![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
pocketfull_ofЧастина 1
Звісно, читаю я це все радше не з академічної потреби, а просто з допитливості - як вицвілі листи у пляшці з суші, яка встигла затонути, доки це послання носило морем. Але багато хто із авторів того журналу теж читає так само, намацує втрачену культуру, як вибитий зуб, перетворюючи її на суто лінгвістичний артефакт. Скажімо, в №4 у статті «Свято книги» Гр. Дмитренко солодко перебирає всякі ескгумовані лінгвістичні мерці штибу «ґісерня – майстерня для відливання літер". Цитує Лазара Барановича: «На отливанья літер нових давал мні олово, шпиж, гляс, желіза доброго, броки и уголья, так же и на пунцоні сталь добрую ... мед на метрицех ... смола на паленья сажи на фарбу друкарскую ... Олій на покости до фарб, албо насінья лняноє, прошки теж до покосту рожниє, яко то бурштин, мілія і кглийка ... єслі якая книга будет роблена з червоним – кошт на цинобер повинен биті». Забута книжна культура, що проступає за циноберами, міліями і кглийками (а для нинішнього читача "Книгаря" - очевидно, аж дві культури, одна крізь призму іншої).
Чи, скажімо, в тому ж № 4 А. Яринович у статті «Українська преса в Америці» щиро тішиться дрібницям: «Можна думати, що розходяться українські газети добре, бо вже нема, як колись, винагород річним передплатникам ні черевиками, ні будильниками, ні иншими цікавими штуками». Чи, скажімо, список оголошень наводить: «добрий лікарь, що вилічує з усіх мужеських хвороб, жолудкова трава, залізничний годинник (тим, що на йому малюнок поїзда), християнська школа шоферів, український похоронний підприємець, який береться доглядати хорих, а потім і ховати їх, Джім Філі, що має тисячі приятелів і повинен бути шерифом, даром – каталог нечуваних речей». Такі гоголівські майже списки.
Далі - калейдоскопом:
* Дискусії про культуру дизайну книжкових обкладинок, виходить, не згасають в нас ось уже понад 90 років :) Ось - у 1918 р. стаття Сергія Єфремова «Про пошану до книги»: «Сама титулова, зверхня картка – ота сорочка книжки – показує здебільшого про повний занепад смаку: наліплено заголовків - і потрібних, і непотрібних, немов на плакаті, а то ще й ні до ладу, ні до прикладу який-небудь популярний лозунг додано, на зразок отого неминучого: «Нехай живе (sic!) федеративна демократична республіка!!!» І це не тільки на агітаційних брошурах буває, а й, напр., на творах Шевченка, які видаються звичайно не заради федеративної республіки, а самі по собі вартість мають ... [не можна виховувати] в читачеві байдужости до зверхнього вигляду книжки, не привчати його дивитись на книжку, як на якусь ганчірку, яку тільки викинути, коли потреба минется».
* У високочолому бібліографічному часописі не оминають увагою й відривні календарі: «Знаходимо в ньому не тільки силу уривків з літератури, історії та ріжних галузів науки, але ж багато і всяких практичних порад, приказок, гуморесок, то що. Можна думати, у менш освіченої людини увесь цей матеріял запалить любов до ширшого й глибшого ознайомлення з культурним придбанням рідного народу, але ж і інтелігент знайде в календарі чимало цікавого матеріялу для себе. Взагалі думаємо, що значення календаря та ще одривного – величезне: він висить навіть в тій хаті, де часто немає жодної иншої книги, читається зо-дня в день, тоб-то привчає до механизму читання українського друку» - а обіч того у рецензії на «З зелених гір» Дмитра Загула Зеров з прикрістю зауважує: «Є в збірнику прикрий недогляд: епіграф до 2 циклу лірики: Improbe Amor, quid non mortalia pectora cogis автор приписав Овідієві, тим часом, як цей класичний рядок належиться Вергілієві». І від цього сусідства неписьменності, відривних календарів як єдиного способу привчити людей читати - і таки давньої класичної гімнаціяльної освіти - мені виносить мозок. (О, між іншим, минулого семестру раптом відкрила для себе, що і у цих календарів-альманахів цілком собі славна історія - див., скажімо, типологічно до них подібний "КОТОРОГО СЯ МЕСЯЦА ШТО ЗА СТАРЫХ ВЕКОВ ДЂЄЛО КОРОТКОЄ ОПИСАНІЄ" Андрія Римші: та ж суміш коротких відомостей, афоризмів і прикмет. Між іншим, забавно, що рік у нього, схоже, починається за юдейським календарем: вересень - це може бути лише Рош Га-Шана, та?)
* У № 9 за травень 1918 р. Білоусенко у статті про «Просвіту» розказує багато кумедного. Скажімо, на чому тоді наголошували в Емському указі (не на перекладах чи худлі, а на наукпопі), як обходили цензурні обмеження (Бродський(?) писав, що монструозну систему трохи людянішою робить тільки її цілковита корумпованість - отак і там), і т.д. «Найбільша потреба відчувалася в популярній народній літературі – красне письменство ще так-сяк можна було провести через цензуру, а вже для популяризацій закон 76-го року ставив просто непереможні перешкоди. [Місцеві цензори й петербурзький цензурний комітет], ставлючись до справи цілком формально, все, що не було белетристикою, без найменчого сумніву забороняли. Хитрість українських авторів та видавців, що до початку і кінця популяризацій приточували белетристичні хвости спеціяльно для цензури, швидко було розгадано ... Змінити присуд або запобігти йому можна було лише шляхом особистих зносин, довгих доводів, настирливого умовляння, а це, розуміється, не здалеку можна було робити, але тут, в Петербурзі.» І так "Просвіта" перестала оголошувати конкурси на хліборобську брошуру в белетристичній формі, а просто завела окремих людей, єдиним обов'язким яких було переконувати цензорів. «Найбільше певним заходом було – засипати цензуру матеріялом. Установилася досить точна статистика, що дозволялася до друку третина усього матеріялу, який попадав в цензурну пащу. От-же т-во замовляло й замовляло брошури авторам, оплачуючи працю гонораром, незалежно од того, чи побачуть вони світа, розшукувало вже коли небудь заборонені цензурою брошури та, переписавши їх і змінивши назву, пускало знову в цензуру». Інколи й просто брали на понт: «Товариства ці [«Просвіта» й укр.то-во у СПБ] надумали видати повного «Кобзаря» ще до скасування цензури. В звичайних умовах це було неможливо, але за справу взявся голова Шевченкового т-ва, сенатор Маркович, людина в бюрократичних сферах дуже поважана і впливова, особисто відома самому цареві. Він вдався особисто до начальника головного управління друку Звєрева, повідомив його про свій намір видати повного «Кобзаря» і запитав, чи той сам дасть дозвіл на те видання, чи доведеться йому, сенаторові, турбовати цією справою «августєйшую особу государя». Неможливе стало можливим – Звєрев зараз дав розпорядження, і того ж дня цензор підписав дозвіл – видимо, навіть не читавши текста».
* Реалії епохи проступають крізь назви видавничих проектів. Була от серія «Бібліотека для бранців» (російський переклад «Мойсея» І. Франка, декламатори). Були чудові брошури «Чого нас, українців, кацапи-большовики прозвали буржуями?» О. Піль-ча в серії «Настольна книга для козаків та селян українців» («Не знати, чого ця повинна бути настольною для козаків та селян українців» - іронізує рецензент). Були навіть для усусів цілі інструктажі «Відомости про Російську Україну»: «Затямте: - там, на Україні, вже знають за вас і вже вас виглядають»; чи, скажімо, «Жиди здебільшого поступовий елемент і вони проти нас не підуть».
* Повідомлення від редакції рецензентам: «Ви не одібрали належних Вам чисел «Книгаря» з причин бувшого заколоту і безладдя на почті під час большевицьких наступів. Контора акуратно висилає примірники часопису всім передплатникам.»
* Нині досить активно вивчають маргіналії у стародруках: часто це єдине свідчення, як тексти реально читали; крім того, збережений в історії голос маленької людини, безіменних і німих зазвичай тисч. Розчулило, що на тему цю наші звернули увагу ще на початку століття: скажімо, в № 14 у статті «Церковні стародруки» К. Широцький пише: «Стародавні церковні книги, що заступали колись і хатню лектуру, мають на своїх полях не раз дуже інтересні записи колишніх своїх власників та читачів, і ті записи проливають багато світла на колишню книжкову справу. Тут власник книги або фундатор, що надавав її до якогось храму, зазначав своє ім’я, рік і принагідний випадок куріплі книги, зазначав виплачену за книгу ціну, а до того всього часом додавав згадки про якісь визначні події в природі, у відносинах горожанських, у військовому житті і т.ж. Часами ті записи обіймають широку сферу життя, і закінчуються (майже постійно) страшною погрозою судом Божим тому, хто би зважився відібрати ту книгу від обдарованої нею церкви.»
* Але не всі такі історіографічно підковані й стилістично прошарені. Скажімо, де-не-де критики повністю, в анфас і профіль демонструють, що укрліт вийшла з фольклору й вони її назад вернуть, коротше, не дуже вони розрізняють фолькові й критичні стилістичні пласти. Наприклад, у тому ж чотирнадцятому числі В. Страшкевич у рецензії на Грушевського: «Збірку белетристичних творів Мих. Грушевського виготовлено було до друку ще назад тому чотирі роки, одначе не побачила вона зразу світа, бо тоді була «нецензурна». Багато води утекло з Дніпра до Лиману за ці чотирі роки, пролилося море крови й сліз людських.»
* Ще у грудні 1918 року доцільність тризуба як герба викликала великі сумніви. Пише у статті «Сторінки минулого» Гр. Тисяченко: «Також бажано, щоб у виборі герба приймалось на увагу і його зрозумілість для широкої людности: на жаль нинішній «трьохзубець» навіть у добрій композиції В. Кричевського і з окрасами (всупереч геральдиці) нічого не говорить тій людности. Отже, не треба бути рабами історії, а по потребі й творити її, зв’язуючи колишні її сторінки з теперішніми, на тлі історичному утворити відповідний до цього часу герб як зрозумілий символ змагань більшости українського народу» (це № 16).
* С. Паночіні іронізує про мистецький хист певних ілюстраторів Шевченка: «Не можемо не сказати кількох слів і про куншти графіка Неметца, якими він, на думку видавців, оздобив це видання. «Оздобив» - це забагато, а «оцікавив» - це правдоподібніше. Приклад – ілюстрація до «Третіх півнів» - на горбочку стоїть «машиновий кріс», коло ного німець у касці, нижче – одрубана голова, два трупи і один поранений, на небі місяць, а під малюнком підпис – «Довго-довго кров степами текла, червоніла». Не можна зрозуміти так само, що має значии китайський ешелон на заднім плані куншта» (№ 19).
* О, о, о! Завжди цікаво відловлювати перші рецензії на твори, які лише згодом увійдуть до канону. Скажімо, рецензія Якубського (19) на «Соняшні кларнети» Тичини починається з «Всю книжку надруковано в розступці. Що це таке, що це повинно значити? Це так, як би зовсім пристойна людина одягла б непристойно рябий жилет". Безперечно, саме це у "Сонячних кларнетах" найважливіше:) Згодом рецензент, втім, троха зласкавлюється і поплескує автора по плечу: "це - книжка молодого поета, а через те в ній багато сонця, згуків, гомону й молодої бадьорості». Сильно лає типові тичининські неологізми («манера футуристів, яка має дуже невелику вартість»), натомість хвалить експерименти з розміром (сміливе поєднання дактиля з хореєм у «Арфами, арфами»).
Мабуть, далі буде.
Звісно, читаю я це все радше не з академічної потреби, а просто з допитливості - як вицвілі листи у пляшці з суші, яка встигла затонути, доки це послання носило морем. Але багато хто із авторів того журналу теж читає так само, намацує втрачену культуру, як вибитий зуб, перетворюючи її на суто лінгвістичний артефакт. Скажімо, в №4 у статті «Свято книги» Гр. Дмитренко солодко перебирає всякі ескгумовані лінгвістичні мерці штибу «ґісерня – майстерня для відливання літер". Цитує Лазара Барановича: «На отливанья літер нових давал мні олово, шпиж, гляс, желіза доброго, броки и уголья, так же и на пунцоні сталь добрую ... мед на метрицех ... смола на паленья сажи на фарбу друкарскую ... Олій на покости до фарб, албо насінья лняноє, прошки теж до покосту рожниє, яко то бурштин, мілія і кглийка ... єслі якая книга будет роблена з червоним – кошт на цинобер повинен биті». Забута книжна культура, що проступає за циноберами, міліями і кглийками (а для нинішнього читача "Книгаря" - очевидно, аж дві культури, одна крізь призму іншої).
Чи, скажімо, в тому ж № 4 А. Яринович у статті «Українська преса в Америці» щиро тішиться дрібницям: «Можна думати, що розходяться українські газети добре, бо вже нема, як колись, винагород річним передплатникам ні черевиками, ні будильниками, ні иншими цікавими штуками». Чи, скажімо, список оголошень наводить: «добрий лікарь, що вилічує з усіх мужеських хвороб, жолудкова трава, залізничний годинник (тим, що на йому малюнок поїзда), християнська школа шоферів, український похоронний підприємець, який береться доглядати хорих, а потім і ховати їх, Джім Філі, що має тисячі приятелів і повинен бути шерифом, даром – каталог нечуваних речей». Такі гоголівські майже списки.
Далі - калейдоскопом:
* Дискусії про культуру дизайну книжкових обкладинок, виходить, не згасають в нас ось уже понад 90 років :) Ось - у 1918 р. стаття Сергія Єфремова «Про пошану до книги»: «Сама титулова, зверхня картка – ота сорочка книжки – показує здебільшого про повний занепад смаку: наліплено заголовків - і потрібних, і непотрібних, немов на плакаті, а то ще й ні до ладу, ні до прикладу який-небудь популярний лозунг додано, на зразок отого неминучого: «Нехай живе (sic!) федеративна демократична республіка!!!» І це не тільки на агітаційних брошурах буває, а й, напр., на творах Шевченка, які видаються звичайно не заради федеративної республіки, а самі по собі вартість мають ... [не можна виховувати] в читачеві байдужости до зверхнього вигляду книжки, не привчати його дивитись на книжку, як на якусь ганчірку, яку тільки викинути, коли потреба минется».
* У високочолому бібліографічному часописі не оминають увагою й відривні календарі: «Знаходимо в ньому не тільки силу уривків з літератури, історії та ріжних галузів науки, але ж багато і всяких практичних порад, приказок, гуморесок, то що. Можна думати, у менш освіченої людини увесь цей матеріял запалить любов до ширшого й глибшого ознайомлення з культурним придбанням рідного народу, але ж і інтелігент знайде в календарі чимало цікавого матеріялу для себе. Взагалі думаємо, що значення календаря та ще одривного – величезне: він висить навіть в тій хаті, де часто немає жодної иншої книги, читається зо-дня в день, тоб-то привчає до механизму читання українського друку» - а обіч того у рецензії на «З зелених гір» Дмитра Загула Зеров з прикрістю зауважує: «Є в збірнику прикрий недогляд: епіграф до 2 циклу лірики: Improbe Amor, quid non mortalia pectora cogis автор приписав Овідієві, тим часом, як цей класичний рядок належиться Вергілієві». І від цього сусідства неписьменності, відривних календарів як єдиного способу привчити людей читати - і таки давньої класичної гімнаціяльної освіти - мені виносить мозок. (О, між іншим, минулого семестру раптом відкрила для себе, що і у цих календарів-альманахів цілком собі славна історія - див., скажімо, типологічно до них подібний "КОТОРОГО СЯ МЕСЯЦА ШТО ЗА СТАРЫХ ВЕКОВ ДЂЄЛО КОРОТКОЄ ОПИСАНІЄ" Андрія Римші: та ж суміш коротких відомостей, афоризмів і прикмет. Між іншим, забавно, що рік у нього, схоже, починається за юдейським календарем: вересень - це може бути лише Рош Га-Шана, та?)
* У № 9 за травень 1918 р. Білоусенко у статті про «Просвіту» розказує багато кумедного. Скажімо, на чому тоді наголошували в Емському указі (не на перекладах чи худлі, а на наукпопі), як обходили цензурні обмеження (Бродський(?) писав, що монструозну систему трохи людянішою робить тільки її цілковита корумпованість - отак і там), і т.д. «Найбільша потреба відчувалася в популярній народній літературі – красне письменство ще так-сяк можна було провести через цензуру, а вже для популяризацій закон 76-го року ставив просто непереможні перешкоди. [Місцеві цензори й петербурзький цензурний комітет], ставлючись до справи цілком формально, все, що не було белетристикою, без найменчого сумніву забороняли. Хитрість українських авторів та видавців, що до початку і кінця популяризацій приточували белетристичні хвости спеціяльно для цензури, швидко було розгадано ... Змінити присуд або запобігти йому можна було лише шляхом особистих зносин, довгих доводів, настирливого умовляння, а це, розуміється, не здалеку можна було робити, але тут, в Петербурзі.» І так "Просвіта" перестала оголошувати конкурси на хліборобську брошуру в белетристичній формі, а просто завела окремих людей, єдиним обов'язким яких було переконувати цензорів. «Найбільше певним заходом було – засипати цензуру матеріялом. Установилася досить точна статистика, що дозволялася до друку третина усього матеріялу, який попадав в цензурну пащу. От-же т-во замовляло й замовляло брошури авторам, оплачуючи працю гонораром, незалежно од того, чи побачуть вони світа, розшукувало вже коли небудь заборонені цензурою брошури та, переписавши їх і змінивши назву, пускало знову в цензуру». Інколи й просто брали на понт: «Товариства ці [«Просвіта» й укр.то-во у СПБ] надумали видати повного «Кобзаря» ще до скасування цензури. В звичайних умовах це було неможливо, але за справу взявся голова Шевченкового т-ва, сенатор Маркович, людина в бюрократичних сферах дуже поважана і впливова, особисто відома самому цареві. Він вдався особисто до начальника головного управління друку Звєрева, повідомив його про свій намір видати повного «Кобзаря» і запитав, чи той сам дасть дозвіл на те видання, чи доведеться йому, сенаторові, турбовати цією справою «августєйшую особу государя». Неможливе стало можливим – Звєрев зараз дав розпорядження, і того ж дня цензор підписав дозвіл – видимо, навіть не читавши текста».
* Реалії епохи проступають крізь назви видавничих проектів. Була от серія «Бібліотека для бранців» (російський переклад «Мойсея» І. Франка, декламатори). Були чудові брошури «Чого нас, українців, кацапи-большовики прозвали буржуями?» О. Піль-ча в серії «Настольна книга для козаків та селян українців» («Не знати, чого ця повинна бути настольною для козаків та селян українців» - іронізує рецензент). Були навіть для усусів цілі інструктажі «Відомости про Російську Україну»: «Затямте: - там, на Україні, вже знають за вас і вже вас виглядають»; чи, скажімо, «Жиди здебільшого поступовий елемент і вони проти нас не підуть».
* Повідомлення від редакції рецензентам: «Ви не одібрали належних Вам чисел «Книгаря» з причин бувшого заколоту і безладдя на почті під час большевицьких наступів. Контора акуратно висилає примірники часопису всім передплатникам.»
* Нині досить активно вивчають маргіналії у стародруках: часто це єдине свідчення, як тексти реально читали; крім того, збережений в історії голос маленької людини, безіменних і німих зазвичай тисч. Розчулило, що на тему цю наші звернули увагу ще на початку століття: скажімо, в № 14 у статті «Церковні стародруки» К. Широцький пише: «Стародавні церковні книги, що заступали колись і хатню лектуру, мають на своїх полях не раз дуже інтересні записи колишніх своїх власників та читачів, і ті записи проливають багато світла на колишню книжкову справу. Тут власник книги або фундатор, що надавав її до якогось храму, зазначав своє ім’я, рік і принагідний випадок куріплі книги, зазначав виплачену за книгу ціну, а до того всього часом додавав згадки про якісь визначні події в природі, у відносинах горожанських, у військовому житті і т.ж. Часами ті записи обіймають широку сферу життя, і закінчуються (майже постійно) страшною погрозою судом Божим тому, хто би зважився відібрати ту книгу від обдарованої нею церкви.»
* Але не всі такі історіографічно підковані й стилістично прошарені. Скажімо, де-не-де критики повністю, в анфас і профіль демонструють, що укрліт вийшла з фольклору й вони її назад вернуть, коротше, не дуже вони розрізняють фолькові й критичні стилістичні пласти. Наприклад, у тому ж чотирнадцятому числі В. Страшкевич у рецензії на Грушевського: «Збірку белетристичних творів Мих. Грушевського виготовлено було до друку ще назад тому чотирі роки, одначе не побачила вона зразу світа, бо тоді була «нецензурна». Багато води утекло з Дніпра до Лиману за ці чотирі роки, пролилося море крови й сліз людських.»
* Ще у грудні 1918 року доцільність тризуба як герба викликала великі сумніви. Пише у статті «Сторінки минулого» Гр. Тисяченко: «Також бажано, щоб у виборі герба приймалось на увагу і його зрозумілість для широкої людности: на жаль нинішній «трьохзубець» навіть у добрій композиції В. Кричевського і з окрасами (всупереч геральдиці) нічого не говорить тій людности. Отже, не треба бути рабами історії, а по потребі й творити її, зв’язуючи колишні її сторінки з теперішніми, на тлі історичному утворити відповідний до цього часу герб як зрозумілий символ змагань більшости українського народу» (це № 16).
* С. Паночіні іронізує про мистецький хист певних ілюстраторів Шевченка: «Не можемо не сказати кількох слів і про куншти графіка Неметца, якими він, на думку видавців, оздобив це видання. «Оздобив» - це забагато, а «оцікавив» - це правдоподібніше. Приклад – ілюстрація до «Третіх півнів» - на горбочку стоїть «машиновий кріс», коло ного німець у касці, нижче – одрубана голова, два трупи і один поранений, на небі місяць, а під малюнком підпис – «Довго-довго кров степами текла, червоніла». Не можна зрозуміти так само, що має значии китайський ешелон на заднім плані куншта» (№ 19).
* О, о, о! Завжди цікаво відловлювати перші рецензії на твори, які лише згодом увійдуть до канону. Скажімо, рецензія Якубського (19) на «Соняшні кларнети» Тичини починається з «Всю книжку надруковано в розступці. Що це таке, що це повинно значити? Це так, як би зовсім пристойна людина одягла б непристойно рябий жилет". Безперечно, саме це у "Сонячних кларнетах" найважливіше:) Згодом рецензент, втім, троха зласкавлюється і поплескує автора по плечу: "це - книжка молодого поета, а через те в ній багато сонця, згуків, гомону й молодої бадьорості». Сильно лає типові тичининські неологізми («манера футуристів, яка має дуже невелику вартість»), натомість хвалить експерименти з розміром (сміливе поєднання дактиля з хореєм у «Арфами, арфами»).
Мабуть, далі буде.
