Прочитане і подивлене

Навіть фахівці з цього періоду визнають, що польський літературний романтизм is an acquired taste, мовляв, притерпиться, то й пригорнеться. Я - поки читач-початківець, тож багато скаржуся в ґудрідз і тут%)
Польському романтизмові взагалі властивий певний орієнталізм щодо України, зображеної як хаотичний потойбічний простір без історії й милосердя. Інколи це дає більш-менш прикольні навіть на просто сучасного читача, не фахівця, результати (скажімо, "Марія" Мальчевського - своєрідний переказ орфічного міфу, де в ролі потойбіччя, куди Орфей спускається, виступає як раз Україна). Але в руках польського "чорного романтизму" цей топос доходить до готичного трешака, до якого всяким там енн райс іще рости й рости! От, скажімо, "Канівський замок" Северина Гощинського.
Гощинський: Напишу-но я про жахи гайдамаччини. Над Каневом стояла темна й буремна ніч, завивання демонів заглушало завивання вітру...
Читач: Тобі не здається, що ти трохи перебираєш із готичними тропами?
Гощинський: Що ви, в мене жорсткий натуралізм! От, скажімо, уявіть: у темну, сповнену розпачу симфонію ночі вливаєтьтся скрип шибениці, на якій погойдується повішеник, що навколо нього шаленіють чорти.
Читач: *фейспалм*
Гощинський, увійшовши в раж: ...а з Дніпра щоночі зводиться потопельниця, що, шукаючи свого коханого, блукає, завиваючи, містом, а її тельбухи волочаться за нею. Так от, Гайдамаччина...
Читач: Гощинський, ти п'яний, іди додому.

Якийсь такий був період, що щодня ходила в кіно (від думок про дисертацію прокрастинувала, коротше кажучи:)). Буду потрохи звітуватися.
Pride (2014)
Режисер: Matthew Warchus
Актори: Bill Nighy, Imelda Staunton, Andrew Scott, Dominic West, etc.
Трейлер
Цей фільм позитивний, як п'ятсот мільйонів кошеняток на ударній дозі метамфетаміну, і справа навіть не в специфічних інцестуозних радощах британського телебачення, де, внаслідок обмеженої кількості акторів, інколи випадає побачити, як Моріарті з "Шерлока" збирає гроші на гірників (абощо). Хоча впізнаваних облич справді багато.
Коротше кажучи, 1984 рік. Уряд Тетчер оголошує, що збирається закривати кілька шахт, а це значить, що 20 тисяч шахтарів лишаться без роботи. Профспілка гірників починає страйк.
Тим часом група лівакуватої молоді з лондонської лгбт-спільноти думає: вау, щось нас давно не пиздила поліція. На віру в соціальний прогрес їхньої лівакуватості не вистачає, тож вони швидко розуміють, що поліція не подобрішала, а просто пиздить в цей час когось іншого. Наприклад, шахтарів. Лівакувата молодь з лондонської лгбт-спільноти перезирається, дивиться на свої значечки "17 жовтня 4евер!" і каже: не можна боротися за права лише однієї маргіналізованої спільноти! Треба боротися за права всіх маргіналізованих спільнот! В єдності сила! Зберімо-но гроші родинам гірників, що страйкують! І дзвонять у профспілку шахтарів.
- Ми вам передзвонимо, - кажуть шахтарі, - дайте-но подумати, коли... а ніколи! Ми вам передзвонимо ніколи, бо ніколи - чудовий час, щоб вам передзвонити!
Менш лівакувата лгбт-молодь каже: а спорим на двадцятку, що вас пиздитиме не тільки поліція, а й шахтарі, які з такої нагоди з поліцією навіть об'єднаються?
І глядач каже: Ми теж так думаємо, теж на двадцятку.
Лівакувата лгбт-молодь: Здавайте, коротше кажучи, двадцятки, якщо профспілка наші гроші не бере, то ми напряму усиновимо якусь шахтарську спільноту й допомогатимемо їм безпосередньо.
Пакують манатки і їдуть з плакатом "Геї і лесбійки підтримують шахтарів" у якусь шахтарську дупу в Уельсі, це у 80ті десь так за рівнем лібералізму, як наш нинішній Донбас. Спочатку їх зустрічають фразою "О, підараси приїхали", а потім спільноти якось братаються, лгбт-молодь вчить шахтарів танцювати, шахтарі помагають ідеалістичній столичній молоді дорослішати й тверезіше оцінювати реальність і проблеми, і налагоджується нормальний діалог. Себто, власне, оця утопічність підкуповує - свята віра в те, що якщо посміхатися й бути собою (незалежно від того, що входить в "бути собою": чуваком з незакінченою восьмирічкою і нульовими перспективами - чи чуваком у макіяжі в консервативній спільноті), то всі проблеми якось розруляться самі.
І це абсолютно нереалістично, скажу я і скажете ви. Проблема тільки в тому, що фільм - за реальними подіями. Улітку 1985 року, вже після завершення страйку шахтарів, прайд у Лондоні очолять гірники з гаслами "Гірники підтримують геїв і лесбійок". Того ж року боротьбу за права лгбт впишуть до програми Лейбористської партії - завдяки одноголосній підтримці профспілки шахтарів.
Коротше, головний месідж, що діалог завжди можливий, особливо якщо бабла відвалити.

Прочитане і подивлене

Навіть фахівці з цього періоду визнають, що польський літературний романтизм is an acquired taste, мовляв, притерпиться, то й пригорнеться. Я - поки читач-початківець, тож багато скаржуся в ґудрідз і тут%)
Польському романтизмові взагалі властивий певний орієнталізм щодо України, зображеної як хаотичний потойбічний простір без історії й милосердя. Інколи це дає більш-менш прикольні навіть на просто сучасного читача, не фахівця, результати (скажімо, "Марія" Мальчевського - своєрідний переказ орфічного міфу, де в ролі потойбіччя, куди Орфей спускається, виступає як раз Україна). Але в руках польського "чорного романтизму" цей топос доходить до готичного трешака, до якого всяким там енн райс іще рости й рости! От, скажімо, "Канівський замок" Северина Гощинського.
Гощинський: Напишу-но я про жахи гайдамаччини. Над Каневом стояла темна й буремна ніч, завивання демонів заглушало завивання вітру...
Читач: Тобі не здається, що ти трохи перебираєш із готичними тропами?
Гощинський: Що ви, в мене жорсткий натуралізм! От, скажімо, уявіть: у темну, сповнену розпачу симфонію ночі вливаєтьтся скрип шибениці, на якій погойдується повішеник, що навколо нього шаленіють чорти.
Читач: *фейспалм*
Гощинський, увійшовши в раж: ...а з Дніпра щоночі зводиться потопельниця, що, шукаючи свого коханого, блукає, завиваючи, містом, а її тельбухи волочаться за нею. Так от, Гайдамаччина...
Читач: Гощинський, ти п'яний, іди додому.

Якийсь такий був період, що щодня ходила в кіно (від думок про дисертацію прокрастинувала, коротше кажучи:)). Буду потрохи звітуватися.
Pride (2014)
Режисер: Matthew Warchus
Актори: Bill Nighy, Imelda Staunton, Andrew Scott, Dominic West, etc.
Трейлер
Цей фільм позитивний, як п'ятсот мільйонів кошеняток на ударній дозі метамфетаміну, і справа навіть не в специфічних інцестуозних радощах британського телебачення, де, внаслідок обмеженої кількості акторів, інколи випадає побачити, як Моріарті з "Шерлока" збирає гроші на гірників (абощо). Хоча впізнаваних облич справді багато.
Коротше кажучи, 1984 рік. Уряд Тетчер оголошує, що збирається закривати кілька шахт, а це значить, що 20 тисяч шахтарів лишаться без роботи. Профспілка гірників починає страйк.
Тим часом група лівакуватої молоді з лондонської лгбт-спільноти думає: вау, щось нас давно не пиздила поліція. На віру в соціальний прогрес їхньої лівакуватості не вистачає, тож вони швидко розуміють, що поліція не подобрішала, а просто пиздить в цей час когось іншого. Наприклад, шахтарів. Лівакувата молодь з лондонської лгбт-спільноти перезирається, дивиться на свої значечки "17 жовтня 4евер!" і каже: не можна боротися за права лише однієї маргіналізованої спільноти! Треба боротися за права всіх маргіналізованих спільнот! В єдності сила! Зберімо-но гроші родинам гірників, що страйкують! І дзвонять у профспілку шахтарів.
- Ми вам передзвонимо, - кажуть шахтарі, - дайте-но подумати, коли... а ніколи! Ми вам передзвонимо ніколи, бо ніколи - чудовий час, щоб вам передзвонити!
Менш лівакувата лгбт-молодь каже: а спорим на двадцятку, що вас пиздитиме не тільки поліція, а й шахтарі, які з такої нагоди з поліцією навіть об'єднаються?
І глядач каже: Ми теж так думаємо, теж на двадцятку.
Лівакувата лгбт-молодь: Здавайте, коротше кажучи, двадцятки, якщо профспілка наші гроші не бере, то ми напряму усиновимо якусь шахтарську спільноту й допомогатимемо їм безпосередньо.
Пакують манатки і їдуть з плакатом "Геї і лесбійки підтримують шахтарів" у якусь шахтарську дупу в Уельсі, це у 80ті десь так за рівнем лібералізму, як наш нинішній Донбас. Спочатку їх зустрічають фразою "О, підараси приїхали", а потім спільноти якось братаються, лгбт-молодь вчить шахтарів танцювати, шахтарі помагають ідеалістичній столичній молоді дорослішати й тверезіше оцінювати реальність і проблеми, і налагоджується нормальний діалог. Себто, власне, оця утопічність підкуповує - свята віра в те, що якщо посміхатися й бути собою (незалежно від того, що входить в "бути собою": чуваком з незакінченою восьмирічкою і нульовими перспективами - чи чуваком у макіяжі в консервативній спільноті), то всі проблеми якось розруляться самі.
І це абсолютно нереалістично, скажу я і скажете ви. Проблема тільки в тому, що фільм - за реальними подіями. Улітку 1985 року, вже після завершення страйку шахтарів, прайд у Лондоні очолять гірники з гаслами "Гірники підтримують геїв і лесбійок". Того ж року боротьбу за права лгбт впишуть до програми Лейбористської партії - завдяки одноголосній підтримці профспілки шахтарів.
Коротше, головний месідж, що діалог завжди можливий, особливо якщо бабла відвалити.