(no subject)

Нарешті добралася до справжнього Салема! Ніжно люблю цей бородатий анекдот: "Скаржиться один мужик іншому:
- Я звів десять мостів - а що, думаєш, мене називають будівником мостів? Я звів п'ятнадцять шкіл - а що, думаєш, мене називають будівником шкіл? Зате варто було хоч раз трахнути козу..."
Отак і з Салемом вийшло. Салем - скорочено від "Єрусалим": протестанти, які приїжджали в ці непевні ліси, хотіли собі урвати шматочок святої землі - Салем і Новий Ханаан є майже в кожному штаті, то що вже там казати про Нову Англію, котра й досі лишається доволі утопічною, тільки утопії періодично міняються. І їм тут добре велося, тим пуританам - торгували сушеною тріскою, привозили з Китаю спеції й чай у свої маленькі будинки під снігом, така строга розкіш (з суворо стиснутими губами); під час війни за незалежність навіть мали своїх піратів (каперів, строго кажучи). Були більші за Бостон, важливіші - в якийсь момент 20% федерального бюджету складали податки з Салему (стверджує місцева легенда). А тим часом вже наближався день, коли племінниця місцевого священника заб'ється в корчах, котрі пояснять чарами, й арештують жінок, які чимось не вписувалися в суспільство чи перейшли комусь дорогу: вдруге одружену вдову, котра нечасто ходила до церкви, рабиню, котра начебто розказувала сороміцькі історії, стару прохачку. Ну а далі розгорнеться справжня істерія полювання на відьм - з сотнями арештованих, двадцятьма повішеними.
Втім, у історії пам'ять коротка, особливо на тих, хто й, проживши довше, не лишив би великого сліду; натомість добра пам'ять у маскульту. Всі би вже й забули про тих мертвих двадцятьох, окрім, може, кількох істориків, коли б не серіал "Bewitched". Його героїні зараз на центральній вулиці Салема поставили пам'ятник: з відьмоіндустрії місто тепер живе, хоча частина місцевих обурюється, стверджуючи, що були тут і менш сумнівні заслуги.
Сюди стікаються неоязичники й професійні відьми - жити ризикованим життям і заробляти на туристах: всі газетки й безкоштовні путівники забиті пропозиціями прочитати майбутнє й покращити здоров'я. І в жовтні, під Геловін - туристи з дротяними крилами, з ніжно притиснутими до грудей відірваними латексними ногами, з поттерячими шарфиками, капелюхами, чудернацькими малюнками на обличчях, пентаклями на дешевих ланцюжках. Місто підхоплює: стільки Геловінської символіки в одному місці немає більше ніде, ну й специфічний гумор для комплекту: скажімо, в музеї вказівник - йти коридором наліво. Коридор направо не перегороджено, але якщо ти (себто, звичайно, я) відкриєш двері направо, то побачиш там закривавлену гумову голову. Дуже переконливо!
На жаль, приїхала доволі пізно, тож встигла побачити лише будинок відьом за адресою Ессекс Стріт 310 1/2 (я певна, що саме звідси бере витоки платформа 9 3/4), старий цвинтар, де, зокрема, похований той самий суддя з необачними рішеннями щодо відьом (а на могилках - черепи з перехрещеними кісточками: не лізь, уб'є :) ), купу всякої геловінської сувенірки й перший літературний діснейленд під назвою House of Seven Gables, з якого писалася локація однойменного роману Натаніеля Готорна (котрий тут довго митницею завідував). Цей самий дім зберігся з 1668 р. (на 20 років старший за полювання на відьом, - наголошує екскурсовод): тільки з розмірів і видно, що дім багатого купця, а зовні геть скромний. На початку ХХ ст. його купила жінка, котра створювала реабілітаційні центри для іммігрантів (вчила польських дівчаток англійської й шиття), добудувала кілька таємних переходів, котрі мали пояснити, як же один із героїв роману непомітно пересувався домом, і гроші з квитків пустила на доброчинність - туди досі йде частина грошей з квитків, між іншим. Потім, вже в середині століття, туди ж перетягли й дім, у якому Готорн народився (отак це виглядало) - тут у людей взагалі манія будинки тягати, в місцевий етнографічний музей он взагалі притарабанили цілу триповерхову китайську пагоду. Історії бракує, то викручуються, як можуть.

А, ще при заході сонця, доки брела до вокзалу, траплялися гарні будинки, а доки пливла сюди паромом, бачила здалеку останній маяк Нової Англії, не переведений на електроніку: там досі цілий рік живе жінка-наглядачка, і притику, біля якої відбулося бостонське чаювання.
Напевно, вернуся до Салема ще й наступної суботи: по-перше, не побачила їхнього чудового етнографічного музею, а по-друге, буде день піратів! А, зізнаймося собі і людям, навіть якщо ти вже доросла і своїм життям цілком задоволена, все одно лишається трохи дитячої ностальгії: піраткою слід було стати, а не філологом (/бухгалтером/менеджером середньої ланки/потрібне підставити). Ну, або ніндзею. Ніндзі - це теж добра кар'єра.
Бостон з води:

Салем - дивні механічні потвори, люки, Геловін-Геловін-Геловін:

Чудова реклама - бодай вони чесні:

Два смішні авто - спайдерменмобіль і "Вулиця Сезам":


***

Вчора святкували 375-ліття Гарварду. Аспірантську їдальню прикрасили гарбузиками й організували історичне меню: по комплекту страв на кожне зі століть. Я дуже тішилася: в мене не дуже добре з абстрактними поняттями, якщо щось не можна з'їсти, випити чи помацати, то цього й не існує - а тут дають щонайживішу демонстрацію історії. Маю сказати, що нічого кращого за 17 ст. для гарвардських їдалень не було: консоме (окремо наголошують, що саме консоме подавали 1му класу "Титаніку" в останній вечір), ягнятина з м'ятним холодцем, всякі корінці присушені (пастернак, турнепс, морква, буряк, цибулька). Ну й місцева автентика - кукурудзяний чаудер і кукурудзяний хліб. Далі вже всяка фігня, сподобалися лише сирні гріночки Welsh rarebit (у бідних валлійців не було rabbit, то викручувалися бодай фонетичною подібністю).
От вже на цьому етапі й слід було здогадатися, що це - не стільки день народження, скільки свято урожаю: радість цій землі, радість від того, що визріває в ній, радість від того, що ти на ній, доки не настали холоди. В Могилянці з її військовими маршами на конвокаціях завжди є цей безумно зворушливий пафос - ти проти світу, ти підтримуєш лад, ми вистояли, трясця. А в Гарварді, до якого доля була ласкавіша, надриву нема - "їж, пий, веселися" без заключної частини речення. Лише люди в капелюхах у вигляді гарвардських приміщень носять крижаних левів і крижані букви Н, місцеві фермери демонструють, як витискати сидр, і тут же й наливають, стоять шоколадні фонтанчики, куди можна занурити полуницю, а потім ми (дуже етимологічно правильно) замішували землю, бо, якщо вас колись цікавило, на що перетворюється газон, коли по ньому під дощем стіною бігають кілька тисяч нинішніх студентів Гарварду, колишніх студентів Гарварду, професорів Гарварду, а також їхніх рідних і близьких - то, не сумнівайтеся, саме на потік багна. Ставало дедалі глибше. В якийсь момент я зрозуміла, що лишу там черевики, то роззулася й далі ходила босоніж - не думала, що продовжу босоногий сезон теплого жовтня по інший бік океану.
Незважаючи на катаклізму, Йо Йо Ма (сам випускник Гарварду 76 р.) проспівав "гепі бьоздей ту Гарвард", і всім роздали пиріг в гербовий колір унверу (red velvet cake). Цю фіговину у вигляді великої буви Н габаритів 4х6 метрів (розраховану на 4 тисячі гостей) також, між іншим, пекла місцева випускниця - Джоанна Чан, котра, втім, вивчала економіку, і лише випустившись, зрозуміла, що справжнє її покликання - виготовляти солодощі.
Я - боса, по коліна в багні, на яке перетворився старий гарвардський газон, пальці в шоколаді і землі, в зубах - студак, в руках - брудні кросівки й кусень пирога, в серці - любов до світу, абсолютно промокла, абсолютно щаслива - аж тут лунає своєчасно-пафосне It's My Life.
Вранці вийшла на наш бідний старий газон: суцільне болото, в якому подекуди валяються шматки того багряного пирога.

(на останньому фото, власне, я, коли ми нарешті добралися назад до гуртожитку - з пирогом, добутим, долаючи стихію)

***

Сходила на виступ Жижека, як усі - радше як на перформанс, ніж як на лекцію, бо на що ж ще чекати від enfant terrible від філософії (професорка, яка його представляє: "Жижека часто представляють як людину, котра мислить за принципом "Всі вважають Х, але...". Жижек: "Але..."). Чувак у светрику засмальцьованому, зі страшним акцентом і поростю на обличчі моделі "мужик з російської провінції, 1 шт." (дарма що зі Словенії); поводиться як повний укурок - увесь час чухається, не може втримати думку, відволікається весь час на якісь анекдоти, демонструє Лаканівську теорію, що лише те, що збігається з нашими уявленнями, ми сприймаємо як реальність, розмахуючи рукою за сантиметр від лиця професорки, котра його сюди запросила, й вєщаючи "а от якби я виколупав вам око, якусь хвилину ніхто би в це не вірив". Страшно перебирає час, спочатку професорка відбирає в нього годинник, щоб він не переймався, а потім, коли бачить, що він притискає до грудей манускрипт розміром з "Войну і мір", і явно збирається озвучити ВСЕ, хоча час перебрано вже на годину, намагається його якось стримати - але стриму на нього нема, він вже сміється над спробами його спинити, примовляючи "але ж ще навіть не дев'ята... а лише без десяти 10", говорить вже невідь про що, паралельно обпльовує "Король говорить" ("на початку Георг - нормальний чувак, котрий заїкається, бо не може сприймати всерйоз всю цю муру про "король божою ласкою", а потім австралієць вчить його бути достатньо дурним, щоб сприймати це всерйоз") і, заслуженіше, "Чорного лебедя" (бо це - "фантазаія про те, що жінка не може поєднувати функціонування в публічному просторі і приватному, результатом може бути лише смерть"). Коротше, мав він говорити щось там про сексуальну відмінність у Лакана, до цього дійшов лише на останніх секундах. Я навіть підозрюю, що ті анекдоти, які він розказував, мали до цього композиційно підвести - але на слух це не ловиться, лише заплутує. Щось там про те, що для Лакана суб'єктом-за-замовчуванням є не чоловік, як зазвичай у обігові, а жінка, тому що "не чоловік"="жінка", але "не жінка/не не чоловік"=/="чоловік", тут я вже втрачаю нитку логіки, а половина аудиторії вийшла ще до того. Я виходжу, коли в нього виривають мікрофон, щоб дати хоч комусь задати хоч якісь запитання, а він кричить "Йобта, а я можу голосно говорити!".


***

На старослов'янській (де аналізуємо граматику) вперше в житті вдумливо читаю Біблію. І, думаю, для перших слухачів - тих, у кого спойлери ще не висіли по стінах - це досить гостросюжетне чтиво, з забавним вибудовуванням саспенсу. Ото, скажімо, радяться фарисеї, й Кайяфа, первосвященник того літа, каже, що треба Ісуса вбити, бо хай краще один загине, аніж цілий народ (там якась непонятна мутка про те, що, якщо люди повірять в Ісуса, то їх завоюють римляни). І оповідач додає: "й того Кайяфа не сказав, але він перший передбачив, що Ісус помре за людей". І перші слухачі такі, напевно: "Ніііі, це ж головний герой!!!" А оповідач такий: "Буахахаха!!!"

***

Чудова eprst2000 якось писала, що треба жити, як кіт: лежиш розслаблений і вже не знаєш, куди себе й поцілувати. І от я дійшла до цього стану: можу себе картати за щось окреме, але в цілому - геть не знаю, куди себе й поцілувати! Це навіть від зовнішніх обставин не залежить: не лажаю - не знаю, куди себе й поцілувати, лажаю - не знаю, куди себе й поцілувати, взагалі нічо не роблю - все одно не знаю! Чого й усім бажаю.