(no subject)

Мені вдалося переконати чинного наукового керівника у науковій валідності чинної теми (навіть сказали несподівано, що це блискуче). Це дуже важлива й радісна подія – тепер маю і тему, і керівника. На Дамаск!

У зв’язку з чим перечитую «Сім стовпів мудрості» Т.Е. Лоуренса, якісь фрагменти зачитую тим, хто не встиг утекти, вголос, дуже тішуся (штуки на кшталт «Головним продуктом експорту регіону були релігії. Більшість релігій експортовано саме звідти, і краї пустель всипано уламками вір»).
Отак воно починалося:
«Корінь наших лих крився у самих обставинах. Ми жили собі роками у голій пустелі, під байдужими небесами. Вдень нас пряжило пекуче сонце; в голові паморочилося від вітру. Вночі нас вимочувала роса, а тиша незліченних зір засвідчувала нашу жалюгідність. Ми були самозакоханим військом без почестей і обрядів, відданим волі, цій другій із людських заповідей, яка пожадливо ликнула всі наші сили, цій високій надії, що під її поглядом всі інші наші цілі зблякли.
Часами потреба боротися за цей ідеал перетворювалася на одержимість, шпорами й віжками гнала нас повз сумніви. Хоч-не-хоч, це перетворилося на віру. Ми продалися їй у рабство, прикували себе до її ланцюга, присяглися, на добре чи на зле, служити її святості. Ментальність звичайних рабів відразлива – вони-бо втратили світ – проте ми здалися не лише тілом, а й душею неподоланному прагненню перемоги. Ми позбулися моралі, волі, відповідальності, як мертве листя на вітрі».

Дуже прикольно, що він цінує іншість чужої цивілізації, не вважаючи відмову від європейських порядків знаком відсталості (це – велика рідкість для тієї доби): «Араби приймали матеріальні благословення цивілізації радше вороже, аніж з радістю. Сороміцьким гиканням вони зустріли доброзичливі спроби оздобити їхню голизну.»
Голизна – це взагалі десь принципова тема (думаю, радше для самого ТЕЛ, аніж для його арабів):
«Я вперше познайомився з уявленнями про чистоту голизни багато років тому, коли ми виїхали пологими горбами Північної Сирії до руїн римської доби, котрі, на думку арабів, звів у пустелі прикордонний володар для своєї королеви. Задля більших розкошів глину, з якої зведено палац, замішано не на воді, а на олії з квіток. Мої провідники, по-собачому принюхуючись, переходили з кімнати до кімнати, повторюючи: «тут ясмин, тут фіалки, тут троянди».
Аж врешті Дахум відвів мене убік: «Ходи, понюхаєш найсолодше», й ми пішли до головної зали, до зяючих східних вікон, де відкритими ротами пили слабкий порожній незворушний пустельний вітер, котрий котився повз нас. Цей повільний подих зародився десь за далеким Євфратом, і багато днів і ночей ворушив лиш мертву траву, аж доки не зіткнувся з першою перепоною: рукотворними стінами нашого зруйнованого палацу. «Ось, - сказали вони мені, - найкраще повітря: у нього немає смаку». Мої араби відвернулися від пахощів і розкошів, обравши речі, які людей не стосуються і не зачіпають».

А от просто смішне про англійську консервативність, арабську забобонність і невдалий контакт цивілізацій:
«Найбільше ж його зачепило те, що я, аби потішити арабів, вдягнув місцевий головний убір. Бойл таке не схвалював.
На Сході стали дошукуватися причин нашої собачої відданості капелюхам (ми боялися сонячного удару). Врешті, їхні найгостріші уми дійшли висновку, що християни носять цей жахливий убір, аби його широкі криси захистили їхні слабкі очі від споглядання Бога. Так мусульмани здобули ще одне підтвердження, що християни Бога не люблять і не розуміють».