(no subject)

[pocketfull_of]

Люблю приїзди туристів: зазвичай забуваєш, наскільки Київ дивний, доки не випадає повторити комусь іншому, хто тут вперше, як цех шевців, скажімо, захищав у 20-ті рр. свої будівлі, пред"являючи едикт на землю від Сигізмунда ІІІ (17 ст.); забувається, скільки порожнього повітря в Софії - і як дивно вона мала виглядати десять століть тому людям, котрі не бачили хмарочосів, завжди напівтемна без електричної підсвітки; чи про церкву 12 ст., яка вистояла над Бабиним яром і місцем Куренівської трагедії (Кирилівка, в якій на стінах - дивні кістляві ступні Врубелівських янголів, і Янгол, що згортає небо в сувій з 12 ст.).
Іще: приїжджаєш ото додому після чотиримісячної відсутності, а там на робочому столі - файл "Гріх бестіальний" (мама редагує чиюсь статтю).
*
Подивлені за початок року фільми:
The Guard (2011)
Режисер: John Michael McDonagh
Актори: Brendan Gleeson, Don Cheadle, Mark Strong, etc.
Бідолашний Джон Майкл МакДона, очевидно, приречений змагатися в чорному гуморі зі своїм братом (сценаристом "Залягти на дно в Брюгге"), а більшість їх при цьому ще й плутають (я спочатку плутала, і мене ввів в оману хтось, хто також плутав). Доки змагання результуватиме в абсурдних трагікомедіях з Бренданом Глісоном - скажімо, про Страшний Суд у маленьких бельгійських містах чи вестерни в західній Ірландії - я буду щаслива. "The Guard" (котрий у наших кінотеатрах перекладають то як "Якось в Ірландії", то як "Залягти на дно в Дубліні") легковажніший за "Брюгге", й тому видається слабшим, але, втім, в межах свого жанру він чарівний. Коп, котрий читає депресивних російських реалістів, вештає по повіях і регулярно знюхує половину наркотичних речових доказів з місця злочину, об"єднується з дуже правильним ФБР-івцем, аби захистити ввірений йому шмат землі: розчулюють мене такі сюжети. При цьому неблизьку мені пафосність тестостеронового вестерну розбавлено нагромадженням всякого абсурду, й присипано чи то неполіткоректним гумором, чи то стьобом над культом неполіткоректного гумору в європейському кіно в дусі "я ірландець, расизм - частина мого культурного спадку". Подивитися цілком рекомендую.
Трейлер


Італійська для початківців (2000)
Режисер: Lone Scherfig
Актори: Anders W. Berthelsen, Ann Eleonora Jørgensen, Anette Støvelbæk, etc.
Я не знаю, що наливають у воду скандинавам, але вони серйозно дивні, і для перегляду в ролі різдвяного кіна я їх нікому не рекомендую (себто я вірю, що їхні настанови збігаються з чиїмись уявленнями про прекрасне, але дивитися їх, тим паче під Різдво - це крок, на який треба йти свідомо). Цей фільм скачала, бо мені колись був сподобався "Вільбур хоче покінчити життя самогубством" цієї сценаристки, але "Вільбур" - спільна продукція з британцями, що лишило свій слід. Натомість "Італійська для початківців" - внутрішній продукт, ускладнений естетичними настановами групи "Догма 95" (ручна зйомка, бла-бла-бла). Синопсис фільму звучав як абсурдна комедія, я повірила, а дарма, бо насправді це - справжня різдвяна мелодрама, де на останніх 15 хв всі невмотивовано сходяться і цілуються. Проблема в тому, що серед настанов "Догми 95" є кілька антифантазійних штук в дусі "дія має відбуватися тут і зараз, заборонені штучні сюжети штибу перестрілок": а режисери з бідною фантазією певні, що ефект реалізму - це лише герої зі старечим маразмом, насильство в родині, екстремальна бідність і шизофреніки, які блюють собі на волосся. Особисто мені здається, що це все в такій концентрації - анітрохи не більший реалізм, аніж, скажімо, якийсь Тарантіно з перестрілками: і до цього вже точно не треба пришивати штучний різдвяний фінал з іншого жанру, бо такий франкенштейнівський монстр купи не триматиметься.
Загалом, мені здається, Трієр з усіма його пиздливими лисицями - все одно найбільш приступний скандинав (за що й прославився), у нього все ж більш мейнстримові уявлення про цілісність наративу, зав"язку, розв"язок і катарсис.
Трейлер


Un été brûlant (2011) (в наших кінотеатрах - "Те літо пристрасті")
Режисер: Philippe Garrel
Актори: Monica Bellucci, Louis Garrel, Céline Sallette, Jérôme Robart
За результатами перегляду цього фільму ми вивели загальне правило: французьке кіно - це коли красиві люди п"ють каву і страждають, а на фоні ніфіга не відбувається (американське кіно - це коли красиві люди п"ють каву і страждають, а на фоні вибухи; британське - так само, але люди некрасиві). Так от, існування цього фільму для мене виправдовують груди Моніки Беллуччі, вони були вдягнені, але заворожували; ще там був фантастично красивий хлопчик Луї Гаррель, якого я пам"ятаю з "Мрійників" уже років десять. Сюжет можна підсумувати як "150 різних способів зіпсувати стосунки", але від загальною егідою "соу вот?"; загалом, ви зекономите гроші на квитки й півтори години свого часу, якщо просто сходите на сторінки цих акторів на imdb й проклацаєте фото: естетичний ефект той же.
Трейлер


Gosford Park (2001)
Режисер: Robert Altman
Актори: Maggie Smith, Kristin Scott Thomas, Stephen Fry і ще половина населення Британських островів
Коли лорд Джуліан Феллоуз був маленький, його батько, лорд Феллоуз-старший, сказав: синку, раз ти належиш до покоління, на якому лежить прокляття необхідності заробляти собі на хліб, то бодай вигадай собі якесь веселе заняття. Малий затямив, і став сценаристом історичних детективів і мелодрам. Я його дуже люблю за серіал "Downton Abbey" (найбільший бюджет і найбільші рейтинги на британському телебаченні за останні років 20, дуже раджу більшості, може, напишу ще про нього окремо): а от з "Gosford Park", попри всі оскари, дуже видно, що Феллоуз - саме серіальний сценарист. Напис на промо-плакаті ("чай о четвертій, обід - о восьмій, убивство - опівночі") - це найкраще, що є у фільмі, а сам плакат вичерпно описує найбільшу проблему фільму: героїв забагато, сценаристу розвернутися ніде, йому бракує часу, аби всіх описати чи хоч щось зробити з сюжетом, котрий не розвивається, а скаче, тяжко сопучи й панічно озираючись на таймінг. Єдина перевага над "Downton Abbey" (з яким спільна тема: занепад британської аристократії між війнами, але для англ.культури це навіть не тема, а така стала декорація) - те, що "Госфорд Парк", безперечно, тверезіший, і не скочується у "багаті люди милосердні й прикольні, амінь", чим "Даунтон" подекуди грішить.
Трейлер


*
"Гардіан" зробив різдвяний подаруночок: виклав кілька оповідань різних авторів. Більш-менш зацікавило:
"Comma" Hilary Mantel
У 2009 р. Хіларі отримала Букерівську премію за роман про Кромвелля "Wolf Hall", який я не читала, бо нічого не знаю про той історичний період, та й на загал не дуже люблю історичну прозу, але тепер я настільки переконана в її письменницькій майстерності, що навіть готова прочитати. Дуже добре, як на мене, оповідання: тему дітей з бідних родин і їхньої жорстокості (протиставленої неминучій ідеалізації будь-якого дитинства) легко запороти, але її тут витягує хороший структуруючий прийом з наскрізною темою розділових знаків і блискучий стиль штибу "герої нагнулися, so we would be half-invisible if God looked over the fields", "kneecaps like saucers of bone", "had placed on her rat-tails a twisted white ribbon; by afternoon it had skewed itself around to the side, so that her head looked like a badly tied parcel".
"The Sentry" by Tea Obreht
Минулого року Тея Обрехт, американська письменниця балканського походження, отримала Orange Prize (престижну британську жіночу літ.премію) за свій перший роман "The Tiger's Wife". Тея - 1985 р.н., себто роман вийшов, коли їй було всього 26 років, і тепер їй всі віщують славу нової Зейді Сміт, але я маю щодо того великі сумніви, бо в Зейді, на відміну від Теї, для початку, є самоіронія. Тея не застала війну на Балканах (її родина виїхала напередодні), але вона видоює з війни все, що може: тема + перчинка магічного реалізму, який повертається в моду - безпрограшне поєднання, хоча текст "The Tiger's Wife", як на мене, ну не надто майстерний, і при цьому надто спекулятивний. Натомість це оповідання, мені здається, краще за її роман - несподівано, як на тему, несоплива історійка про спокусу владою, проста, але ефективна.

Comments

[no-orpheus.livejournal.com]

я особисто дуже люблю Роберта Олтмена і в цілому нудні та довгі фільми-книжки, однак не цією причиною мені сподобався Госфорд Парк. точна гра акторів, дивовижні мізансцени (на які, певно, оглядались не раз сценаристи, оператори Даунтона) і філігранна "промальовка" культурної доби. ну й загалом атмосфера відчувається у кожній деталі, дрібниці, предметі. от тільки спершу не міг второпати із тією детективною лінією - це Олтман додав її щоб розбавати пасивність картинки? чи це такий тонкий прівєт Хічкоку, в якого детектив ну просто на іншій планеті, аніж в Олтмена? в будь-якому разі, люблю цей фільм. так само зачарував Даунтон - так, є там грішки із загруванням до масової аудиторії (а чи гріх це, якщо йде мова про телевізійний проект? хоча ті ж HBO у цьому питанні більш принципові), може, краще було керуватись принципом - пішов то пішов, не встиг сказати вірне слово - і не скажеш. а ще є The Remains of the Day...)

[scarabaea.livejournal.com]

Diakuju za zakhoplywi opysy, duzhe cikawo bulo pochytaty. Nu, ja by twoji posty bezkinechno chytala, bezwidnosno do toho, pro shcho wony ;)

[lilya-lilac.livejournal.com]

ох, а я саме про Downton Abbey нашкрябала в жж)

"Gosford Park" починала дивитись, але так і не завершила. От після Downton Abbey не знаю чи варто продовжувати)

[dziga-ya.livejournal.com]

У мене Різдво виявилося якимось скандинавським:) Дивилася два фільми Бое, данця, мені дуже сподобалося, хоч він якось зовсім не схожий на Трієра, та мені чомусь дуже схожий на Лу)
А Тигра завантажила, та ще не читала, не знаю. чи до нього час прийде, щось усі описи, які читала, мене не зворушили, єдина рецензія в Economist заставила мене його завантажити.

[pocketfull-of.livejournal.com]

Я не проти довгих і нудних фільмів - натомість у мене питання викликають фільми, котрі починаються як довгі і нудні, зате потім на останніх 15 хв згадують, що на постері анонсовано вбивство, і скоромовкою проговорюють подобу детективного сюжету, міняючи жанр (фінал видається в кілька разів мелодраматичнішим, аніж усе, що було сказано про стосунки зокрема слуг і господарів до того).
А Даунтон прекрасний, ага. Британці критикують другий сезон, але я й у другому всім цілком задоволена (крім того, що Річард, на мою думку, значно більше пасував Мері, ніж Метью, але це якості продукту не стосується :) ). Ну й я взагалі люблю цей коронний британський хід, коли історія родини виявляється історією британської міжвоєнної аристократії (останнє літературне з цієї серії - "Little Stranger" Sarah Waters, чи про трохи раніші роки - "Children's Book" A.S. Byatt).

[pocketfull-of.livejournal.com]

Спасибі, що читаєш - і дуже чекаю на твоє повернення!

[pocketfull-of.livejournal.com]

Певна кількість дотепних діалогів є й в "Госфорді", інше питання, що цілісності йому бракує, як на мене.

[pocketfull-of.livejournal.com]

О, може, спробую Бое, спасибі за наводку, а то мені трапляються лише якісь дуже дивні скандинави, геть незрозуміла й неблизька мені культура (я розумію, що це насправді кілька дуже різних культур, але якась подібність у їхніх безуминках була).

Я читала, щоб приблизно знати, що відбувається в літ.процесі: книжка не те, щоб погана, але виглядає, як розмальовка за вже готовими контурами "Зроби бестселлер з етнічно маргінального досвіду". Це десь як Фоєр, тільки на іншому грунті (і Фоєр, попри всі інші його недоліки, все ж цікавіший стиліст, ніж Обрехт).