(no subject)

[pocketfull_of]

Вчора сходила на лекцію живого Стівена Грінблатта, котрого представив живий Гомі Бгабга. Уявляєте київське метро в годину пік? Уявіть, що під верхнім ярусом людей, які стоять, є ще, як в джунглях, нижній ярус, котрий сидить десь під ногами, і що весь цей натовп - студенти і професори Гарварду: десь так це виглядало, люди хіба що з карнизів не звисали. Втім, може й звисали, мені все одно не було видно нічого, крім навколишніх черевиків, бо мені пощастило сісти - очевидно, на підлозі, потилицею притулившись до чиєїсь дупи (а був же ще й натовп, який взагалі за дверима стояв! тож мені справді пощастило) - і воно було того абсолютно варте: Грінблатт заслужив свою репутацію рок-зірки від гуманітарних наук. Мій детальний конспект цього шарму, безперечно, не передасть, ну але й конспект - краще, ніж нічого, та?
Лекція називалася "Естетична толерантність" і була про те, як виживали за Ренесансу й раннього Нового Часу тексти, котрі не відповідали уявленням про дозволене. Християнство від початку було нетерпиме до ідеї терпимості: інший монотеїстичний монополіст того часу, юдаїзм, бодай не намагався навернути всіх, хто не встиг втекти, натомість вже перші християнські імператори почали цькувати невірних. Ще більш, ніж до іновірців, християнство було нетерпимим до догматичних незбігів і свободи вибору усередині своєї віри ("єресь" - від грецького "αίρεση", себто "вибір"; Св.Августин: "Яка гірша смерть для душі, ніж право на помилку?"), що разюче суперечить рабинській традиції полемік і відкритості на відсутність чи неможливість єдиного розвитку. Очевидно, такий доктринальний абсолютизм пояснюється турботою про душу - переступ не можна дозволити з тих же причин, з яких держава не дозволяє злочини ((с) Томас Мор). Щоб обгрунтувати боротьбу з інакодумцями, Св. Августин вдається до притчі, котра, здавалося б, агітує за прямо протилежне: "Царство Небесне подібне до чоловіка, що посіяв був добре насіння на полі своїм. А коли люди спали, прийшов ворог його, і куколю між пшеницю насіяв, та й пішов. А як виросло збіжжя та кинуло колос, тоді показався і кукіль. І прийшли господареві раби, та й кажуть йому: Пане, чи ж не добре насіння ти сіяв на полі своїм? Звідки ж узявся кукіль? А він їм відказав: Чоловік супротивник накоїв оце. А раби відказали йому: Отож, чи не хочеш, щоб пішли ми і його повиполювали? Але він відказав: Ні, щоб, виполюючи той кукіль, ви не вирвали разом із ним і пшеницю. Залишіть, хай разом обоє ростуть аж до жнив; а в жнива накажу я женцям: Зберіть перше кукіль і його пов'яжіть у снопки, щоб їх попалити; пшеницю ж спровадьте до клуні моєї. " (Євангеліє від Матвія 13:24-30). Але Августин інтерпретує це так, що жнива вже настали, тож час в'язати і палити.
Навіть раціоналісти, котрі на позір утверджують сяку-таку свободу віросповідання (Локк: "Душа кожного - його справа, тож йому ту справу й лишімо"; в "Утопії" Мора кожен може вибрати собі релігію й агітувати за неї інших, аби тільки не вдавався до насильства), не толерують в рамках своїх програм того, хто взагалі не вірить в Бога, оскільки "для того, хто не вірить у безсмертя душі і дбає лише про тіло, закони не писані" (с) Мор. (Лише мені якось украй незатишно від того, що цей аргумент і досі повторюють, хоча заради отих от книжечок з хрестом на обкладинці перебили на мільйони більше людей, ніж заради атеїзму, не кажучи вже "просто" про тиск, та?)
І тут ми підходимо до проблеми, як ті століття зуміли перетривати - й то, очевидно, переважно саме по монастирських бібліотеках - книжки, котрі радикально порушували межі дозволеного, скажімо, епікурейці. Взяти, скажімо, "De Rerum Natura" Лукреція: світ складається лише з невидимих часток-атомів, а отже, не існує нематеріальних демонів, янголів, душ; світ - лише колообіг часточок; дивовижне для того часу припущення, що хвороби переносяться маленькими часточками в повітрі; немає божественного задуму - лише експерименти й помилки природи, покоління й покоління невдалих потвор, перш ніж вийшло щось життєздатне; світ створений не для людей, котрі з'явилися випадково й випадково зникнуть - і тому треба дбати, живучи, лише про те, щоб зменшити страждання; якщо боги й існують, то в окремій реальності, відділеній від нашої, і дбають лише про власне задоволення; "релігії жорстокі, бо всі зводяться до думки про те, щоб пожертвувати дитиною". Як ви думаєте, наскільки безпечно було займатися таким текстом, скажімо, в середньовіччі? А все ж - він зацілів, майже нікому невідомий. У 1417 р. його знаходить в монастирі Поджо Брачоліні, любитель книжок, котрий скористався вимушеною відпусткою (його начальник, папа Іван ХХІІІ, саме загримів до в'язниці), щоб пошукати нові манускрипти. Потім текст майже два століття ніхто й не чіпає: як бути терпимим до нестерпного? Врешті, за частину подібних ідейок Джордано Бруно потрапив на багаття.
Грінблатт розглянув 54 зацілілі примірники з того часу, помережані нотатками на маргінесах, підкресленнями, вказівними пальцями навпроти певних пасажів. Виглядає на те, що текст функціонував як окремі фрагменти, котрі можна було адаптувати коментарями, а не як цілісна картина (котру адаптувати до потреб доби не можна було ну ніяк): фрагменти про атомізм не чіпали, натомість використовували його як джерело знань про природу, давню культуру й граматику. Вчені читали його як історію про німий померлий світ змовклих пророків, зберігали його, як труп в анатомічному театрі, котрий можна розглядати з безпечного берега власного порятунку (і, серйозно, мені байдуже, наскільки Грінблатт осучаснює Лукреція - бодай у короткому лекційному викладі - доки він видає такі пронизливі фрази: крім того, що вчений, він ще й блискучий письменник). Багато примірників мають попередження штибу "не повторюйте такого вдома" :) - "нехай це безумний вірш, та все ж вірш, і до того збіса елегантний, а його ідеї заперечити нескладно й непотрібно - просто мовчіть" (не встигла записати, з кого цитата). Обмежена циркуляція (якби примірників було б більше, могла б бути реакція влади) рятувала текст, як і добра латина: переклади з'явилися лише в 17 ст. З перекладами - окремі курйози: скажімо, чудовий феміністичний анекдот: перший повний англійський переклад створила у 1650-ті рр. Люсі Хатчінсон. У передмові пояснювала, що зробила переклад для себе, щоб зрозуміти, про що ж то говорять чоловіки, і насміхалася над ними: переклавши лише пару рядків, "вже чіпляють на себе лаври поета". Ті ж, хто перекладали по кілька рядків, часто робили це передовсім для того, щоб включити до своєї творчості (Спенсер, в Шекспіра, здається, у Меркуціо): привласнення й перешивання чужої культури під свою мірку, проте водночас - пересадка органів (повертаючися до метафори мертвого тіла), жаскувате, бо з одного виду на інший, з мертвого старого світу - до нового, символом якого є побите розіп'яте тіло.
Епікур казав, що на поезію плює. Епікуреєць Лукрецій казав, що поезія - як мед на чаші, з якої так солодше буде пити мудрість, і його поезія - "compellingly, seductively beautiful": Грінблатт читає вголос довший шмат латиною, тихо, на видиху, і голос тремтить.
Ми йдемо пити імбирне пиво славістичним кагалом, й тоді виявляється, що ми всі, максимально далекі й від тієї території, й від тієї епохи, захотіли вивчити латину чи бодай в перекладі прочитати Лукреція. Це ж уявляєте, яка має бути велика любов до тексту, щоб зуміти нею заразити навіть настільки далеких людей?
А ще у нас випало трошки першого снігу, а в мене під вікном осипається акація, то все ліжко засипане жовтим листям, як монетами.

***

Випадкові фото запущених гуглом роботів - як кадри зі старого страшненького кіна.
Чудова іронічна реклама швидкої пошти.
"Mourir Auprès de Toi (To Die By Your Side)" Спайка Джонза - короткометражна анімація про любов між двома обкладинками книжок.
"Ліричний відступ" Тетяни Малярчук - пронизливо й депресивно. Цитата на пробу: "Перша книжка, яку я отримала у шкільній бібліотеці після "Букваря", називалася "Тобі, рідний краю, і честь, і любов". Це була патріотична лірика маловідомих галицьких поетів початку 20-го століття. Більшість віршів я досі знаю напам’ять.
З часом патріотичної лірики побільшало. Додалася також проза, історія, телебачення, родинна пам’ять. Україна, яку Володимир Сосюра велів любити як сонце, була в моєму дитячому уявленні чимось на кшталт запротореного до в’язниці бога. І цей бог зможе вийти на волю лише за умови, що ми, всі-всі, будемо дуже-дуже у нього вірити. Я вірила."

Comments

[prohodka.livejournal.com]

От спасибі, потішила)))).

[pocketfull-of.livejournal.com]

А я як потішилася, там побувавши!

[dziga-ya.livejournal.com]

Про "De Rerum Natura" Лукреція страшенно цікаво, тепер і я заражена:)

[pocketfull-of.livejournal.com]

О, я дуже рада, якщо трохи Грінблаттівського шарму вдалося передати :) Доведеться читати! :)

[scarabaea.livejournal.com]

Дуже цікавий переказ лекції, дякую, що ти поділилася з нами. А завдяки коді про імбирне пиво й акації воно виходить далеко за переказ інформації. Це дуже круто, що ти вибрала час про це написати.
Фотографії "авторства" роботів вразили.

[pocketfull-of.livejournal.com]

Рада поділитися, я не чекала, що мене так вштирить.
Щодо автентичності фото в мене є певні сумніви - це ж скільки нецікавого матеріалу і як їм треба було перелопатити, аби дістати цікаве? - але така жива ілюстрація до Бартівського punctum.

[shulhatar.livejournal.com]

Лекція справді прекрасна. Якось ніколи і не задумувався, що можна вивчати суспільну свідомість епохи за маргіналіями у "неправильних" книжках. У мене є "Исторія философіи" Льюїса 1891 року видання з помітками на полях, виконаними уже в сучасній орфографії, тобто, виходить, не просто після 1918 року, але ще й радянською людиною. Треба буде їх перечитати.

[pocketfull-of.livejournal.com]

Підозрюю, примітки в одному примірнику мало що скажуть, узагальнювати має сенс лише на 10+ - але цікаво, ага! :)

[shulhatar.livejournal.com]

І про латину - я уперше захотів її вивчити років п'ятнадцять тому, коли дочитав ІУР Грушевського до третього тому, де починаються примітки на півсторінки з латинськими цитатами з угорських хронік і галицьких грамот, а М. С. ще й там якісь слова виділяє і розмахує ними на підтвердження свого викладу. Якось незручно було не розуміти, про що він там власне сперечався. Потім навіть підручник Яковенко відсканував - ну, але далі восьмого параграфу не просунувся, так що підозрюю, що ти прочитаєш всього Лукреція Кара раніше, ніж я яку-небудь латинську грамоту на дві сторінки унціалом.

[pocketfull-of.livejournal.com]

підозрюю, що ти прочитаєш всього Лукреція Кара раніше, ніж я яку-небудь латинську грамоту на дві сторінки унціалом
Є така версія, враховуючи, як у мене зазвичай не зростається з вивченням мов :) Але скажи, латину, попри брак практичної потреби, періодично хочеться? Якось одразу +500 до карми: всі, хто її знають, за означенням видаються інтелігентнішими, ніж ті, хто ні :)