Марокко, частина 2: Фес
Apr. 14th, 2013 12:10 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
pocketfull_ofНарешті дійшли руки продовжити розповідь про Марокко! Раніше було про Марракеш: моя розповідь, мамина розповідь
- Скільки верблюдів твій тато дав за твою маму? - питає продавець килимів, заганяючи нас у куток палацу 14 століття, нині - цеху килимарів, і махаючи своєму помічникові, щоб той приніс ще чаю ("чай - марокканське віскі для теплого серця!"). Півгодини тому ми ще намагалися втекти, зараз ми вже розуміємо, що це - гайки. Продавець нахиляється в мій особистий простір й інтимно шепоче: - Триста євро за килим у стилі "Берберський Пікассо".
Я судомно намагаюся вигадати якийсь аргумент, після якого нас випустили б, врешті, вирішую, що країна патріархальна, тож треба покликатися на чоловічий авторитет.
- Ми мусимо піти додому і порадитися з батьком, чи треба нам килим.
- Якщо ти прийдеш завтра, я приведу свого сина тобі в наречені, він говорить трьома мовами і вчиться на економіста, - загрозливо каже продавець, а потім хрипко додає: - Двісті євро.
Свого часу я посміялася, натрапивши в путівнику на фразу "Перш ніж купувати килим, подумайте, чи він вам треба, чи він пасує до вашого дому". Хто взагалі купує ті килими? - думала я. Я - точно сильніша за ці споживацькі інстинкти! Що ж, останньою зазвичай сміється карма.
- Не треба думати перед покупкою! Думати треба перед шлюбом і перед покупкою дому, а гарну річ треба просто брати одразу! - пристрасно видихає продавець. - Сто євро.
А потім стискає мою і мамину долоню й кладе їх собі на коліна - ближче до паху, ніж мені було б затишно. Феська комерційна гостинність межує з сексуальною нав'язливістю, а часом і перетинає цю межу.
- А якщо килими тобі потім розподобаються, то ти їх зможеш продати на е-беї за тисячу євро! - каже продавець. - Добрий бізнес, добрі килими!
Килими справді дуже гарні. Мама збоку нагадує, що якісь подарунки родині все одно треба привезти.
- Килими тче моя берберська родина в Сахарі, - каже продавець, зазираючи в очі. Судячи з того, скільки продавців це кажуть, берберів у Сахарі можна складати штабелями бодай у два рівні. - Вісімдесят, просто тому, що в тебе добре серце і ти не скривдиш мою родину. Угода століття!
Це - їхня найпоширеніша стратегія: сказати, що ти ніде дешевше не знайдеш річ, яка тобі взагалі не треба.
- Маленька крамничка - маленькі ціни, - каже продавець. Це теж кажуть усі продавці. - Довгого тобі життя на користування цими килимами.
І т.д., і т.п., ви зрозуміли принцип. Коротше, у нас тепер є чотири килими у стилі "берберський пікассо" з верблюжачої вовни і кактусиного шовку, коли я буду в Києві, заходьте подивитися, гарні.
Після Марракешу Фес нам видався значно спокійнішим (і за втрачену на мить пильність ми, власне, й поплатилися покупкою килимів). Взагалі, у Фесі і старе місто значно менш плутане, і ми на той час вже встигли вирахувати принципи виживання (ніколи й ніде не спиняйся, про дорогу питай лише у стаціонарно припаркованих людей, які не кинуться тебе нікуди проводити). У Фесі значно менше перетворених на музеї об'єктів, ніж у Марракеші, та й ті, що є, між собою не надто відрізняються - якщо бачив один, то бачив приблизно 80% - але нас вже почала тішити відсутність різниці між побутовою і музейною культурами. Коли продавці фєньок на вулицях кажуть, що це - традиційна техніка і символіка, то вони, як не дивно, говорять святу правду, і прикраси 10 ст. в музеях візуально не відрізняються від тих, які можна купити на вулиці за 10 гривень чи за скільки там сторгуєтеся. Так само: розмальовані віконниці й вишита вручну постіль в музеї і дешевому хостелі за 7 доларів за ніч будуть рівно однакові. (Хостел був обшарпаний і якийсь непевний, вікна не зачинялися, що створювало певні проблеми при температурі вночі близько 0, зате вночі по терасі бігало цуценя вівчарки власника хостелу й інтенсивно прагнуло комунікації, а комунікація з великим вухастим песиком - це завжди радість).
І, напевно, саме від Фесу лишилося найбільше вражень від людей - вражень дуже різних, але бодай є про що написати.
Скажімо, виявилося, що не лише у туристів швидко формуються негативні стереотипи про місцевих, а й у місцевих - про туристів. Власник ресторанчику, де ми періодично обідали (й спілкування з яким доти зводилося до "два кус-куси, прошу"), радісно повідомив, що, якщо я прийду до нього на ніч, то він сходить в баню і поголиться. Не помітивши на моєму обличчі ентузіазму, він здивувався й почав показувати паспорт, водійські права і документ на володіння рестораном, щоб я ж не сумнівалася, що він - мужчина серйозний, і став розказувати, що французи минулого року пропонували перекупити в нього ресторан за 40 тисяч євро, але він відмовився. Я не знаю, в чому саме це мене мало переконати.
Чи, скажімо, одна справа знати, що країна бідна і письменна лише на 50% (і з письменними 50% значно менше нагод перетнутися, бо вони живуть собі своїм життям і не намагаються вступити в контакт з туристами), а зовсім інша справа - з неписьменною частиною населення зустрітися наживо. Скажімо, музей, куди збиралися потрапити, виявився зачинений, тож ми пішли дивитися королівський палац - туди не пускають, тож можна хіба сфотографувати браму:
А зразу за палацом - історична єврейська дільниця. В путівнику було написано, що єврейська марокканська архітектура радикально відрізняється від арабської марокканської архітектури. Підтверджую: відрізняється (скажімо, о чудо, там є вікна, які виходять на вулицю, а не у двір! і балкончики!) - але збереглося вкрай мало, а, крім того, там, за якісь дві вулиці від королівського палацу, починається справжня соціальна чорна діра, видно, що дуже бідні квартальчики. Спочатку ми намагалися орієнтуватися за картою. Потім ми зрозуміли, що надії нема, й почали питати. "Семетьєг жюїф?" - питала я про єврейський цвинтар, і показувала на мапі, щоб певніше. Запитана дівчина уважно придивилася до букв і по складах почала читати: "Сі... сінема жюїф?" Тут у неї настав культурний колапс, вона скликала делегацію. Всі обламувалися читати на тих же перших двох буквах. До мене ніхто особливо не дослухався. Я почувалася героїнею "Їдишного союзу поліцейських" - вся ця сцена з єврейським кіно дуже нагадувала той роман. Нарешті ми зламалися й вирішили погодитися на послуги гіда. Від того сильно пахло випивкою і він не дуже говорив англійською, але всі місцеві байки й ключові локації я вже знала й з путівника, тож нам потрібно було просто до них якось дійти. Путівник легковажно каже, що офіційного доступу до багатьох пам'яток нема, тому треба просто доплатити місцевим - і вони всюди проведуть. Путівник не попереджає, скільки при цьому доведеться побачити підворітень, завалених уживаними шприцами, і в скільки обдертих квартир з брудними дітьми, підгорілими кастрюлями і свіжовивішеним пранням доведеться зайти, щоб з їхніх балконів подивитися на всі ці красоти. Це був єдиний за всі поїздку момент, коли я абсолютно щиро думала, що в разі чого нас так ніколи й не знайдуть.
Оскільки я пишу цей запис, ясно, що переймалася я дарма, тож можна було, в принципі, з тим же успіхом не перейматися і отримувати задоволення від поїздки. Мене теж дратує моє драматичне світосприйняття, зате тепер я бодай знаю, що країни, які розвиваються, не є оптимальним відпочинковим місцем для мене: тож будемо вважати цю поїздку цінним уроком самопізнання, а тоді, коли ми з цього єврейського кварталу вибралися, в мене була справжня адреналінова ейфорія, що теж незле.
На зворотньому шляху ми з мамою знов проходили повз той музей, куди не потрапили вдень - аж він раптом виявився відчинений. При воротях спинялися джипи й лімузини, до музею сунув нарядний натовп, люди в костюмах-трійках, люди в вечірніх сукнях, люди - стандартні хіпстери з масивними окулярами й шаликами. Ми подумали, що якщо ми там категорично не треба, то охорона нас заверне, і також рушили всередину - й не пожалкували. Як виявилося, то була цілком собі відкрита для широкого загалу вистава відомого марокканського режисера - і це була наша єдина нагода побачити не те мистецтво, яке Марокко продукує на експорт, а те, що воно робить для себе (і то явно mid-to-high brow).
Форма була цікава: історія розгорталася через танок головних героїв, а на тлі при цьому стояв художник і під їхній танець малював полотно про ту ж історію. Цікаво й те, що вистава відбувалася під супровід традиційних марокканських музичних інструментів, на яких грали музики у етнічних костюмах. Якби в Україні - з нашим старанно виплеканим комплексом меншовартості - авангардна за формою вистава йшла під сопілку й бандуру, то режисера, ймовірно, звинуватили б у шароварництві :(
Втім, попри цікаву форму, зміст був моделі "вірусний пиздець": про те, як то недолуго, коли люди відмовляються від традиційних гендерних ролей, і що саме це призводить до насильства в родині.
Звісно, після вистави ми в черговий ювілейний раз заблукали за пів-квартала від дому, втрапили в супровід десятка дрібних хлопчаків, порятувалися від них за допомогою перехожого, який спитав нас, чи почуваємося ми в безпеці, а потім щось сказав хлопчакам і вони розбіглися, заблукали знову. Чудом зустріли вже знайомого власника крамниці. В тому нажаханому стані нам здавалося, що від його крамниці ми знаємо шлях додому, тож сказали, що хочемо в нього щось купити - так, просто зараз, глупої ночі. Ми готові купити верблюда б/у. Ми готові купити віслюка.
- Це робить моя берберська родина в Сахарі, - казав продавець, дістаючи ще жменю біжутерії. - Маленька крамничка - маленькі ціни.
Коротше, загальний месідж десь такий, що Марокко - напрямок для тих, хто вміє не панікувати й легко до себе ставитися. Трошки всякого вуличного добра - от заради такого туди можна їздити:
(мої марокканські фото на ФБ)
- Скільки верблюдів твій тато дав за твою маму? - питає продавець килимів, заганяючи нас у куток палацу 14 століття, нині - цеху килимарів, і махаючи своєму помічникові, щоб той приніс ще чаю ("чай - марокканське віскі для теплого серця!"). Півгодини тому ми ще намагалися втекти, зараз ми вже розуміємо, що це - гайки. Продавець нахиляється в мій особистий простір й інтимно шепоче: - Триста євро за килим у стилі "Берберський Пікассо".
Я судомно намагаюся вигадати якийсь аргумент, після якого нас випустили б, врешті, вирішую, що країна патріархальна, тож треба покликатися на чоловічий авторитет.
- Ми мусимо піти додому і порадитися з батьком, чи треба нам килим.
- Якщо ти прийдеш завтра, я приведу свого сина тобі в наречені, він говорить трьома мовами і вчиться на економіста, - загрозливо каже продавець, а потім хрипко додає: - Двісті євро.
Свого часу я посміялася, натрапивши в путівнику на фразу "Перш ніж купувати килим, подумайте, чи він вам треба, чи він пасує до вашого дому". Хто взагалі купує ті килими? - думала я. Я - точно сильніша за ці споживацькі інстинкти! Що ж, останньою зазвичай сміється карма.
- Не треба думати перед покупкою! Думати треба перед шлюбом і перед покупкою дому, а гарну річ треба просто брати одразу! - пристрасно видихає продавець. - Сто євро.
А потім стискає мою і мамину долоню й кладе їх собі на коліна - ближче до паху, ніж мені було б затишно. Феська комерційна гостинність межує з сексуальною нав'язливістю, а часом і перетинає цю межу.
- А якщо килими тобі потім розподобаються, то ти їх зможеш продати на е-беї за тисячу євро! - каже продавець. - Добрий бізнес, добрі килими!
Килими справді дуже гарні. Мама збоку нагадує, що якісь подарунки родині все одно треба привезти.
- Килими тче моя берберська родина в Сахарі, - каже продавець, зазираючи в очі. Судячи з того, скільки продавців це кажуть, берберів у Сахарі можна складати штабелями бодай у два рівні. - Вісімдесят, просто тому, що в тебе добре серце і ти не скривдиш мою родину. Угода століття!
Це - їхня найпоширеніша стратегія: сказати, що ти ніде дешевше не знайдеш річ, яка тобі взагалі не треба.
- Маленька крамничка - маленькі ціни, - каже продавець. Це теж кажуть усі продавці. - Довгого тобі життя на користування цими килимами.
І т.д., і т.п., ви зрозуміли принцип. Коротше, у нас тепер є чотири килими у стилі "берберський пікассо" з верблюжачої вовни і кактусиного шовку, коли я буду в Києві, заходьте подивитися, гарні.
Після Марракешу Фес нам видався значно спокійнішим (і за втрачену на мить пильність ми, власне, й поплатилися покупкою килимів). Взагалі, у Фесі і старе місто значно менш плутане, і ми на той час вже встигли вирахувати принципи виживання (ніколи й ніде не спиняйся, про дорогу питай лише у стаціонарно припаркованих людей, які не кинуться тебе нікуди проводити). У Фесі значно менше перетворених на музеї об'єктів, ніж у Марракеші, та й ті, що є, між собою не надто відрізняються - якщо бачив один, то бачив приблизно 80% - але нас вже почала тішити відсутність різниці між побутовою і музейною культурами. Коли продавці фєньок на вулицях кажуть, що це - традиційна техніка і символіка, то вони, як не дивно, говорять святу правду, і прикраси 10 ст. в музеях візуально не відрізняються від тих, які можна купити на вулиці за 10 гривень чи за скільки там сторгуєтеся. Так само: розмальовані віконниці й вишита вручну постіль в музеї і дешевому хостелі за 7 доларів за ніч будуть рівно однакові. (Хостел був обшарпаний і якийсь непевний, вікна не зачинялися, що створювало певні проблеми при температурі вночі близько 0, зате вночі по терасі бігало цуценя вівчарки власника хостелу й інтенсивно прагнуло комунікації, а комунікація з великим вухастим песиком - це завжди радість).
І, напевно, саме від Фесу лишилося найбільше вражень від людей - вражень дуже різних, але бодай є про що написати.
Скажімо, виявилося, що не лише у туристів швидко формуються негативні стереотипи про місцевих, а й у місцевих - про туристів. Власник ресторанчику, де ми періодично обідали (й спілкування з яким доти зводилося до "два кус-куси, прошу"), радісно повідомив, що, якщо я прийду до нього на ніч, то він сходить в баню і поголиться. Не помітивши на моєму обличчі ентузіазму, він здивувався й почав показувати паспорт, водійські права і документ на володіння рестораном, щоб я ж не сумнівалася, що він - мужчина серйозний, і став розказувати, що французи минулого року пропонували перекупити в нього ресторан за 40 тисяч євро, але він відмовився. Я не знаю, в чому саме це мене мало переконати.
Чи, скажімо, одна справа знати, що країна бідна і письменна лише на 50% (і з письменними 50% значно менше нагод перетнутися, бо вони живуть собі своїм життям і не намагаються вступити в контакт з туристами), а зовсім інша справа - з неписьменною частиною населення зустрітися наживо. Скажімо, музей, куди збиралися потрапити, виявився зачинений, тож ми пішли дивитися королівський палац - туди не пускають, тож можна хіба сфотографувати браму:
А зразу за палацом - історична єврейська дільниця. В путівнику було написано, що єврейська марокканська архітектура радикально відрізняється від арабської марокканської архітектури. Підтверджую: відрізняється (скажімо, о чудо, там є вікна, які виходять на вулицю, а не у двір! і балкончики!) - але збереглося вкрай мало, а, крім того, там, за якісь дві вулиці від королівського палацу, починається справжня соціальна чорна діра, видно, що дуже бідні квартальчики. Спочатку ми намагалися орієнтуватися за картою. Потім ми зрозуміли, що надії нема, й почали питати. "Семетьєг жюїф?" - питала я про єврейський цвинтар, і показувала на мапі, щоб певніше. Запитана дівчина уважно придивилася до букв і по складах почала читати: "Сі... сінема жюїф?" Тут у неї настав культурний колапс, вона скликала делегацію. Всі обламувалися читати на тих же перших двох буквах. До мене ніхто особливо не дослухався. Я почувалася героїнею "Їдишного союзу поліцейських" - вся ця сцена з єврейським кіно дуже нагадувала той роман. Нарешті ми зламалися й вирішили погодитися на послуги гіда. Від того сильно пахло випивкою і він не дуже говорив англійською, але всі місцеві байки й ключові локації я вже знала й з путівника, тож нам потрібно було просто до них якось дійти. Путівник легковажно каже, що офіційного доступу до багатьох пам'яток нема, тому треба просто доплатити місцевим - і вони всюди проведуть. Путівник не попереджає, скільки при цьому доведеться побачити підворітень, завалених уживаними шприцами, і в скільки обдертих квартир з брудними дітьми, підгорілими кастрюлями і свіжовивішеним пранням доведеться зайти, щоб з їхніх балконів подивитися на всі ці красоти. Це був єдиний за всі поїздку момент, коли я абсолютно щиро думала, що в разі чого нас так ніколи й не знайдуть.
Оскільки я пишу цей запис, ясно, що переймалася я дарма, тож можна було, в принципі, з тим же успіхом не перейматися і отримувати задоволення від поїздки. Мене теж дратує моє драматичне світосприйняття, зате тепер я бодай знаю, що країни, які розвиваються, не є оптимальним відпочинковим місцем для мене: тож будемо вважати цю поїздку цінним уроком самопізнання, а тоді, коли ми з цього єврейського кварталу вибралися, в мене була справжня адреналінова ейфорія, що теж незле.
На зворотньому шляху ми з мамою знов проходили повз той музей, куди не потрапили вдень - аж він раптом виявився відчинений. При воротях спинялися джипи й лімузини, до музею сунув нарядний натовп, люди в костюмах-трійках, люди в вечірніх сукнях, люди - стандартні хіпстери з масивними окулярами й шаликами. Ми подумали, що якщо ми там категорично не треба, то охорона нас заверне, і також рушили всередину - й не пожалкували. Як виявилося, то була цілком собі відкрита для широкого загалу вистава відомого марокканського режисера - і це була наша єдина нагода побачити не те мистецтво, яке Марокко продукує на експорт, а те, що воно робить для себе (і то явно mid-to-high brow).
Форма була цікава: історія розгорталася через танок головних героїв, а на тлі при цьому стояв художник і під їхній танець малював полотно про ту ж історію. Цікаво й те, що вистава відбувалася під супровід традиційних марокканських музичних інструментів, на яких грали музики у етнічних костюмах. Якби в Україні - з нашим старанно виплеканим комплексом меншовартості - авангардна за формою вистава йшла під сопілку й бандуру, то режисера, ймовірно, звинуватили б у шароварництві :(
Втім, попри цікаву форму, зміст був моделі "вірусний пиздець": про те, як то недолуго, коли люди відмовляються від традиційних гендерних ролей, і що саме це призводить до насильства в родині.
Звісно, після вистави ми в черговий ювілейний раз заблукали за пів-квартала від дому, втрапили в супровід десятка дрібних хлопчаків, порятувалися від них за допомогою перехожого, який спитав нас, чи почуваємося ми в безпеці, а потім щось сказав хлопчакам і вони розбіглися, заблукали знову. Чудом зустріли вже знайомого власника крамниці. В тому нажаханому стані нам здавалося, що від його крамниці ми знаємо шлях додому, тож сказали, що хочемо в нього щось купити - так, просто зараз, глупої ночі. Ми готові купити верблюда б/у. Ми готові купити віслюка.
- Це робить моя берберська родина в Сахарі, - казав продавець, дістаючи ще жменю біжутерії. - Маленька крамничка - маленькі ціни.
Коротше, загальний месідж десь такий, що Марокко - напрямок для тих, хто вміє не панікувати й легко до себе ставитися. Трошки всякого вуличного добра - от заради такого туди можна їздити:
(мої марокканські фото на ФБ)
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2013-04-14 08:22 am (UTC)Хоча моя логіка в чомусь така, як і їхня "Думати треба перед шлюбом і перед покупкою дому, а гарну річ треба просто брати одразу!" - завжди так роблю, а потім думаю, нащо мені та "гарна річ"? куди ставити? Що з тою гарнотою робити?:)
no subject
Date: 2013-04-14 02:37 pm (UTC)Ні-ні, про гарні речі - свята правда, навіть якщо їм нема практичного ужитку й лише пил збирають, то все одно ж потім нагадують про щось добре!
no subject
Date: 2013-04-14 10:55 am (UTC)регочу з історії з килимами, нас з мамою в Єрусалимі розвели на псевдокашемірові шалі, без чаю, щоправда(
я, втім, зазвичай навіть в бік продавців не дивилася, один необережний погляд і все
а про переймання то, звісно, опісля розумієш, що все і так добре закінчилося, але коли стоїш під сонцем невідомо де, в це не дуже віриться.
no subject
Date: 2013-04-14 02:42 pm (UTC)Треба казати не "розвели", а "переконали в необхідності")))) Ми теж на продавців навіть не дивилися, в той палац-килимарний цех нас завели, щоб подивитися з тераси на внутрішній двір місцевої мечеті (всередину якої туристів не пускають). А потім почалооося)))
Навіть коли стоїш під сонцем невідомо де, все або закінчиться добре, або не закінчиться добре, і залежатиме це не лише від нас самих - тож, напевно, варто намагатися себе налаштовувати на позитив навіть тоді, але якось не дуже виходить?)))))))))))))))))))))
no subject
Date: 2013-04-14 04:47 pm (UTC)no subject
Date: 2013-04-14 05:19 pm (UTC)no subject
Date: 2013-04-14 08:24 pm (UTC)no subject
Date: 2013-04-14 05:26 pm (UTC)а фото щенка овчарки нет?)))
no subject
Date: 2013-04-14 06:05 pm (UTC)На жаль, нема :(
no subject
Date: 2013-04-14 07:26 pm (UTC)