"Нечуваний Нечуй" Максима Тарнавського

До Арсеналу в "Лаурусі" виходить монографія Максима Тарнавського "Нечуваний Нечуй" у перекладі yours truly. Ця книжка мене безмежно розчулила. Тарнавський знає, що саме на його плечах лежать небеса любові до Нечуя - відчуття, знайоме всім, хто має несправедливо призабутих чи недолюблених історичних улюбленців - і він несе цю любов з гідністю і ґрунтовністю.

Ось, скажімо, всі ми знаємо анекдот авторства Сергія Єфремова, людини-робота, про те, як Нечуй на своєму сімдесятому ювілеї підхопився з-за столу просто серед чийогось тосту, сказав, що вже десята і йому час спати, і пішов додому. І, здавалося, що нам до того анекдота? Врешті, ми любимо (чи не любимо) Нечуя не як party animal, а як письменника. Але ж це несправедливо, Нечуй за всіх покривджених заступався, за всіх малих рабів отих німих, недоладних диваків, дивних решток минулих епох, викинутих на берег історичними штормами, як вразливі морські потвори - Нечуй заступався за тих, хто не міг заступитися за себе сам, а тут вже сам Нечуй не може заступитися за себе, вразливий, як усі мертві. І ніхто не заступиться за Нечуя. Прикро і несправедливо.

Тож Тарнавський розлого пояснює, що не могло такого бути, наводячи детальний екскурс в історію і логістику організації подібних ювілеїв. Нечуй не міг встати просто серед чийогось тосту, бо тости зачитували на офіційній частині - вона була удень. Вечірня частина була нагодою для громади обговорити політичні справи за зачиненими дверима (шпиг чекав під дверима банкетної зали, перепитуючи засапаних кельнерів, кому належить яка репліка) - отже, Нечуй не зірвав своє свято, а пішов з частини, яка його вже не стосувалася. Отже, Єфремов щонайменше лукавить. (Насправді є простіший аргумент: Єфремов ненадійний свідок, бо він взагалі не був присутній на тому ювілеї. Він знає про нього з листа Чикаленка. Чикаленко цього анекдоту не розповідає, що відносить його ще далі в царини фольклорного.) І отаких анекдоток, від яких у мене стискається серце від безмежної ніжності до всіх диваків нашої прекрасної літератури, там багато-багато. Дуже раджу!

Крім того, у нас про прозу найчастіше говорять у термінах того, що вона репрезентує, а не в термінах того, як це зроблено - себто з багатьох нарисів навіть неясно, про красне письменство дослідник пише чи про інформативну статтю на вікіпедії. А Тарнавський еталонно працює саме з мовною матерією, зі зробленістю тексту, з тим, як улюблені тропи Нечуя (скажімо, тавтологічні конструкції, які йому тільки лінивий не закидав) стають семантично й естетично навантаженою частиною тексту. Дуже круто.