(no subject)

Free Men (2011)
Режисер: Ismaël Ferroukhi
Актори: Tahar Rahim, Michael Lonsdale, Mahmud Shalaby
Трейлер
Юнес приїжджає з Алжиру до Парижа, аби, займаючися дрібною спекуляцією, заробити трохи грошей своїй родині. Тільки час вибрав невдалий: саме почалася Друга світова. Втім, це не його війна. Бізнес йде непогано, він пише довгі листи родині й шастає по гарних барах, і йому особисто, в цілому, нічого не загрожує - принаймні, так здавалося. На жаль, його двоюрідний брат влазить в рух опору, а його самого загрібають - рятується тільки тим, що обіцяє шпигувати за мечеттю, бо є підозри, що імам рятує євреїв, видаючи їх за мусульман. Загалом, фільм зі славної категорії "кіно про красивих людей": Тагар Рагім, який зіграв головну роль, - бубочка з чарівними ямочками на щоках; враховуючи, що "Пророк", суть якого можна підсумувати рівно так само, взяв Канни, у "Вільних людей" також непогані перспективи.
Ну але це я іронізую, насправді - геть непоганий фільм, і мені дуже хотілося, щоб він мені сподобався, бо мене розчулюють сюжети, коли люди ростуть над собою і влазять в не свою війну. На жаль, насправді фільм викликав в мене погано раціоналізовану лють. Там, де глядача можна і треба влупити в зуби, фільм його ніжно гладить по голові. І я не маю нічого проти текстів, які гладять читача по голові! Більшість ранків мені вистачає сили вилізти з-під ковдри лише тому, що за сніданком я прочитаю розділ чогось, що погладить мене по голові! Але проблема в тому, що зараз фільми/книжки про Голокост стали, власне, майже виключно жанром, який гладить читача по голові, притискає до спітнілих грудей і каже: "ти - не такий, зараз все було б інакше, і боже збав тобі на якусь мить під час перегляду/прочитання стане незатишно". Безперечно, з фільму про те, як в мечеті без вагань переховують єврея-гомосексуаліста, я вийду щасливіша, ніж з фільму, де його не переховують. Але від оцього пункту "без вагань" мені незатишно, тому що він, по-перше, нівелює колосальність вибору тих, хто справді вирішував переховувати євреїв/гомосексуалістів/циган/підставте вашу меншину, і, по-друге, дегуманізує тих, хто вирішував не ризикувати кров'ю своїх рідних і своєї спільноти заради крові і спільноти дальшої. Нам всім, безперечно, приємно думати, що ми, о, ми всіх рятували б - але порятунок дальших, якби щось зірвалося, означав би смерть своїх, перед якими відповідальний точно більше, тож підставляти їх теж ніби не надто етично. І точно неетично й фальсифікаторськи - подавати цей вибір як легкий, ба навіть єдиноможливий.

Ну й для контрасту - текст, який не жаліє зубів читача (ну й взагалі, час звітуватися про прочитане): "This Way for the Gas, Ladies and Gentlemen" // "Proszę państwa do gazu" by Tadeusz Borowski.
Боровський пройшов Аушвіц і Дахау, більшість часу - у т.зв. етичній "сірій зоні" в'язнів, які працювали на систему, аби вижити. У 1947 р. він написав про це "Proszę państwa do gazu": шалено чесний, шалено страшний текст. Він не жаліє старого єврея, який був наглядачем у гетто і наказав повісити свого сина, коли той вкрав шмат хліба, а сам такий заморений, що й перед газовою камерою просить лише поїсти востаннє (й Боровський поїсти йому дає). Але не жаліє й себе. Він працював на розвантаженні товарняків, набитих людьми, більшість з яких одразу йшла до газових камер. Він не мав права їм сказати, куди вони підуть, і шалено злився на всю цю біомасу. Не намагається якось прикрасити те, як зі злістю вимітав з вагонів роздуті, розчавлені трупики немовлят, які ніхто з в'язнів не хотів взяти, лише одна стара якось визвалася і сказала йому "бідний хлопчик" (рідкісний момент милосердя до себе); як злився на жінку, котра намагалася відхреститися від власної дитини, бо без дитини могла потрапити до табору, а з - лише до газових камер.
А потім раптом з вагону виходить ще геть юна дівчина, елегантно поправляє комірець сорочки й питає: "Ми ж одразу на смерть йдемо?" Йому не стає сміливості порушити припис і відповісти. Вона киває, й може потрапити до табору, але йде, хоча її окликають, до вантажівок, які до газових камер, і її волосся дуже гарне на сонці. При обговоренні цього був у нас кумедний момент: я звикла, що зазвичай я - найагресивніша феміністка в будь-якій авдиторії, аж тут раптом знайшлися конкуренти на статус. Підводиться другокурсниця з англістики (чудова, між іншим, баришня з БДСМ-тусовки, яка робитиме проект про те, як у цій спільноті приховують реальне насильство) і каже: "А тут він відтворює патріархальний стереотип maiden, matron and crone: саме жінка, яка, судячи з наявності дитини, вела статеве життя, виступає як інфернальне зло, а незаймана дівчина - жахливо романтизована". А в мене брови повзуть на лоба, і я так (подумки): "r u 4 real?" Бо я це прочитую не як характеристику цих жінок, а як характеристику оповідача: він в тій дівчині людину вперше бачить, розумієте? Не півмерця, який робить його злочинцем самим фактом своїх страждань і смерті, й тому так злить - а людину з почуттям власної гідності. Вона після кількох діб у тому товарняку, ми так здогадуємося, вся в сечі і гівні, пропахла трупами - а він дає, бодай у книжці, їй цей момент гідності й вибору перед смертю, хоча насправді навіть не зважився їй відповісти. Це нічого не міняє, але щось важить: і це страшніше за ті трупики немовлят, описані вище.
У 1951 р. Боровський, який пройшов три роки концтаборів, відгвинтив газ у себе на кухні й покінчив життя самогубством.