Спонтанна поїздка в Стамбул на 5 днів
Jul. 23rd, 2012 04:26 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
pocketfull_ofОскільки вже 4 ранку, і або я ніколи не ляжу спати, або я ніколи не викладу цей звіт, більшість фото лишаються на фейсбуку. Що встигла сюди вставити, перш ніж зрозуміла масштаб робіт, те встигла, а решта проілюстровано там (і багато з того, про що не розповіла, проілюстровано також).
Стамбул лежить на пагорбах, точніше, рухається пагорбами, що дуже зручно для оповіді – засаднича вертикальність будь-якої внутрішньої подорожі, хворобливо, вразливо вивернута назовні, додайте метафор за смаком – але жахливо незручно в житті, коли від цієї бруківки і цих метань вже на другий день почали шалено боліти ступні. Тим не менше, візуально він таки весь у вертикальних нашаруваннях, а не горизонтальній експансії, бодай у центрі, а на дні Стамбулу – темна вода, у якій б’ють хвостами бліді сліпі риби.
Цистерна Базиліка – візантійське водосховище під Ая-Софією, низки колон і місточки для туристів над товщею води. У глибині, в найдальшому від входу закутку є дві колони, які стоять на головах Медуз. Медузи глипають на стіни, а не на вхід. У однієї порожні очі, в іншої – з зіницями, й вона посміхається. Одна лежить на боці, інша – перевернута догори дригом. Якби вони були при вході, якби вони були нормально повернуті – була б очевидною їхня естетична функція і це не було б так жаско. Їх привезли з Риму, деякі вчені навіть припускають, що це може свідчити про існування дрібного культу Медузи: таке тримали в глибині дому, аби відвернути лихе око. Що насправді, ніхто не знає. Цистерна вражає навіть зараз, із підсвіткою і юрмами туристів, і я не можу уявити, що відчували ті, хто спускався туди раніше, у невідомість, при непевному світлі факелів, і щось невідоме під водою ніжно торкалося плавцями їхніх босих ніг. З тими ж Медузами: припустімо, вже знайшовши останню стінку темряви ти бачиш ці порожні очі. Робиш крок вперед – і воно тобі посміхається.
На сьогодні під Стамбулом знайдено щось із сотню старих візантійських цистерн. Кажуть, їх і знайшли лише тому, що в криницях почали з’являтися риби, сліпо глипали із відер на жінок. Ще кажуть, що риби там з’явилися так: в цистернах після завоювання Константинополя переховувалися християни, їх вислідили за запахом смаженої риби. Схопивши їх, недоїдки покидали у воду: і для християн чуда не сталося, а от для риби – так: вона ожила, попливла і плаває досі. А мені цікаво, скільки там ще внизу, крім відкритої сотні, цієї порожньої, нікому, крім померлих, не знаної, лункої темряви.
Піднімаючись вище: про всякі туристичні атракції можна за бажання прочитати у першому-ліпшому путівнику (ну, крім того, що цей ваш Долмабахче – фігня, про що вам не напишуть: але воно точно не варте тих грошей, яких коштує, та й узагалі, мабуть, не варте. От, я бачила всяку фігню, щоб її не довелося бачити вам, you are welcome.) Натомість не напишуть про життя, що точиться під старими стінами, які колись охоплювали Константинополь: як мандрований люд, водії автобусів і дальнобійники у старих воротях полеглого міста п’ють айран; чи про столяра, який живе у ніші, видовбаній прямо в мурі, з брудним матрасом і уламками стільців, як після кораблетрощі. Не напишуть, мабуть, як треба знаходити неймовірні дрібні, позбавлені туристичного значення церкви 6 століття, перероблені під мечеті, серед абсолютно розгромленого району, де мертві щурі гниють серед вулиць, а життя точиться у халупках, складених із старих дверей і столів. Про фантастичну доброзичливість місцевих, які, не знаючи й слова англійської, всією вулицею показують тобі найкоротший шлях через це потойбіччя до Сулейманіє, величезної мечеті, де похована Роксолана (а також місцеві: пригощають чаєм, дарують футболки, коли в крамниці не знаходять чогось на твою супутницю, пускають на службову терасу готелю, з якої мінарети Синьої мечеті здаються геть близькими, й пригощають грецьким вином і місцевим пивом, і, загалом, руйнують всі негативні туристичні стереотипи). Повертаючись до мандрів: знов-таки, мало рекламована, проте найважливіша для будь-якого мандрівця Стамбулом інформація, яка не раз врятує ваші ноги і здоровий глузд: притомившись, можна зайти в першу-ліпшу мечеть, роззутися й полежати на килимі в холодочку. Там же завжди можна умитися. Релігія, яка пропонує такий прихисток, одразу отримує, я вважаю, на 10 пунктів більше до карми, ніж релігія, яка такого не пропонує:) Знов-таки, естетично подобається строгість і інтелектуальна відстороненість вищих сил, втілена в нефігуративному орнаменті (на противагу до ілюстративної доброзичливості сцен з житій у християнських церквах). І, мені здається, коли до мусульманських країн докотився всякий нефігуративний живопис ХХ ст., то він мав викликати хіба що гучне «Кеееп очевидність», бо там таке робили століттями.
Раз вже згадала про живопис: у сучасних залах Музею турецького та мусульманського мистецтва застали цікаву спробу зробити візуальні мистецтва приступними для сліпих: на картині зображення продубльоване й рельєфно – і з поясненням шрифтом Брайля. Отак:
Ще Хора сподобалася, старий монастир з неймовірно тонкими мозаїками 14 ст., які вже поволі облуплюються, а де й навмисне оббиті, що, втім, лише посилює естетичний ефект: бліді, ледь помітні вже лики святих проступають із штукатурки, чи безликі святі, чи сліпі святі із вибитими очами, що наводить на думку про дивні тіньові культи.
Потім – картинки жужмом: кіт лежить серед тонких скляних світильників на продаж, і ніхто його не жене; кішка годує кошеня, простягнувшись на закладках, які виготовляє її господиня-каліграфка; дівчина з хусткою на голові й у релігійному пальті хвацько заскакує на підніжку трамвая й їде так, зайцем, сміючись; у Музеї археології – величезна колекція античних саркофагів, на яких кінь у русі поданий через те, що в нього намальовано багато голів, чи, скажімо, грайливі купідончики на іншому саркофазі; а на подвір’ї музею – величезна колекція менш цінної античної скульптури, побитої, з ледь впізнаваними образами дивозвірів чи воїнів; а на центральному вокзалі гніздяться дервіші.
Крім того, розповідь про Стамбул була б неповною без згадок про їжу. Про решту їжі я, в цілому, знала, але не знала про місцевий вуличний делікатес – мідії, фаршировані гострим рисом. Їх продають з великих тазиків: продавець розкриває мушлю для тебе, щедро заливає лимонним соком, і ти її прямо з мушлі й висмоктуєш – і продовжує подавати, доки не скажеш «годі», а тоді за кількістю мушель порахує ціну. Найсмачніші мідії з’являються після заходу сонця під Галатським мостом, коли там починається геть інше, нічне життя, і невідь-звідки наповзають продавці барвистих шарфів і спортивних костюмів. В останню ніч у Стамбулі ми брели цим мостом о пів на третю ночі, вже незле напідпитку, й комічно сперечалися з якимись вищими силами: ну, раз вже вони послали нам це чудове місто й цих чудових людей, щоб з ними в ньому випити, то можуть послати й мідій, хоча б сім на рило або й п’ять, ми не жадібні. Здоровий глузд і стамбульські автохтони підказували, що о пів на третю ночі в перший день Рамазану ніяких мідій ніде не буде, бо їх там не може бути взагалі. Оскільки я розповідаю цю історію, як ви вже могли здогадатися, всупереч економічній і життєвій логіці, проте не всупереч логіці наративній, на порожній набережній, серед апельсинових шкірок і газет з учорашніми новинами стояв самотній продавець мідій.
Ну а, продовжуючи вертикальну тему, верхній (бодай для мене) рівень Стамбулу, де лише птахи і фрукти на найвищих гілках, - це фортеця Румелі, зведена у найвужчій точці Босфору у 1452 році, що й посприяло швидкому падінню тоді ще Константинополя (а потім там продовжили дислокуватися яничари). Це – найдешевша з туристичних локацій, і найменш окультурена: оскільки це досить далеко від центру, туди ходять переважно свої, на цю велику лісисту територію без охоронців і написів «прохід заборонено». У внутрішньому дворі ростуть вишні, сливки, алича – можна вилізти на дерево й натрусити. Можна вилізти на вежу й завтикати на годину. Всі, хто долазять туди, радісно вітають один одного, як члени одного таємного клубу, до якого досі й не знали, що належать. Хмари ходять близько-близько, а на мурах просто з каміння ростуть дикі орхідеї.
Румелі стоїть перед останнім мостом, за яким, вважається, вже починається Азія. Через велику кількість самогубств міст закрили від пішоходів, а до того можна було ходити з Європи в Азію, з Азії в Європу, знов з Європи в Азію туди-сюди доки стане подиху, терплячості, ракії, добрих черевиків, доброго товариства і натхнення.
Стамбул лежить на пагорбах, точніше, рухається пагорбами, що дуже зручно для оповіді – засаднича вертикальність будь-якої внутрішньої подорожі, хворобливо, вразливо вивернута назовні, додайте метафор за смаком – але жахливо незручно в житті, коли від цієї бруківки і цих метань вже на другий день почали шалено боліти ступні. Тим не менше, візуально він таки весь у вертикальних нашаруваннях, а не горизонтальній експансії, бодай у центрі, а на дні Стамбулу – темна вода, у якій б’ють хвостами бліді сліпі риби.
Цистерна Базиліка – візантійське водосховище під Ая-Софією, низки колон і місточки для туристів над товщею води. У глибині, в найдальшому від входу закутку є дві колони, які стоять на головах Медуз. Медузи глипають на стіни, а не на вхід. У однієї порожні очі, в іншої – з зіницями, й вона посміхається. Одна лежить на боці, інша – перевернута догори дригом. Якби вони були при вході, якби вони були нормально повернуті – була б очевидною їхня естетична функція і це не було б так жаско. Їх привезли з Риму, деякі вчені навіть припускають, що це може свідчити про існування дрібного культу Медузи: таке тримали в глибині дому, аби відвернути лихе око. Що насправді, ніхто не знає. Цистерна вражає навіть зараз, із підсвіткою і юрмами туристів, і я не можу уявити, що відчували ті, хто спускався туди раніше, у невідомість, при непевному світлі факелів, і щось невідоме під водою ніжно торкалося плавцями їхніх босих ніг. З тими ж Медузами: припустімо, вже знайшовши останню стінку темряви ти бачиш ці порожні очі. Робиш крок вперед – і воно тобі посміхається.
На сьогодні під Стамбулом знайдено щось із сотню старих візантійських цистерн. Кажуть, їх і знайшли лише тому, що в криницях почали з’являтися риби, сліпо глипали із відер на жінок. Ще кажуть, що риби там з’явилися так: в цистернах після завоювання Константинополя переховувалися християни, їх вислідили за запахом смаженої риби. Схопивши їх, недоїдки покидали у воду: і для християн чуда не сталося, а от для риби – так: вона ожила, попливла і плаває досі. А мені цікаво, скільки там ще внизу, крім відкритої сотні, цієї порожньої, нікому, крім померлих, не знаної, лункої темряви.
Піднімаючись вище: про всякі туристичні атракції можна за бажання прочитати у першому-ліпшому путівнику (ну, крім того, що цей ваш Долмабахче – фігня, про що вам не напишуть: але воно точно не варте тих грошей, яких коштує, та й узагалі, мабуть, не варте. От, я бачила всяку фігню, щоб її не довелося бачити вам, you are welcome.) Натомість не напишуть про життя, що точиться під старими стінами, які колись охоплювали Константинополь: як мандрований люд, водії автобусів і дальнобійники у старих воротях полеглого міста п’ють айран; чи про столяра, який живе у ніші, видовбаній прямо в мурі, з брудним матрасом і уламками стільців, як після кораблетрощі. Не напишуть, мабуть, як треба знаходити неймовірні дрібні, позбавлені туристичного значення церкви 6 століття, перероблені під мечеті, серед абсолютно розгромленого району, де мертві щурі гниють серед вулиць, а життя точиться у халупках, складених із старих дверей і столів. Про фантастичну доброзичливість місцевих, які, не знаючи й слова англійської, всією вулицею показують тобі найкоротший шлях через це потойбіччя до Сулейманіє, величезної мечеті, де похована Роксолана (а також місцеві: пригощають чаєм, дарують футболки, коли в крамниці не знаходять чогось на твою супутницю, пускають на службову терасу готелю, з якої мінарети Синьої мечеті здаються геть близькими, й пригощають грецьким вином і місцевим пивом, і, загалом, руйнують всі негативні туристичні стереотипи). Повертаючись до мандрів: знов-таки, мало рекламована, проте найважливіша для будь-якого мандрівця Стамбулом інформація, яка не раз врятує ваші ноги і здоровий глузд: притомившись, можна зайти в першу-ліпшу мечеть, роззутися й полежати на килимі в холодочку. Там же завжди можна умитися. Релігія, яка пропонує такий прихисток, одразу отримує, я вважаю, на 10 пунктів більше до карми, ніж релігія, яка такого не пропонує:) Знов-таки, естетично подобається строгість і інтелектуальна відстороненість вищих сил, втілена в нефігуративному орнаменті (на противагу до ілюстративної доброзичливості сцен з житій у християнських церквах). І, мені здається, коли до мусульманських країн докотився всякий нефігуративний живопис ХХ ст., то він мав викликати хіба що гучне «Кеееп очевидність», бо там таке робили століттями.
Раз вже згадала про живопис: у сучасних залах Музею турецького та мусульманського мистецтва застали цікаву спробу зробити візуальні мистецтва приступними для сліпих: на картині зображення продубльоване й рельєфно – і з поясненням шрифтом Брайля. Отак:
Ще Хора сподобалася, старий монастир з неймовірно тонкими мозаїками 14 ст., які вже поволі облуплюються, а де й навмисне оббиті, що, втім, лише посилює естетичний ефект: бліді, ледь помітні вже лики святих проступають із штукатурки, чи безликі святі, чи сліпі святі із вибитими очами, що наводить на думку про дивні тіньові культи.
Потім – картинки жужмом: кіт лежить серед тонких скляних світильників на продаж, і ніхто його не жене; кішка годує кошеня, простягнувшись на закладках, які виготовляє її господиня-каліграфка; дівчина з хусткою на голові й у релігійному пальті хвацько заскакує на підніжку трамвая й їде так, зайцем, сміючись; у Музеї археології – величезна колекція античних саркофагів, на яких кінь у русі поданий через те, що в нього намальовано багато голів, чи, скажімо, грайливі купідончики на іншому саркофазі; а на подвір’ї музею – величезна колекція менш цінної античної скульптури, побитої, з ледь впізнаваними образами дивозвірів чи воїнів; а на центральному вокзалі гніздяться дервіші.
Крім того, розповідь про Стамбул була б неповною без згадок про їжу. Про решту їжі я, в цілому, знала, але не знала про місцевий вуличний делікатес – мідії, фаршировані гострим рисом. Їх продають з великих тазиків: продавець розкриває мушлю для тебе, щедро заливає лимонним соком, і ти її прямо з мушлі й висмоктуєш – і продовжує подавати, доки не скажеш «годі», а тоді за кількістю мушель порахує ціну. Найсмачніші мідії з’являються після заходу сонця під Галатським мостом, коли там починається геть інше, нічне життя, і невідь-звідки наповзають продавці барвистих шарфів і спортивних костюмів. В останню ніч у Стамбулі ми брели цим мостом о пів на третю ночі, вже незле напідпитку, й комічно сперечалися з якимись вищими силами: ну, раз вже вони послали нам це чудове місто й цих чудових людей, щоб з ними в ньому випити, то можуть послати й мідій, хоча б сім на рило або й п’ять, ми не жадібні. Здоровий глузд і стамбульські автохтони підказували, що о пів на третю ночі в перший день Рамазану ніяких мідій ніде не буде, бо їх там не може бути взагалі. Оскільки я розповідаю цю історію, як ви вже могли здогадатися, всупереч економічній і життєвій логіці, проте не всупереч логіці наративній, на порожній набережній, серед апельсинових шкірок і газет з учорашніми новинами стояв самотній продавець мідій.
Ну а, продовжуючи вертикальну тему, верхній (бодай для мене) рівень Стамбулу, де лише птахи і фрукти на найвищих гілках, - це фортеця Румелі, зведена у найвужчій точці Босфору у 1452 році, що й посприяло швидкому падінню тоді ще Константинополя (а потім там продовжили дислокуватися яничари). Це – найдешевша з туристичних локацій, і найменш окультурена: оскільки це досить далеко від центру, туди ходять переважно свої, на цю велику лісисту територію без охоронців і написів «прохід заборонено». У внутрішньому дворі ростуть вишні, сливки, алича – можна вилізти на дерево й натрусити. Можна вилізти на вежу й завтикати на годину. Всі, хто долазять туди, радісно вітають один одного, як члени одного таємного клубу, до якого досі й не знали, що належать. Хмари ходять близько-близько, а на мурах просто з каміння ростуть дикі орхідеї.
Румелі стоїть перед останнім мостом, за яким, вважається, вже починається Азія. Через велику кількість самогубств міст закрили від пішоходів, а до того можна було ходити з Європи в Азію, з Азії в Європу, знов з Європи в Азію туди-сюди доки стане подиху, терплячості, ракії, добрих черевиків, доброго товариства і натхнення.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2012-07-23 06:27 am (UTC)Добре, що ти там була не одна, мені одній було трохи лячно.
no subject
Date: 2012-07-23 05:30 pm (UTC)А де саме було лячно тобі?
no subject
Date: 2012-07-23 06:27 pm (UTC)А твій опис Стамбулу насправді найкращий, який я будь-коли читала)
no subject
Date: 2012-07-23 06:29 am (UTC)no subject
Date: 2012-07-23 05:28 pm (UTC)no subject
Date: 2012-07-23 09:05 am (UTC)про підземні цистерни, до речі, вперше дізналася, здається з Бавдоліно Еко в нашому позаминулорічному поході;) або мені так здається, бо пост твій такий бавдолінівський)) Ти їздила явно не в Стамбул, а в Константинополь))
Цього разу Памука читатиму в поході;)
no subject
Date: 2012-07-23 05:29 pm (UTC)no subject
Date: 2012-07-23 04:52 pm (UTC)Оце особливо прекрасно:
"Оскільки я розповідаю цю історію, як ви вже могли здогадатися, всупереч економічній і життєвій логіці, проте не всупереч логіці наративній,..."
:)
no subject
Date: 2012-07-23 05:27 pm (UTC)no subject
Date: 2012-07-23 05:37 pm (UTC)no subject
Date: 2012-07-23 05:50 pm (UTC)