(no subject)

Про похмурий англійський романтизм(ТМ) звітуватимусь на тому тижні, після семінару, натомість поки - про книжечку, яка безумно потішила.

5) "The No. 1 Ladies' Detective Agency" Alexander McCall Smith

Радили як детектив: про африканку, котра після смерті свого батька продає його стада худоби і на отримані гроші відкриває перше у Ботсвані жіноче детективне агентство. Реклама була неправильна: насправді, це радше цілком собі мейнстрім - про побут, смачну їжу, неквапкий плин життя, любов, порожні пейзажі, старі машини, іще раз про смачну їжу.

При цьому кілька штук виділяють із загальної маси іронічних детективів/мейнстрімів про жінок:

1. Захопливий текст найлегше написати про героя у момент вибору і сум"яття; втрата любові цікавіша, ніж її тривання ("про щасливих людей виходить дуже нудне кіно" - Джосс Ведон). Натомість у "No. 1 Ladies' Detective Agency" усі очевидні драматичні моменти (екзистенційні пошуки, смерті, шлюби, народження) винесено за кадр, за дужки, про них говориться хіба побіжно і дуже спокійно. Це книжка про людей, яким нічого шукати - вони вже на своєму місці, і дуже люблять своє місце, свою роботу, своїх близьких, свою Африку, її нескінченні порожні рівнини і порожнє небо, пил, її смак і запах. Один із героїв думає, помираючи: "Тільки одне мені прикро: що я полишу Африку, коли помру. [...] Коли я помру, мені бракуватиме запаху Африки, бо, кажуть, там, куди потрапляєш після смерті, немає ані запаху, ані смаку". І то не любов туриста, котрий бачить гарні фотографії з National Geographic - Африка з роману жаскувата; проте все одно варта того, щоб її любити.

2. Воно дуже майстерно вибудуване композиційно. Окремі розділи є майже самодостатніми оповіданнями, дуже простенькими, майже подібними до всяких постфольклорних биличок у повторюваності і простоті фабул і висновків - і ця простота (як і стилістична простота, з якою також не все просто) легко може ввести в оману. Але є ще й другий рівень - дрібні рефрени, такі постійні сюжетні внутрішні рими - якийсь мотив, вперше з"явившись як прислів"я чи сюжетний глухий кут (справа, за яку героїня відмовилась взятись), продовжує зринати знову і знову - як деталі біографії головних героїв, як кульмінація тексту, як спогади епізодичних героїв, інформація вислизає, як спогад про сон, навіюючи легку тривогу. Круто.

3. Іще - мені дико подобається, як виписано головну героїню. Особливо на тлі Забужки - "No.1 Ladies' Detective Agency" добрий приклад того, як насправді робиться феміністичне читво. Скажімо, головна героїня - traditionally built, про це періодично згадують. При цьому вона приваблива. При цьому її життя ще й не детерміноване стосунками. І гендерний реверс маскультового тропу: не ексцентричний геній-чоловік, при якому розважлива жінка, вимушена стежити, аби його на поворотах не сильно заносило - а рівно навпаки.


Загалом, 5 із 5, дуже сподобалось.

Трейлер до екранізації (ВВС, НВО, 2008)

(no subject)

6) "Wuthering Heights" Emily Bronte
Як і любий мій "Петер Шлеміль" Шаміссо, це - книжка про боротьбу двох парадигм: готичного роману - і, умовно, просвітницького. У Шаміссо, їй-Бо, виходило краще; "Буреверхи" у цій боротьбі сильно постраждали і кульгають, бідахи, на обидві ноги.
До впорядкованого англійського провінційного світка (десь як у романах Остін) потрапляє лихе циганча, вносячи свою лепту метафізичного жаху (найбільше жахаються читачі, ознайомлені з постколоніальною критикою - але героям трохи теж перепадає). Внаслідок його діяльності на сторінках роману аж роїться від dark and stormy nights, повішених цуценят, померлих дівчат, інцестуальних мотивів і привидів, що стукають у вікна з криками "Впусти мене". Виросле циганча врешті забирає на той світ прикликаний ним же до життя привид (уся метафізика пожирає сама себе) - і перемагає просвітницький роман. Всі масово вчаться читати, тріумф раціо.
Втім, саме цьому романові значною мірою маємо завдячувати появою романтичної готики, яку я в підлітковому віці пожирала гігабайтами - тому спасибі Емілі Бронте за моє щасливе дитинство (і, думаю, не лише моє :) ). Але все одно хочеться якийсь ревізіоністський переказ в дусі "Широкого Саргасового моря": врешті, у "Буреверхах" аж два оповідачі, будь-який, як не обидва, могли би бути ненадійними.

7) "Ash" Malinda Lo
Це - милий стилістично фентезійний переказ "Попелюшки", приємний і майже добрий, але те "майже" стирчить, як кривий зуб.
У світі була магія, але пішла - і тільки не радять у Лісі йти на вогні по настанні темряви, і тільки сільські напівбезумні ворожбитки вартують на могилах, аби феї не покрали душі, і тільки казки про фей, можливо, насправді є не байками, а уроками.
Втім, бідна сирітонька, залишена напризволяще з лихою мачухою і байдужими зведеними сестрами, на власній шкурі з"ясовує, що ані магія не пішла, ані феї не байка, коли їй дуже хочеться потрапити на бал - і виявляється, що її fairy godmother насправді fairy godfather, котрий у неї закоханий і в обмін за послугу планує забрати до країни фей (підозріло схожої на країну мертвих).
Цей текст дуже багато чим завдячує блискучому "Джонатану Стренджу і містеру Норрелу" Сюзанни Кларк - повернення до фольклорних жаскуватих fairy, які дітей крадуть і заманюють необачних мандрівців у порожні зали під пагорбами, здається, масово береться саме звідти; та й герої-читачі, роман про побутування фольклору в культурі - очевидно, звідти ж. Але імітація провалюється от на чому: те, що в "ДС і мН" було сюжетотворчими штуками, тут стає суто декоративними бантиками. Гарненькими, звісно - але не більше.
(Ще, звісно, світ не надто продуманий: скажімо, якщо в одному селі співіснують Том, Аня і Клара, а дія розгортається в часи умовного квазісередньовіччя, себто до мультикультуралізму далеко - у читача можуть виникнути цілком легітимні питання щодо такого співіснування різних мовних і культурних систем.)
А Попелюшка тут, до речі, знаходить своє щастя не з принцом, а з мисливицею.