![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
(no subject)
Apr. 5th, 2014 11:33 pmThe Missing Picture (2013)
Режисер: Rithy Panh
Актори: Randal Douc
Трейлер
У 1975-79 рр., коли французькі ліваки ще перлися від комуністичних гасел, Штатами бродили гіпі, а у Франції поставало кіно Нової хвилі, у маленькій Камбоджі Червоні кхмери під комуністичні гасла виморили чверть населення країни (1.5-3 мільйони, мільйон туди-мільйон сюди - досі неясно). Маленький Рітхі Пан, виселений із Пномпеню, ті роки провів у робітничому таборі, спостерігаючи, як потрохи вимирає від голоду ціла його родина - а потім зумів-таки втекти до Франції, де й став режисером. І зняв про своє дитинство, за іронією, абсолютно анахронічне за естетикою кіно в дусі Нової Хвилі, що розгорталася тоді ж, коли описувані в фільмі події: той же есеїстичний монологізм, та ж одержимість специфічними можливостями кіно і задивленість у його фізичну сторону (плівка, подряпини на плівці).
У фільмі дуже мало, так би мовити, live action: по-перше, він обрамлений довгими сценами, де камера розташована на рівні хвиль, її то накриває водою, то вона знову вигулькує, себто глядачеві видно те, що видно людині, яка тоне - довгі сцени, стомливі у своїй прямолінійній маніпулятивності (глядача виводять у смерть, як виставляють зі світлого дому); по-друге, є пропагандистські фільми режиму Червоних кхмерів: і розплавлені, власне, плівки - і соцреалістичні баришні з серпами над рисом, і довгі панорами порожніх міст. Порожні міста - це тема: революція мала бути чиста, люди були для неї вже надто забруднені попереднім світом, а міста взагалі ніяк не вписувалися в майбутню програму повернення до аграрного раю - тому мешканців міст виселяють до трудових таборів. От Рітхі Пан і береться відновлювати ту саму відсутню фотографію, винесену в назву фільму: зниклі обличчя з міст, образ, не контрольований системою. Образ як порятунок, образ як саван: замість live action, який був би фальсифікацією, він вирізає із глини сотні й сотні фігурок (між іншим, дуже крутий він скульптор: попри стилізовані пропорції, скільки експресії в позах! я б і на окрему виставку сходила), розставляє їх по імітації ландшафту, камера пливе над непорушними постатями, як над фотографією. Мотив творення людей із глини надто обтяжений історією, я не певна, чи це (й замурзані глиною пальці, що розставляють фігури) конче вдало, але, з іншого боку, як обійтися без мотиву космогонії, коли він наново творить зниклий світ, стає батьком своїм батькам і т.д. При цьому, очевидно, розігруючи це все знову, режисер/сценарист стає співучасником злочину (врешті, революція, каже він, від початку існувала тільки в кіно, яке все далі відтісняло від життя реальний досвід), тому плівка як саван.
Я не люблю рівно все те, що Пан успадкував від Нової хвилі, але як естетичний експеримент "Missing Picture" безперечно цікавий і дивитися варто.
Bethlehem (2013)
Режисер: Yuval Adler
Актори: Tsahi Halevi, Shadi Mar'i, Hitham Omari
Трейлер
Разі - агент ізраїльської розвідки, займається тим, що вербує палестинців. Санфура він завербував ще підлітком, проводить із ним чи не більше часу, ніж із власними дітьми, і якось по-людськи ним опікується. Аж доки старший брат Санфура не організовує теракт в Єрусалимі, й тут починається клопіт.
Начальник Разі пропонує: Санфур подзвонить братові й домовиться про зустріч, вибухом накриє обох братів - звісно, collateral damage, але це дасть змогу запобігти більшим жертвам у майбутньому. Разі на тєму про меншу жертву не ведеться - й відводить Санфура з-під удару. Чим справді відкриває шлях до більших жертв.
Разі і Санфур зображені абсолютно симетрично: їхні начальники говорять їм ті ж речі тими ж словами, проблеми обох задані подвійними лояльностями, їх навіть поранить в одне і те ж місце. Ніби нетонкий натяк, що люди всюди однакові, на людському рівні діалог можливий - але система влаштована так, що як раз для людського там місця й не лишається. Фільм уривається надто різко, коли цього геть не чекаєш. Я подумала "ой шо???", але моя супутниця - людина з кращою кіноосвітою, ніж я - вважає, що фінал, який не є розв'язком, і який насправді не пропонує жодної ані крапки, ані відповіді, підкреслює, що й не може у тієї ситуації бути жодного розв'язку, її можна тільки механічно болісно урвати.
(Згадується літня поїздка в Ізраїль: отак сидиш собі на пляжі, читаєш фентезі, а в тебе за спиною англійською з сильним арабським акцентом чувак по мобільнику доводить, що треба підключити всіх дипломатів і журналістів-міжнародників, щоб перевести якусь там територію у статус Б - це коли цивільна адміністрація повністю палестинська, а збройні сили й ізраїльські, і палестинські. І одною половиною мозку це все запам'ятовуєш як літературну екзотику, а іншою - нехарактерно для атеїста ревно повторюєш: господи, спасибі тобі, господи, що я не тут народилася, що мені це літературна екзотика, до якої я ніяк не причетна.)
Що мене найбільше у фільмі заворожило, так це переходи з мови на мову: усі головні герої вільно володіють і арабською, й івритом, і це просто пісня, як вони переходять туди-сюди: це завжди, завжди мотивовано. Коли йому щось треба, Разі говорить із Санфуром арабською - ніби свій хлоп. А от коли дратується - то івритом, мовою влади. Чи, скажімо, одужуючи після поранення, Разі в лікарні грає в шахи з палестинцем, говорить арабською, щоб викликати довіру й створити емоційну спільноту. Коли палестинець розуміє, ким працює Разі, і що той, ймовірно, намагається й його завербувати, то одразу переходить на іврит, підкреслюючи дистанцію: круте спостереження, неочевидне недвомовним, що перехід на мову співрозмовника (на позір симетричні жести) сприйматиметься по-різному залежно від того, у якої мови який статус.
Коли ми вже виходили з кінотеатру, до нас підійшла старша пані, яка також дивилася фільм. Англійською говорила також з акцентом, але не ідентифікую на слух, звідки. Сказала: жах який, і про це ж ніхто не говорить! Треба бити у всі дзвони, щоб усі знали, як воно там в Палестині! Ну, кажемо, про Палестину й так наче всі знають, а в нас тут свої проблеми, ми з України, Крим, розумієте. Про Крим ваш усі говорять, - сказала рішуча старша пані, - я у вас розчарована.
The Lunchbox (2013)
Режисер: Ritesh Batra
Актори: Irrfan Khan, Nimrat Kaur, Nawazuddin Siddiqui
Трейлер
Жінка намагається знов завоювати любов свого збайдужілого чоловіка, готуючи йому найсмачніші обіди. Проте служба доставки переплутала адреси, і її чоловіку надходять лише готові сніданки з фігової забігайлівки, а натомість її кулінарні шедеври - тому, хто замовляв ті сніданки з забігайлівки, вдівцю типу - декларують - похилого віку (якого грає 47-річний красень, отака от індійська художня умовність). У якийсь момент вона розуміє, що ланчі до чоловіка не доходять, і вкладає у сніданок записку: "Коробка для ланчу повернулася порожня. Я кілька годин сподівалася, що то мій чоловік з'їв і розчулився. Спасибі вам за ті кілька радісних годин". Так починається листування - з його боку спершу ні про що, про музику зі старих серіалів і те, що їжа недостатньо солона, а з її боку - про те, що її батько помирає від раку, про те, що чоловік їй зраджує, про її думки про самогубство. Поступово вони починають планувати спільне майбутнє в умовних, напіввигаданих екзотичних країнах - проте не все так гладко.
Щось у тому є глибоко лаканівське, бажання як бажання визнання іншого і т.д. У тому, як вони навіть не вигадують один одного, а просто говорять у порожнечу. У їхніх незустрічах. Але ж питання на засипку: де тут тепла мелодрама, яку анонсували у трейлері? Чи то я таке похмуре хуйло, чи то це все ж трагедія:)
Щось іще дивилася. Ось, скажімо, фільм про Дікенса, режисер Рейф (Наше Всьо) Файнс. І Файнс же в головній ролі, щоправда, з дікенсівською цапиною борідкою, яка глибоко травмувала моє почуття прекрасного! Але режисура вже краща, ніж була в його "Коріолані" (де всі актори ніби грали в одному кіно, а сам Файнс - у геть іншому): дуже штучно, але бодай цілісно.
***
В аспірантському клубі, де зокрема я організовую всякі події, на велику вечірку замовили багато-багато вазончиків. Потім student employees дозволили удочерити вазончики. Так у мене завелися квіти! Тепер, щоправда, проблема, кому їх на літо передати у foster care.
***
Багато в чому нам гріх жалітися на українську медицину:( Всі ми чули байки про вартість медицини у США. Доти моїм єдиним перетином із медициною в США був мій психолог, але психолог мені дістався через університет, себто на шару - не в тему, але до слова, у психолога жив домашній улюбленець - пляшка з мулом на ім'я С'юзі (пляшку трясли, щоб піднявся мул - це символізувало, як піднімаються проблеми), карочє, менша з тим. А тут в якийсь момент у мене раптом в зобу диханіє спьорло, день я з тим мирилася, доки не стало складно відкривати двері в туалет - вони на пружині, а ребра боліли так, що достатньо сильно потягнути двері я не могла. Коротше, коли це почало створювати серйозні практичні труднощі, я подзвонила в медпункт, а оскільки такі симптоми може дати не лише невралгія, якою вони, очевидно, виявилися, а й усякі неприємні штуки, мене послали в лікарню. Треба сказати, лікарня вночі - це ще той треш: порожні лункі коридори, дві заплакані дівчини, які, видно, стрімко тверезіють, обдзвонюючи увесь телефонний список з мобільного свого друга: "Альо, ваш номер ми знайшли в телефоні Кевіна, він тут в лікарні з передозом, ви не його батьки? Ні? А не знаєте, як звати його батьків?" - а за стіною хтось ридма ридає. Карочє, зробили мені електрокардіограму, щоб пересвідчитися, що це не серце, флюорограму, щоб перевірити, чи це не легені, й аналіз крові на тромби, щоб перевірити, чи це не тромб. Три аналізи, два з них точно геть прості й робляться безкоштовно навіть у розвалених українських поліклініках. Ок, я щаслива власниця медстраховки, яка це все покриває - але сума в 1200 баксів за три аналізи мене вразила, навіть коли її сплачувати не треба. Єдина корисна штука - таблетка ібупрофену - в тій сумі займає 24 центи. Звісно, краще перестрахуватися! Але питання на засипку: яка імовірність, що людина *без* страховки, яка працює за мінімальну зарплату й отримує півтори тисячі на місяць, матиме на руках суму, рівну своїй місячній зарплатні, а не просто купить ібупрофен і ляже спати в надії, що це не серцевий напад, і яка імовірність, що вона до ранку доживе, якщо її сподівання не виправдаються? В тому, що стосується високих технологій, медицина у США виграє, але з доступом до них серйозні проблеми.
Режисер: Rithy Panh
Актори: Randal Douc
Трейлер
У 1975-79 рр., коли французькі ліваки ще перлися від комуністичних гасел, Штатами бродили гіпі, а у Франції поставало кіно Нової хвилі, у маленькій Камбоджі Червоні кхмери під комуністичні гасла виморили чверть населення країни (1.5-3 мільйони, мільйон туди-мільйон сюди - досі неясно). Маленький Рітхі Пан, виселений із Пномпеню, ті роки провів у робітничому таборі, спостерігаючи, як потрохи вимирає від голоду ціла його родина - а потім зумів-таки втекти до Франції, де й став режисером. І зняв про своє дитинство, за іронією, абсолютно анахронічне за естетикою кіно в дусі Нової Хвилі, що розгорталася тоді ж, коли описувані в фільмі події: той же есеїстичний монологізм, та ж одержимість специфічними можливостями кіно і задивленість у його фізичну сторону (плівка, подряпини на плівці).
У фільмі дуже мало, так би мовити, live action: по-перше, він обрамлений довгими сценами, де камера розташована на рівні хвиль, її то накриває водою, то вона знову вигулькує, себто глядачеві видно те, що видно людині, яка тоне - довгі сцени, стомливі у своїй прямолінійній маніпулятивності (глядача виводять у смерть, як виставляють зі світлого дому); по-друге, є пропагандистські фільми режиму Червоних кхмерів: і розплавлені, власне, плівки - і соцреалістичні баришні з серпами над рисом, і довгі панорами порожніх міст. Порожні міста - це тема: революція мала бути чиста, люди були для неї вже надто забруднені попереднім світом, а міста взагалі ніяк не вписувалися в майбутню програму повернення до аграрного раю - тому мешканців міст виселяють до трудових таборів. От Рітхі Пан і береться відновлювати ту саму відсутню фотографію, винесену в назву фільму: зниклі обличчя з міст, образ, не контрольований системою. Образ як порятунок, образ як саван: замість live action, який був би фальсифікацією, він вирізає із глини сотні й сотні фігурок (між іншим, дуже крутий він скульптор: попри стилізовані пропорції, скільки експресії в позах! я б і на окрему виставку сходила), розставляє їх по імітації ландшафту, камера пливе над непорушними постатями, як над фотографією. Мотив творення людей із глини надто обтяжений історією, я не певна, чи це (й замурзані глиною пальці, що розставляють фігури) конче вдало, але, з іншого боку, як обійтися без мотиву космогонії, коли він наново творить зниклий світ, стає батьком своїм батькам і т.д. При цьому, очевидно, розігруючи це все знову, режисер/сценарист стає співучасником злочину (врешті, революція, каже він, від початку існувала тільки в кіно, яке все далі відтісняло від життя реальний досвід), тому плівка як саван.
Я не люблю рівно все те, що Пан успадкував від Нової хвилі, але як естетичний експеримент "Missing Picture" безперечно цікавий і дивитися варто.
Bethlehem (2013)
Режисер: Yuval Adler
Актори: Tsahi Halevi, Shadi Mar'i, Hitham Omari
Трейлер
Разі - агент ізраїльської розвідки, займається тим, що вербує палестинців. Санфура він завербував ще підлітком, проводить із ним чи не більше часу, ніж із власними дітьми, і якось по-людськи ним опікується. Аж доки старший брат Санфура не організовує теракт в Єрусалимі, й тут починається клопіт.
Начальник Разі пропонує: Санфур подзвонить братові й домовиться про зустріч, вибухом накриє обох братів - звісно, collateral damage, але це дасть змогу запобігти більшим жертвам у майбутньому. Разі на тєму про меншу жертву не ведеться - й відводить Санфура з-під удару. Чим справді відкриває шлях до більших жертв.
Разі і Санфур зображені абсолютно симетрично: їхні начальники говорять їм ті ж речі тими ж словами, проблеми обох задані подвійними лояльностями, їх навіть поранить в одне і те ж місце. Ніби нетонкий натяк, що люди всюди однакові, на людському рівні діалог можливий - але система влаштована так, що як раз для людського там місця й не лишається. Фільм уривається надто різко, коли цього геть не чекаєш. Я подумала "ой шо???", але моя супутниця - людина з кращою кіноосвітою, ніж я - вважає, що фінал, який не є розв'язком, і який насправді не пропонує жодної ані крапки, ані відповіді, підкреслює, що й не може у тієї ситуації бути жодного розв'язку, її можна тільки механічно болісно урвати.
(Згадується літня поїздка в Ізраїль: отак сидиш собі на пляжі, читаєш фентезі, а в тебе за спиною англійською з сильним арабським акцентом чувак по мобільнику доводить, що треба підключити всіх дипломатів і журналістів-міжнародників, щоб перевести якусь там територію у статус Б - це коли цивільна адміністрація повністю палестинська, а збройні сили й ізраїльські, і палестинські. І одною половиною мозку це все запам'ятовуєш як літературну екзотику, а іншою - нехарактерно для атеїста ревно повторюєш: господи, спасибі тобі, господи, що я не тут народилася, що мені це літературна екзотика, до якої я ніяк не причетна.)
Що мене найбільше у фільмі заворожило, так це переходи з мови на мову: усі головні герої вільно володіють і арабською, й івритом, і це просто пісня, як вони переходять туди-сюди: це завжди, завжди мотивовано. Коли йому щось треба, Разі говорить із Санфуром арабською - ніби свій хлоп. А от коли дратується - то івритом, мовою влади. Чи, скажімо, одужуючи після поранення, Разі в лікарні грає в шахи з палестинцем, говорить арабською, щоб викликати довіру й створити емоційну спільноту. Коли палестинець розуміє, ким працює Разі, і що той, ймовірно, намагається й його завербувати, то одразу переходить на іврит, підкреслюючи дистанцію: круте спостереження, неочевидне недвомовним, що перехід на мову співрозмовника (на позір симетричні жести) сприйматиметься по-різному залежно від того, у якої мови який статус.
Коли ми вже виходили з кінотеатру, до нас підійшла старша пані, яка також дивилася фільм. Англійською говорила також з акцентом, але не ідентифікую на слух, звідки. Сказала: жах який, і про це ж ніхто не говорить! Треба бити у всі дзвони, щоб усі знали, як воно там в Палестині! Ну, кажемо, про Палестину й так наче всі знають, а в нас тут свої проблеми, ми з України, Крим, розумієте. Про Крим ваш усі говорять, - сказала рішуча старша пані, - я у вас розчарована.
The Lunchbox (2013)
Режисер: Ritesh Batra
Актори: Irrfan Khan, Nimrat Kaur, Nawazuddin Siddiqui
Трейлер
Жінка намагається знов завоювати любов свого збайдужілого чоловіка, готуючи йому найсмачніші обіди. Проте служба доставки переплутала адреси, і її чоловіку надходять лише готові сніданки з фігової забігайлівки, а натомість її кулінарні шедеври - тому, хто замовляв ті сніданки з забігайлівки, вдівцю типу - декларують - похилого віку (якого грає 47-річний красень, отака от індійська художня умовність). У якийсь момент вона розуміє, що ланчі до чоловіка не доходять, і вкладає у сніданок записку: "Коробка для ланчу повернулася порожня. Я кілька годин сподівалася, що то мій чоловік з'їв і розчулився. Спасибі вам за ті кілька радісних годин". Так починається листування - з його боку спершу ні про що, про музику зі старих серіалів і те, що їжа недостатньо солона, а з її боку - про те, що її батько помирає від раку, про те, що чоловік їй зраджує, про її думки про самогубство. Поступово вони починають планувати спільне майбутнє в умовних, напіввигаданих екзотичних країнах - проте не все так гладко.
Щось у тому є глибоко лаканівське, бажання як бажання визнання іншого і т.д. У тому, як вони навіть не вигадують один одного, а просто говорять у порожнечу. У їхніх незустрічах. Але ж питання на засипку: де тут тепла мелодрама, яку анонсували у трейлері? Чи то я таке похмуре хуйло, чи то це все ж трагедія:)
Щось іще дивилася. Ось, скажімо, фільм про Дікенса, режисер Рейф (Наше Всьо) Файнс. І Файнс же в головній ролі, щоправда, з дікенсівською цапиною борідкою, яка глибоко травмувала моє почуття прекрасного! Але режисура вже краща, ніж була в його "Коріолані" (де всі актори ніби грали в одному кіно, а сам Файнс - у геть іншому): дуже штучно, але бодай цілісно.
***
В аспірантському клубі, де зокрема я організовую всякі події, на велику вечірку замовили багато-багато вазончиків. Потім student employees дозволили удочерити вазончики. Так у мене завелися квіти! Тепер, щоправда, проблема, кому їх на літо передати у foster care.
***
Багато в чому нам гріх жалітися на українську медицину:( Всі ми чули байки про вартість медицини у США. Доти моїм єдиним перетином із медициною в США був мій психолог, але психолог мені дістався через університет, себто на шару - не в тему, але до слова, у психолога жив домашній улюбленець - пляшка з мулом на ім'я С'юзі (пляшку трясли, щоб піднявся мул - це символізувало, як піднімаються проблеми), карочє, менша з тим. А тут в якийсь момент у мене раптом в зобу диханіє спьорло, день я з тим мирилася, доки не стало складно відкривати двері в туалет - вони на пружині, а ребра боліли так, що достатньо сильно потягнути двері я не могла. Коротше, коли це почало створювати серйозні практичні труднощі, я подзвонила в медпункт, а оскільки такі симптоми може дати не лише невралгія, якою вони, очевидно, виявилися, а й усякі неприємні штуки, мене послали в лікарню. Треба сказати, лікарня вночі - це ще той треш: порожні лункі коридори, дві заплакані дівчини, які, видно, стрімко тверезіють, обдзвонюючи увесь телефонний список з мобільного свого друга: "Альо, ваш номер ми знайшли в телефоні Кевіна, він тут в лікарні з передозом, ви не його батьки? Ні? А не знаєте, як звати його батьків?" - а за стіною хтось ридма ридає. Карочє, зробили мені електрокардіограму, щоб пересвідчитися, що це не серце, флюорограму, щоб перевірити, чи це не легені, й аналіз крові на тромби, щоб перевірити, чи це не тромб. Три аналізи, два з них точно геть прості й робляться безкоштовно навіть у розвалених українських поліклініках. Ок, я щаслива власниця медстраховки, яка це все покриває - але сума в 1200 баксів за три аналізи мене вразила, навіть коли її сплачувати не треба. Єдина корисна штука - таблетка ібупрофену - в тій сумі займає 24 центи. Звісно, краще перестрахуватися! Але питання на засипку: яка імовірність, що людина *без* страховки, яка працює за мінімальну зарплату й отримує півтори тисячі на місяць, матиме на руках суму, рівну своїй місячній зарплатні, а не просто купить ібупрофен і ляже спати в надії, що це не серцевий напад, і яка імовірність, що вона до ранку доживе, якщо її сподівання не виправдаються? В тому, що стосується високих технологій, медицина у США виграє, але з доступом до них серйозні проблеми.
