![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
(no subject)
Mar. 18th, 2013 07:06 pmУ своєму житті я почуваюся комічним персонажем другого плану. Знаєте, так в аніме буває: персонаж досить часто маячить в кадрі, але до власних психологічних драм ще не дослужився, тож, щоб якось відрізняти його від решти, йому дають одним-однісіньку характеристику, як постійний епітет. Отак і я: я Яся, і я постійно шукаю, що б то його поїсти. І це дуже здорово, тому що - гарантований простий шлях до повного щастя :) От зараз зроблю собі салат з креветок і авокадо, а завтра піду їсти трьохсотграмовий гамбургер з синім пліснявим сиром!
*
Мій старенький ноутбук (acer aspire 2920z - щоб ви розуміли, наскільки старенький) багато зі мною пройшов. Я купила його перед гарвардською літньою школою 5 років тому; з тих пір ми з ним побували в Литві, Росії, Ірландії, ще багато де, врешті, знову в Гарварді. Сидячи з ним на газоні, в автобусі, в дешевих стрьомних гостелах і дешевих нестрьомних гостелах, в кав'ярнях усіх народів і штибів, в літаках і аеропортах, я сварилася з друзями, мирилася з друзями, оплакувала рідних, фліртувала з закоханостями, писала есе, розглядала фото тваринок в інтернеті - а він завжди був зі мною, незмінний і непомітний. Останнім часом він почав комизитися і став повільний, я ставилася до цього зі співчутливою поблажливістю. Крім того, й я почала розуміти свої обмеження, він став заважкий, для виходів з дому я стала зраджувати йому з айпадом. Настав час завести когось нового. Аж тут я зрозуміла, що не повертається в мене рука замовляти зі старенького когось маленького, нового, гарного і блискучого! Повернула його монітором до стінки, замовила нового з айпаду - швидко-швидко, майже не вибираючи. І тепер мене гризе совість, аж витерла вперше за кілька місяців монітор спеціальною ганчірочкою. :)
*
Коли з твого життя зникають певні люди, завжди залишається запас слів, що став непотрібним. Друзі, які виросли в геть іншому напрямку, але їхні тексти досі впізнаєш за стилем з першого ж речення. Чи далеке дитяче: якщо щось болить, то треба тричі проказати "Біг собака через міст, руді вуха, рудий хвіст, як хвостом поверне - всю хворобу відверне" і сплюнути через ліве плече (це несподівано виповзло минулого літа, хоча багато років, звісно, не згадувала, що так можна робити :) ). А ось це досі завжди роблю - при всьому матеріалізмові ритуал глибоко сидить в голові й, напевно, не шкодить, що я так роблю - якщо вдень, ще при світлі, на небі видно місяць, то треба на нього глянути через ліве плече й проказати "- Місяце-братчику, де ти був? - На небі. - Що бачив? - Мертвих. - Що вони роблять? - Сплять. - То хай у моїх рідних-близьких ні голова, ні серце, ні руки, ні ноги не болять". Потім - "Отче наш" на суміші церковнослов'янської й української, який я в дитинстві читала щовечора, а потім перестала. Дитяче гадання на віхтиках трави - "півень-курочка". Чи от "викачувати переляк": мені було, може, роки чотири, і я глибоко провалювалася в сніг, доки ми брели до хати баби, яка на тому зналася. Сирим яйцем треба водити довкола голови, а потім розбити його в гарячу воду: там, у застиглих соплях матерії, буде видно твій страх. Не пам'ятаю, що при цьому треба казати і що з тим страхом потім робити.
*
Мій старенький ноутбук (acer aspire 2920z - щоб ви розуміли, наскільки старенький) багато зі мною пройшов. Я купила його перед гарвардською літньою школою 5 років тому; з тих пір ми з ним побували в Литві, Росії, Ірландії, ще багато де, врешті, знову в Гарварді. Сидячи з ним на газоні, в автобусі, в дешевих стрьомних гостелах і дешевих нестрьомних гостелах, в кав'ярнях усіх народів і штибів, в літаках і аеропортах, я сварилася з друзями, мирилася з друзями, оплакувала рідних, фліртувала з закоханостями, писала есе, розглядала фото тваринок в інтернеті - а він завжди був зі мною, незмінний і непомітний. Останнім часом він почав комизитися і став повільний, я ставилася до цього зі співчутливою поблажливістю. Крім того, й я почала розуміти свої обмеження, він став заважкий, для виходів з дому я стала зраджувати йому з айпадом. Настав час завести когось нового. Аж тут я зрозуміла, що не повертається в мене рука замовляти зі старенького когось маленького, нового, гарного і блискучого! Повернула його монітором до стінки, замовила нового з айпаду - швидко-швидко, майже не вибираючи. І тепер мене гризе совість, аж витерла вперше за кілька місяців монітор спеціальною ганчірочкою. :)
*
Коли з твого життя зникають певні люди, завжди залишається запас слів, що став непотрібним. Друзі, які виросли в геть іншому напрямку, але їхні тексти досі впізнаєш за стилем з першого ж речення. Чи далеке дитяче: якщо щось болить, то треба тричі проказати "Біг собака через міст, руді вуха, рудий хвіст, як хвостом поверне - всю хворобу відверне" і сплюнути через ліве плече (це несподівано виповзло минулого літа, хоча багато років, звісно, не згадувала, що так можна робити :) ). А ось це досі завжди роблю - при всьому матеріалізмові ритуал глибоко сидить в голові й, напевно, не шкодить, що я так роблю - якщо вдень, ще при світлі, на небі видно місяць, то треба на нього глянути через ліве плече й проказати "- Місяце-братчику, де ти був? - На небі. - Що бачив? - Мертвих. - Що вони роблять? - Сплять. - То хай у моїх рідних-близьких ні голова, ні серце, ні руки, ні ноги не болять". Потім - "Отче наш" на суміші церковнослов'янської й української, який я в дитинстві читала щовечора, а потім перестала. Дитяче гадання на віхтиках трави - "півень-курочка". Чи от "викачувати переляк": мені було, може, роки чотири, і я глибоко провалювалася в сніг, доки ми брели до хати баби, яка на тому зналася. Сирим яйцем треба водити довкола голови, а потім розбити його в гарячу воду: там, у застиглих соплях матерії, буде видно твій страх. Не пам'ятаю, що при цьому треба казати і що з тим страхом потім робити.
