(no subject)
Jun. 25th, 2014 10:27 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
pocketfull_of4 вересня я здаю місцевий відповідник кандмінімуму, у зв'язку із чим мені за це літо потрібно перечитати приблизно всю українську літературу від найдавніших часів до наших днів. Моє життя сповнене гризот і нестягнених форм прикметників. Буду робити короткі конспекти всякого добра, щоб потім перед іспитом перечитувати й мати святий спокій.
Якби в українській літературі був конкурс на найбільш misleading назву, то його з великим відривом узяли б "Товаришки" (1887) Олени Пчілки. Назва, здавалося б, вписує повість у нашу довгу сентиментальну традицію оповідань із номінативними заголовками (всі ці близнята, сестри, інститутки й решта тусовки), де вже з титли ясно, що йтиметься про емоційні поневіряння of their eponymous protagonists. А повість насправді геть не про те.
Приблизно підсумовує "Товаришок" оця цитата, де видно і їхній тематичний засяг, і їхні проблеми:
"Ой що біжить без повода?
Ой що росте без кореня?..
Любочка [головна героїня] знає з тої ж пісні, що без повода біжить вода, а росте без кореня камінь; але як може рости камінь без кореня? Як він росте?.."
Доти (та й певний час по тому у всяких прадавніх викопних штибу Нечуя) українство - і, by extension, українська література - охоплюють селянство і фольклорну давнину. Пчілка намагається включити до сфери українства й української літератури науку, соціальні рухи і все інше, що має бути в сучасному суспільстві. При цьому вона - і в реальності (згадаймо пізніші літературні дискусії, де по один бік нечуї з єфремовими, по інший - вона ж, Леся Українка і ще когорта), і в оповіданні - протистоїть не лише тискові всього інституційного апарату імперії, а й народникам. (Цитата з оповідання на підтвердженя: "А Кузьменко дурниці провадить! Штучність, літературщина, признаю саму тілько народну мову... Що за узька народність, що за узький націоналізм! Се - понижати свою народну гадку, обрікравши її стояти вічно лиш на одному ступні первісному! І коли так судить об мові, то треба те ж саме розважати й у всьому: значить, і хисту національного не треба розвивать,- ні музики, нічого,- нехай буде все тільки на ступні первіснонародному; Начить, і науки не посувать, досить того світогляду, який має наш простий чоловік! Се ж нісенітниця!").
Та головною проблемою є навіть не спротив опонентів, а, як видно з тієї самої трохи кумедної цитати про "що росте без кореня", невиробленість термінології. У більш вегетаріанській підавстрійській Україні з тим легше, ніж у підросійській, що тематизується у тих же "Товаришках", де частина персонажів з'являються виключно для того, аби поповнювати словниковий запас головної героїні: ""Просвіта", "напрямок", "враження",- підчеркує Люба в думці вирази Бучинського, котрі їй здаються такими новими і через те мовби чудними, принаймні Люба не зважується говорити їх сама,- а одначе що ж тут такого чудного? - думає вона далі.- Чому ж би не вживать тих слів? Чого ж конечне казать "просвіщеніє", а не "просвіта", "впечатлєніє", а не "враження"? Тільки тої й переваги, що до тих російських слів ми призвичаїлись".
Крім тематичних національних інновацій (скажімо, це - перший в українській літературі твір, де згадано теорію еволюції - то вам не пес начхав:)), по-моєму, це перший текст, де жінки виступають не суб'єктом емоційного життя (при повній об'єктності в усіх інших сферах), а таки суб'єктом знань. Головна героїня переповідає повітовим паніям Дарвіна: "Так же чоловік єсть той же звір, тільки розумніший", тож не треба цуратися ширших морфологічних порівнянь. Головна героїня веде дискусії про індиктувне мислення проти дедуктивного - і, власне, мені здається, прикметно, що саме авторка, яка двічі належить до маргіналізованої спільноти (як жінка і як українка), а отже, усе життя тим фактом змушена і споживати культуру, й творити її проти головної течії, вперше у цій літературі ставить під питання, *як* ми знаємо. Її опонент лупить себе п'яткою в груди, захищающи строгу об'єктивність у науці, дедуктивне мислення, вибудовування аргументації на основі емпірично даних фактів, а не підбирання фактів під початкове припущення. Натомість головна героїня (привіт феміністичній епістемології), наполягає, що жоден знавець не може бути об'єктивним і не вільним від початкових припущень/упереджень, а те, що видається свідченням об'єктивності, може бути з тим же успіхом риторичною маніпуляцією: "Почім ви знаєте, що такий-то ряд фактів, котрі вам говорять нібито так вільно, самі не з'явилися в праці ученого власне через те, що він шукав їх наперед своєю думкою? Мавши звісну теорію, наперед угадував, що мусять буть у такому-то крузі власне такі й такі явища, котрі докажуть його думку!"
Фінал "Товаришок" - це така просто пісня про те, як складно писати на великих світоглядних (а отже, й жанрових) зсувах. Після цілого тексту не-про-те Олена Пчілка раптом згадує, що в українській літературі заведено мати романтичну лінію. Як бо то без романтичної лінії? Дуже чітко видно момент, коли клацає перемикач і під звуки "Пропало ВСЬО!!!" Пчілка починає витрушувати зі стосів сторінок усіх другорядних героїв, які там з'явилися хто для національної лінії, хто ще для якої, аби, як Пилип з конопель, із оповідання про знання раптом вискочив сюжет про одруження.
Якось так повелося, що прийнято любити Лесю Українку й не любити Олену Пчілку. Це - абсолютно дарма, мені на основі трьох томів листування ЛУ здається, що їхнє протистояння сильно перебільшують задля драматизації біографії ЛУ, а Олена Пчілка - нехай і не з першої когорти - по-свойму прекрасна. Багато писала, редагувала низку часописів, перекладала, у 70+ років побувала у в'язниці за антибільшовицькі виступи, кувала слова (серед найвідоміших її винаходів - слова "переможець" і "променистий", які доти позначалися старослов'янськими запозиченнями), врешті, виростила well-adjusted доньок, одна з яких - класик укрліту, але й інші здобували освіту за кордоном, жили у громадянському шлюбі до того, як це стало нормою, і почувалися у своїй шкурі цілком добре (виростити нормальних синів - це в ті часи кожен міг, а от доньки таки про щось свідчать). (Коротше кажучи, Олена Пчілка брала від життя все ще до того, як це стало загальною настановою.) Мораль? Мораль така: well-adjusted people don't make history, навіть коли вони перемогли, навіть коли вони винайшли саме слово "переможець" :).
Якби в українській літературі був конкурс на найбільш misleading назву, то його з великим відривом узяли б "Товаришки" (1887) Олени Пчілки. Назва, здавалося б, вписує повість у нашу довгу сентиментальну традицію оповідань із номінативними заголовками (всі ці близнята, сестри, інститутки й решта тусовки), де вже з титли ясно, що йтиметься про емоційні поневіряння of their eponymous protagonists. А повість насправді геть не про те.Приблизно підсумовує "Товаришок" оця цитата, де видно і їхній тематичний засяг, і їхні проблеми:
"Ой що біжить без повода?
Ой що росте без кореня?..
Любочка [головна героїня] знає з тої ж пісні, що без повода біжить вода, а росте без кореня камінь; але як може рости камінь без кореня? Як він росте?.."
Доти (та й певний час по тому у всяких прадавніх викопних штибу Нечуя) українство - і, by extension, українська література - охоплюють селянство і фольклорну давнину. Пчілка намагається включити до сфери українства й української літератури науку, соціальні рухи і все інше, що має бути в сучасному суспільстві. При цьому вона - і в реальності (згадаймо пізніші літературні дискусії, де по один бік нечуї з єфремовими, по інший - вона ж, Леся Українка і ще когорта), і в оповіданні - протистоїть не лише тискові всього інституційного апарату імперії, а й народникам. (Цитата з оповідання на підтвердженя: "А Кузьменко дурниці провадить! Штучність, літературщина, признаю саму тілько народну мову... Що за узька народність, що за узький націоналізм! Се - понижати свою народну гадку, обрікравши її стояти вічно лиш на одному ступні первісному! І коли так судить об мові, то треба те ж саме розважати й у всьому: значить, і хисту національного не треба розвивать,- ні музики, нічого,- нехай буде все тільки на ступні первіснонародному; Начить, і науки не посувать, досить того світогляду, який має наш простий чоловік! Се ж нісенітниця!").
Та головною проблемою є навіть не спротив опонентів, а, як видно з тієї самої трохи кумедної цитати про "що росте без кореня", невиробленість термінології. У більш вегетаріанській підавстрійській Україні з тим легше, ніж у підросійській, що тематизується у тих же "Товаришках", де частина персонажів з'являються виключно для того, аби поповнювати словниковий запас головної героїні: ""Просвіта", "напрямок", "враження",- підчеркує Люба в думці вирази Бучинського, котрі їй здаються такими новими і через те мовби чудними, принаймні Люба не зважується говорити їх сама,- а одначе що ж тут такого чудного? - думає вона далі.- Чому ж би не вживать тих слів? Чого ж конечне казать "просвіщеніє", а не "просвіта", "впечатлєніє", а не "враження"? Тільки тої й переваги, що до тих російських слів ми призвичаїлись".
Крім тематичних національних інновацій (скажімо, це - перший в українській літературі твір, де згадано теорію еволюції - то вам не пес начхав:)), по-моєму, це перший текст, де жінки виступають не суб'єктом емоційного життя (при повній об'єктності в усіх інших сферах), а таки суб'єктом знань. Головна героїня переповідає повітовим паніям Дарвіна: "Так же чоловік єсть той же звір, тільки розумніший", тож не треба цуратися ширших морфологічних порівнянь. Головна героїня веде дискусії про індиктувне мислення проти дедуктивного - і, власне, мені здається, прикметно, що саме авторка, яка двічі належить до маргіналізованої спільноти (як жінка і як українка), а отже, усе життя тим фактом змушена і споживати культуру, й творити її проти головної течії, вперше у цій літературі ставить під питання, *як* ми знаємо. Її опонент лупить себе п'яткою в груди, захищающи строгу об'єктивність у науці, дедуктивне мислення, вибудовування аргументації на основі емпірично даних фактів, а не підбирання фактів під початкове припущення. Натомість головна героїня (привіт феміністичній епістемології), наполягає, що жоден знавець не може бути об'єктивним і не вільним від початкових припущень/упереджень, а те, що видається свідченням об'єктивності, може бути з тим же успіхом риторичною маніпуляцією: "Почім ви знаєте, що такий-то ряд фактів, котрі вам говорять нібито так вільно, самі не з'явилися в праці ученого власне через те, що він шукав їх наперед своєю думкою? Мавши звісну теорію, наперед угадував, що мусять буть у такому-то крузі власне такі й такі явища, котрі докажуть його думку!"
Фінал "Товаришок" - це така просто пісня про те, як складно писати на великих світоглядних (а отже, й жанрових) зсувах. Після цілого тексту не-про-те Олена Пчілка раптом згадує, що в українській літературі заведено мати романтичну лінію. Як бо то без романтичної лінії? Дуже чітко видно момент, коли клацає перемикач і під звуки "Пропало ВСЬО!!!" Пчілка починає витрушувати зі стосів сторінок усіх другорядних героїв, які там з'явилися хто для національної лінії, хто ще для якої, аби, як Пилип з конопель, із оповідання про знання раптом вискочив сюжет про одруження.
Якось так повелося, що прийнято любити Лесю Українку й не любити Олену Пчілку. Це - абсолютно дарма, мені на основі трьох томів листування ЛУ здається, що їхнє протистояння сильно перебільшують задля драматизації біографії ЛУ, а Олена Пчілка - нехай і не з першої когорти - по-свойму прекрасна. Багато писала, редагувала низку часописів, перекладала, у 70+ років побувала у в'язниці за антибільшовицькі виступи, кувала слова (серед найвідоміших її винаходів - слова "переможець" і "променистий", які доти позначалися старослов'янськими запозиченнями), врешті, виростила well-adjusted доньок, одна з яких - класик укрліту, але й інші здобували освіту за кордоном, жили у громадянському шлюбі до того, як це стало нормою, і почувалися у своїй шкурі цілком добре (виростити нормальних синів - це в ті часи кожен міг, а от доньки таки про щось свідчать). (Коротше кажучи, Олена Пчілка брала від життя все ще до того, як це стало загальною настановою.) Мораль? Мораль така: well-adjusted people don't make history, навіть коли вони перемогли, навіть коли вони винайшли саме слово "переможець" :).
