(no subject)

Не минуло й року, як я написала сюди звіти про минулорічну подорож Ізраїлем! Неймовірно - може, навіть до Ірландії дворічної давності руки дійдуть? Чи до Марокко? Чи до поїздки на дачу, коли мені було п'ять років? :) Що ото тільки не зробиш для прокрастинації, коли невблаганно наближається кандмінімум і починаєш про то трошки перейматися. Отже, збірна солянка:

1) Проблеми археологічних розкопок у містах відомі всім: навіть якщо внизу щось є, до нього не добратися крізь шари того, що набудовано пізніше. Трохи копають, коли проводять нові комунікації/труби/абощо, але масштабні розкопки - то проблема. І ось, блукаючи Єврейською дільницею в Єрусалимі, я відчула щемку, до сліз ніжність до того міста. Випадково натрапила на маленький, особливо не рекламований музей із розкопками римського міста:

Цілі підземні квартали, мозаїчні підлоги, різний буденний дріб'язок, що пережив своїх власників на тисячоліття. (Взагалі, майже все прикольне в Єрусалимі лежить під землею: із маловідомого окремо відзначаю копальні Соломона метрів за 30 по праву руку від входу в Дамаскську браму, ззовні мурів.) Найзворушливіші, втім, не експонати, а як до них дісталися. 1948 рік, війна за незалежність, поруйнований, почасти втоптаний в пил Єрусалим, "де так багато минулого, що аж немає майбутнього"(с), смерті й непевна ситуація. Ось, скажімо, фото тієї дільниці, датоване вже аж початком 70-х. Відкритий розкоп, вдалині руїни синагоги, ще не відбудованої після війни за незалежність:

Що роблять, коротше, на руїнах ці прекрасні люди? Правильно, копають і рятують своє минуле. А синагоги там (більшість зрівняні тоді з землею, нині відбудовані) - окрема історія: майже на кожній висить табличка, що на цій була вогнева точка, на тій сиділи розвідники. Обуквальнення надії, що твоя віра тебе захистить (а надто якщо приткнути до неї автомат).
А ось трохи нинішних мешканців дільниці:

2) Десь у Вифлеємі:

3) У вежі Давида, що при Яффських воротах до Єрусалиму, була чудова виставка "Вибухові матеріали":
( фото під катом )

4) Різні тварини.
( фото під катом )

5) У церкві Іоана Хрестителя на Оливовій горі - десятки плит з "Отче наш" різними мовами (тому вона також відома як церква Патер Ностер). Багато мов я не ідентифікую, не взагадала б навіть, з якого то взагалі континенту, тому від церкви віє чимось таким боргесівським - вигадані мови, мови без граматики і граматики без мови, заборонені письмена затонулих континентів, мови, якими говорять дива, прокляті мови, мови мертві і ті, мовці яких ще не народилися.
А над українським отченашем - на висоті метрів зо п'ять - хтось прикріпив український прапорець. Такого над жодним іншим отченашем нема, я не знаю, як вони туди й вилізли, але наш народ творчий, затятий і прекрасний:) І то ж, прошу зауважити, ще до Майдану!
( фото під катом )

6) Останнє фото з Ізраїлю - чудовий фрік, що сидить у центрі Тель-Авіву в шубці й рибалить у каналізації. Нехай це буде й останнє фото запису про подорож:


Раніші записи про Ізраїль: гуртожитки Тель-Авівського університету, кібуци і Голанські висоти (може зачепити тих, кому болить нинішня ситуація), кумедні фото з Єрусалиму, Єрихон, палестинські таксисти і палац Хішама (може зачепити тих, кому болить нинішня ситуація), райони Тель-Авіву, де всі фотографуються: Неве-Цедек, райони Тель-Авіву, де всі фотографуються: Яффа.

Венеція: Музей природознавства

У будь-якому місті найцікавіші музеї - це ті, що для внутрішнього вжитку. Луври і метрополітани зведені про людське око, а те, чим справді пишалися і чого справді соромилися (ці категорії можуть згодом довільно мінятися місцями), уся брудна білизна і давні скандали - вони осідають на узбіччі, у музеях для внутрішнього вжитку.
Венеція намагається старіти з гідністю, але в самій ситуації, погодьмося, є щось нестерпне на межі трагедії і фарсу - велика морська імперія, що старіє у ролі магнітика на холодильник. У палаці дожів абощо це не так кидається у вічі, але шкіриться гнилою пащею із музею природознавства.
Я б туди ніколи й не подумала добиратися, якби його не було включено до комплексного квитка (де був мульйон важливіших локацій). Більшість, схоже, обламується навіть попри це. Його майже неможливо знайти. Із завулків наповзали коти і морок, дощ стояв стіною, я кілька разів ледь не шубовснула в канали, спотикаючись об гондоли, у темряві схожі на кістяки чогось викопного. Дійшла вже у пітьмі. У одному з перших же залів мене зустріла розіп'ята мавпочка - розіп'ята як Ісус, але з вирваним серцем, і з цим німим залакованим криком. Я зрозуміла, що прийшла.

( далі під катом )

А ще в мене завтра (27го) день народження. В дитинстві завжди загадуєш: "До віку Х у мене будуть отакі й такі досягнення". Сьогодні я остаточно лишаю по собі ту саму точку Х, розчаровуючи себе-п'ятнадцятилітню (чи коли там те планувалося), але, в цілому, щасливіша, ніж доти. Себто, можна сказати, ступаю у невідоме без зобов'язань перед минулою собою і без багажу - і сподіваюся, це буде добра мандрівка. Вперше за три роки святкую вдома. Минулі три роки я святкувала далеко від дому, в Америці, з двома пляшками текіли і пакаваном байт-сайз снікерсів: початок року, ніхто в гуртожитку ще нікого не знає, тож використовувала це як привід перезнайомитися й запрошувала всіх, кого бачила. (Потім у когось зазвичай знаходилося іще якесь їдло-питво, але мій джентельменський набір був такий.) Минулого року я всім сказала, що кидаю палити, а потім мені під текілу захотілося цигарку, але було вже соромно перед усіма, тож я розчинилася в туманах із іншим курягою на поверсі, якому зразу сказала, що тут усі страждають від нападів паніки і ходити до психолога це окей, чим, як він зізнався згодом, сильно покращила йому рік - ну, я і магічні таблеточки, які йому виписали. Потім я з текілою відчула себе маленьким корабликом, що пливе безмежним океаном до далекого обрію, й вирішила дійти вздовж місцевої річки до океану, але десь по третій протверезіла достатньо, щоб згадати про зобов'язання перед кафедрою і вернутися (до океану лишалося кілометри три). А зранку я мусила перевіряти екзамени, за якими тих, хто вчить російську, розподіляють у різні групи, й на мене поглянуло таке. Це не галюцинація, справді такий диктант (печивко тому, хто реконструює речення, яке диктували).

Із авторкою цього диктанту ми згодом посварилися навколо Майдану й більше не спілкуємося.
А корєш у мандрівці до океану потім був при мені на всіх моїх плачах за Майданом - він свого часу був збирався переїжджати до Єгипту і був там, коли почали стріляти на їхньому Майдані, себто, в принципі, розуміє тєму. Навіть розповів про мене своєму науковому керівникові, який був на іранському Майдані, і той передав мені на щастя кілограмову пресовану грудку цукру зі свого весілля - таке дарують гостям, щоб життя було солодке. Вона є в мене й досі.
Сподіваюся, цьогорічне святкування дня народження теж буде прикольне.