(no subject)
Feb. 16th, 2014 11:11 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
pocketfull_ofThe Past (2013)
Режисер: Asghar Farhadi
Актори: Bérénice Bejo, Tahar Rahim, Ali Mosaffa, etc.
Трейлер
Це - той же режисер, що зняв нещодавно блискуче "Розлучення", про яке коротко писала тут. Як побачила, що в нього новий фільм вийшов, одразу побігла. "Минуле" вже отримало в Каннах золоту гілку для акторки в головній ролі й премію жюрі для режисера, а на Оскар, на жаль, не номінували.
Сюжет у трьох словах: на хвилі депресії чоловік повертається до рідного Ірану, лишивши у Франції дружину й двох доньок (не рідних, але цілком собі коханих). За чотири роки по тому ненадовго приїздить знов до Франції на прохання дружини, щоб розлучитися: у неї нові стосунки. У нових стосунках, втім, не все так просто: її діти не люблять нового бойфренда і взагалі вважають, що мати з ним лише тому, що він схожий на цього іранця; а ще в нового бойфренда є інша дружина, яка вже півроку лежить у комі після спроби самогубства, але, можливо, ще прокинеться. Чому геть нерада вже-майже-колишня дружина головного героя, яка від нового майже-одруженого бойфренда вже вагітна. Сподіваюся, ви в цьому описі заплуталися, бо ситуація справді хаотична.
Тим не менше, на основі хаосу цих заплутаних родинних стосунків Фаргаді створює не гучну драму, а фільм підкреслено, стримано, нестерпно тихий. Це починається з аж надто прозорої метафори у перших кадрах: одразу по прильоті головного героя до Франції він намагається порозумітися із дружиною через прозору, але звуконепроникну стіну в аеропорту. І далі ці сцени прагнення й неможливості діалогу лише нагромаджуватимуться - погляди через вікно дому, погляди через вікно машини, оманлива прозорість скла видається майже насмішкою, глуха стіна була б бодай чесніша. Потім: фільм постійно наголошує близькість можливого насильства. Хлопчик великим ножем ріже кукурудзу. Дівчинка зухвало розгойдується на бильці ліжка. Ми чекаємо, щось ось-ось станеться, ми нажахані й приворожені вразливістю й крихкістю тіл. Тим не менше, насильство лишається у психологічній площині. І так переконливо (для мене), як Фаргаді, родини зараз, здається, не знімає ніхто: немає нікого важливішого, ніж родина, ніхто тебе так не скривдить, як родина, і саме з родиною у всіх розкриваються найгірші сторони. При цьому, попри очевидні мінуси й постійний етичний напряг, чистенько, наголошує Фаргаді, лише у морзі, тож бардак треба цінувати як найбільш людяне в нас і найбільш живе.
Like Father, Like Son (2013)
Режисер: Hirokazu Koreeda
Актори: Masaharu Fukuyama, Machiko Ono, Yôko Maki, Rirî Furankî, etc.
Трейлер
Коли батько шестирічного хлопчика дізнається, що його сина переплутали з іншим немовлям у пологовому будинку й тому він вирощує не свою дитину, він каже:
- Ну нарешті, це все пояснює. Це пояснює, чому він не наполегливий, чому він погано грає на піаніно, чому він невдаха.
У цього чоловіка величезна квартира в центрі Токіо і робота, на якій він проводить приблизно увесь свій час. Доти він стверджував, що надмірну, на його думку, м'якість, син успадкував від своєї матері; та вибачалася. Отже, чоловік загорається ідеєю обмінятися дітьми назад. І тут виникають проблеми.
Родина, куди потрапив його біологічний син - десь на протилежному полюсі кар'єризму, себто, за його уявленнями, просто лузери. Маленький, обшарпаний, завалений іграшками будиночок на глухій околиці, троє шмаркатих малих, мама офіціантка, тато, умовно, слюсар; зате з дітьми панькаються, бавляться, їздять з ними на природу - на що у головного героя, звісно, немає часу й не буде, бо він Робить Важливу Роботу (ТМ). (При цьому протиставлення не однозначне "бездушний кар'єрист - душевні дауншифтери", там показані і цілком конкретні мінуси нижчого економічного статусу.) Його біологічний син насправді значно менше вписується в модель хорошого хлопчика. Крім того, починає бунтувати дружина, яка не забуває йому того "це все пояснює" - бо дитиною займається саме вона, й дитину любить незалежно від життєвих програм, біологічної спорідненості і всього іншого.
Це - фільм про запрацьованого чоловіка, який не вміє і не хоче вміти бути батьком, схоже, не вміє взаємодіяти з іншими людьми взагалі поза чітко структурованим середовищем роботи, який ламає все, до чого торкається. Мені тільки незрозуміло, чому цей фільм - його трагедія й чому ми за нього мусимо вболівати, а не, скажімо, за його дружину, яку він прожував і готовий лишити на самоті з чужою, по суті, дитиною, розбиратися з тим усим.
Gloria (2013)
Режисер: Sebastián Lelio
Актори: Paulina García, Sergio Hernández, Diego Fontecilla, etc.
Трейлер
Точно подивіться трейлер: трейлер чудовий. Мене безумно потішило, що жанрові умовності романтичної комедії реалізовують і з героями віку 50+, мене безумно потішило, що їм не відмовляють у легковажності, тілесних радощах, їхні тіла знімають за тими ж законами, що й молоді тіла. Врешті, всі ми - істоти, що живуть у часі, який неможливо ані пришвидшити, ані сповільнити, а як подивитися статистику віку героїв фільмів, то, можна подумати, життя має семантичне навантаження лише у вузький відтинок, а решту треба якось промотувати абощо.
Тим не менше, саме з часом, мені здається, у фільму якісь проблеми. Увесь фільм - із коротких, по кілька хвилин, епізодиків, між якими зв'язок мінімальний - кліпова естетика, тільки підкреслена тим, що музики в саундтреку немає. Все проминає, ні за що неможливо вхопитися, а частина сцен ще й закоротка, щоб мати якийсь сенс. Тому, попри шалену швидкість, фільм видається парадоксально затягнутим, і в якісь моменти навіть починала засинати.
А ще я подивилася номіновані на Оскар короткометражки. Що я вам можу сказати, у будь-якій антології короткометражок третину завжди складають фільми про те, як помирають діти чи кошенята, третину - соціально наснажений мозамбік про бідні країни третього світу, і лише режисери третьої третини згадують, що крім теми у фільмі мусить бути ще й, наприклад, продумана художня сторона. Абощо. Так от цю третю третину на Оскар цього року номінувати чомусь забули.
"Helium" (Данія) - про маленького хлопчика, який протягом фільму вимирає і все ніяк не вимре від чогось невиліковного, а прибиральник лікарні розказує йому про гарну країну за хмарами, куди переселяються мертві діти. Афігєть оригінально - й, головне, оптимістично. Втім, чого ще чекати від Данії. (Непоганий актор, який грає прибиральника.)
"That Wasn't Me" ("Aquel no era yo", Іспанія) - подружня пара медиків приїздить жаліти маленьких бідних діток-солдатів у непевній африканській країні. Чоловіка маленькі бідні дітки одразу застрелюють, жінку ґвалтують. Мораль десь така, що жаліти діток можна скільки завгодно, але краще при цьому мати калаша. Мозамбік мозамбіком, ну, але динамічненько.
"Avant Que De Tout Perdre" ("Just Before Losing Everything", Франція) - мозамбік про родинне насильство у Франції. Як страшно, коли чоловік б'є жінку, а вона не може подати на нього позов до суду. Як добре, коли роботодавці помагають їй втекти. Себто якийсь виховний месідж там є, й воно динамічне, але соціального явно більше, ніж естетичного.
"Pitääkö Mun Kaikki Hoitaa?" ("Do I Have to Take Care of Everything?", Фінляндія) - ващє ні про що. Ну, типу "нехай ми родина лузерів, але все одно цінуємо один одного", але шоцебуловзагалі? Зате коротко.
"The Voorman Problem" (Британія) - увага, Мартін Фрімен в ролі лікаря - і при цьому не в "Шерлоку"! Дотепненько й акуратненько. Екранізація епізоду з роману того автора, який подарував світові нєвнятний "Хмарний атлас". Голосувала б за це, ну але воно таке стандартно-британське, що наче й ні за що.
Режисер: Asghar Farhadi
Актори: Bérénice Bejo, Tahar Rahim, Ali Mosaffa, etc.
Трейлер
Це - той же режисер, що зняв нещодавно блискуче "Розлучення", про яке коротко писала тут. Як побачила, що в нього новий фільм вийшов, одразу побігла. "Минуле" вже отримало в Каннах золоту гілку для акторки в головній ролі й премію жюрі для режисера, а на Оскар, на жаль, не номінували.
Сюжет у трьох словах: на хвилі депресії чоловік повертається до рідного Ірану, лишивши у Франції дружину й двох доньок (не рідних, але цілком собі коханих). За чотири роки по тому ненадовго приїздить знов до Франції на прохання дружини, щоб розлучитися: у неї нові стосунки. У нових стосунках, втім, не все так просто: її діти не люблять нового бойфренда і взагалі вважають, що мати з ним лише тому, що він схожий на цього іранця; а ще в нового бойфренда є інша дружина, яка вже півроку лежить у комі після спроби самогубства, але, можливо, ще прокинеться. Чому геть нерада вже-майже-колишня дружина головного героя, яка від нового майже-одруженого бойфренда вже вагітна. Сподіваюся, ви в цьому описі заплуталися, бо ситуація справді хаотична.
Тим не менше, на основі хаосу цих заплутаних родинних стосунків Фаргаді створює не гучну драму, а фільм підкреслено, стримано, нестерпно тихий. Це починається з аж надто прозорої метафори у перших кадрах: одразу по прильоті головного героя до Франції він намагається порозумітися із дружиною через прозору, але звуконепроникну стіну в аеропорту. І далі ці сцени прагнення й неможливості діалогу лише нагромаджуватимуться - погляди через вікно дому, погляди через вікно машини, оманлива прозорість скла видається майже насмішкою, глуха стіна була б бодай чесніша. Потім: фільм постійно наголошує близькість можливого насильства. Хлопчик великим ножем ріже кукурудзу. Дівчинка зухвало розгойдується на бильці ліжка. Ми чекаємо, щось ось-ось станеться, ми нажахані й приворожені вразливістю й крихкістю тіл. Тим не менше, насильство лишається у психологічній площині. І так переконливо (для мене), як Фаргаді, родини зараз, здається, не знімає ніхто: немає нікого важливішого, ніж родина, ніхто тебе так не скривдить, як родина, і саме з родиною у всіх розкриваються найгірші сторони. При цьому, попри очевидні мінуси й постійний етичний напряг, чистенько, наголошує Фаргаді, лише у морзі, тож бардак треба цінувати як найбільш людяне в нас і найбільш живе.
Like Father, Like Son (2013)
Режисер: Hirokazu Koreeda
Актори: Masaharu Fukuyama, Machiko Ono, Yôko Maki, Rirî Furankî, etc.
Трейлер
Коли батько шестирічного хлопчика дізнається, що його сина переплутали з іншим немовлям у пологовому будинку й тому він вирощує не свою дитину, він каже:
- Ну нарешті, це все пояснює. Це пояснює, чому він не наполегливий, чому він погано грає на піаніно, чому він невдаха.
У цього чоловіка величезна квартира в центрі Токіо і робота, на якій він проводить приблизно увесь свій час. Доти він стверджував, що надмірну, на його думку, м'якість, син успадкував від своєї матері; та вибачалася. Отже, чоловік загорається ідеєю обмінятися дітьми назад. І тут виникають проблеми.
Родина, куди потрапив його біологічний син - десь на протилежному полюсі кар'єризму, себто, за його уявленнями, просто лузери. Маленький, обшарпаний, завалений іграшками будиночок на глухій околиці, троє шмаркатих малих, мама офіціантка, тато, умовно, слюсар; зате з дітьми панькаються, бавляться, їздять з ними на природу - на що у головного героя, звісно, немає часу й не буде, бо він Робить Важливу Роботу (ТМ). (При цьому протиставлення не однозначне "бездушний кар'єрист - душевні дауншифтери", там показані і цілком конкретні мінуси нижчого економічного статусу.) Його біологічний син насправді значно менше вписується в модель хорошого хлопчика. Крім того, починає бунтувати дружина, яка не забуває йому того "це все пояснює" - бо дитиною займається саме вона, й дитину любить незалежно від життєвих програм, біологічної спорідненості і всього іншого.
Це - фільм про запрацьованого чоловіка, який не вміє і не хоче вміти бути батьком, схоже, не вміє взаємодіяти з іншими людьми взагалі поза чітко структурованим середовищем роботи, який ламає все, до чого торкається. Мені тільки незрозуміло, чому цей фільм - його трагедія й чому ми за нього мусимо вболівати, а не, скажімо, за його дружину, яку він прожував і готовий лишити на самоті з чужою, по суті, дитиною, розбиратися з тим усим.
Gloria (2013)
Режисер: Sebastián Lelio
Актори: Paulina García, Sergio Hernández, Diego Fontecilla, etc.
Трейлер
Точно подивіться трейлер: трейлер чудовий. Мене безумно потішило, що жанрові умовності романтичної комедії реалізовують і з героями віку 50+, мене безумно потішило, що їм не відмовляють у легковажності, тілесних радощах, їхні тіла знімають за тими ж законами, що й молоді тіла. Врешті, всі ми - істоти, що живуть у часі, який неможливо ані пришвидшити, ані сповільнити, а як подивитися статистику віку героїв фільмів, то, можна подумати, життя має семантичне навантаження лише у вузький відтинок, а решту треба якось промотувати абощо.
Тим не менше, саме з часом, мені здається, у фільму якісь проблеми. Увесь фільм - із коротких, по кілька хвилин, епізодиків, між якими зв'язок мінімальний - кліпова естетика, тільки підкреслена тим, що музики в саундтреку немає. Все проминає, ні за що неможливо вхопитися, а частина сцен ще й закоротка, щоб мати якийсь сенс. Тому, попри шалену швидкість, фільм видається парадоксально затягнутим, і в якісь моменти навіть починала засинати.
А ще я подивилася номіновані на Оскар короткометражки. Що я вам можу сказати, у будь-якій антології короткометражок третину завжди складають фільми про те, як помирають діти чи кошенята, третину - соціально наснажений мозамбік про бідні країни третього світу, і лише режисери третьої третини згадують, що крім теми у фільмі мусить бути ще й, наприклад, продумана художня сторона. Абощо. Так от цю третю третину на Оскар цього року номінувати чомусь забули.
"Helium" (Данія) - про маленького хлопчика, який протягом фільму вимирає і все ніяк не вимре від чогось невиліковного, а прибиральник лікарні розказує йому про гарну країну за хмарами, куди переселяються мертві діти. Афігєть оригінально - й, головне, оптимістично. Втім, чого ще чекати від Данії. (Непоганий актор, який грає прибиральника.)
"That Wasn't Me" ("Aquel no era yo", Іспанія) - подружня пара медиків приїздить жаліти маленьких бідних діток-солдатів у непевній африканській країні. Чоловіка маленькі бідні дітки одразу застрелюють, жінку ґвалтують. Мораль десь така, що жаліти діток можна скільки завгодно, але краще при цьому мати калаша. Мозамбік мозамбіком, ну, але динамічненько.
"Avant Que De Tout Perdre" ("Just Before Losing Everything", Франція) - мозамбік про родинне насильство у Франції. Як страшно, коли чоловік б'є жінку, а вона не може подати на нього позов до суду. Як добре, коли роботодавці помагають їй втекти. Себто якийсь виховний месідж там є, й воно динамічне, але соціального явно більше, ніж естетичного.
"Pitääkö Mun Kaikki Hoitaa?" ("Do I Have to Take Care of Everything?", Фінляндія) - ващє ні про що. Ну, типу "нехай ми родина лузерів, але все одно цінуємо один одного", але шоцебуловзагалі? Зате коротко.
"The Voorman Problem" (Британія) - увага, Мартін Фрімен в ролі лікаря - і при цьому не в "Шерлоку"! Дотепненько й акуратненько. Екранізація епізоду з роману того автора, який подарував світові нєвнятний "Хмарний атлас". Голосувала б за це, ну але воно таке стандартно-британське, що наче й ні за що.
