(no subject)
Mar. 14th, 2012 01:46 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
pocketfull_ofа) В мене тижневі весняні канікули! Себто - я перебула свою першу зиму тут без ускладнень, ура!
б) До мене приїжджала жива![[livejournal.com profile]](https://www.dreamwidth.org/img/external/lj-userinfo.gif)
mr_sweetie (і я - найгірший гід ever, себто чудовий гід, якщо ви хочете не побачити жодні конвенційні красоти міста й прагнете, щоб вас закрили вночі на цвинтарі - тоді звертайтеся до мене, я це вмію).
Спочатку ми сходили в місцевий океанаріум. У риб (а ще краще - в медуз) є якась фантастична внутрішня гідність і рівновага, якої бракує тим, хто зробив колись непоправну помилку, виповзши на сушу, а також розвинув навіщось вищу нервову систему, по-мойму, це ніфіга не набуток. Акваріум - втілення чудернацькості й ласкавості світу: перед очима повільно пульсують медузи, неквапно ворушаться дивогляди штибу leafy seadragon, можеш полапати повзучих скотин, які перетривали мільйони років - і при цьому (а) краса штучно дозована й безпечна, бо ізольована в обмеженому просторі; (б) вона ніколи не може тобі належати. Мало що викликає таку ж п'яну нераціоналізовану радість, як акваріум: якщо що, сильно раджу.
Контакт цивілізацій:
Глючні риби:
Ще в акваріумі є грайливі й дуже, всупереч стереотипам, рухливі морські котики, бровасті пінгвіни, яких робітники годують з руки, акули й кількатонна черепаха Міртл. Ну й багато чого іще.
На Mount Auburn cemetery мені пояснили, що найбільше шансів побачити койотів, індичок, сов та іншу місцеву худібку - при заході сонця, і ми пішли туди. Зачувши щонайменший шурхіт у кущах, я пхалася туди через ряди могил, порушуючи всі правила безпеки поведінки у зомбі-фільмах (Я: "Але ж я ХОЧУ побачити койота!" Женя: "І для цього ти йдеш по трупах") - мене втішало лише те, що на цьому цвинтарі поховані інтелігентні люди, яким, певно, не близький банальний матеріалізм штибу пошуку мізків :)
А потім ми почули пугукання сови. Ми знайшли, на якому дереві вона сиділа, але в густій кроні її не було видно. Ми почали бігати довкола дерева й пугукати - себто верещати на дурні голоси, бо пугукати ми, звісно, не вміємо, загалом, зо півгодини робили з себе ідіоток. Сова, щоправда, врешті зрозуміла, що найпростіший спосіб нас заткнути - це пугукати у відповідь, тож певний контакт відбувся, ми відчули з природою справжній зв'язок:)
А ще з їхньої інформаційної брошюри я довідалася, що за минулий рік продано 156 місць для поховання: а також що те, що для одних є трагедією, для інших -
net revenue.
Вже весняна я - у нас більше 20 градусів, повилазили зграї білок, квітнуть всюди квіточки, качки шалено крячуть, повертаючись додому:
Тим часом подивилася:
In Darkness (2011)
Режисер: Agnieszka Holland
Актори: Robert Wieckiewicz, Benno Fürmann, Kinga Preis, etc.
Трейлер
Перегляд фільму почався з того, що я сказала супутникам: "Проблема фільмів про Голокост в тому, що, навіть якщо вони дуже погані, сміятися не можна" - і як накаркала.
Фільм за реальними подіями: інспектор львівської каналізації помагає групі євреїв, які втекли з гетто, більше року, до приходу радянської армії переховуватися у підземеллі. Спочатку помагає за гроші, потім, коли гроші в них закінчуються, сам потайки передає одному з них кошти, аби він при всіх ніби платив йому, "щоб не подумали, наче я фраєр, який помагає безкоштовно". У 1945 р. він загинув, виштовхуючи свою доньку з-перед радянської вантажівки, яка втратила управління; на його похороні хтось сказав: "це йому за те, що помагав євреям". На жаль, статус кіна за реальними подіями фільму на користь не пішов: по-перше, тема сильно переважує над виражальним планом (я аж замислилася, чи за таких обставин взагалі можливе добре кіно про Голокост), усі драматичні сцени, скажімо, подають напряжними клоуз-апами серйозних облич. По-друге, сценарист/режисер, схоже, вирішили, що це звільняє їх від необхідності виписувати характери: євреї взагалі картонні витинанки, аж переживати складно, та й головний герой невиписаний - його зміна поглядів відбувається якось геть на рівному місці. В такій розстановці важливості героїв теж криється певна проблема: я не певна, чи варто Голокост перетворювати на драму не євреїв, а інших народів, ну але в контексті історії польського антисемітизму (повоєнні убивства євреїв, які поверталися до своїх осель, бла-бла-бла) фільм політично зрозумілий.
Є якісь драматичні моменти: скажімо, в гості до головного героя приходить приятель з місцевої поліції, тягнеться до їжі - а мала донька ГГ вигукує "не чіпай, це їжа для жидів". Німа сцена, врешті, вона відбріхується, що євреї - це її принесені з гетто лялечки, й вони голодні. Чи, скажімо, коли євреї нарешті виходять з підземелля, це тріумф головного героя, а не їхній - він всім показує, що це "його" євреї, дружина пиріжків напекла, а вони налякані, маленький хлопчик каже: "мамо, мені страшно, вернімося додому, вниз" (і це - одна з небагатьох добрих деталей).
Але в цілому - фільм просто нудний і нічого не втратив би, якби був на добру годину коротший. Нуднішого кіна про Голокост годі й шукати.
We need to talk about Kevin (2011)
Режисер: Lynne Ramsay
Актори: Tilda Swinton, John C. Reilly, Ezra Miller, etc.
Трейлер
Ефективнішої реклами презервативів я в цьому житті поки не бачила, а фільм справді блискучий. Винахідливо знятий (параноїдальні вузькі кадри - їжа, матерія, що розпадається, шматки тіла замість цілої фігури; ігри з фокусом, котрий завжди не на тому, на що хочеш дивитися; розмиті примарні постаті, побачені через брудне скло), блискуче зіграний - усіма, навіть дітьми, від красивих дітей-акторів ще й гри зазвичай не чекаєш. При цьому неоднозначний, що зазвичай також не чекаєш.
Героїня Тільди Свінтон - мама хлопчика, який прийшов до школи з луком і перестріляв якусь кількість людей. За це її сильно ненавидить все містечко, та вона й сама трохи монстр: вже перші кадри, де її показують на фестивалі кидання помідорами, всю в червоних вогких клаптях, сильно натякають. Крім того, материнство не дається їй легко, вона не відчуває глибшого зв'язку з цією личинкою, яка безперервно репетує і не йде на контакт; коли він робить чергову капость, вона штовхає його так сильно, що він ламає руку. Проблема в тому, чи відповідальна вона за скоєний ним злочин? В принципі, все, що він робить в ранньому дитинстві - це стандартні недоліки маленьких дітей, я за собою пам'ятаю бодай 80% його арсеналу, а виросла більш-менш нормальною особою: то чи виріс би настільки ненормальним і він, якби його мама не давала йому підстав казати "If you are used to something, it doesn't mean you like it. For example, you are used to me"? Хоча, власне, фільм виглядає як така ефективна реклама контрацепції не тому, що хлопчик - маньяк, а тому, що дитина - завжди непередбачувана одиниця, яка не конче батькам подобатиметься.
The Forgiveness of Blood (2011)
Режисер: Joshua Marston
Актори: Tristan Halilaj, Sindi Lacej, Refet Abazi, etc.
Трейлер
Чудова албансько-американська продукція, яка, мабуть, мусить замінити Бреговича, що зійшов на пси - такий же балканоорієнталізм, але якийсь менш гламурний і тому привабливіший: на тлі фантастично гарних гір і будиночків під червоними черепичними дахами розгортається дикий мікс давнього звичаєвого права і побуту з фейсбуками, мобілками та іншими ознаками цивілізації.
Чоловік убиває сусіда, який перегороджує дорогу, котрою він звік їздити. За це родина убитого вимагає крові. "З поваги до їхнього горя" і щоб не провокувати на вендетту, сини убивці (який сам утік і переховується) мусять якийсь час не виходити з дому, а потім, за якийсь час, до родини убитого пошлють посередників і ті про щось домовляться. А діти - нормальні такі підлітки, яким хочеться на вечірки, які висять на фейсбуку і їм геть не світить сидіти безвилазно в домі кілька років, як то бувало.
Для мене неправильним був вибір головного героя, бо старший син убивці - це такий стандартний підліток-ушльопок зі спермотоксикозом замість мізків, десь з середини фільму мені щиро хотілося, аби його прибили, бо дратував кожною своєю дією. Я розумію, що бунт проти традиції зазвичай метафоризують саме через стосунки батька з сином, тож вибір зрозумілий, але для мене значно цікавіша була його сестра, яка з дому виходити може, бо дівчинка, і, хоча хоче ходити до школи, переймає родинний бізнес і веде його ефективніше, ніж батько. (Актори - аматори, тож нерівні: брата грає значно кращий актор, ніж сестру, ну але).
Загалом, мені сподобалося, наразі цілком рекомендую.
б) До мене приїжджала жива
mr_sweetie (і я - найгірший гід ever, себто чудовий гід, якщо ви хочете не побачити жодні конвенційні красоти міста й прагнете, щоб вас закрили вночі на цвинтарі - тоді звертайтеся до мене, я це вмію).Спочатку ми сходили в місцевий океанаріум. У риб (а ще краще - в медуз) є якась фантастична внутрішня гідність і рівновага, якої бракує тим, хто зробив колись непоправну помилку, виповзши на сушу, а також розвинув навіщось вищу нервову систему, по-мойму, це ніфіга не набуток. Акваріум - втілення чудернацькості й ласкавості світу: перед очима повільно пульсують медузи, неквапно ворушаться дивогляди штибу leafy seadragon, можеш полапати повзучих скотин, які перетривали мільйони років - і при цьому (а) краса штучно дозована й безпечна, бо ізольована в обмеженому просторі; (б) вона ніколи не може тобі належати. Мало що викликає таку ж п'яну нераціоналізовану радість, як акваріум: якщо що, сильно раджу.
Контакт цивілізацій:
Глючні риби:
Ще в акваріумі є грайливі й дуже, всупереч стереотипам, рухливі морські котики, бровасті пінгвіни, яких робітники годують з руки, акули й кількатонна черепаха Міртл. Ну й багато чого іще.
На Mount Auburn cemetery мені пояснили, що найбільше шансів побачити койотів, індичок, сов та іншу місцеву худібку - при заході сонця, і ми пішли туди. Зачувши щонайменший шурхіт у кущах, я пхалася туди через ряди могил, порушуючи всі правила безпеки поведінки у зомбі-фільмах (Я: "Але ж я ХОЧУ побачити койота!" Женя: "І для цього ти йдеш по трупах") - мене втішало лише те, що на цьому цвинтарі поховані інтелігентні люди, яким, певно, не близький банальний матеріалізм штибу пошуку мізків :)
А потім ми почули пугукання сови. Ми знайшли, на якому дереві вона сиділа, але в густій кроні її не було видно. Ми почали бігати довкола дерева й пугукати - себто верещати на дурні голоси, бо пугукати ми, звісно, не вміємо, загалом, зо півгодини робили з себе ідіоток. Сова, щоправда, врешті зрозуміла, що найпростіший спосіб нас заткнути - це пугукати у відповідь, тож певний контакт відбувся, ми відчули з природою справжній зв'язок:)
А ще з їхньої інформаційної брошюри я довідалася, що за минулий рік продано 156 місць для поховання: а також що те, що для одних є трагедією, для інших -
net revenue.
Вже весняна я - у нас більше 20 градусів, повилазили зграї білок, квітнуть всюди квіточки, качки шалено крячуть, повертаючись додому:
Тим часом подивилася:
In Darkness (2011)
Режисер: Agnieszka Holland
Актори: Robert Wieckiewicz, Benno Fürmann, Kinga Preis, etc.
Трейлер
Перегляд фільму почався з того, що я сказала супутникам: "Проблема фільмів про Голокост в тому, що, навіть якщо вони дуже погані, сміятися не можна" - і як накаркала.
Фільм за реальними подіями: інспектор львівської каналізації помагає групі євреїв, які втекли з гетто, більше року, до приходу радянської армії переховуватися у підземеллі. Спочатку помагає за гроші, потім, коли гроші в них закінчуються, сам потайки передає одному з них кошти, аби він при всіх ніби платив йому, "щоб не подумали, наче я фраєр, який помагає безкоштовно". У 1945 р. він загинув, виштовхуючи свою доньку з-перед радянської вантажівки, яка втратила управління; на його похороні хтось сказав: "це йому за те, що помагав євреям". На жаль, статус кіна за реальними подіями фільму на користь не пішов: по-перше, тема сильно переважує над виражальним планом (я аж замислилася, чи за таких обставин взагалі можливе добре кіно про Голокост), усі драматичні сцени, скажімо, подають напряжними клоуз-апами серйозних облич. По-друге, сценарист/режисер, схоже, вирішили, що це звільняє їх від необхідності виписувати характери: євреї взагалі картонні витинанки, аж переживати складно, та й головний герой невиписаний - його зміна поглядів відбувається якось геть на рівному місці. В такій розстановці важливості героїв теж криється певна проблема: я не певна, чи варто Голокост перетворювати на драму не євреїв, а інших народів, ну але в контексті історії польського антисемітизму (повоєнні убивства євреїв, які поверталися до своїх осель, бла-бла-бла) фільм політично зрозумілий.
Є якісь драматичні моменти: скажімо, в гості до головного героя приходить приятель з місцевої поліції, тягнеться до їжі - а мала донька ГГ вигукує "не чіпай, це їжа для жидів". Німа сцена, врешті, вона відбріхується, що євреї - це її принесені з гетто лялечки, й вони голодні. Чи, скажімо, коли євреї нарешті виходять з підземелля, це тріумф головного героя, а не їхній - він всім показує, що це "його" євреї, дружина пиріжків напекла, а вони налякані, маленький хлопчик каже: "мамо, мені страшно, вернімося додому, вниз" (і це - одна з небагатьох добрих деталей).
Але в цілому - фільм просто нудний і нічого не втратив би, якби був на добру годину коротший. Нуднішого кіна про Голокост годі й шукати.
We need to talk about Kevin (2011)
Режисер: Lynne Ramsay
Актори: Tilda Swinton, John C. Reilly, Ezra Miller, etc.
Трейлер
Ефективнішої реклами презервативів я в цьому житті поки не бачила, а фільм справді блискучий. Винахідливо знятий (параноїдальні вузькі кадри - їжа, матерія, що розпадається, шматки тіла замість цілої фігури; ігри з фокусом, котрий завжди не на тому, на що хочеш дивитися; розмиті примарні постаті, побачені через брудне скло), блискуче зіграний - усіма, навіть дітьми, від красивих дітей-акторів ще й гри зазвичай не чекаєш. При цьому неоднозначний, що зазвичай також не чекаєш.
Героїня Тільди Свінтон - мама хлопчика, який прийшов до школи з луком і перестріляв якусь кількість людей. За це її сильно ненавидить все містечко, та вона й сама трохи монстр: вже перші кадри, де її показують на фестивалі кидання помідорами, всю в червоних вогких клаптях, сильно натякають. Крім того, материнство не дається їй легко, вона не відчуває глибшого зв'язку з цією личинкою, яка безперервно репетує і не йде на контакт; коли він робить чергову капость, вона штовхає його так сильно, що він ламає руку. Проблема в тому, чи відповідальна вона за скоєний ним злочин? В принципі, все, що він робить в ранньому дитинстві - це стандартні недоліки маленьких дітей, я за собою пам'ятаю бодай 80% його арсеналу, а виросла більш-менш нормальною особою: то чи виріс би настільки ненормальним і він, якби його мама не давала йому підстав казати "If you are used to something, it doesn't mean you like it. For example, you are used to me"? Хоча, власне, фільм виглядає як така ефективна реклама контрацепції не тому, що хлопчик - маньяк, а тому, що дитина - завжди непередбачувана одиниця, яка не конче батькам подобатиметься.
The Forgiveness of Blood (2011)
Режисер: Joshua Marston
Актори: Tristan Halilaj, Sindi Lacej, Refet Abazi, etc.
Трейлер
Чудова албансько-американська продукція, яка, мабуть, мусить замінити Бреговича, що зійшов на пси - такий же балканоорієнталізм, але якийсь менш гламурний і тому привабливіший: на тлі фантастично гарних гір і будиночків під червоними черепичними дахами розгортається дикий мікс давнього звичаєвого права і побуту з фейсбуками, мобілками та іншими ознаками цивілізації.
Чоловік убиває сусіда, який перегороджує дорогу, котрою він звік їздити. За це родина убитого вимагає крові. "З поваги до їхнього горя" і щоб не провокувати на вендетту, сини убивці (який сам утік і переховується) мусять якийсь час не виходити з дому, а потім, за якийсь час, до родини убитого пошлють посередників і ті про щось домовляться. А діти - нормальні такі підлітки, яким хочеться на вечірки, які висять на фейсбуку і їм геть не світить сидіти безвилазно в домі кілька років, як то бувало.
Для мене неправильним був вибір головного героя, бо старший син убивці - це такий стандартний підліток-ушльопок зі спермотоксикозом замість мізків, десь з середини фільму мені щиро хотілося, аби його прибили, бо дратував кожною своєю дією. Я розумію, що бунт проти традиції зазвичай метафоризують саме через стосунки батька з сином, тож вибір зрозумілий, але для мене значно цікавіша була його сестра, яка з дому виходити може, бо дівчинка, і, хоча хоче ходити до школи, переймає родинний бізнес і веде його ефективніше, ніж батько. (Актори - аматори, тож нерівні: брата грає значно кращий актор, ніж сестру, ну але).
Загалом, мені сподобалося, наразі цілком рекомендую.
![[identity profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/openid.png){kind=small}
no subject
Date: 2012-03-14 06:08 am (UTC)no subject
Date: 2012-03-14 04:58 pm (UTC)no subject
Date: 2012-03-14 07:03 am (UTC)жаль что я пока приехать не могу)
no subject
Date: 2012-03-14 04:58 pm (UTC)no subject
Date: 2012-03-14 10:10 am (UTC)Про фільм досі чула лише захоплені вигуки, але то були вигуки від істориків, а не від кінокритиків. Цікаво і приємно почути іншу думку.
А заради перегляду фільму про Кевіна я в ніч перед великою мандрівкою спала дві години (і ті дві години мені снився цей хлопчик:)))
Дуже сподобалося як знято, там навіть яєшня моторошно виглядає. І здається, що завершення про вбивцю можна було б уникнути, так було б ще страшніше (бо у жінки не було б формальної причини не любити дитину).
Те, що робить хлопчик теж видавалося мені більш-менш у нормі (навіть вбивство морської свинки), але може саме тому мати не може нікому довіритися, бо те, що робить її син вкладається у рамки і вона не може пояснити, що саме їй видається жахливим.
no subject
Date: 2012-03-14 10:18 pm (UTC)А "любительсько написано", мені здається, стало якимось маркером правдивості, чи що - коротше, минула доба красивих автобіографій.
Я оце зараз пошукала інтерв'ю Тільди Свінтон, вона каже, що її героїня видається таким монстриком, бо вона сама себе звинувачує, ну але abusiveness же все одно лишається незалежно від точки зору. І ця нелюбов, яка її саму гризе, але нічого не поробиш, для мене таки була страшніша за всю кровішшу в кадрі.
no subject
Date: 2012-03-14 10:12 am (UTC)no subject
Date: 2012-03-14 10:19 pm (UTC)