, ввічливим, схоже, вважається саме спитати. Бармени всіх навколишніх пабів незабаром вітали мене радісним "О, Україна!" (іще одна культурна відмінність: тут бармени справді точать ляси з клієнтами, що доти я бачила лише в кіно) і повідомляли мені результати усіх футбольних матчів. Вони явно не вірили, що особа при здоровому глузді може добровільно полишити країну, де саме проходить Євро, тому що в Ірландії якась абсолютно нереальна концентрація футбольних фанатів. У дні, коли грала Ірландія, близько 60% населення ходило у зелених футболках, з намальованими на щоках ірландськими прапорцями, у вікінгських шоломах національних кольорів, з розфарбованими під прапор ірокезами, а наступного ранку ті ж 60% радісно не виходили на роботу, розповідаючи роботодавцям про несподівані грипи та отруєння.
А приїхала я до Ірландії на конференцію в University College Dublin. Вже з туалетів стало ясно, що тут вам не ліберальний Масачусетс, а глибоко католицька країна, де й розлучення дозволили допіру у 1995 р.: замість звичних наклейок з телефонами психологічної підтримки і написами "Ти красуня, чудова і заслуговуєш на любов" користувачка туалету зустрічається з пропагандою утримання від абортів (розірване фото молодої дівчини з написом "Аборт розриває її життя на частини. Якщо ти думаєш, що ти надто молода для дітей, і хвилюєшся за своє майбутнє, подзвони нам - завжди є інший вихід") і жваві спроби навернути на християнство ("- Ти й не уявляєш, наскільки щасливішою станеш, якщо ти дозволиш Богу увійти в твоє життя! - Ні, спасибі. - Я за тебе молитимусь. - Бог - це як плюшевий ведмедик, тільки для дорослих. - Обидві, припиніть, це образливо. All glory to the Hypnotoad!").
Вибрані моменти з конференції:
* Кореєць з Ванкувера зі щирим жахом розказує: "Що мене найбільше здивувало, коли переїхав до Штатів? Те, що там ніхто не знає, звідки береться електрика. Ви тільки уявіть собі, геть ніхто не знає, з атомної, водної чи ще якої електростанції!" Оглядає стіл, чекаючи підтримки і обурення. Всі відводять очі: вони також не знають, звідки в них береться електрика. Всім стає дуже ніяково.
* "Ідея, що бінарні опозиції - це погано, а відмова від них - добре, сама також є бінарною опозицією".
* Чим досвідченіший вчений, тим жвавіший виступ. Приблизно так: коли 25-літній вчений почне виступ яким-небудь «Маргіналізація дискурсів актантів даної суб'єкт-позиції…», то 60-літній – «Коли я був молодим і дбав лише про академічну чесність, я сів до запилюженого автобуса, який пересувався червоними дорогами Андалузії повільно, як лапки качок». Очевидно, який з виступів цікавіше слухати. Мені цікаво, це якийсь дзен приходить з віком, чи від молодшого вченого справді не оцінять жвавіший текст?
* «Зараз я викладу вам власну, абсолютно нову теорію літератури. …Вибачте, буде трохи сумбурно, бо я забув комп'ютер на паромі».
* “Don’t judge the book by its lover”
* Згаданий вище кореєць із Ванкувера виступав про перформативність чогось там у gay district Філадельфії. На питання про методологію: "Ну та, я проводив інтерв'ю... Тільки я називаю це не інтерв'ю, а dating".
* Був цікавий виступ про те, що у Бразилії й Канаді – як єдиних американських країнах, які здобули незалежність не у збройній боротьбі – принципово інша модель національної належності, що втілено і в літературі: можлива множинність окремих етнічних ідентичностей без вимог melting pot у якусь штучну гомогенну єдність. "...However, in recent years Canadians started to melt much faster". Голос із зали: "А що ви хочете, глобальне потепління".
* Офіс директора UCD розташований у споруді, схожій на фортифікації, тому що його будували десь одразу після 1968, і тоді такі акти символічного насильства вважалися не поганим тоном, а проявом здорового глузду.
Далі буде :)
Все змінилося надвечір третього дня, коли я знічев'я добрела до Christ Church Cathedral. Christ Church Cathedral - це, слід зауважити, серйозно, як серцевий напад: він з 12 ст. вважається "духовним серцем Дубліна", там похований напівлегендарний Стронгбоу, там зберігалося серце святого покровителя Дубліна і т.д. і т.п. Загалом, дуже все серйозно, і не рятували навіть місцеві байки, що у 18 ст. у криптах там були то бари, то борделі, і після великої бурі ремонтували собор саме на пожертви броварень (оця частина, між іншим, свята правда). Над свічечками писано: "Прочанине, проходячи це святе місце, постав свічечку і помолися за свободу Ірландії". Надгробні фігури доби класицизму, де померлі грали біцепсами перед античними баришнями, хіба смішили.
...А потім я спустилася до крипт. Вже на вході мене зустріла експозиція костюмів з "Тюдорів": частину сцен серіалу, виявляється, знімали саме там. Зустріч низової культури й пафосного мене трохи заспокоїла, тож я пішла далі, і вибрела прямо на муміфікованих Тома і Джері. Всохлі тушки кішки і мишки, викладені під склом так, ніби й смерть не завадила їхній гонитві, за байкою на підписі, застрягли у ХІХ ст. у одній з труб органу, і там і вмерли, а коли їх знайшов прибиральник, то вирішив: чого добру пропадати? Себто у Дубліна може й немає глибокого клаустрофобського безумства Единбурга - але є старанно плекана ексцентричність, надто свідома публіки, щоб хотілося приєднатися, але, попри те, зворушлива. А за Томом і Джері в криптах простягався доказ тяглості традиції, тому що далі в криптах кав'ярня: низькі кам'яні склепіння і надгробки преподобного Такого й полковника Сякого - а між ними столики з картатими скатертинками і романтичними свічечками. Світ, в якому у діючому соборі 12 ст. тобі за 4.50 євро наллють пінту Гіннесу, вселяє мені надію на світле майбутнє.

Вже при виході я помітила оголошення на звичайному А4: виявляється, у березні з Christ church хтось стирив серце святого Лоуренса О'Тула, покровителя Дубліна. "Воно, - писано в оголошенні, - було в такій маленькій коробочці в формі серця. Дзвоніть, якщо його десь бачили". Я не знаю, що більш абсурдне: крадіжка всохлого серця 12 ст., яке, напевно, й не продаси, не піймавшись (навряд чи ринок нелегальної торгівлі внутрішніми органами святих такий розгалуджений, аби щось таке пройшло непоміченим), чи те, що оголошення про це буденне, як оголошення про зниклу кішку. Я вийшла на подвір'я собору; там також була кав'ярня із червоними пластиковими стільцями. Прямо переді мною якась дівчина купила пакетик картоплі фрі, подумавши, попросила ще один, і стала годувати птахів: скибку картоплі з одного пакета собі, скибку з іншого - їм. Злетілася зграя голубів і дві брудні жирні чайки, які доти сиділи на шпилі собору, як засрані святі духи. І тут я зрозуміла, що Дублін також окей.
Та почнімо з початку. Я приїхала в невдалий час. За два дні вилило дощу, як зазвичай за місяць - Дублін явно лежить на дні чиєїсь акваторії, я щоразу чекала, що, піднявши погляд, зустрінуся очі-в-очі з рибою - тому було мокро й мерзько. Вулиці підписані лише подекуди, та й то - на висоті, з якої табличку зручно прочитати пасажирові другого поверха автобуса, а короткозорій мені з землі не дуже видно; світлофори ж розташовані не там, де інтуїтивно треба, а як пощастить, тож, ступаючи на дорогу, щоразу заплющуєш очі, молишся і біжиш. Ситуацію анітрохи не покращує близькість алкоголю. Одразу виявилося, що побутовий алкоголізм в Ірландії - не проблема, а спосіб життя, тому що всі заклади громадського харчування закриваються о 7, щонайпізніше о 8, а далі відкриті лише паби: врешті, пиво зроблене з зерна, себто вважається і кашею, і гарніром, і салатом. Якщо хочеться замовити щось солодке, то в тебе проблеми, бо ясно ж, що ніхто при здоровому глузді не забиватиме кухню продуктом, який не подаси до пива. Їжу ж найвичерпніше описав ще у 30-ті рр. Генрі Мортон: "Ніде немає таких свіжих яєць, м'яса, молока. То чому ж, побувавши у кухні, все це стає неприємним, ба навіть неїстівним?" - і проходить ірландська їжа переважно під гаслом "Anyways, having a liver is overrated". Ще - від приморської країни я чекала морських гадів, але морепродуктом тут вважається лише риба, якою можна наїстися. От тріска - фрукт моря, і тунець - також чудовий фрукт моря, а все, що ворушить лапками - від лукавого. Кальмарів бачила лише раз, у забитому рибальському містечку, у будочці, в якій у нас продавали б шаурму, за якісь смішні копійки. І ніхто їх не купував.
Із культурного мене здивувало, що, почувши акцент, всі питають, звідки ти приїхала. У США це питання вважається некоректним: раз зараз ти тут, значить, тут твоє місце; в Ірландії ж, навпаки, ввічливим, схоже, вважається саме спитати. Бармени всіх навколишніх пабів незабаром вітали мене радісним "О, Україна!" (іще одна культурна відмінність: тут бармени справді точать ляси з клієнтами, що доти я бачила лише в кіно) і повідомляли мені результати усіх футбольних матчів. Вони явно не вірили, що особа при здоровому глузді може добровільно полишити країну, де саме проходить Євро, тому що в Ірландії якась абсолютно нереальна концентрація футбольних фанатів. У дні, коли грала Ірландія, близько 60% населення ходило у зелених футболках, з намальованими на щоках ірландськими прапорцями, у вікінгських шоломах національних кольорів, з розфарбованими під прапор ірокезами, а наступного ранку ті ж 60% радісно не виходили на роботу, розповідаючи роботодавцям про несподівані грипи та отруєння.
А приїхала я до Ірландії на конференцію в University College Dublin. Вже з туалетів стало ясно, що тут вам не ліберальний Масачусетс, а глибоко католицька країна, де й розлучення дозволили допіру у 1995 р.: замість звичних наклейок з телефонами психологічної підтримки і написами "Ти красуня, чудова і заслуговуєш на любов" користувачка туалету зустрічається з пропагандою утримання від абортів (розірване фото молодої дівчини з написом "Аборт розриває її життя на частини. Якщо ти думаєш, що ти надто молода для дітей, і хвилюєшся за своє майбутнє, подзвони нам - завжди є інший вихід") і жваві спроби навернути на християнство ("- Ти й не уявляєш, наскільки щасливішою станеш, якщо ти дозволиш Богу увійти в твоє життя! - Ні, спасибі. - Я за тебе молитимусь. - Бог - це як плюшевий ведмедик, тільки для дорослих. - Обидві, припиніть, це образливо. All glory to the Hypnotoad!").
Вибрані моменти з конференції:
* Кореєць з Ванкувера зі щирим жахом розказує: "Що мене найбільше здивувало, коли переїхав до Штатів? Те, що там ніхто не знає, звідки береться електрика. Ви тільки уявіть собі, геть ніхто не знає, з атомної, водної чи ще якої електростанції!" Оглядає стіл, чекаючи підтримки і обурення. Всі відводять очі: вони також не знають, звідки в них береться електрика. Всім стає дуже ніяково.
* "Ідея, що бінарні опозиції - це погано, а відмова від них - добре, сама також є бінарною опозицією".
* Чим досвідченіший вчений, тим жвавіший виступ. Приблизно так: коли 25-літній вчений почне виступ яким-небудь «Маргіналізація дискурсів актантів даної суб'єкт-позиції…», то 60-літній – «Коли я був молодим і дбав лише про академічну чесність, я сів до запилюженого автобуса, який пересувався червоними дорогами Андалузії повільно, як лапки качок». Очевидно, який з виступів цікавіше слухати. Мені цікаво, це якийсь дзен приходить з віком, чи від молодшого вченого справді не оцінять жвавіший текст?
* «Зараз я викладу вам власну, абсолютно нову теорію літератури. …Вибачте, буде трохи сумбурно, бо я забув комп'ютер на паромі».
* “Don’t judge the book by its lover”
* Згаданий вище кореєць із Ванкувера виступав про перформативність чогось там у gay district Філадельфії. На питання про методологію: "Ну та, я проводив інтерв'ю... Тільки я називаю це не інтерв'ю, а dating".
* Був цікавий виступ про те, що у Бразилії й Канаді – як єдиних американських країнах, які здобули незалежність не у збройній боротьбі – принципово інша модель національної належності, що втілено і в літературі: можлива множинність окремих етнічних ідентичностей без вимог melting pot у якусь штучну гомогенну єдність. "...However, in recent years Canadians started to melt much faster". Голос із зали: "А що ви хочете, глобальне потепління".
* Офіс директора UCD розташований у споруді, схожій на фортифікації, тому що його будували десь одразу після 1968, і тоді такі акти символічного насильства вважалися не поганим тоном, а проявом здорового глузду.
Далі буде :)
no subject
Date: 2012-06-25 06:41 pm (UTC)постійно питали where are you from? де завгодно і за яких завгодно обставин. Він академ середовища до літаків. Вони просто дуже цікаві наче діти.
no subject
Date: 2012-06-26 04:33 pm (UTC)no subject
Date: 2012-06-25 08:27 pm (UTC)ці всі мощі котів і святих вперемішку з пивом дійсно звучать шалено ексцентрично.
про їжу: згадалося ірландське рагу з "Троє в човні"))
про акцент: дійсно, американці не питалися (принаймі не першим питанням), я це списувала на їхній пофігізм. мені це навіть подобається, бо мені соромно за англійську:) зате в Ізраїлі усі прямолінійні - за 15 хвилин розмови всі вже знають скільки мені років, що я не єврейка, і чому я пишу дисертацію про євреїв, якщо я не єврейка,
і що робив мій дідусь під час війниno subject
Date: 2012-06-26 04:35 pm (UTC)О, себто стереотип про товариськість ізраїльтян має під собою підстави?
no subject
Date: 2012-06-27 01:36 pm (UTC)no subject
Date: 2012-07-10 12:20 pm (UTC)