(no subject)
Jan. 30th, 2012 03:14 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
pocketfull_ofОскільки цей семестр вселяє багато неспокою (штибу "аааааа, капєц, ми всі помремо") в мою душу, я використала перший тиждень навчання для прокрастинації і щодня ходила в кіно: мене багато в чому можна звинуватити, але аж ніяк не в нудній поміркованості. Навіть захворівши, пішла в кіно (фільм йшов один день, квиток був вже куплений, а коли ще матиму нагоду побачити Герцога на великому екрані) - і, що б ви думали, стало краще: мабуть, віруси подумали, що нєфіг зв'язуватися, раз я на них не реагую. Навіть грип не любить, коли його ігнорують.
"Хокінга" дивилася ще вдома, а решту - вже тут. Далі - звіти про "The Artist", "Young Goethe in Love", "Shame", "Dangerous Method" і що я там ще встигну подивитися, перш ніж змушу себе відзвітуватися.
(А на один мій курс записано лише двоє студентів, зате товариство доповнюють дві журналістки-стипендіатки: британка, котра веде репортажі з гарячих точок, Боснія й 10 років Афгану, й американка, котра розслідує, як великі корпорації прикривають свої злочини. Приваблені словом "травма" у назві, вони вчитимуть польську літературу)
Втім, до кіно.
Cave of Forgotten Dreams (2010)
Режисер: Вернер Герцог
Актори: Вернер Герцог і всякі археологи
Трейлер
Печеру Шове на сході Франції палеонтологи відкрили у 1994 р. Спочатку вони сумнівалися, чи це автентика, такими сучасними виглядали малюнки (серйозно, наберіть у гугл-зображеннях "chauvet cave" - незабутні естетичні переживання). Зараз відомо, що це - найстаріші зображення, які ми знаємо: їм 35 тисяч років, майже удвічі старші за те, що вважалося найстарішим раніше. В цій печері ніхто ніколи не жив. При вході, де світло, також нічого немає: і лише в глибині - вишкірені леви й табуни коней, і бізон, який обіймає голу жінку. Люди приходили туди довго, малюнки часто підводили й перемальовували, і різниця між окремими редакціями - до п'яти тисяч років. Над Європою повз льодовик завглибшки у два кілометри, по ньому ходили мамонти й носороги, обважнілі від мокрої вовни, в печерах - гієни і леви; і при цьому такі слабкі і вразливі люди передавали свою історію тисячоліттями, і тяглість була живіша, ніж у нас - з кимось, хто жив хоча б триста років тому, не кажучи про три тисячі (хоча про бика і жінку, дякувати грекам, байка дотривала).
В печеру зараз навіть вчених пускають лише протягом кількох тижнів на рік, аби не порушувати мікроклімат; Герцогу цей фільм замовило французьке міністерство культури. Це добре - він вдало знаходить якихось диваків: скажімо, спиняє археолога на фразі "я з моїм бекграундом розумію..." питанням "А який бекграунд?" - і той, знітившись, пояснює: "ну, я археолог. Але до того працював у цирку".
Якісь естетичні рішення Вернера Герцога в цьому фільмі межують з кітчем чи й перебувають за його межею, переважно в царині звуку: скажімо, значну частину фільму супроводжує нестримно пафосна музика, а коли в печері гасять стаціонарне світло й водять по малюнках мерехтливим ліхтарем, аби побачити їх так, як їх бачили при світлі смолоскипів (якийсь бізон намальований восьминогим, аби була ілюзія руху), Герцог каже - "прислухайтеся, може, почуємо стук копит" - і пускає стук копит. Попри те, я сентиментальна й мене багато що в цьому фільмі нестримно зворушує. Скажімо, при вході до печери один чоловік залишив на камені сотні відбитків вимазаної в червоній глині долоні. Ми можемо простежити його шлях у темряву - й далі лишав ті відбитки. У нього був кривий мізинець (за цим можна його розпізнати). Ми знаємо, де він пройшов, де спинявся. Він помер 32 тисячі років тому.
До якихось малюнків неможливо підійти, бо тоді порушаться поклади кісток, які мовчать, і сліди, які мовчать також: скажімо, поруч сліди хлопчика й вовка - чи прийшли вони разом? Чи розминулися на тисячоліття? Ну й замислюєшся, скільки їх там під землею іще, цих коней у темряві.
Albert Nobbs (2011)
Режисер: Rodrigo Garcia
Актори: Glenn Close, Mia Wasikowska, Brendan Gleeson, Janet McTeer, єтц.
Трейлер
Альберт Ноббс - смішний і недолугий чоловічок на порозі старості, який працює в обшарпаному готелі в обшарпаному Дубліні в обшарпаному 19 столітті. Він точно знає, в кого з гостей алергія на що, але не знає до ладу, що робити з власним життям. Відкладає життя й мідяки на потім: коли назбирає достатньо, купить крамничку табаку, де зможе працювати гарна дівчина. Бо він одружитися хоче: тільки от дівчина, яку любить він, любить іншого, а з ним періодично ходить на побачення, лише аби видурити трохи грошей. Він це, втім, розуміє, і все одно ладен прийняти і її, й її дитину від того іншого. А, серед всіх інших проблем Альберта Ноббса варто згадати те, що біологічно він є жінкою.
З одного боку, певну повагу до сценаристів викликає те, що цей елемент сюжету не є центральним, себто відбувається нормалізація мотиву: власне, в сюжеті нічого й не змінилося б, якби Альберт Ноббс був біологічним чоловіком. З іншого боку, ця деталь функціонально провисає, і те, що мало би стати приводом поговорити, скажімо, про перформативність будь-якої ідентичності, зводиться, по суті, до одного діалогу (він є в трейлері: лікар питає в Ноббса, чому той не в костюмі на карнавалі; Ноббс каже, що він офіціант. Лікар каже, що він сам не в костюмі, бо теж при ділі: "we are both disguised as ourselves").
Проблема ж фільму для мене була в тому, що трейлер абсолютно не дає уявлення про жанр: він виглядає на історичну романтичну комедію, а насправді це безпросвітна драма. Такої підлості від маркетингового відділу фільму я не чекала, й тому фінал мене дещо заскочив - вкрай неприємно, бо (спойлери фіналу!!! щоб прочитати спойлери, потрібно виділити текст)
месідж звучить приблизно як "порядним людям немає місця в цьому житті". Але на кіно з таким месіджем я також не пішла б, якби цей месідж хоч якось угадувався з трейлера.
До плюсів фільму варто зарахувати те, що Глен Клоуз в ролі Ноббса абсолютно фантастична; до мінусів - що Мія Васіковська, котру я взагалі ніжно люблю й цей фільм дивилася заради неї, не вміє грати нічого, крім милої ельфійської посмішки (зазвичай від неї більшого й не вимагають, а тут треба було зображати багато з того, що вона не вміє).
Hawking (2004)
Режисер: Philip Martin
Актори: Benedict Cumberbatch і ще якісь люди, але дивимося ми це, визнаймо, не заради них.
Трейлера немає, зате кіно повністю є на ютубі.
Одразу зізнаюся, що я й нормальну фізику не дуже розумію, а ті її шматки, котрі ніжно труться об метафізику, - й поготів. Втім, схоже, саме це й є гарантією любові до даного фільму, а фізикам його краще не показувати, бо тато, проходячи повз екран на якомусь украй драматичному моменті, сказав, що то боян. Але британці добре вміють знімати научпоп і біографії своїх видатних людей: фільм про юність Хокінга, коли йому щойно діагностували його болячку, жити йому обіцяли геть мало й його батько просив його наукового керівника дати йому якусь тему, яку він встигнув би закінчити. Мало кому зрозуміла теорія великого вибуху й повторюване разів двісті за фільм "кінець стає новим початком" й погляд на час як на четвертий вимір, скажімо, але всім зрозумілий наляканий двадцятилітній хлопчик, котрому лікарі кажуть, що більше двох років він не проживе, тож він лежить під водою на дні ванни - хвилину, півтори, дві - і вчиться не дихати. А між лежанням у ванні розширює людські знання про всесвіт. Все так правильно, патетично і зворушливо, що аж замислюєшся, чи правильно обрала спеціальність: адже "Я розумію всесвіт" за означенням звучить значно врочистіше, аніж, скажімо, "я розумію Джойса", чи що там ще може брякнути філолог. Загалом, велика педагогічна сила в цього фільму - мила телевізійна британщина.
"Хокінга" дивилася ще вдома, а решту - вже тут. Далі - звіти про "The Artist", "Young Goethe in Love", "Shame", "Dangerous Method" і що я там ще встигну подивитися, перш ніж змушу себе відзвітуватися.
(А на один мій курс записано лише двоє студентів, зате товариство доповнюють дві журналістки-стипендіатки: британка, котра веде репортажі з гарячих точок, Боснія й 10 років Афгану, й американка, котра розслідує, як великі корпорації прикривають свої злочини. Приваблені словом "травма" у назві, вони вчитимуть польську літературу)
Втім, до кіно.
Cave of Forgotten Dreams (2010)
Режисер: Вернер Герцог
Актори: Вернер Герцог і всякі археологи
Трейлер
Печеру Шове на сході Франції палеонтологи відкрили у 1994 р. Спочатку вони сумнівалися, чи це автентика, такими сучасними виглядали малюнки (серйозно, наберіть у гугл-зображеннях "chauvet cave" - незабутні естетичні переживання). Зараз відомо, що це - найстаріші зображення, які ми знаємо: їм 35 тисяч років, майже удвічі старші за те, що вважалося найстарішим раніше. В цій печері ніхто ніколи не жив. При вході, де світло, також нічого немає: і лише в глибині - вишкірені леви й табуни коней, і бізон, який обіймає голу жінку. Люди приходили туди довго, малюнки часто підводили й перемальовували, і різниця між окремими редакціями - до п'яти тисяч років. Над Європою повз льодовик завглибшки у два кілометри, по ньому ходили мамонти й носороги, обважнілі від мокрої вовни, в печерах - гієни і леви; і при цьому такі слабкі і вразливі люди передавали свою історію тисячоліттями, і тяглість була живіша, ніж у нас - з кимось, хто жив хоча б триста років тому, не кажучи про три тисячі (хоча про бика і жінку, дякувати грекам, байка дотривала).
В печеру зараз навіть вчених пускають лише протягом кількох тижнів на рік, аби не порушувати мікроклімат; Герцогу цей фільм замовило французьке міністерство культури. Це добре - він вдало знаходить якихось диваків: скажімо, спиняє археолога на фразі "я з моїм бекграундом розумію..." питанням "А який бекграунд?" - і той, знітившись, пояснює: "ну, я археолог. Але до того працював у цирку".
Якісь естетичні рішення Вернера Герцога в цьому фільмі межують з кітчем чи й перебувають за його межею, переважно в царині звуку: скажімо, значну частину фільму супроводжує нестримно пафосна музика, а коли в печері гасять стаціонарне світло й водять по малюнках мерехтливим ліхтарем, аби побачити їх так, як їх бачили при світлі смолоскипів (якийсь бізон намальований восьминогим, аби була ілюзія руху), Герцог каже - "прислухайтеся, може, почуємо стук копит" - і пускає стук копит. Попри те, я сентиментальна й мене багато що в цьому фільмі нестримно зворушує. Скажімо, при вході до печери один чоловік залишив на камені сотні відбитків вимазаної в червоній глині долоні. Ми можемо простежити його шлях у темряву - й далі лишав ті відбитки. У нього був кривий мізинець (за цим можна його розпізнати). Ми знаємо, де він пройшов, де спинявся. Він помер 32 тисячі років тому.
До якихось малюнків неможливо підійти, бо тоді порушаться поклади кісток, які мовчать, і сліди, які мовчать також: скажімо, поруч сліди хлопчика й вовка - чи прийшли вони разом? Чи розминулися на тисячоліття? Ну й замислюєшся, скільки їх там під землею іще, цих коней у темряві.
Albert Nobbs (2011)
Режисер: Rodrigo Garcia
Актори: Glenn Close, Mia Wasikowska, Brendan Gleeson, Janet McTeer, єтц.
Трейлер
Альберт Ноббс - смішний і недолугий чоловічок на порозі старості, який працює в обшарпаному готелі в обшарпаному Дубліні в обшарпаному 19 столітті. Він точно знає, в кого з гостей алергія на що, але не знає до ладу, що робити з власним життям. Відкладає життя й мідяки на потім: коли назбирає достатньо, купить крамничку табаку, де зможе працювати гарна дівчина. Бо він одружитися хоче: тільки от дівчина, яку любить він, любить іншого, а з ним періодично ходить на побачення, лише аби видурити трохи грошей. Він це, втім, розуміє, і все одно ладен прийняти і її, й її дитину від того іншого. А, серед всіх інших проблем Альберта Ноббса варто згадати те, що біологічно він є жінкою.
З одного боку, певну повагу до сценаристів викликає те, що цей елемент сюжету не є центральним, себто відбувається нормалізація мотиву: власне, в сюжеті нічого й не змінилося б, якби Альберт Ноббс був біологічним чоловіком. З іншого боку, ця деталь функціонально провисає, і те, що мало би стати приводом поговорити, скажімо, про перформативність будь-якої ідентичності, зводиться, по суті, до одного діалогу (він є в трейлері: лікар питає в Ноббса, чому той не в костюмі на карнавалі; Ноббс каже, що він офіціант. Лікар каже, що він сам не в костюмі, бо теж при ділі: "we are both disguised as ourselves").
Проблема ж фільму для мене була в тому, що трейлер абсолютно не дає уявлення про жанр: він виглядає на історичну романтичну комедію, а насправді це безпросвітна драма. Такої підлості від маркетингового відділу фільму я не чекала, й тому фінал мене дещо заскочив - вкрай неприємно, бо (спойлери фіналу!!! щоб прочитати спойлери, потрібно виділити текст)
| "синдром "Горбатої гори"" (можна показувати негетросексуальних персонажів: але лише за умови, що вони мусять померти) мене і в "Горбатій горі" дратував, а та хоч ніколи не маскувалася під позитивний фільм і фінал могла виправдовувати загальним месіджем, що краще мати сміливість реалізовувати свої мрії, аніж потім розплачуватися за боягузство. Натомість смерть Альберта Ноббса така ж безглузда, як і все його життя. Зараз, коли я трошки менш дратуюся незбігом трейлера з фільмом (я взагалі сподівалася на позитивне кіно, а не на депресняк, та?), мені здається, що справа, як і в решті сюжету, не в гендерній ідентичності чи орієнтації героя, і |
До плюсів фільму варто зарахувати те, що Глен Клоуз в ролі Ноббса абсолютно фантастична; до мінусів - що Мія Васіковська, котру я взагалі ніжно люблю й цей фільм дивилася заради неї, не вміє грати нічого, крім милої ельфійської посмішки (зазвичай від неї більшого й не вимагають, а тут треба було зображати багато з того, що вона не вміє).
Hawking (2004)
Режисер: Philip Martin
Актори: Benedict Cumberbatch і ще якісь люди, але дивимося ми це, визнаймо, не заради них.
Трейлера немає, зате кіно повністю є на ютубі.
Одразу зізнаюся, що я й нормальну фізику не дуже розумію, а ті її шматки, котрі ніжно труться об метафізику, - й поготів. Втім, схоже, саме це й є гарантією любові до даного фільму, а фізикам його краще не показувати, бо тато, проходячи повз екран на якомусь украй драматичному моменті, сказав, що то боян. Але британці добре вміють знімати научпоп і біографії своїх видатних людей: фільм про юність Хокінга, коли йому щойно діагностували його болячку, жити йому обіцяли геть мало й його батько просив його наукового керівника дати йому якусь тему, яку він встигнув би закінчити. Мало кому зрозуміла теорія великого вибуху й повторюване разів двісті за фільм "кінець стає новим початком" й погляд на час як на четвертий вимір, скажімо, але всім зрозумілий наляканий двадцятилітній хлопчик, котрому лікарі кажуть, що більше двох років він не проживе, тож він лежить під водою на дні ванни - хвилину, півтори, дві - і вчиться не дихати. А між лежанням у ванні розширює людські знання про всесвіт. Все так правильно, патетично і зворушливо, що аж замислюєшся, чи правильно обрала спеціальність: адже "Я розумію всесвіт" за означенням звучить значно врочистіше, аніж, скажімо, "я розумію Джойса", чи що там ще може брякнути філолог. Загалом, велика педагогічна сила в цього фільму - мила телевізійна британщина.
