(no subject)

Ще недавно в нас була геть прекрасна осінь:

А потім стало якось мокро й невдало. Ловлю себе на атавізмі магічного мислення: дубар такий, що сиджу в кімнаті в чунях, куртці й пледі, але вікно не закриваю, бо доки вікно відкрите, в мене літо: не здаюся в боротьбі з кліматом. Щоб добратися до лекцій, треба або чоботи гумові, або байдарка (зате, коли дощ, тут морем пахне так, наче воно треться об стіни, як кіт), ну й я втекла минулих вихідних на запрошення чудової Юлі Мінець до Вашингтона грітися - й дивитися на панд. Це якесь таке сюрреалістичне переживання вийшло, що я не знаю, як його гаразд і описати.
Я вилітала рано й боялася проспати будильник - це постійний страх, я через нього не можу заснути (що зменшує шанси вчасно прокинутися, очевидно), й перед відльотом до Вашингтона я спала години, може, три. Ну нічо, залпом випила 600 мл кави - й побігла на літак. В аеропортах, котрі не належать до жодного постійного простору, розумієш, в наскільки дивному місці живеш: варто вийти за межі дуже ліберального Кембриджа - як починаються заклики до американської армії й шалено сексистські плакати про доброчинність ("Наша фундація вилікувала маленького Джеймса від раку. Він хоче стати пожежником - й тепер він виросте і також стане героєм" з не/симетричним "Наша фундація вилікувала маленьку Синді від раку. Вона хоче стати поваром - й тепер він виросте і її майбутнє солодке", блін).
При скануванні речей зрозуміла, яка я заучка: геть не взяла ніяких умивалок - зате взяла дві книжки (на три години польоту в сумі, ага).
+100 мл кави в літаку. Вашингтонське метро - монолітні бетонні плити, напівтемрява, в якій блискає червона підсвітка - наводить на сумні постапокаліптичні думки.
+300 мл кави - і я добрідаю до Національної художньої галереї, мені невиспано-смішно, я фотографую маленького пластмасового ктулху (котрого мені свого часу подарувала чудова kiatlen) на сучасних скульптурах при вході, бо ті мені видаються його далекими родичами (у них також щупальця).
Музей плутаний, як недодивлені сни, блукаю залами без карти, від європейської скульптури ХХ ст. перехід одразу до китайської кераміки 15 ст, звідти - до фотографій; в якийсь момент починає здаватися, що звідти ніколи й не виблукаю. Тішуся всюдисущам соборам Моне за різної погоди й балеринкам Дега, котрі є в кожному шанованому музеї: такий художній еквівалент макдональдзу, де б ти не був, смак той самий. Балеринок у Вашингтоні цілий виводок, аж чотири. Ну й далі я вже не в тому стані, щоб щось тверезо запам'ятовувати, тому колажем: мухи на квітах з натюрмортів голандців, ледь помітні сліди тліну на краєчках пелюсток - гіперреалізм до того, як вигадали це слово; гравюри Джона Армза - жаска надлишковість деталей, якої не буде на фотографіях, де задній план все ж милосердно змажеться перспективою: видно кожну надщерблену цеглинку на найдальших будинках; яблука-яблука-яблука імпресіоністів і фовістів: багато, певно, було спокус на зламі століть; ескізи тих, хто потім стануть радше трейдмарками, ніж художниками, всяких Рембрандтів і Ван Гогів: пейзажики на кілька рисок олівцем, у яких не розпізнати майбутньої геніальності і слави, чим і розчулюють; в Падуї на початку 16 ст. жив скульптор, закоханий в жаб: десяток дуже реалістичних фігурок - жабки навшпиньки, жабки поважні, жабки, що наготувались стрибнути - а ім'я скульптора невідоме.
В музеї ще є кілька оранжерей з вгодованими янголятами на фонтанах, в одному з них я топлю записник з конспектами до одного курсу, хирлявими плодами нічного гибіння в бібліотеці (спасибі бібліотеці Ламонт за цілодобову гостинність): з іншого боку, могла б втопити й камеру, й голову, тож все на краще.


+ 200 мл кави - й ми вибрідаємо на садок метеликів: на маленькій площі купками розсаджено рослини, котрі мають привабити метеликів з різних екосистем (ліс, болото, ще якась біда). Зустрічаємо навіть одного метелика, котрий, напевно, як і я, долає клімат силою духу.

Потім - на садок скульптур, де металеві порожні пальта, металеві триметрові зайці в кущах та інші трюки з перспективою, дуже смішно й радісно.
Пізніше, коли в моєму кофеїні вже неможливо виявити, власне кажучи, кров, ми добираємося до Dumbarton Oaks, безумно зворушливого структурного підрозділу Гарварду, де вивчають візантиністику, садівництво й доколумбову Америку. Крім чарівного поєднання предметів, там чудові, власне, сади й стилізовані під середньовіччя приміщення, як то було заведено на початку ХХ ст., коли жити стало достатньо добре, щоб ностальгувати за автентикою. Це геть дах зриває: дубова обшивка, гобелени й каміни як ностальгія старої культури за примарною молодістю - а до них прибудовані скляні галереї з вікнами від підлоги до стелі, в яких виставки крихких тисячолітніх візантійських тканин (минущий одяг, який перетривав своїх власників) і доколумбових жахастиків - дуже спокійні, дуже живі глиняні обличчя, які зображають безжурних воїнів, що носять на лиці шкіру вбитого ворога, й неситі боги. А надворі спадає темрява.
Наступного дня ми пішли до зоопарку по панд. Спойлер (котрий не є несподіванкою ні для кого, хто зі мною хоч раз подорожував - бо це повторювана тема мого життя): панд я так і не побачила. У панд, на відміну від мене, є мізки, вони в дощ і холод зі своєї нори в вольєр не вилазять. Зате я бачила, як пісяє слон, як граються левики, як гепард сумовито дивиться на зебр у сусідній клітці, свою улюблену тваринку elephant shrew бачила, а ще - побродила кавалком джунглів (у них цілий павільйон залісений, по якому лазять великі птахи, риби й лінивці).
Трошки всякої худібки зоопарківської:

Просто будиночки гарні:



*

Якщо стомлюсь від славістики, їй-бо, напишу дисертацію про топос стресу в саморепрезентації магістерок та аспірантур Гарварду. Все, все розгортається довкола стресу і спроб його уникнути! Скажімо, наші медики в ролі антистресу завели в бібліотеці спеціально дресированого терапевтичного песика (на фото), котрий тебе облизує, якщо починаєш плакати. Песика занесли до бібліотечного каталогу, його можна взяти на півгодини за студентським, але не можна виносити з читальної зали. З задоволенням би з'їздила і його пожмакала - щоправда, Longwood Medical Area від нормального кампусу аж миль за п'ять (майбутніх Франкенштейнів ізолювали від людей, хай на населенні MIT тренуються, абощо), тож я борюся зі стресом старими методами. Щоб утвердити зв'язок з природою у пост-індустріальному суспільстві й подарувати споживачам ілюзію автентики, всі магазини й заклади громадського харчування заморочуються сезонними пропозиціями. Зараз сезон гарбузів, навіть у мене на вікні стоїть п'ять гарбузиків, навіть дірки від бублика вже випускають зі смаком гарбуза, тож у Старбаксі також з'явилася гарбузова кава. Я не думаю, що гарбузи причетні до цього божественного напою (бо взагалі я їх не дуже люблю), хто зна, що вони туди насправді додають - але (а) це геніально; (б) це наркотик. Це робить моє життя фінансово нестабільним, але дуже, дуже щасливим.
А ще я нещодавно бачила біля гуртожитку живого єнота, горбатого і з пухнастим хвостом. І, здається, аж трьох диких бурундуків! Це все дуже знімає стрес.

*

Щоб показати юним славістам, що буває, якщо забагато вчитися, нам виписали на гостьову лекцію про радянське пропагандистське кіно професора з Єйля (конкуренція Єйль-Гарвард - це така окрема тема: скажімо, Буш, як відомо, закінчував бакалаврат в Єйлі, а магістерку - в нас, то по всьому кампусу шастають люди в футболках з його портретом і підписом "Blame Yale"). Професор підскакував від кожного різкого звуку й переходив від шепоту до крику незалежно від того, про що розказував у кожен окремо взятий момент; періодично спинявся й задумливо казав: "це жахливе в мене формулювання, просто жахливе" - вперше проговорював те, що увійде до його книжки.
Він аналізує, як документальне кіно після революції докладалося до створення своїх ідеальних реципієнтів - зокрема, розглядає звіти голів агітпоїздів, котрі після кожного кінопоказу мусили фіксувати склад аудиторії, реакції на фільми, тощо. Бідкається, що цей матеріал (страшенно, напевно, нудна бюрократія) лежить нерозібраний, нікому те не треба - закликає всіх студентів в залі кидатися на це, як на цілину (а в самого в очах геть нездоровий блиск). Розказує: щоб мобілізовувати революційний потенціал, у фільмах підкреслювали роль глядача як суб'єкта пізнання й фетишизували при цьому здатність камери відкривати приховане. Скажімо, як виявилося, був такий популярний мотив відкриття мощ святих, про які священики казали, що ті зберігалися століттями, не зітлівши: при камерах відкривали саркофаги, розгортали тканину з мертвою міллю, показували, що там вже геть паршивенькі кістки, ніякого чуда. А після фільмів продавали листівочки з фото тих гнилих кісточок. Себто релігійне одкровення без жодних змін підміняється технічним. Скажімо, отут є приклад жанру: youtube. Взагалі, я з великими підозрами ставлюся до інституційної релігії, але на мене це справило зворотній ефект: якось так зворушливо, як обережно священик складає ту тканину, й кісточки ті бідні, й цей сумний натовп. Все-таки, якщо чуда нема, а є лише старі кісточки, то якось наче за них більш відповідальний - врешті, що в тебе є, крім твоїх міфів? - а якщо чудо є, то вони за тебе відповідальні.
- У мене ще є час? - спитав під кінець професор. - В Єйлі я дізнаюся, що час скінчився, коли в мене починають летіти пляшки.
- Так, ми тут значно більш цивілізовані, - гречно сказав цивілізований гарвардець - завідуючий аспірантурою нашої кафедри.
(Дивлюся тут багато німого кіна 20-х. Лише на другому сеансі зрозуміла, що музику, яка звучить, прямо під час фільму імпровізує на фортеп'яні один із професорів.)

*

Ну й просто кілька посилань, які мене тішать:
В Единбурзі невідомий лишає в бібліотеках паперові скульптури: я завжди знала, що це - найкраще місто на світі!

Чергова колонка "Например" чудової Лінор Горалік - цитата на пробу під катом.
( ...Например, с писателем Л. случился очередной умеренной яркости нервный срыв )

І її ж замальовка про Ізраїль та експатів: хоча там вся колонка не менш феєрична, щиро раджу.

*

У нас зараз змагання між різними поверхами - хто більше займається фізкультурою - тож усі вносять свої результати до таблиці на дошці. Індус щоранку каліграфічним почерком зеленим чорнилом вписує "медитація - 1,5 години".