(no subject)
Apr. 3rd, 2011 03:08 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
pocketfull_ofВзагалі-то, я не вважаю Джонатана Саффрана Фоера добрим письменником - він надто часто йде найпрогнозованішим шляхом щонайменшого спротиву і надто інфантильно самозакоханий у своїх текстах - але потім він раптом видає якусь убивчу фразу на кшталт "his voice was handsome and broken, like a cobblestone street", і за це йому все можна пробачити, геть усе.
***
Я дивлюся симпатичний серіальчик "Criminal Minds" про відділ ФБР, котрий займається тим, що ловить серійних убивць, складаючи їхні психологічні портрети. Якийсь час тому несподівано виявила, що такий відділ ФБР справді існує - очевидно, його робота в автобіографіях співробітників виглядає значно ефективніше, ніж насправді (бо це більш-менш шаманство), то й добралася прогортати ту саму автобіографію. Одна деталь там мене просто вразила:
"Один из предметов я запомнил лучше других, хотя он появился в расписании довольно рано. Мы прозвали его «матерной подготовкой».
– Двери закрыты? - спрашивал преподаватель и раздавал каждому отпечатанные листки. - Прошу вас выучить эти слова.
Насколько я помню, там значились такие перлы англо-саксонского происхождения, как дерьмо, трахать, кунилингус, фелляция, вагина и членоголовый. Нам требовалось запечатлеть эти слова в памяти, чтобы знать, что делать, если они встретятся во время работы, например, при допросе подозреваемого. А делать следовало вот что: если такое слово попадало в отчет, следить, чтобы он ни в коем случае не поступал к обычной секретарше, а только - я не шучу! - к специальной «матершинной стенографистке». Ими, как правило, работали женщины постарше, бывалые и закаленные, способные, увидев грубое выражение, вынести шок".
Це було якихось тридцять з копійками років тому, - подумала я і механічно додала: бля.
Текст, власне, є в інтернеті, якщо комусь треба (хоча найцікавіший, як на мене, фрагмент я щойно процитувала): Дж. Дуглас, М. Олшейкер "Охотники за Умами".
***
Мої любі xkcd comics (автори легендарного "В інтернеті хтось неправий") видали чергову замальовку, таку правильну, що аж до сліз: тиц! Оскільки всі тут ліниві, діалог навіть скопіюю:
"I love that girl. She's not afraid to be quirky and different."
"You know, I'm active in street theatre and I collect paint Asian dolls."
"...Okay, I didn't actually mean *be* different. I just want silly and entertaining on command now and then."
Це піднімає болісну для мене тему: є ієрархія соціально бажаних і небажаних хоббі. Більш того, навіть соціально прийнятне хоббі не мусить бути надто інтенсивним (три кактуси на вікні - добре, шістсот - підозріло). Я швидко і сильно захоплююся великою кількістю різної фігні, це змушує розвивати низку стратегій: коли повідомляєш, що йдеш ушосте дивитися на великому екрані "Безславних виродків", смійся першим, до того, як засміється співрозмовник; ніколи не розповідай про *всю* фігню, якою ти цікавишся; головне - говори довгими словами, доки ти говориш про Супермена як вияв, я там не знаю, повоєнної кризи патріархальної маскулінності, ти виглядаєш більш-менш притомно. Може, звісно, це все - лише в моїй голові, але комікс підтверджує, що, швидше, у всіх гіків. (Це при тому, що більшість середовищ, у яких я перебуваю, таки дуже доброзичливі до сильних захоплень: хоча, скажімо, на психологічному тесті пінчуківської стипендіальної програми психолог мене спитав, роблячи страшні очі: "от ти живеш з такими дивними захопленнями, як тобі, не тяжко?" - хоча я розповідала всього-на-всього про британські автобіографії з близькосхідного театру східного фронту Першої світової, здавалось би, цілком мейнстримова тема.) Тому, мабуть, найбільший вияв довіри - це демонструвати ту свою сторону, яка радісно страждає хуйнею, без додатка "бла-бла-бла вияв пост-постмодерного прагнення автентичності"; і мені некомфортно з людьми, котрі самі не мають якихось глюковин (чи, ймовірніше, приховують їх краще, аніж я).
***
Я дивлюся симпатичний серіальчик "Criminal Minds" про відділ ФБР, котрий займається тим, що ловить серійних убивць, складаючи їхні психологічні портрети. Якийсь час тому несподівано виявила, що такий відділ ФБР справді існує - очевидно, його робота в автобіографіях співробітників виглядає значно ефективніше, ніж насправді (бо це більш-менш шаманство), то й добралася прогортати ту саму автобіографію. Одна деталь там мене просто вразила:
"Один из предметов я запомнил лучше других, хотя он появился в расписании довольно рано. Мы прозвали его «матерной подготовкой».
– Двери закрыты? - спрашивал преподаватель и раздавал каждому отпечатанные листки. - Прошу вас выучить эти слова.
Насколько я помню, там значились такие перлы англо-саксонского происхождения, как дерьмо, трахать, кунилингус, фелляция, вагина и членоголовый. Нам требовалось запечатлеть эти слова в памяти, чтобы знать, что делать, если они встретятся во время работы, например, при допросе подозреваемого. А делать следовало вот что: если такое слово попадало в отчет, следить, чтобы он ни в коем случае не поступал к обычной секретарше, а только - я не шучу! - к специальной «матершинной стенографистке». Ими, как правило, работали женщины постарше, бывалые и закаленные, способные, увидев грубое выражение, вынести шок".
Це було якихось тридцять з копійками років тому, - подумала я і механічно додала: бля.
Текст, власне, є в інтернеті, якщо комусь треба (хоча найцікавіший, як на мене, фрагмент я щойно процитувала): Дж. Дуглас, М. Олшейкер "Охотники за Умами".
***
Мої любі xkcd comics (автори легендарного "В інтернеті хтось неправий") видали чергову замальовку, таку правильну, що аж до сліз: тиц! Оскільки всі тут ліниві, діалог навіть скопіюю:
"I love that girl. She's not afraid to be quirky and different."
"You know, I'm active in street theatre and I collect paint Asian dolls."
"...Okay, I didn't actually mean *be* different. I just want silly and entertaining on command now and then."
Це піднімає болісну для мене тему: є ієрархія соціально бажаних і небажаних хоббі. Більш того, навіть соціально прийнятне хоббі не мусить бути надто інтенсивним (три кактуси на вікні - добре, шістсот - підозріло). Я швидко і сильно захоплююся великою кількістю різної фігні, це змушує розвивати низку стратегій: коли повідомляєш, що йдеш ушосте дивитися на великому екрані "Безславних виродків", смійся першим, до того, як засміється співрозмовник; ніколи не розповідай про *всю* фігню, якою ти цікавишся; головне - говори довгими словами, доки ти говориш про Супермена як вияв, я там не знаю, повоєнної кризи патріархальної маскулінності, ти виглядаєш більш-менш притомно. Може, звісно, це все - лише в моїй голові, але комікс підтверджує, що, швидше, у всіх гіків. (Це при тому, що більшість середовищ, у яких я перебуваю, таки дуже доброзичливі до сильних захоплень: хоча, скажімо, на психологічному тесті пінчуківської стипендіальної програми психолог мене спитав, роблячи страшні очі: "от ти живеш з такими дивними захопленнями, як тобі, не тяжко?" - хоча я розповідала всього-на-всього про британські автобіографії з близькосхідного театру східного фронту Першої світової, здавалось би, цілком мейнстримова тема.) Тому, мабуть, найбільший вияв довіри - це демонструвати ту свою сторону, яка радісно страждає хуйнею, без додатка "бла-бла-бла вияв пост-постмодерного прагнення автентичності"; і мені некомфортно з людьми, котрі самі не мають якихось глюковин (чи, ймовірніше, приховують їх краще, аніж я).
