pocketfull_of | (no subject)

Завтра вилітаю назад до Бостона, тому викладаю звіт про подивлені фільми - зараз чи ніколи, годі чекати, йо:)

Django Unchained (2012)
Режисери: Quentin Tarantino
Актори: Jamie Foxx, Christoph Waltz, Leonardo DiCaprio, Samuel L. Jackson
трейлер
Короткий переказ сюжету на випадок, якщо хтось ховається під каменем і проґавив усю рекламу фільму: караван рабів десь на американському півдні спиняє Кінґ Шульц, чоловік з німецьким акцентом, який говорить так, ніби оце щойно проковтнув оксфордський словник англійської мови, закусив посібником з етикету і тепер квапиться похвалитися свіжонабутими знаннями. Він - мисливець за головами, і йому потрібно купити одного з рабів, власне, Джанґо, бо той знає, як виглядає група злочинців, яку він хоче вислідити. А що від ідеї рабовласництва він не в захваті, то свіжопридбаного раба він робить повноправним партнером у своєму бізнесі: "Власне, це - як работоргівля, тільки работорговці обмінюють на гроші живі тіла, а я - мертві" - "Убивати білих за гроші? Та залюбки". На додачу обіцяє допомогти Джанґо порятувати з рабства його дружину, Брунгільду.
Кінґа Шульца грає блискучий Крістоф Вальц, якого широкий загал - і, що важливіше, Квентін Тарантіно - ніжно любить за роль дотепного нациста Ганса Ланди у "Безславних виродках". На жаль, "Джанґо вільному" ця любов виходить боком. "Безславних виродків" я прочитую як фільм про владу мови і міфології, в кінцевому висліді, про те, що, хай би скільки ти бігав по лісах з пістолетом, культурний конструкт можна на його території знищити лише іншим культурним конструктом (eponymous виродки роблять все, що можуть, але можуть недостатньо: останню крапку ставить допіру дівчинка з камерою). Багатомовний Ланда підкреслював тему мови як влади; крім того, образ був для мене ефектний і ефективний, бо існував на протиставленні інтелекту й інтелігентності (яким інстинктивно співчуваєш) - і кривавої хєрні, яку він коїть протягом фільму: від цього ставало приємно незатишно. "Виродки" взагалі добре створювали ненаграну edginess: скажімо, ото дві години тішишся всім бризкам кетчупу - а потім довга сцена, де фільму, знятому за всіми тими ж жанровими законами, тішиться Гітлер: і ти така "оооо, самокритика жанру! <3 <3 <3" - хоча по загривку мурашки від нагадування про етичну спірність того, що дивишся. Так от, на жаль, на відміну від Ганса Ланди, в якому перетиналося кілька центральних тем "Виродків", Кінґ Шульц для "Джанґо" - епізодичний комічний персонаж. Персонаж дотепний і добре виписаний (бо Тарантіно не бракне таланту навіть тоді, коли бракне почуття міри), проте не центральний. Не думала, що колись це скажу, але цей фільм був би кращий, якби в ньому було менше Вальца: він займає хв на 20 більше, ніж треба, часу, який мусив би піти на розвиток центральної теми - і та врешті лишається окресленою, але не розвиненою. Скажімо, вибір між збереженням своєї людяності і порятунком конкретної людини розігрується двічі (Джанґо дозволяє убити іншого раба - стаючи тим на бік рабовласника - щоб не ставити під загрозу місію порятунку своєї дружини; інший герой - його демонічний двійник - стає на бік рабовласника, щоб врятуватися самому: нехай один егоїстичний, а інший - альтруїстичний, але не думаю, що ця різниця аж така суттєва для їхніх жертв). Рефлексує над цим Шульц, але не сам Джанґо: в результаті внутрішнього конфлікту не виникає в жодного з них, що збіднює фільм.
Крім того, Тарантіно ми (чит.: я) любимо - обіч літрів кетчупу і чорного гумору - ще й за чудових баришень. Кращих, ніж у нього, жінок у бойовиках я поки що не бачила. Втім, з "Джанґо" ви про це здогадатися не зможете, тому що тамтешня головна героїня - це картонна постать, яка протягом фільму лише плаче і повискує від жаху, повискує від жаху і плаче; вона настільки позбавлена особистості поза цими плачами, що мені аж складно співчувати головному героєві, бо я не хочу, щоб це бідаство рятували і воно потім й надалі займало екранний час, нагадуючи про весь свій нереалізований потенціал.
Загалом, фільм з конкретними недоліками, але по-своєму дотепний і як мінімум два перегляди точно витримує.

ТойХтоПройшовКрізьВогонь (2011)
Режисери: Михайло Іллєнко
Актори: Дмитро Лінартович, Віталій Лінецький, Ольга Гришина, Віктор Андрієнко, єтц.
трейлер
У якомусь епізоді фільму, на мотиві, що в бойовиках традиційно супроводжується "Польотом валькірій", раптом лунає "Танець лебедят". На якісь кілька секунд це навіть дало мені надію, що автори фільму не позбавлені самоіронії й розуміють, що ж вони накоїли - але марно: фільм такий серйозний, ніби в сценариста просто-таки щодня помирав улюблений хом"ячок.
Загалом, всі компліменти фільму, які я чула, зводяться до того, що він - український: але саме до українськості його в мене є великі питання. Маловідомий факт: фільм на 70% російськомовний (і ще на 10% - поганою англійською). В сферу українськості потрапляє всякий етнографічний колорит: ідеальний колоніальний конструкт. Поза тим, озирання на російську культурну сферу прочитується не лише в лінгвістичному рішенні (й не треба ля-ля, що це - реалістичне зображення мовної ситуації за СССР: не всі фільми про, скажімо, Францію мусять бути зняті французькою, а про реалізм не випадає говорити в фільмі, де є, наприклад, характерники): воно таке ж рускомірноє в усьому, що стосується історії. Про Голодомор згадано так соромливо, що ті, до чийого культурного багажу він не належить, і не зрозуміють, що ж криється за фразою "Наступний рік буде голодний"; СССР подано як простір тріумфу мультикультуралізму, а єдині проблеми з владою викликані ревністю й іншими особистими мотивами, а аж ніяк не авторитаризмом.
Крім того, дано: актори, які виглядають як поганий спецефект (намагаються робити якусь міміку, але виходить непереконливо); безпорадні спецефекти з графікою рівня ігор для приставок; режисерська безпорадність, лише підкреслена візуальними цитатами з всякої кінокласики ("Тіні забутих предків", "Летять журавлі", "Земля" - найочевидніше).
Завершальна вишенька на цьому страхітливому торті - зображення індіанців. Мені здавалося, представники однієї пригнобленої культури мусять зі співчуттям ставитися до інших пригноблених культур: тим не менше, індіанці пародійно шароварні, а сценарист не в курсі, що нема ніякої "індіанської" мови, є десятки різних мов.
Загалом, інакше як "постраждати за Україну" я цей фільм назвати не можу.

Cloud Atlas (2012)
Режисери: Tom Tykwer, Andy Wachowski, Lana Wachowski
Актори: Tom Hanks, Halle Berry, Hugo Weaving, Jim Sturgess, Ben Whishaw, Susan Sarandon, Hugh Grant і т.д.
трейлер
Короткий підсумок фільму: три години мого життя, які мені ніколи не повернуть. Серйозно, я ніколи так не нудьгувала на кіно - ані на дивному артхаузі, ані на довжелезному "Сталкері", взагалі ніколи. На годинник я дивилася чи не частіше, ніж на екран. Посеред фільму довелося вийти по кока-колу, просто щоб не заснути. Крім того, я доволі гидлива щодо етичних маніпуляцій, а ці режисери настільки міри не знали, що після фільму хотілося вимити руки, а краще - промити очі кислотою.
Є певний набір безпрограшних тем, по яких можна хоч гатити кувалдою, й вони, незалежно від якості виконання, легко створюють сценаристам/режисерам репутацію інтелектуалів: якщо картинки перед очима змінюються достатньо швидко, то ніхто, може, й не помітить, що насправді з розумним виглядом говоряться страшні банальності. Принаймні, це єдине пояснення популярності фільму, яке поки спало мені на думку.
Фільм складається з безлічі ліній, що не дає сценаристам змоги вибудувати хоч якісь характери героїв, об'єднаних тим, що більшість з них - реінкарнація один одного, а ще темою того, що насильство й абсолютна влада над іншими людьми - зло (показані варіанти: рабство, біоінженерно змодельовані робітники, влада політиків, влада над тими, чиї таємниці ти знаєш). При цьому постає один вкрай неприємний ефект: всі негативні герої виведені в карикатуру, а всім позитивним бракує хіба німбу над головою. С'юзен Зонтаґ колись казала, що співчуття небезпечне, бо воно дає нам змогу відчути себе невинними, непричетними і нездатними нічого змінити. Так і тут: зло чинять Інші, які приходять ззовні; Свої можуть не замислюватися над тим, що в кожного в голові намішано так багато злості і так багато байдужості, що насправді ролі ката-жертви не закріплені раз і назавжди, а кожен відіграє по черзі то ту, то ту роль (і, очевидно, чим більше почувається жертвою, тим небезпечніший стає сам).
Загалом: забагато претензій, замало логіки.

Skyfall (2012)
Режисер: Sam Mendes
Актори: Daniel Craig, Judi Dench, Javier Bardem, Ralph Fiennes і т.д.
трейлер
Мені сподобалося: але, скажімо відверто, у мене від самого словосполучення "закінчення доби епічних героїв" починають солодко тремтіти коліна, тож, знов-таки, я не знаю, скільки в тому майстерності авторів фільму, а скільки - вдало обраної теми: в будь-якому разі, дві години в кінотеатрі просиділа, щасливо посміхаючись і навіть не поворухнувшись.
Крім красиво знятих боїв і щемкої теми старіння героїв і застарілості героїзму, фільм навіть намагається трохи гратися з якоюсь культурологією: Бонд представляє країну - і що з ним робити, якщо між виходом книжок і виходом цього фільму ця країна встигла змінитися? Заграва над руїнами замку як метонімічним втіленням романтично-імперської Британії, звісно, конфліктує з орієнталізмом інших шматків фільму, але за ідею браво.

Крім того, курсивом:
1) "Анна Кареніна": мені дуже сподобалося! Більш того, унікальний випадок, коли фільм сподобався і мені, й моєму татові і бабусі, що виросли на радянському кіно. Всі вже й без мене знають, що фільм знятий на театральній сцені; на пленер виведена лінія Левіна з його народництвом - вибір в дусі Толстого, але для мене спірний, бо нібито ставить саме цю лінію і цей світоглядний вибір у привілейоване становище, проте в кінці покажуть, що й природа є такою ж медійованою театральністю, що викликає окремий захват.
Крім того, мені дуже подобається Кіра Найтлі, я дуже рада, що вона буквально на очах з образу "красива мордочка" виросла до цілком серйозної драматичної акторки.
Загалом, дуже-дуже раджу:)
2) "Гобіт": його багато лаяли, але я дивилася із захватом. Звісно, він не був таким потрясінням, як "Володар перснів", де свого часу вийшов ідеальний збіг форми і змісту: герої роблять те, що вважали неможливим; творці фільму теж роблять те, що вважалося технічно неможливим. Але "Гобіт" цілком динамічний і подекуди дотепний: скажімо, першими кадрами кумедно відкоментували, що вони робитимуть з жанром - діти запускають паперового дракона, якого спопеляє справжній дракон, перемога міфу над казкою в тексті:)
Крім того, Мартін Фрімен - бубочка, особливо як комедійний актор.

Наступним записом: звіт про подорож Марокко; звіт про прочитане. New Year Resolution: не закидати жж, бо пам"ять ні к чорту, і як не запишу, то нічого й не пам"ятаю.

Flat | Top-Level Comments Only

From:

no-orpheus.livejournal.com

от я повністю солідарний із Атласом! добре, що мені на цьому етапі життя вистачає мудрості і терпіння не сперечатись із людьми, які вважають цей опус кращим фільмом року, вишукуючи там, справді, глибокі культурологічні та філософські підтексти. краще подивитись хороше жанрове кіно, а не таке претензійне, наповнене штучними наростами і метаморфозами нещастя. щодо Гобіта, то я вже якось зрозумів свою позицію: все, що від Джексона - мене дратує. але загалом - не шкодую, що пішов, але не вірю жодному слову Джексона, що типу він хотів так ретельно екранізувати кожне слово Толкієна. ну де там той недолугий примітивний орк (ну той, що із однією рукою)? однак психоделічний Радагаст - це просто вау.

From:

(no subject)

Page Summary

Style Credit

Expand Cut Tags