(no subject)
Apr. 24th, 2014 10:31 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
pocketfull_ofWatermark (2013)
Режисер: Jennifer Baichwal, Edward Burtynsky
Трейлер
Формально, стверджують усі короткі саммері, це - фільм про воду, на яку впливає людство, і про воду, яка те людство формує. Він сплетений із кількох паралельних сюжетів, що розгортаються на різних континентах: у Гренландії вчені бурять лід, намагаючися дістатися до пластів, що замерзли іще за останнього льодовикового періоду, бо це буцімто може дати певні пояснення щодо нинішніх кліматичних змін; при китайському узбережжі фермери вирощують мідії й борються із тайфунами; мексиканська індіанка ходить потрісканою, поточеною каньйонами пустелею, де була колись її річка і її дім; у США люди безжурно й бездумно-зажерливо тринькають воду, наприклад, створюючи штучні озера, аби звести елітні прибережні житлові комплекси - й тим перетворюють величезні території на пустелі, що породжує цілу низку нових екологічних проблем, і т.д., і т.п. Себто на перший погляд може здатися, що це - меседжеве кіно з чітким соціально-екологічним повідомленням. Але фільм насправді взагалі не про те. Ось про що він насправді:
Один із паралельних сюжетів у фільмі документує, як, власне, фільм знімався. Скажімо, режисери переглядають відзнятий матеріал - і один зауважує: о, десь там ще рибалки були, най будуть, треба кольорова пляма. І так з'являється підсюжет, де й про експлуатацію трударів, і про виклики кліматичних змін. Але розгортається він саме з орнаментальності, збою в симетрії водного простору: "треба кольорова пляма". І, думаю, це не лише авторське кокетство: вода, її краса і її автономне існування справді видаються суверенними героями, не інструменталізованими до їхньої ролі в суспільних змінах. Прогризені в камінні каньйони, нелюдські масштаби мертвих русел рік, ряди й ряди й ряди сітей, що розтинають море, ревіння води за дамбою, краса, не залежна від людської творчості - тут пріоритетніші, аніж налиплі на них історії.
The Galapagos Affair: Satan Came to Eden (2013)
Режисер: Daniel Geller, Dayna Goldfine
Актори (голоси): Cate Blanchett, Diane Kruger, Gustaf Skarsgård, etc.
Трейлер
Побачивши трейлер, я спершу подумала, що це mockumentary: але фільм таки за реальними подіями. Наприкінці 1920-х пара німецьких ніцшеанців (лікар і його пацієнтка) переїздять не безлюдний острівець з Галапагоського архіпелагу, щоб там, без тиску суспільства, будувати свою екзистенційну утопію. Це стає сенсаційним інформаційним приводом: в журналах починають маячити заголовки "нові Адам і Єва", всяка така фігня. Іще одна родина німців вирішує - о, точно, чудова ідея - і переїжджає на той же острів. Ніцшеанці від нового товариства геть не в захваті, але дітися вже нікуди, тож просто розповзаються по протилежних кінцях острова, намагаючись звести спілкування до мінімуму (за іронією долі, друга родина пристосовується до нового життя значно ефективніше, ніж перша, яка до останнього надто покладається на поставки ресурсів іззовні). Журнали тим часом починають писати про них дедалі активніше - і незабаром у них з'являються іще сусіди: французька баронеса із двома коханцями й револьвером, яка збирається створити там курорт. І тут усім стає геть весело (to the tune of п'яти трупів у кінцевому висліді).
Кінематографічними засобами режисери максимально повно відтворили враження від ґрунтовного старомодного роману: карти, епіграфи, розділи із гравюрками під заголовком, розлогі цитати із написаних старомодним високим штилем мемуарів усіх учасників подій. І, врешті, жорстка підкореність месіджу: увесь фільм - анти-русоїстська, умовно кажучи, полеміка. Через цю стрьомнувату історичну баєчку й інтерв'ю із першим поколінням народжених на Галапагосах дітей європейських даушифтерів (ну, дітям тим уже також по 70-80 років) режисери стверджують: немає ніякої чистої і піднесеної природної людини, люди - істоти соціальні. Якщо хтось вирішує перти за пів-світу на безлюдний острів - у нього проблеми. Ні, від обмеження контактів із іншими ці проблеми лише посиляться.
Приємний дивний фільмик.
А ще я від цього фільму згадала про свій улюблений історичний жахастик - історію загибелі групи Дятлова. Шалено її люблю як нагадування: хай би як ти добре був підготований, хай би якою тверезою людиною ти був, ти завжди ходиш за півкроку і кілька невдалих збігів обставин від страшної й незрозумілої смерті.
Режисер: Jennifer Baichwal, Edward Burtynsky
Трейлер
Формально, стверджують усі короткі саммері, це - фільм про воду, на яку впливає людство, і про воду, яка те людство формує. Він сплетений із кількох паралельних сюжетів, що розгортаються на різних континентах: у Гренландії вчені бурять лід, намагаючися дістатися до пластів, що замерзли іще за останнього льодовикового періоду, бо це буцімто може дати певні пояснення щодо нинішніх кліматичних змін; при китайському узбережжі фермери вирощують мідії й борються із тайфунами; мексиканська індіанка ходить потрісканою, поточеною каньйонами пустелею, де була колись її річка і її дім; у США люди безжурно й бездумно-зажерливо тринькають воду, наприклад, створюючи штучні озера, аби звести елітні прибережні житлові комплекси - й тим перетворюють величезні території на пустелі, що породжує цілу низку нових екологічних проблем, і т.д., і т.п. Себто на перший погляд може здатися, що це - меседжеве кіно з чітким соціально-екологічним повідомленням. Але фільм насправді взагалі не про те. Ось про що він насправді:
Один із паралельних сюжетів у фільмі документує, як, власне, фільм знімався. Скажімо, режисери переглядають відзнятий матеріал - і один зауважує: о, десь там ще рибалки були, най будуть, треба кольорова пляма. І так з'являється підсюжет, де й про експлуатацію трударів, і про виклики кліматичних змін. Але розгортається він саме з орнаментальності, збою в симетрії водного простору: "треба кольорова пляма". І, думаю, це не лише авторське кокетство: вода, її краса і її автономне існування справді видаються суверенними героями, не інструменталізованими до їхньої ролі в суспільних змінах. Прогризені в камінні каньйони, нелюдські масштаби мертвих русел рік, ряди й ряди й ряди сітей, що розтинають море, ревіння води за дамбою, краса, не залежна від людської творчості - тут пріоритетніші, аніж налиплі на них історії.
The Galapagos Affair: Satan Came to Eden (2013)
Режисер: Daniel Geller, Dayna Goldfine
Актори (голоси): Cate Blanchett, Diane Kruger, Gustaf Skarsgård, etc.
Трейлер
Побачивши трейлер, я спершу подумала, що це mockumentary: але фільм таки за реальними подіями. Наприкінці 1920-х пара німецьких ніцшеанців (лікар і його пацієнтка) переїздять не безлюдний острівець з Галапагоського архіпелагу, щоб там, без тиску суспільства, будувати свою екзистенційну утопію. Це стає сенсаційним інформаційним приводом: в журналах починають маячити заголовки "нові Адам і Єва", всяка така фігня. Іще одна родина німців вирішує - о, точно, чудова ідея - і переїжджає на той же острів. Ніцшеанці від нового товариства геть не в захваті, але дітися вже нікуди, тож просто розповзаються по протилежних кінцях острова, намагаючись звести спілкування до мінімуму (за іронією долі, друга родина пристосовується до нового життя значно ефективніше, ніж перша, яка до останнього надто покладається на поставки ресурсів іззовні). Журнали тим часом починають писати про них дедалі активніше - і незабаром у них з'являються іще сусіди: французька баронеса із двома коханцями й револьвером, яка збирається створити там курорт. І тут усім стає геть весело (to the tune of п'яти трупів у кінцевому висліді).
Кінематографічними засобами режисери максимально повно відтворили враження від ґрунтовного старомодного роману: карти, епіграфи, розділи із гравюрками під заголовком, розлогі цитати із написаних старомодним високим штилем мемуарів усіх учасників подій. І, врешті, жорстка підкореність месіджу: увесь фільм - анти-русоїстська, умовно кажучи, полеміка. Через цю стрьомнувату історичну баєчку й інтерв'ю із першим поколінням народжених на Галапагосах дітей європейських даушифтерів (ну, дітям тим уже також по 70-80 років) режисери стверджують: немає ніякої чистої і піднесеної природної людини, люди - істоти соціальні. Якщо хтось вирішує перти за пів-світу на безлюдний острів - у нього проблеми. Ні, від обмеження контактів із іншими ці проблеми лише посиляться.
Приємний дивний фільмик.
А ще я від цього фільму згадала про свій улюблений історичний жахастик - історію загибелі групи Дятлова. Шалено її люблю як нагадування: хай би як ти добре був підготований, хай би якою тверезою людиною ти був, ти завжди ходиш за півкроку і кілька невдалих збігів обставин від страшної й незрозумілої смерті.
